Міла Іванцова

Міла Іванцова (27 листопада 1960 р.) — українська письменниця, перекладач, журналіст та педагог.

За освітою викладач французької та російської мов, викладала французьку в школі, ліцеї, інституті туризму. Пізніше створила власні курси іноземних мов, потім круто змінила своє життя, зайнявшись нерухомістю, дизайном інтер`єрів, петриківським розписом, фотографією, а зрештою – літературною творчістю. Перший її роман українською мовою «Родовий відмінок» побачив світ 2009 року. Любить саджати дерева та квіти, збирає колекцію старовинних чавунних прасок і відтворює оригінальні картини на сканері за власною технологією.

Уривок з інтерв`ю:

«Те, що письменниця Міла Іванцова – педагог, перекладач і журналіст, ми, читачі, добре знали. Нам навіть відомо було, що вона колекціонує старовинні чавунні праски та власноручні фотографії зовнішніх кутів дивоглядних будинків, малює на склі, валяє з вовни усіляких барвистих черепашок та котиків, а ще вирощує найрізноманітніші види цвітучої рослинності на улюбленій дачі. Та чи знали ми, що, приміром, у дитинстві вона займалася художньою гімнастикою, а студенткою проводила для французів екскурсії Києвом? Що має дипломи «демонстратора вузькоплівкового кіно», «викладача крою та шиття», ба навіть «медсестри»! Особистість Міли Іванцової – багатогранна, невтомна, нестаріюча. Бо «цікавість до різних проявів життя і прагнення чомусь учитися – ознака молодості, – каже письменниця. – Такі якості властиві хіба «молодому організмові».

– Пані Міло, до того, як вийшов у світ перший україномовний роман, Вас називали Людмилою, ба навіть Петрівною, адже тривалий час викладали студентам французьку. Чия ідея скоротити таке «миле людям» ім’я, і як довго до нього звикали?
– Насправді, коли я викладала, то студенти називали мене Мадам і це було буденне звертання, як от пані. А Петрівною мене кличуть хіба паркувальники та сусіди по дачі. Ім’я Міла, хоч і є похідним від Людмила, виникло спонтанно, коли мій перший видавець вирішив, що «Людмила» звучить надто ординарно. Та я звикла до Міли дуже швидко, гадаю, це ім`я щасливе, чи то обране у слушний день.

– А ще це ім’я часто звучить поряд з іменем популярної письменниці Ірен Роздобудько: Ви називаєте її «літературною хрещеною мамою», вона пише передмови до Ваших романів… Що це – дружба, покровительство, взаємовиручка? Чи в сучасній літературі поміж жінок-письменниць немає місця суперництву?
– Сподіваюся, Ірен не заперечить, якщо назву наші стосунки щирою жіночою дружбою. Бо якими ще можуть бути стосунки з такою світлою, доброзичливою та небайдужою людиною? Йдеться не лише про літературу. З Ірен можу поділитися радістю, горем, «дівчачими секретами» і вдячна їй за взаємну відкритість. Щодо жіночого суперництва, то не можу говорити про всю літературу, але у мене таких відчуттів не виникало. Я щиро радію успіхам колег, хвилююся, коли у них щось негаразд, і бачу подібне ставлення до себе. Коли увійшла до письменницького кола, такі чудові стосунки вже існували й видалися мені органічними. Вважаю, конкуренція може бути лише з самим собою: не опустити власної планки, прагнути досконалості у тому, чим наділений… А як може конкурувати слива з аґрусом чи груша з персиком: вони ж різні?!

– Скажіть, а кому Ви довіряєте свої рукописи і до чиїх думок прислухаєтеся насамперед?
– Маю коло знайомих (не літераторів, а простих людей), які люб’язно погоджуються читати мої рукописи. Іноді це відбувається навіть тоді, коли написано всього половину твору. Адже пишу не для себе, щоб виговоритися, а хочу щось сказати читачеві. І мене цікавить, як сприйматимуть це різні люди. Зазвичай свідомо обираю різних читачів: літню жінку, юну дівчину, чоловіка з життєвим досвідом, молодого хлопця. І їхні чесні враження (бо ж даю не затим, щоб хвалили!) складають таке собі стереозображення сприйняття мого тексту, моїх героїв. Передусім мене цікавить, чи зачіпає твір і чи вірить читач моїм героям?

– Але чи не означає це, що ці люди стають Вашими співавторами?
– Звісно, кожен читач щось зауважить, помітить те, чого не помітила я. Але, уважно всіх вислухавши, не обіцяю швидко все повиправляти. Вношу зміни лише тоді, коли згодна, коли мене переконали. Хоча зазвичай це стосується деталей, нюансів у характерах героїв… Наразі найпершим читачем моїх творів є донька Галина, у неї добра «чуйка» на тексти, характери, тому довіряю їй, інколи ми дискутуємо, і я не ображаюся, коли їй вдається мене переконати.

– Уявімо, що Ви – не автор своїх романів, а їх звичайний читач. Що подобається Вам у творчості Міли Іванцової, а до чого маєте претензії?
– Автори рідко читають уже видані книжки. Я їх подекуди гортаю, «ворожу» на новинці: загадую номер сторінки та рядок, який читаю, і думаю, чого обіцяє? А уявити, що ти не автор свого роману, неможливо! Ти ж його виносив, народив, тому годі абстрагуватися. «Претензії» я уважно вислуховую від читачів, аналізую їх. Але свідома того, що всім ніколи не догодиш – аудиторія надто різноманітна, тому навряд чи варто ламати себе, як особистість, щоб усім подобатися. Просто варто бути чесним із собою і чесно робити свою справу.

– Чи можуть читачі чекати від Міли Іванцової детективів, дитячої прози або книжку поезії, бо відомо, що вірші Ви теж пишете?
– Можуть. Нині мені не відомо, що напишу за кілька місяців, за рік. А поезій у мене вже зібралося на грубу книжку, та вона – російською. І той поетичний період, коли навіть не уявляла, що писатиму романи, залишився позаду. Тому – все можливо. Tempora mutantur et nos mutamus in illis! (Часи міняються, і ми міняємося з ними)... ».