Василь Шкляр - Кров кажана

...Я все ще крутилася перед дзеркалом, стривожена тією зміюкою, коли знадвору долинув сиґнал автомобіля й запізніло загавкав наш розледачілий Трезор — принесло когось чужого.

Потім заскрипіли східці, я вся напружилась, але до спальні зазирнув Іванько й злякано зашепотів:

— Вони знову приїхали! — засліплений страхом, карлик ніби й не бачив, що я гола-голісінька. — Іванько скаже, що вас немає вдома.

— Хто — вони? — спокійно спитала я.

— Голомозі!

— Скажи їм, що я зараз вийду.

— Не треба. Іванько знає, як їх спровадити. За ними тільки смуга ляже. Іванько набреше, що ви пішли по гриби.

— Я вже йду, — сказала я роздратовано, накидаючи на голе тіло куценький халат-кенгуру.

«По гриби»… Він що, і там підглядав за мною чи, може, чортисько читає думки?

Я повагом вийшла на подвір’я і присмирила пса, який, угледівши хазяйку, послужливо розгавкався на всю горлянку.

Біля воріт стояв тупорилий джип зі сліпими шибами, а на хвіртці вже висів гість — на диво, не тупорилий і навіть не голомозий, він радше скидався на страхового аґента, котрий, аби докликатися господаря, дратує собаку. Худий, високий — такий собі симпатичний глистюк з трохи перекошеним від посмішки ротом.

— Привіт, золотко! — сказав він, одверто розглядаючи мене з ніг до голови. — Ми від Сухого.

— Я не призначала зустрічі ні сухому, ні мокрому. Що треба?

— Де Нестор?

— На фірмі, — стенула я плечима.

— У нього, вважай, уже фірми немає. Ти впевнена, що він не вдома? Ти…

— Тикати будеш цибулю в землю, — сказала я. — Якщо доживеш до весни.

— Я туди зарию когось іншого, — він перестав посміхатись, але рот так і лишився навскоси. — Знаєш кого? Своїх боржників. Так і передай Нестору. Завтра останній строк. Не буде грошей — хай теше собі пам’ятника, це він уміє. Але перед тим заберемо все разом з оцією хавірою. Ясно?

Не знаю, що тоді на мене найшло. Можливо, тому, що зі мною ще ніхто не дозволяв собі так розмовляти, як цей глистюк, можливо, він зачепив моє самолюбство, але я сказала:

— Закрий своє криве сурло! Фірма належить мені, і дім оцей мій, і машина, і чоловік також мій… А тебе, шутий цапе, я вперше бачу. Тож зарубай собі на кривому нюхалі: якщо з його голови впаде волосина, якщо ти йому ненароком зіпсуєш настрій, а він через це забуде парасольку, потрапить під дощ і підхопить нежить, то тебе, шутий цапе, закопають першого! Авансом. Ти все зрозумів?

Я вималювала на своєму самовпевненому фейсі таку щасливу усмішку, що йому геть заціпило.

— Усе — питаю?

— Ні, не все, — нарешті пустив з рота пару глистюк чи, може, збільшений у мільярд разів сперматозоїд. — Що таке «шутий»?

— А ти й цього не знаєш? Безрогий, ось що! Але роги в тебе обов’язково виростуть, не хвилюйся, — сказала я. — Якщо ще трохи протягнеш, то намацаєш їх на своїй довбешці. А тепер чухай звідси! Поки вітер без сучків.

Я повернулася й повихляла від нього тією хижою ходою, яка не лишала йому жодного шансу, — так ходять фатальні жінки, котрі притягують до себе чоловіків, як безодні Сцілли й Харибди притягують мореплавців, а потім майже так само, як Сцілла й Харибда викидають на берег уламки кораблів, вони, ці жінки, викидають на смітник уламки чоловічої чести.

Коли зайшла в дім, лиш тут мене почало трясти. Де й поділася та напускна хоробрість, за якою насправді чаївся задавнений страх. Страх, що вже розростався у розпач. Так само, як розросталися наші борги, які Нестор плодив із дивовижною легкістю і яким, я знала, ніколи не буде кінця, бо вони на відсотках плодилися вже й самі. «Брехня, прорвемося», — часто повторював мій чоловік, однак я бачила, що він і сам не йме тому віри, вона, та віра, витекла з нього давно, зосталася хіба якась крапля надії на сліпий, але щасливий випадок. Сам винен.

Колись він розпочав справді нормальний бізнес, хоча й із мінорним забарвленням (либонь, і в тому був свій особливий знак), — відкрив власну фірму з виготовлення надмогильних пам’ятників. Не з доброго дива, звичайно, адже був професійним скульптором, та коли з відомих причин урвалися замовлення на ліплення різних героїв, особливо ж Леніна, за якого раніше платили скажені гроші найзлиденніші колгоспи, сільради, заводики (на професійному сленґу скульпторів це називалося «ліпити Льопу»), тоді й довелося подумати про інший шмат хліба. Тим часом із фалоса кримінальної демократії повискакували нові сперматозаври, котрі поперли один поперед одного до виживання, а згодом і на цвинтарі стали змагатися між собою за краще місце у царстві тіней. Вони зводили собі такі помпезні пам’ятники та мавзолеї, що бідному Льопі — вмитися разом з диктатором Домініканської Республіки Трухільйо, хай Бог простить, що згадую так небіжчиків. Зате скульпторам знову знайшлася робота.

Несторові також пощастило на кілька таких замовлень, а потім один із тих-таки багатих замовників, якого я згодом охрестила для себе Едіпом, запросив нас на вечерю і пораяв не ловити дрібних мишей, а мерщій відкривати власну фірму, поки він, добрий порадник і надійний партнер, може забезпечувати нас і ґранітом, й габро, і лабрадором, ба навіть рожевим мармуром.

— Тут немає чого й роздумувати, — казав цей підстаркуватий котяра, роздягаючи мене обважнілими очима, як партнерку не тільки в бізнесі. — Адже для початку є простора скульпторська майстерня, а там можна взяти в оренду більше приміщення, закупити обладнання, найняти людей, і пішло й поїхало. Я вам навіть допоможу з реєстрацією підприємства, тож лишилося придумати йому тільки назву, — сказав він і подивився на мене таким обнадійливим поглядом, що я просто мусила щось відповісти.

— Плутон, — сказала я.

— Що-о-о? — не второпав мій майбутній партнер.

— Фірма називатиметься «Плутон». Це бог підземного світу.

— Мертвого світу, — скривився Нестор.

— Хіба надмогильні пам’ятники ставлять живим? — спитала я.

— Усе логічно, — сказав мій чоловік, який на кожен випадок мав свою окрему думку. — Але занадто похмуро.

— І логічно, і дуже доречно, — беззастережно став на мій бік наш компаньйон. — Я не знаю ніякого бога, окрім того, під яким ми ходимо, але знаю, що є навіть планета Плутон. І думаю, що вона буде для вас щасливою. Люди завжди вмиратимуть, убиватимуть одне одного, отже, цей бізнес вічний, — додав він раденько, не здогадуючись, що і його знайдуть у поліському кар’єрі з простреленою головою. — Тож будемо вас, Анастасіє Михайлівно, вважати хрещеною мамою фірми. Давайте вип’ємо за нашу маму, — збуджено сказав він, ніби слабував на комплекс Едіпа і сприймав за матусь навіть утричі молодших за себе жінок.

Спершу справді усе «пішло й поїхало», як по писаному: були мармур і габро, було багато замовлень і нове просторе приміщення, були наймані майстри і мій коротенький, побіжний роман зі збоченцем Едіпом, котрий навіть у ліжку називав мене мамочкою. Нестор уже нічого сам не ліпив, не тесав, тільки займався кредитами, новими проектами, та якось водночас з’явилися конкуренти, подорожчав утричі камінь, прийшли податківці, наїхав рекет, у поліському кар’єрі пролунали постріли, які спровадили в царство мертвих мого синочка Едіпа, і поки Нестора тягали по допитах, виявилося, що рахунки наші там заморожені, там під арештом, а там узагалі луснули разом із банком. Щоб урятувати фірму, він заліз у борги, але поїзд пішов: усе полетіло за вітром, Нестор теж полетів, як фанера над Парижем, а приземлився у своїй старій майстерні, де зосталося лише кілька чорних кам’яних брил, які могли слугувати вже пам’ятниками на могилах убитих надій.

А нажити… нажити ми лише й устигли ось цей будинок, до якого втекли від марнот великого міста, однак не втекли від його і своїх гріхів. Нестор і далі тримався за фірму, все робив уже сам власноруч, проте його заробітки покривали хіба що витрати на бензин, який він випалював до міста й назад. Хоч як це дивно, але я швидше за нього прижилась і знайшла собі затишок серед природи, — може, тому, що ніколи не обтяжувала себе роботою (Нестор був проти, щоб я працювала), ніколи не мала близьких подружок, від яких, я певна, можна чекати лиш підступу й заздрого поглуму.

Нестор сам відгороджував мене від усього світу, від людей і клопотів, від дітей (а коли захотів, щоб я народила, то вже було пізно), від випадкових знайомств і друзів, од мене самої, а відтак… і від себе. Він узяв мене п’ятнадцятирічною дівчиною, коли я ще нічого не знала й не бачила… і раптом симпатичний мужчина садовить тебе у своє авто й везе до ресторану, ти боязкими ковточками п’єш шампанське — не через те, що боїшся сп’яніти, а тому, що не хочеш, аби цей вечір скінчився, ти їси свій гарнір по одній рисинці, та він… кінчається, він кінчається, а потім вогні вечірнього міста розпливаються у твоїх очах, як вишневі плями на білому простирадлі, хоч не було ніякого простирадла, а було затісне авто, в якому він тебе взяв, ба ні, насправді ж узяла його ти, о, наївна чоловіча леґенда про те, що беруть вони, леґенда, вигадана від безсилля тими, хто не витримав випробування спокусою, хто не знає, що таке справжнє бажання, яке розриває тебе, як надмірна доза пороху розриває рушницю.

 

***

 

Надвечір зіпсувалася погода: подув холодний північний вітер, потім припустив дрібний, уже осінній дощ.

Нестор приїхав пізно; як завжди, не в гуморі, і від того, що намагався це приховати, виглядав іще жалюгідніше. Я навіть не хотіла йому казати про візит голомозих, та зрештою вирішила, що так буде краще.

— Я знаю, — сказав він. — Вони знайшли мене й там… Але то все пусте. Сьогодні я хочу з тобою посидіти. Ти заслужила, правда ж? — Обличчя в нього було худе, й усмішка теж видавалася худою.

— Ти про що?

— Він розповів, як ти його відшила. А тут якраз пішов дощ. Уявляєш, як бідолаха перелякався? Я ж був без парасолі і міг прихопити нежить, — він вимушено засміявся.

Потім виклав з пакета літрову пляшку мартіні, пляшку віскі і стільки наїдків, що я була певна: знов перехопив у когось сотню баксів.

— Сьогодні гуляємо, — сказав він. — Я розтоплю камін.

— А що, є причина?

— І не одна. По-перше, я застрахував своє життя на таку круглу суму, що сам здивувався, як багато я коштую.

— Ти здурів, — сказала я. — Чи ти… чи ти справді думаєш, що це так серйозно?

— Ні, я думаю про тебе. І хочу випити з тобою без будь-якої причини. Хоча, крім того, що я вже сказав, є ще один привід. Сьогодні я отримав дуже солідне замовлення. Лишилося дістати матеріал.

Ну от, знову борги, подумала я.

Він перевдягнувся, уніс дров і розпалив у холі камін. Зробив мені коктейль, а собі націдив склянку віскі без льоду й потяг його майже до дна. Утім, випити Нестор умів.

— Іванько вечеряв? — спитав він.

— Так, і Трезор теж.

Колись Нестор привіз їх додому обох разом. Ще як тільки ми переїхали в цей будинок, він вирішив одразу завести собаку й побачив у райцентрі на автостанції карлика, який продавав цуценя — помісь вівчарки з якимось шолудивим Рябком. Коли вже сторгувалися, карлик зненацька сказав: «А Іванька візьміть безплатно. Кращого сторожа вам не знайти!» — «Якого Іванька?» — не зрозумів Нестор. «Оцього, — карлик тицьнув себе пальцем у груди. — Іванькові не треба платити, Іванько, як і пес, служитиме вам тільки за харчі».

Напевне, через оту чудну умову Нестор ніколи не забував запитати, чи вечеряв Іванько, чи не голодний Трезор.

Ми сиділи біля вогню, мене оповивав легенький хміль, огортало тепло, що сходило від каміна, а в роті перекочувалася маслинова кісточка, мов лісковий горішок, і я згадувала, як тоді, уперше, до нас завітав отець Серафим — не висвячувати оселю, а «на риболовлю», — як ми втрьох сиділи біля багаття, щоправда, не тут, а над річкою, й отець Серафим, випивши чарку і запаливши «кемел», сказав, що немає людей без гріха, але для того й існує таїна покаяння, щоб кожен міг висповідатися, тобто розповісти перед священиком Богові про свої недобрі вчинки, бо тільки так можна сподіватися на їх відпущення. І тоді я запитала у нього, авжеж, запитала саме тоді, коли Нестор десь одійшов на хвилину, — а перед ким ви сповідаєтесь, отче? — і він відповів: хотів би перед тобою, мій ангеле, — і я відчула таке збудження, що запаморочилося в голові, а коли він сказав, що проведе мене в царські ворота, куди іншим заходити зась, ледве стримала стогін, бо царські ворота мені ввижалися… чорною ширмою, за якою тебе жде таїна… таїна сповіді… я вже чула про це від одного чоловіка, чиє лице давно стерлося з пам’яті, а чорна ширма лишилася. І таїна… й ангел… І те, що нас ніхто і ніде не жде, але ми про це ще не знаємо…

***

 

Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів — примарним. Хоч, може, й навпаки — тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.

— Можливо, тіло віднесла підводна течія, — казав Притула. — Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анастасіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?

Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крови.

— Так, — сказала я йому на догоду. — Але нічого особливого пригадати не можу.

— Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…

— Вороги, суперники, коханки… так? — зіронізувала я. — Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?

— Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, — задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. — І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.

Я бридливо поморщилась.

— Так-так, у лайні, — він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук-гнойовик. — Хочете приклад?

Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.

— Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…

— Кого — барана?

— Та ні, фермера, звичайно, — він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.

— Звідки ж мені його знати?

— Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…

— Хіба карний розшук займається баранами? — здивувалась я.

— Іноді… — нарешті знітився Притула. — Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. — Він знов подивився на попіл в каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. — Ага, думаю, раз їли-пили, то й наслідили…

— І ви знайшли там недопалок від сиґарети, а по ньому й самого злодія? — здогадалася я.

— Е-е-е, ні, Анастасіє Михайлівно, — від утіхи він знов ледь не потер долоньками. — То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні. Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш — воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годиться, ще й папірець лежить — підтерлося, значить.

Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору:

— І що?

— А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я — ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте. Квитанція ательє з ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.

Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика — речовий доказ професійної самовпевнености. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.

Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до тієї пришелепкуватої пригоди, яку щойно розповів Притула, і тепер мені здавалося, що розповів він її не з доброго дива, не для розваги й тим більше не для похвали власної глупоти.

— То на чому ми зупинилися, Анастасіє Михайлівно?

— На баранах.

— Ні, я запитував, чи були у вашого чоловіка вороги.

— У кого їх немає? Може, у вас? Той, що здав драні черевики в ательє, перший вас порішив би.

— Отож і я про те саме. Хоча, за логікою подій, нам треба починати з іншої версії. Це, звісно, справа делікатна, але обов’язок примушує мене запитати: в яких стосунках перебували ви зі своїм чоловіком?

— Ви хочете сказати, що його могла вбити я?

— Зовсім ні, я ж недарма кажу про іншу версію. Якщо, наприклад, жінка живе з чоловіком, як собака з котом, то цей, вибачте, кіт сам може зійти з двору та ще й так, щоб потім сучечка не дуже з того раділа. Ви розумієте, що я маю на увазі? Імітацію загибелі.

— Ми не жили, як собака з котом. Нестор мене дуже любив, — сказала я з викликом, прощаючи йому «сучечку», яка не те, що не вколола мене, а радше потішила. Я навіть ґраційно закинула ногу на ногу, високо оголюючи стегна і демонструючи йому принади, за які мене можна було не лише любити, а й запродати душу самому дияволу чи, скажімо, кинутися з мосту у воду.

Притула ніяково завовтузився в кріслі і, звичайно ж, сховав свої очка в камін. Металева коцюбка була йому значно миліша.

— Там, де велика любов, якраз і розгоряються найбільші трагедії, — сказав він.

— Ми не були Ромео і Джульєттою. Ми були нормальним суча…сним подружжям. І не любили гратися в піжмурки.

— То, може, у нього були причини переховуватися від когось іншого? От він і вигадав собі таку втечу.

— Від кого? — спитала я.

— Ну, всяке може бути. Ваш чоловік займався бізнесом…

— Який там бізнес, так, одна назва.

— І все одно могли бути конкуренти, конфлікти. Зрештою, борги, — вліпив у самісіньке око Притула.

— Знаєте, я в його справи якось не втручалась. І Нестор мене оберігав од зайвих клопотів і хвилювань. Він був…

— Але фірма «Плутон» зареєстрована на ваше ім’я, Анастасіє Михайлівно, — перебив мене Притула.

— Чиста формальність, — сказала я, завваживши, що він знає про нас набагато більше, ніж мені здавалося. — Я придумала цю назву і стала, так би мовити, хрещеною мамою.

— До речі, чому «Плутон»? — поцікавився він.

— Ви ж знаєте, чим займалася фірма. А Плутон — це той же Аїд, бог підземного світу, володар царства тіней померлих. Тільки Аїд звучить похмуро, а Плутон — ні. Плутон означає «багатий», він володіє величезними підземними скарбами і людськими душами.

— Зрозуміло, — зітхнув Притула. — Облиште, як той казав, усяку надію ті, хто входить сюди… Здається, такий був напис біля входу до того царства?

— У Данте — так. Ви згадали цю крилату фразу тому, що фірма на мілині?

— Я не знаю стану вашого бізнесу, Анастасіє Михайлівно. Але якщо справа дійшла до банкрутства, то в таких випадках можна припускати й суїцид. І то не лише від безвиході. Колись навіть високі компартійні секретарі, спіймані на казнокрадстві, кінчали життя самогубством. Ви думаєте, від ганьби? Ні, тільки для того, щоб справа не дійшла до конфіскації награбованого. Щоб усе залишити, як той казав, своїм вишкребкам. І якщо ви кажете, що чоловік вас дуже любив, то міг…

Господи, в які нетрі заліз цей жучок-гнойовик! І все тільки через те, що я, дурепа, з самого початку не розповіла, як усе відбулося на моїх очах. А тепер задкувати було вже пізно.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав він, — те, що чоловік утопився, як ви вважаєте, з необачности, знімає з мене всі клопоти. Та я хочу допомогти вам, Анастасіє Михайлівно, щось мене тут непокоїть. Не хочу вас залякувати, але якщо фірма, а тепер і все майно належить тільки вам, то цілком можливо…

Зненацька задзвонив телефон, ми обоє завмерли і з насторогою подивились одне на одного.

Я підвелась і взяла трубку.

— Не знайшли? — спитав він.

— Ні.

— От бач, може, не все так погано. Молімо Господа Бога і сподіваймося на краще.

— Вибач…те, у мене тут люди.

— Я передзвоню, — сказав він і поклав трубку.

Притула невимушено порпався очима в попелі, та я була певна, що зараз він проміняв би його разом з коцюбкою на те, щоб дізнатися, хто дзвонив. Однак я йому не лишила такого шансу, бо, сівши у крісло, відразу перепитала:

— Цілком можливо — що?

— Що для вас також існує загроза.

— Не думаю, — сказала я. — Ви перебільшуєте наші статки. Мені здається, ви взагалі все перебільшуєте.

— Можливо, — погодився він і підвівся. — Але це мій метод, Анастасіє Михайлівно.

— Усе перебільшувати?

— Нічого не применшувати, — сказав він. — Люди цього не люблять, але я такий. Ось недавно мене шпетило начальство за звіт про одне вбивство. Їм, бачте, не сподобалася моя точність у висловах. Я написав, що коли зайшов до кімнати, то побачив на підлозі труп. А над ним сиділа трупова жінка і гірко плакала.

Добре, що я не мала сил сміятись, а то пирснула б йому прямо в лице.

— І що ж їм тут не сподобалося? — серйозно спитала я.

— А мій принцип абсолютно нічого не применшувати і, як той казав, не прикрашати. Може, це комусь і смішно, Анастасіє Михайлівно, але вся суть у тому, що саме ця жінка зробила свого чоловіка трупом. А я це довів. І через те мав, як той казав, повне моральне право так написати. Ви мене розумієте?

Ні, я мало що розуміла в його логіці, окрім того, що Притула і цю свою баєчку підвів до якогось лукавого натяку. Він порився у своїй дерматиновій течці і подав мені дешевеньку візитівку, зроблену майже з такого ж паперу, на якому друкують квитанції для ательє з ремонту взуття.

— Як будуть для мене новини — подзвоните. Ви ще не в тому стані, хай воно трохи вляжеться. Хоча схоже, що правда за вами. Одну сітку він все-таки закинув. Сороківку. А навіщо ж самогубцеві риба? Небіжчикові вона, як той казав, непотрібна, правда ж?

Я, здається, вперше побачила на його обличчі посмішку. Вона теж була мляво-бліда, але якось дивно, по-лисячому загострювала його круглий писок.

Притула пішов, а та посмішка так і лишилася біля мене, зосталась, як привид, як примара мого сумніву, що дедалі гострішав, міцнів і прагнув уже якихось виразніших, майже матеріальних обрисів. Я також мало вірила в підводні течії нашої тихої річки, які так швидко могли віднести тіло невідь-куди.

То що ж відбувається?

Виходить, Нестор справді міг випливти. Неймовірно, але такий варіант тепер уже припустимий. Тоді чому ж він не повернувся додому?.. А може, він десь зовсім близько? Від цієї наглої думки мені стало моторошно.

Я дістала з холодильника ледь почату пляшку мартіні, привезену Нестором того вечора, і коли наливала вино, шийка пляшки дрібно зацокотіла об склянку. Руки мої трусилися.

Чому? Навіщо? Для чого це йому?

Може, він вислідив мене з отцем Серафимом і вирішив отак помститися? Навряд чи… Я нічого такого за ним не помітила. До того ж він тієї ночі хотів зі мною близькости. Втім, це ще не доказ. І все-таки…

Ні, я швидше повірю у версію Притули. Щоб спекатися кредиторів, які справді могли відібрати в нас усе разом з оцим будинком, щоб зберегти все це для мене, він вирішив… що?

Піти з життя?

Чи зімітувати власну загибель для голомозих, котрі останнім часом переймали його на кожному кроці? Але в такому разі Нестор мусив мене попередити, він не мав права лишити мене саму в такому страшному невіданні-незнатті.

Літрова пляшка мартіні спорожніла до половини, та я не відчула ні тепла, ні хмелю.

У будь-якому разі це схоже на помсту. Якщо він, звичайно, живий. На відплату… мені особисто. Ось тобі і велика любов. Так, саме велика, бо тільки вона, невгамовна і хвороблива, виходячи за власні межі, переростає в ненависть.

Не вірю, не хочу вірити.

Я ще відпила з півсклянки, та в голові паморочилося зовсім не від мартіні.

 

***

 

Я почекала, поки на мене впали перші ріденькі краплі, та коли над річкою широко засвітилася блискавка, пішла в дім. Ніколи не боялася випадково заблукалих осінніх гроз, що знічев’я полохали нічне небо, а тут мене охопив якийсь млосний неспокій. Відсвіт холодної блискавки торкнувся самого серця, як і та перша раптова темінь, що підмивала його, наче мертва вода.

Коли зайшла до спальні, те нещасне серце зіщулилося в макове зерня: я відчула, що з потемку на мене хтось дивиться. Першим поривом було — тікати. І відразу твереза думка: не втечеш. Від цього не втечеш нікуди.

Я потяглася рукою до вимикача, та, ще не засвітивши світло, побачила біля ліжка двоє жовтих очиць.

Світло, мов блискавка, виповнило всю кімнату.

Фр-р-р-р-р!..

Налякане раптовим спалахом, воно знялося з приліжкової тумбочки, шугнуло під стелю, а потім сліпо забилося в шиби розштореного вікна, не потрапляючи у відчинену кватирку.

Ти влетів сюди, щоб забрати кирика?

Я спершу була чомусь впевнена, що то одуд залетів до спальні, щоб забрати свій камінь чи, може, й мою душу, а потім таки роздивилась, що ні, — це був звичайний попелястий голуб з пурпуровим блиском на шиї. Голуб-припутень, який, і справді наче припнутий на мотузку, безпорадно фуркав з кутка в куток, не знаходячи кватирки, через яку він так спритно проник до спальні. Однак від того, що це був не одуд, тривога не попустила мене, я знала, що голуб — зовсім не така мирна пташка, якою її в нас малюють. Не дарма в нормальних країнах, де кожна людина має свого психіатра, голуба називають летючим щуром і паскудником. І то не тільки тому, що він розносить заразу й гидить на кожному кроці, починаючи з пам’ятників вождів і закінчуючи нашими дахами та підвіконнями. Ні, голуб завжди був вісником смерті, пожеж і розрухи.

Нарешті, він примостився на карнизі вікна, втупившись у мене нахабними зіницями, обведеними жовтими обідками.

— Киш! — крикнула я, замахнувшись на нього рукою; голуб злетів з карниза, ткнувся грудьми у дзеркало й залопотів крильми об своє відображення. Я кинулась було його спіймати, але зненацька в очах стало зовсім темно, ніби я в одну мить осліпла, і з усіх сил наштовхнулась руками на дзеркало. Там щось важко схитнулося, зрушилося, і в темряві забряжчало розбите скло.

Птах, як пазуристий кажан, затріпотів у моєму волоссі, я вже й не думала його ловити, тільки, перелякана в смерть, відмахувалася руками, і коли він, нарешті, знову шугнув до вікна, за яким блідо блимнула блискавка, я зрозуміла, що світло погасло через пошкоджену десь мережу (воно часто пропадало в нас під час гроз і сильних вітрів), проте страх погнав мене вниз. Спотикаючись на крутих східцях і чіпляючись за перила, я збігла в хол, ще й тут навпомацки клацнула вимикачем, щоб переконатися, що світло пропало не тільки в спальні, тоді вискочила надвір і стала, як укопана.

Це вже було… Сіявся такий же дрібний дощ, і я стояла під ним ось на цьому ж місці, щоправда, не простоволоса, а в червоному дощовику з гостроверхим, як у ката, капюшоном. Стояла, поки Нестор виносив із фліґеля сіті… Про що я думала тоді, коли злий фатум уже зависав над нами, але все ще можна було змінити? Ні про що…

— Іваньку! — покликала я.

Спить на дощ, як і того разу. Без задніх ніг. Теж мені охоронець осиковий.

— Іваньку!!!

Я поспішила його розбудити, щоб він мерщій допоміг мені позбутися того паскудного птаха. Зайшла до фліґеля, але… карлика там не було. Може, капосний, заховався десь у кутку?

— Іваньку, не смій, мені страшно в цій темряві! — гукнула я і не впізнала свого пересохлого голосу.

І тут мені майнула думка, що тут справді хтось причаївся, але не Іванько. Я прожогом вискочила надвір і зупинилася на бетонному хідникові, що вів у дім. Далі йти не наважувалась. Я була в пастці — не знала, куди і від кого тікати, та й не бачила в тому сенсу. Мене тримали в облозі привиди, упирі і ті ж таки охоронці-невидимки, які стежили за кожним моїм кроком там, де не слід, і зовсім не поспішали на допомогу в найскрутнішу хвилину.

Моргнула тиха далека блискавка, кинула на подвір’я сліпу, мертвотно-білу заграву, в якій усе губилося, переломлювалося хижими тінями.

— Іваньку, — вже зовсім тихо і якомога ніжніше покликала я. — Іди д-до мене.

Голос зірвався, та, відокремившись од мене, повернувся вже десь від річки, чужий і моторошно-благальний:

— Ід-ди д-до м-мене-е-е…

Він притягував, той голос. Він гіпнотизував, манив до себе, як манить безодня. І я йому підкорилася. Так не могло тривати далі. Настав час або віддатися цьому голосу, або тихому божевіллю.

Як сновида, я посунула до річки, не дивлячись під ноги, вглядаючись тільки в мокру пітьму, що теж манила мене і всмоктувала в своє чорне нутро.

Десь уже перед східцями, що спускалися кручею до річки, я прикро послизнулася і впала — розпласталася так незграбно, наче мною кинула лиха година, однак зовсім не відчула болю. Саме знов моргнула безгучна блискавка, і в її мертвому сяйві я ніби збоку побачила свої довгі і неприродно білі ноги; сукня задерлась так високо, що оголилися блакитні стегна — витончені й холодні, як у гіпсової Галатеї.

Я поволі, дуже поволі стала підводитись, та тільки-но зіп’ялась на коліна, як тверді холодні руки лягли мені на плечі.

— Не треба, — тихо, самими губами мовила я.

І знепритомніла.