Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Айєн Голт і Дейкр Стокер - Дракула. Повстання мерців

Роздiл 1
Мої побажання — і море кохання, Люсі.

Цей напис був тим єдиним, на чому спромігся зосередитися доктор Джек Сьюард, відчуваючи, як його огортає темрява. У темряві панував спокій та не було болючого різкого світла, у якому прозирали обшарпані залишки його життя. Раніше лікар роками боровся з темрявою — пітьмою людської душі. Тепер же він радо розкривав їй свої обійми. Тільки вночі Сьюард міг спокійно сприймати свої спогади про Люсі. У сновидіннях він і досі відчував її палкі обійми.
На якусь скороминущу мить він навіть уявно повертався до Лондона, у ту щасливу добу, коли його суспільне становище та дослідницька робота забезпечували йому сенс існування
й відчуття власної значущості. Саме таким уявляв Джек Сьюард своє життя з Люсі.

Уранішній гармидер, що його здіймали торговці молоком, рибою та іншим крамом, торохтячи своїми візками по бруківці паризьких вулиць, грубо вдерся в сон Сьюарда і різко повернув його до непривітної дійсності. Він заледве розплющив очі. Вони боліли гірше, аніж відкрита рана, щойно помащена йодом. Коли його погляд упав на потріскану стелю кімнати, яку він винаймав у смердючій паризькій нічліжці, він замислився над тим, як разюче змінилося його життя за
ці роки. Сьюард із жалем констатував, що втратив міцність своїх м’язів. Його біцепси обвисли і стали схожі на щойно витягнуті з окропу зморщені чайні мішечки з мусліну —
вони якраз почали входити в моду. Вени на руці лікаря нагадували річки на потертій географічній мапі. Він перетворився на власну тінь.

Сьюард молив Бога, щоб смерть прийшла швидко й раптово. Він уже заповів своє тіло науці — щоб воно використовувалося на заняттях у його альма-матер. Його тішило те, що після смерті він надихатиме майбутніх лікарів та науковців. Через деякий час Сьюард згадав про годинник, затиснутий у лівій руці. Він перевернув його і глянув на циферблат. Пів на сьому! На мить його охопила паніка. Чорт забирай! Він проспав. Погойдуючись, Сьюард важко зіп’явся на ноги. По-
рожній скляний шприц скотився зі столу й розбився, гепнувшись на заяложену дерев’яну долівку. Маленьку закіптюжену пляшечку з морфієм ледь не спіткала сумна доля шприца, але
лікар хутко спіймав дорогоцінну рідину, завченим рухом скинувши з правого передпліччя шкіряний ремінь. Поки він відкочував рукав, нормальна циркуляція крові в руці віднови-
лася; Сьюард застебнув на своїй парадній сорочці срібну запонку з монограмою. Застебнувши жилет, він просунув руки в піджак. «Волінгем енд санз» була найкращою кравецькою фірмою в Лондоні. Якби його костюм змайструвала якась інша контора, то він розпався б на клапті ще років з десять тому. «Марнославство вмирає останнім», — подумав Сьюард і похмуро посміхнувся.

Джек Сьюард мав поспішати, щоб устигнути на потяг. А де ж та адреса? Він сховав її в надійне місце. А тепер, коли вона знадобилася, не міг пригадати, куди саме її поклав. Сьюард перевернув напханий соломою матрац, ретельно оглянув нижній бік кривобокого столу і зазирнув під овочеві ящики, що слугували кріслами. Потім перебрав купу старих газетних вирізок. Їхні заголовки свідчили про теперішню настирливу ідею Сьюарда: страшні історії про Джека Різника. Фотографії п’яти достеменно ідентифікованих жертв, розітнутих для досудового обстеження. Понівечені жіночі тіла з розсунутими ногами, неначе перед смертю вони хотіли прийняти у своє
лоно схибленого вбивцю. Різника обізвали жіночим м’ясником, але м’ясник — і той милосердніший до тварин, яких він забиває. Безліч разів Сьюард перечитав свої нотатки про роз-
тин. То були незшиті сторінки з його теоріями та здогадками, шматки макулатурного паперу, обривки картону і розкладені сірникові коробочки. Вони лежали довкола нього, мов листки,
розкидані поривом вітру.

Піт, стікаючи з лоба, почав різати Сьюардові почервонілі очі. От чорт, куди ж я сховав ту бісову адресу? Добродійник страшенно ризикував, добуваючи йому цю інформацію, і Сьюард відкидав саму думку про те, щоб розчарувати єдину людину, яка й досі йому довіряла. Решта — Гаркери, Ґолмвуди — всі вони гадали, що здоровий глузд покинув його. І Сьюард знав, що, побачивши кімнату, де він мешкав, вони б іще більше зміцнилися в цій думці. Він пробігся очима по
облупленому тиньку стін, що мали на собі сліди його морфійного натхнення — неймовірні здогадки, написані чорнилом, вином і навіть його власною кров’ю. Жоден псих не висловився б так чітко та образно. Сьюард був певен, що одного дня ці написи доведуть нормальність його психіки. Посеред цього безладу вирізнялася видрана з книги сторінка, приколота до стіни фінкою, на лезі якої було помітно засохлу кров. На сторінці був портрет вишуканої красуні з чор-
ним, як вороняче крило, волоссям. Під малюнком виднівся напис: Графиня Єлизавета Баторі, близько 1582 року. Ну, звісно, он де я її сховав! Сьюард глузливо посміхнувся
сам до себе, висмикнув ножа зі стіни, схопив сторінку і перевернув її. На зворотному боці його ледь розбірливим почерком була нашкрябана адреса однієї вілли в Марселі. Він
зняв хрест, дерев’яний кілок та часникові гірлянди, що висіли біля портрета Єлизавети Баторі, а потім нахилився й підняв з підлоги срібний ніж. Усе це він заховав до фальшивого дна свого лікарського саквояжа, а зверху поклав звичайне лікарське причандалля.

Поїзд відбував з вокзалу Ґяр де Ліон секунда в секунду. Сьюард якраз платив за квиток, коли помітив, що поїзд рушив. Він прожогом чкурнув через сирий від недавньої повені зал
і наздогнав чудовисько саме тоді, коли воно, чмихаючи прою, проповзало повз вихід на сьому платформу. Лікар спромігся наздогнати останній пульманівський вагон і вчепитися за нього ще до того, як потяг устиг набрати швидкість.

Серце Сьюарда сповнилося гордістю за такий спринтерський ривок. Подібні штуки він виробляв лише в молодості разом із техасцем Квінсі П. Моррісом та своїм старим приятелем Артуром Ґолмвудом. «Молоді марнують власну молодість», — подумав Сьюард і усміхнувся сам собі, пригадавши відчайдушні й безрозсудні дні своєї наївної та нерозважливої юності.

Лікар умостився в зручному та елегантному вагоні- ресторані, а поїзд тим часом поволі торохтів на південь. Сьюард зиркнув на свого кишенькового годинника — минуло лише п’ять хвилин. Він пошкодував, що більше не зможе гаяти час, роблячи записи у своєму журналі, бо такої розкоші він не міг собі тут дозволити. Згідно з розкладом, до Марселя належало їхати ще аж десять годин. А там Джек Сьюард нарешті дістане докази, що підтвердять його теорії та доведуть тим, хто з нього глузував, що він — не божевільний, що увесь цей час правда була на його боці.

То мали бути найдовші десять годин в житті доктора Сьюарда.
— Квитки, s’il vous plait! Сьюард ошелешено витріщився — перед ним стояв кондуктор, і вираз його обличчя був суворий та нетерплячий.
— Перепрошую, — мовив Сьюард. Подавши кондуктору квиток, він швиденько затулив шарфом надірваний край нагрудної кишені.
— Ви — британець? — спитав кондуктор, вимовляючи слова з сильним акцентом.
— Звісно.
— Лікар? — знову спитав француз, кивнувши на медичний саквояж, що стояв біля ніг Сьюарда.
— Так.

Сьюард побачив, як чіпкі сірі очі кондуктора швидко оцінили його бахматий костюм та стоптані черевики й віднесли до певної категорії бідно вдягненого чоловіка, що сидів перед ним. Навряд чи респектабельні лікарі мають такий вигляд.
— Дайте мені, будь ласка, ваш саквояж. Я хочу його оглянути.

Сьюард виконав прохання, бо, зрештою, вибору він не мав. Кондуктор методично видобував зі саквояжа пляшечки з ліками, перечитував на них етикетки і з дзенькотом кидав назад. Сьюард знав, чого шукає кондуктор, і сподівався, що той не копатиме занадто глибоко.
— Морфін! — оголосив кондуктор голосом таким гучним, що інші пасажири аж озирнулися. Він підняв брунатну пляшечку з морфіном і тріумфально потряс нею в повітрі.
— Інколи мені доводиться призначати його як заспокійливе.
— У такому разі покажіть мені вашу ліцензію.

Сьюард став порпатися в кишенях. Минулого місяця було підписано Міжнародну опіумну конвенцію, яка забороняла ввезення, продаж, поширення та експорт морфіну без від-
повідної медичної ліцензії. Він так довго шукав потрібний папірець, що кондуктор уже хотів був смикнути мотузку й зупинити потяг. Насурмившись, службовець уважно вивчив ліцензію, а потім перевів свій сталевий погляд на в’їзний документ. Сполучене Королівство першим упровадило фотографії в паспортах. Сьюард страшенно схуд відтоді, як було зроблене його фото в документі. Його волосся посивіло, а борода була скуйовджена й неохайна. Чоловік у потягу був тінню чоловіка на світлині.

— Чому ви їдете до Марселя, лікарю?
— У мене там пацієнт.
— І на що хворіє той пацієнт?
— У нього нарцисизм.
— А що це таке?
— Це — психічний розлад, який примушує хворого накидати всім навколо своє егоїстично-хижацьке, ауто- еротичне,
антисоціальне й паразитичне домінування. Окрім того…
— Дякую, досить. — Кондуктор перервав Сьюарда, різким
жестом повернувши йому папери та квиток. Потім крутнув-
ся на п’ятах і підійшов до чоловіка, який самотньо сидів за
сусіднім столиком.
— Ваш квиток, будь ласка.

Джек Сьюард полегшено зітхнув. Поклавши папери до кишені піджака, він знову поглянув на годинник — така була в нього нервова звичка. Йому здалося, що допит розтягнувся на кілька годин, хоча насправді минуло лише кілька хвилин. Опустивши прикрашену китичками віконну завіску, щоб захистити очі від денного світла, він відкинувся на темно-червону плюшеву спинку сидіння.

Мої побажання — і море кохання, Люсі.

Сьюард притиснув улюблений годинник до серця й заплющив очі, воліючи забутися сном.

То сталося чверть століття тому. Сьюард підніс годинник до світла, щоб краще роздивитися напис на ньому: «Мої побажання — і море кохання, Люсі».
Люсі була поруч. Жива, з плоті та крові.

— Що, не подобається? — Вона закопилила губи. Джек не міг відірвати свого погляду від її зелених очей, ніжних, як травичка на літньому лужку. Люсі мала дивну звичку придивлятися до рота співрозмовника, неначе намагаючись скуштувати кожне слово, що зірветься з його
вуст. Мабуть, то був один із виявів її невситимої жадоби до життя. Її посмішка могла зігріти найхолодніше з сердець. Дивлячись того весняного дня, як Люсі сидить на лавці
в парку, Сьюард милувався тим, як сонце грало на розпущених пасмах рудого волосся, утворюючи навколо її обличчя щось на кшталт сяйного ореолу. Свіжий бузковий аромат
змішувався з солонуватим морським повітрям гавані Вітбі Гарбор. У подальші роки щоразу, коли Сьюард відчував запах бузку, він завжди пригадував цей прекрасний і водночас сумний день.

— Я можу зробити лишень один висновок, — відповів Сьюард, зумисне прокашлявшись, аби мати змогу опанувати себе. — Ти написала «дорогому другові», а не «нареченому», а це означає, що ти не прийняла пропозиції вийти за мене заміж. Люсі відвела погляд, і очі її зволожилися. Її мовчання промовляло красномовніше за слова.
— Я вирішила, що буде краще, коли ти почуєш це від мене, — нарешті зітхнула вона. — Я вже дала згоду взяти шлюб з Артуром.

Артур іще з дитинства був другом Джека Сьюарда. Джек любив його як брата, однак завжди заздрив тому, як легко Артурові все давалося. Він був вродливим та багатим
і ніколи в житті не знав поневірянь та необхідності боротися за своє існування. Сердечних мук він теж ніколи не відав.

— Зрозуміло. — Сьюардові здалося, що це слово він не вимовив, а писнув.
— Я кохаю тебе, — прошепотіла Люсі, — але ж…
— Але Артура ти кохаєш дужче.

Звісно, куди йому було змагатися з багатим Артуром Ґолмвудом! Не міг Сьюард також скласти конкуренцію й іншому претендентові на руку Люсі — техасцю Квінсі П. Моррісу, бо не був таким сміливим та енергійним, як він.

— Вибач, — додав він уже спокійніше, раптом злякавшись, що може її образити. — Я забув про своє справжнє місце.
Люсі погладила його руку — як зазвичай пестять улюбленого хатнього песика.

— Я завжди буду поруч. Сьюард поворухнувся уві сні. От якби ще раз побачити ніжність і красу очей Люсі… Востаннє, коли він у них зазирав, там були лише біль та мука. Пам’ять про її передсмертні крики й досі розпеченим залізом пекла його свідомість.

Вийшовши з вагона, Сьюард рушив під цівками зливи крізь лабіринт білих марсельських будівель, клянучи себе за такий невдалий для подорожі вибір пори року. Бо він приїхав до
французької Рив’єри в березні, єдиному дощовому місяці в тутешніх краях.

Озирнувшись на форт Сен-Жан, що бовванів, неначе вартовий над блакитною бухтою, Сьюард поплентався в протилежний від моря бік. Потім рвучко повернув, прагнучи уважно оглянути це провансальське місто, що виросло довкола давнього поселення, яке налічувало дві тисячі шістсот років. Сліди його грецьких та римських засновників виднілися повсюдно в усіх районах міста, організованих за паризькою схемою. Сьюард навіть пожалкував, що прибув до цього мальовничого раю з такою лиховісною метою. Втім, не раз у минулому лихо засвідчувало тут свою присутність: упродовж останнього сторіччя це приморське місто ставало жертвою чуми й піратів.

Сьюард зупинився. Перед ним бовваніла типова середземноморська двоповерхова вілла з великими дерев’яними віконницями та кованими ґратами на вікнах. Холодний місяць, прозираючи крізь дощові хмари, кидав на звичні білі стіни райдужний полиск. Дах укривала червона теракотова черепиця, яка нагадала йому про іспанські будинки в Техасі,
коли він побував там багато років тому з Квінсі П. Моррісом.
Усе це створювало похмуре, ба навіть зловісне довкілля як для чепурної вілли у французькій Рив’єрі. Від думки, що він міг спізнитися, лікареві защеміло серце. Сьюард знову поглянув на адресу.

Так. Це саме той будинок.

Раптом він почув громоподібний стукіт кінських копит і грюкіт екіпажа по залитій водою бруківці — і швидко сховався у винограднику напроти будівлі. На мокрих, схожих
на павутиння, гілках не було винограду. На пагорб виїхала прикрашена позолотою карета, запряжена двома кобилами з блискучою чорною шкурою. Тварини зупинилися без ко-
манди. Сьюард придивився пильніше й зачудовано побачив, що карета не мала кучера. Як же так?

З карети вигулькнула висока постать. Кобили збуджено куснули одна одну й пронизливо заіржали. А потім, на превеликий подив Сьюарда, вони рушили геть бездоганно правильним кроком — без кучера. В одній руці постать затиснула палицю, а другу занурила в кишеню, шукаючи ключ. Раптом вона зупинилася, наче щось відчувши.

— Чорт! — стиха промимрив Сьюард. Постать біля дверей нахилила голову, немов почула Сью-
ардові слова крізь шум дощу, а потім повільно обернулася в напрямку виноградника. Хвиля паніки й адреналіну накрила Сьюарда, але він зміг втримати себе в руках. Затягнута в рукавичку рука потяглася до великого крислатого капелюха — і Сьюардові аж подих перехопило, коли він побачив під капелюхом гарні й чутливо-привабливі пасма чорного волосся, яке водоспадом опускалося на плечі постаті. Голова його запаморочилася. Це ж вона! Добродійник мав рацію.

Коло дверей вілли стояла графиня Єлизавета Баторі. Вона мала точнісінько такий самий вигляд, як і на портреті, зробленому триста років тому.

Роздiл 2

У небі затанцювала блискавка й висвітила краплини дощу так, наче то були перлини на чорному оксамиті. Сьюард знав, що має сховатися, але він непорушно закляк, загіпнотизований екзотичною — і лиховісною — красою, яку перед собою побачив. Світла шкіра графині сильно контрастувала з її чорним, як ніч, волоссям, а рухалася вона з тихою граційністю хижака. Коли ще одна блискавка знову освітила пагорб, крижано-блакитні очі графині пильно зиркнули довкола, видивляючись найменший порух. Коли ж вона обернулася до виноградника, Сьюард швидко кинувся в багно, воліючи не бути поміченим.

Лежачи в багнюці, він тамував подих, намагався не ворушитися та не зважати на судомний біль у ногах. Йому страх як кортіло поглянути догори, але відблиск блискавки на його блідому тілі відразу б його виказав, тому Сьюард іще міцніше притиснувся до землі, ледь не встромивши носа в болото. Здавалося, проминула ціла вічність, перш аніж він дозволив собі підвести очі, майже не сумніваючись, що графиня заклякла поруч, немов кобра, що приготувалася до смертель-
ного кидка. Але її ніде не було видно.

Перемагаючи страх, Сьюард вивільнив себе з чіпких обіймів багнюки, і та, на прощання, гидко чвакнула. Чвакнула аж надто гучно. Він стрільнув очима довкола. Треба було йти, але Сьюард мусив зачекати, поки в ослаблих ногах відновиться кровообіг. Мішкуватий завеликий одяг важко тиснув на нього, і він раптом відчув себе мокрою рядниною.

Завив вітер — і Сьюард перелякано сіпнувся. Але довкола нікого не було. Опанувавши себе, він зробив рішучий крок до будинку — і відчув, як волога твань огорнула його стопу.
Озирнувшись, він побачив, що один його черевик застряг у грязюці. Тихо вилаявшись, Сьюард нахилився, щоб витягти його, і ледь не впав. А потім важко поплентався багнистою стежиною, аж поки не наштовхнувся на вербу. Сьюард був певен, що робить багато галасу, але сподівався, що цей галас потоне в шумові дощу. Нарешті він дістався дерева, що росло поруч із віллою. В дитинстві він добре лазив по деревах, але навряд чи зберіг цю здатність через півстоліття. Та
іншого виходу він не мав. Глибоко вдихнувши, Сьюард ухопився за найнижчу гілку.

З дерева він примудрився перебратися на дах ґанку. Черепиця була слизькою від води. Ухопившись за коване поруччя, Сьюард відновив рівновагу й роззирнувся, нажаханий думкою, що, можливо, цієї миті графиня сміється в темряві, спостерігаючи за його химерними маніпуляціями. Потім він помітив навіс над одним з вікон другого поверху й поспішив
під його прихисток, на мить зупинившись, аби відсапнути. Але, прислухавшись, Сьюард не почув нічого, крім торохтіння дощу суголосно з ударами його серця.

Вгледівшись у вікно, Сьюард дійшов висновку, що воно виходило до приміщення, яке вочевидь колись було великою бальною залою. А тепер ця зала, притихла та поглинута мороком, лякала його й нервувала. Це було все одно, що вдивлятися опівночі в музей. Або… у склеп на цвинтарі.

Його думки перервала поява в залі двох білих сяйних постатей. Вони рухалися легко, ніби пливучи в просторі, і наче без видимих зусиль несли щось схоже на великий ящик або скриню. Побоюючись залишатися довго на одному місці, Сьюард ухопився за поруччя, переліз від одного балкона до іншого і поволі підкрався до наступного вікна.

З цього вікна було видно, що єдине світло йшло від кількох нечисленних свічок та жевріючого попелу в каміні. Але цього світла було досить, аби побачити, що оті дві примари
насправді виявилися прекрасними молодими жінками, одягнутими в сяйні, білосніжно-білі сукні. А де ж графиня Баторі? Сьюард і досі не міг позбутися лячного відчуття, що вона увесь час стоїть позаду нього.

Високі двері раптово розчинилися — і його серце ледь не вискочило з грудей. До бальної зали влетіла Єлизавета Баторі. Сьюард полегшено зітхнув і відсунувся від вікна в темряву.
Графиня розв’язала загортку і недбало кинула її вбік, відкривши його погляду свою пишну й гарну, як статуя, фігуру. На ній була святкова жакетка, накрохмалена біла сорочка
з широким комірцем та чорна краватка. Її кравчині вдалося таким чином підкреслити спокусливість і жіночність, водночас показавши чоловічу силу графині.

Сягнистим кроком вона підійшла до двох молодиць.
— Здрастуйте, мої милі, — привіталася з ними графиня, і за її поблажливо-розслабленим тоном Сьюарду почулося щось безконечно лиховісне. Коли вона пристрасно поцілувала в губи кожну з красунь, лікар мимоволі здригнувся.
— Яку іграшку ви сьогодні мені принесли?

Одна з жінок, білявка, голими руками зламала важкий засув на скрині, зробивши це з легкістю неймовірною та разючою для своєї тендітної постави. Зумисне урочистим жестом вона підняла ляду, наче офіціантка, що з гордістю представляє вишуканий делікатес. У скрині лежала молода
жінка — зв’язана, з кляпом у роті й страшенно перелякана. Графиня Баторі простягла руку до свого чобота й видобула з халяви криве металічне лезо. Сьюард ураз упізнав цей
ніж: то був медичний ампутаційний ланцет. Побачивши ножа, зв’язана молода жінка широко розплющила очі від жаху. Нахилившись над скринею, графиня змах- нула ланцетом так швидко, що Сьюард майже не помітив цього руху. Кляп та шматки мотузки впали на дно скрині.
Графиня притисла ланцет до підборіддя дівчини. Сьюард міцно стиснув руків’я свого срібного метального ножа Замість зробити криваву рану, Єлизавета Баторі скористалася ланцетом, щоб поволі підняти дівчину зі скрині. Сьюард дещо відпустив руків’я срібного ножа. Дівчина хутко
обмацала своє обличчя та руки — чи немає там порізів. Але на шкірі не залишилось ані подряпинки.

Сьюард спостерігав, як графиня поволі обійшла юну жінку, придивляючись до її одягу. Полонянка була вбрана в синьо-зелену вовняну сукню, що вкривала її від шиї до кісточок. Сьюард ошалів від думки, що графиня, напевне, бачила перед собою лише прекрасну упаковку, яку треба розгорнути. І не більше. Дівчина стояла геть зовсім нерухомо. Графиня змахнула ланцетом. Сукня та спідня білизна впали з дівчини, неначе скалки мозаїчної головоломки, але її шкіра залишилася цілком неушкодженою. Полонянка відчайдушно намагалася зберегти на собі рештки одягу, але його клапті один по одному падали на підлогу, аж поки вона не зосталася зовсім голою. Насолоджуючись побаченим, графиня й бровою не повела. Тремтячи від страху, дівчина відступила була в темряву, затуляючи руками тіло. Жінки в Білому голосно розреготалися.

Сьюард пересунувся до іншого вікна, щоб краще бачити. Стоячи біля нього, він помітив, як зловісно звузилися очі графині. Мерехтіння свічок відбилося на маленькому золотому хрестикові, що висів на шиї бранки. Ланцет Єлизавети Баторі сіпнувся вперед-назад так швидко, що Сьюард
засумнівався, чи ніж узагалі поворухнувся. Але слабенький дзенькіт хрестика, що впав на мармурову підлогу, розвіяв усі сумніви. Маленьке розп’яття валялося на підлозі, а розріза-
ний ланцюжок улігся біля нього охайною копичкою. Дівчина спантеличено охнула — маленька крапля крові перлиною виступила на нижній частині її шиї. І Жінки в Білому накинулися на неї, немов ті собаки.

— Свята матір Божа, захисти її, — жалісно пробурмотів Сьюард слова молитви. З жахом дивився він, як Жінки в Білому підняли оголену дівчину і причепили її догори ногами за кісточки підйомним пристроєм, що звисав зі стелі. Демонічна темноволоса поплічниця графині подала своїй пані шкіряного «дев’ятихвостого кота» — батіг із дев’ятьма ременями, кожен з яких закінчувався залізним гаком. Червоні губи графині скривилися в лиховісну посмішку, а потойбіч-
ні очі невідривно дивилися на поодиноку краплинку крові, що вже почала стікати по шиї жертви. Швидким порухом зап’ястя Єлизавета Баторі шмагонула дівчину батогом, зі злобливою радістю спостерігаючи, що крові на тілі жертви помітно побільшало.

Сьюард відвернувся від цієї страшної сцени, але він не міг не чути криків жертви. Він стиснув рукою хрест на своїй шиї, але від цього не полегшало. Першим інтуїтивним поштовхом Сьюарда було бажання кинутися на допомогу бідолашній дівчині, але то було б украй нерозсудливо. Він уже старий і ніяк не зможе впоратися з трьома потворами. Вони б просто на шматки його роздерли.

«Хай що б ти бачив та чув, це не мусить відволікти тебе від виконання обов’язку» — такою була остання настанова Добродійника. Нарешті Сьюард наважився знову зазирнути у вікно й поглянути на те божевілля, що коїлося всередині вілли.

Графиня й досі методично шмагала жертву, і металеві кінці батога зі свистом розсікали повітря. Краплини крові на тілі молодої бранки перетворилися на цівки. А Жінки в Білому лежали під нею на долівці й жадібно хапали ротами дорогоцінні червоні краплини, які падали вниз химерним пекельним дощем.

Сьюард зрозумів, що став свідком справжнього безумства. Коли зійде сонце, усі три істоти знову лежатимуть у домовинах, сонні та вразливі, і тоді він матиме нагоду звільнити світ від їхнього зла. Він проштрикне їхні серця срібним ножем, потім відріже їм голови, роти понабиває
часником, а відтак спалить їхні рештки.

Однак лікар гостро відчував провину за те, що стояв, нічого не роблячи, поки дівчина зазнавала страшних тортур.
Він стиснув руків’я ножа так міцно, що між пальцями проступила кров. Якщо він не міг позбавити цю нещасну лютого болю, то принаймні може його з нею розділити. Наре-
шті несамовиті зойки дівчини стихли, але все ще лунали в Сьюардовій свідомості, викликаючи з пам’яті болючі спогади про іншу смерть — смерть Люсі. Смерть, яку він сам допоміг наблизити. Як то часто було раніше, ці спогади хвилею заполонили його душу: лють, викликана спаплюжен-
ням могили його коханої; потрясіння, спричинене тим, що її тіло виявилося й досі рожевим та теплим, неначе сповненим життя; Артур, який заганяє кілок у її серце; несамовитий вереск істоти в подобі Люсі, і фонтан крові, що вирвався з її тіла; беззвучні сльози, які він проливав, запихаючи
часник до рота потвори, а потім назавжди зачиняючи вхід до склепу. Однак жодна з цих емоцій не викликала в Сьюарда такого сорому, як те відчуття, у якому він не мав сили зізнатися навіть самому собі: приховане задоволення від того, що Артур утратив Люсі. Якщо вона не дісталася Сьюарду, то не дісталася й нікому. Це було жахливе почуття, і тому кожна дещиця того мороку, який надалі оповив лікареві життя, була цілком і повністю заслуженою. Тому його теперішня поїздка до Марселя стала немов актом спокути. Раптова тиша швидко повернула Сьюарда до тями. Внизу, у бальній залі, молода жінка знепритомніла від болю. Він побачив, що її груди важко здіймалися й опускалися, отже,  вона ще не померла. Графиня Баторі відкинула батіг, роз-
дратована, ніби та кішка, коли миша, якою вона бавилася, більше не рухалася через зламану шию. Сьюард відчув теплу рідину на своєму обличчі, помацав щоку й збагнув, що плаче.

— Приготуйте мені ванну! — владно наказала графиня. І Жінки в Білому, користуючись тим, що гак, на якому висіла дівчина, було приєднано до рейки, попхали її до сусідньої кімнати. Графиня обернулась і пішла слідком. При цьому вона навмисне наступила на золотий хрестик і, крутнувши ногою, розчавила його масивною підошвою свого чобота. Вдовольнившись зробленим, вона рушила до сусідньої кімнати, на ходу скидаючи з себе одіж.

Перехилившись через балкон, Сьюард побачив, що до сусідньої кімнати можна було зазирнути крізь вікно, розташоване поруч. Дощ поволі вщухав. Його шум уже не міг поглинати звуки людських кроків по мокрій черепиці. Повільно та обережно Сьюард прокрався до наступного вікна і зазирнув до сусідньої кімнати. Рейка підйомника закінчувалась якраз над ванною, виготовленою в римському стилі. У світлі десятків свічок було добре видно, як графиня Баторі елегантно вислизнула зі своїх штанів. Уперше Сьюард побачив її чітко й виразно — голу, без жодної одежини. Вона зовсім не була схожа на тих повій, з якими йому доводилося мати справу
в дешевих кімнатах борделів у районі Кемден. Хтиві та спокусливі вигини тіла графині відволікли б майже кожного спостерігача від її холодних і жорстоких очей. Але тільки не Сью-
арда. Йому вже доводилося зустрічатися з таким поглядом. Проте ніщо з пережитого лікарем у минулому не могло хоч якось підготувати його до страхітливо-химерної сцени, свідком якої йому невдовзі довелося стати. Молоду жінку, з рота якої і досі виривалося жалісливе булькання, підвісили над краєм порожньої мозаїчної ванни. Графиня стала посеред ванни, розпростерши руки та закинувши назад голову, — гола й прекрасна. Раптом вона обернула долоні догори.
То був сигнал. Тієї ж миті темноволоса Жінка в Білому розпанахала нігтем горло полонянки і штовхнула її на підйомнику далі, де вже чекала графиня. Сьюард побачив, як вона, вищиривши гострі ікла, широко роззявила свого рота і з хтивою радістю, схожою на оргазм, стала хлюпатися під кривавим душем.

Нехай згорять вони в пеклі! Свідомість спалахнула несамовитою люттю, і Джек Сьюард, видобувши з подвійного дна свого саквояжа маленький арбалет, зарядив його стрілою зі срібним вістрям. Якщо це необдумане рішення коштуватиме йому життя, то нехай так і буде. Краще померти, ніж дозволити цьому неймовірному та потойбічному в своїй жорстокості злу тривати хоч на мить довше.

Націлившись, Сьюард приготувався вистрілити крізь ковані ґрати в графиню. І саме тоді він дещо помітив — і ошелешено витріщився. На столі біля вікна лежало велике рекламне оголошення. Плакат химерно й лячно поблискував, неначе був намальований місячним сяйвом. На ньому добре виднілися величезні рельєфні літери:

П’єса Вільяма Шекспіра
«Життя і смерть короля Ричарда Третього»
7 березня 1912 року.
Театр «Одеон», ру Вожирар, 18.
Телефон 8-11-42.
О 8 годині.
Франція, Париж.

У головній ролі — румунський актор Басараб. Сьюард мимоволі позадкував, забувши про похилий дах. Черепиця під його ногою тріснула, поповзла додолу і, зірвавшись із покрівлі, з тріском розбилася об бруковану доріжку. Лікар завмер від страху.

У великій бальній залі Жінка в Білому різко обернулася, зачувши звук падіння. А потім прожогом кинулася до дверей і очима, позбавленими життя, оглянула все довкола, видивляючись найменші ознаки руху. Але нікого не побачила. Тримаючись у темряві, вона обійшла будинок із того боку,
де почувся звук падіння. Знову нікого не помітивши, білявка вже хотіла була повернутися всередину вілли, як раптом побачила на бруківці розбитий шматок черепиці, а на ньому — краплину свіжої крові. Людської крові. Вона радо припала до неї, але відразу ж виплюнула. Кров була занапащена якоюсь хімічною речовиною.

З прудкістю ящірки вона видерлася по стіні, щоб продовжити обстеження. На даху вона помітила під одним із вікон закривавлений срібний ніж. Лише недосвідчений та наївний мисливець за вампірами міг вийти на своє полювання зі срібним ножем.

Одначе тепер Жінка в Білому знала, що над її господинею нависла небезпека. Сьогодні ж уночі їм доведеться тікати з Марселя. Із цією думкою блондинка поквапилася назад, до будинку.

Сьюард зрозумів, що графиня та її примари-поплічниці не залишаться в Марселі. Вони, безсумнівно, втечуть до Парижа, а мертві, як відомо, подорожують швидко, бо мають
змогу пересуватися в повітрі. Але завдяки побаченому оголошенню Сьюард знову здобув над ними перевагу. Він дізнався про їхні плани. Завтра увечері графиня Баторі та її супутниці будуть у театрі на виставі.

Він дозволив собі похмуро посміхнутися. Саме там і відбудеться фінальна битва.