Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Лі Чайлд — «Вечірня школа»

Вечірня школа
Л. Чайлд

Вечірня школа

Код товару: 4087739
Мова: українська
Оригінальна назва: Night School
Мова оригіналу: англійська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 352
Формат: 135х205 мм
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Перекладач(і): Д. С. Островська
Рік видання: 2017
ISBN: 978-617-12-3966-1
Вага: 304 гр.
115line
95грн

1

Вранці Річеру вручили медаль, а після обіду відправили до школи. Це була ще одна медаль «Легіон заслуг». Уже друга. Гарна річ із білої емалі на стрічці пурпурово-червоного кольору. За пунктом 600-8-22 військового статуту цю нагороду видавали, щоб відзначити виняткову відвагу, виявлену під час сумлінного служіння Сполученим Штатам Америки. Власне, Річер знав, що цю висоту він уже взяв. Він збагнув, що отримує нагороду з тієї ж причини, що і раніше, — за проведення операції. Формальний жест, обумовлений договором. «Візьми цяцьку та не базікай про те, що ми попросили тебе для цього зробити». Річер усе одно не мав такого наміру. Не було чим хвалитися. Балкани, якесь поліцейське завдання, розшук двох місцевих, обізнаних із військовими таємницями. Їхні особи та місцезнаходження невдовзі встановили. Чоловіків знайшли та вбили пострілом у голову. Усе в межах мирного процесу. Це задовольнило певні інтереси, і ситуація у регіоні трохи вирівнялася. Два тижні його життя. Чотири витрачених набої. Пусте. 

У пункті 600-8-22 військового статуту не було чітко окреслено, на яких саме підставах давати медалі. Лише зазначалося, що нагороди мають вручати в належній офіційній атмосфері під час відповідної церемонії. Зазвичай ішлося про велику кімнату з позолоченими меблями та кількома прапорами, а також офіцера, старшого за званням від одержувача медалі. Річер був майором. Дванадцять років на службі. Але того ранку вручали також інші нагороди. Зокрема, три — полковникам, та дві — генерал-майорам. Тому великим цабе на помості був тризірковий генерал-полковник з Пентагону, з яким Річер був знайомий уже багато років, ще відтоді, як той командував батальйоном Управління кримінального розшуку і служив у Форт Маєр . Мудрий. Достатньо мудрий, щоб зрозуміти, чому військовий поліцейський був представлений до нагороди «Легіон заслуг». У його погляді почасти читалося глузування, почасти — серйозність. «Візьми цяцьку та не базікай». Можливо, у минулому йому теж довелося пройти через це. Ще й не раз. Ліва половина його мундира вигравала всією палітрою стрічок, серед яких були дві медалі «Легіон заслуг». 

Належна офіційна кімната розміщувалася вглибині Форт Бельвуар  у Вірджинії. Це було близько до Пентагону, а отже, зручно для тризіркового. Це було зручно і для Річера, оскільки до Рок-Крік, де він збував дні, відколи повернувся, було так само близько. Але не дуже зручно для інших офіцерів, які прилетіли аж із Німеччини. 

Запрошені юрмилися, вели світську бесіду, тиснули один одному руки. Потім усі стихли, вишикувалися в ряд, стали струнко і віддали честь. Після того, як у довільному порядку медалі були чи то пришпилені на груди, чи то одягнені отримувачу на шию, всі знову юрмилися, вели світські бесіди та тиснули руки. Прагнучи залишити церемонію, Річер попрямував до дверей. Але спершу його наздогнав тризірковий. Він потиснув Річерові руку та взяв його за лікоть. 

— Я чув, тобі дають нове завдання.

— Мені нічого не казали. Поки що. Від кого ви про це чули? — запитав Річер. 

— Від свого старшого сержанта. Вони всі між собою спілкуються. У світі годі шукати краще налагодженої системи поширення чуток, ніж серед військовослужбовців унтер-офіцерського складу Армії США. Це мене завжди вражало. 

— І куди, за їхніми словами, я поїду? 

— Достеменно вони не знають. Але недалеко. На відстань, яку можна здолати на автомобілі. Кажуть, транспортна частина отримала запит на видачу автомобіля.

— Коли я маю про це дізнатися? 

— Упродовж дня. 

— Дякую, — сказав Річер. — Матиму на увазі. 

Тризірковий відпустив його лікоть, і Річер попрямував до дверей, крізь які вийшов до коридору, де якийсь сержант загальмував ходу та віддав йому честь. Він засапався, наче пробіг довгий шлях із віддаленої частини військової бази туди, де виконували справжню справу. 

— Сер, вітання від генерала Ґарбера, — мовив хлопець. — Він просив прибути до його кабінету негайно, щойно у вас з’явиться нагода. 

— Як далеко? — запитав Річер.

— Можна дістатися автомобілем, — відповів хлопець. — Неподалік. Але точно не скажу. 

Офіс Ґарбера розташовувався в Пентагоні, тому Річер поїхав разом з двома капітанами, які мешкали в Бельвуарі, але мали пообідню зміну в окрузі Б. Ґарбер мав окремий кабінет, у глибині комплексу, на другому поверсі, перед яким за столом сидів сержант, охороняючи вхід. Він підскочив, провів Річера до кабінету та назвав його імʼя, наче дворецький зі старої кінострічки. Хлопець відступив убік, наміряючись піти, проте Ґарбер зупинив його:

— Сержанте, я хочу, щоб ви залишились. 

Хлопець послухався та невимушено зупинився неподалік. 

Свідок. 

— Сідай, Річере, — запросив Ґарбер. 

Річер сів на стілець для відвідувачів із трубчастими ніжками, які прогнулися під його вагою, а Річер завалився трохи назад, наче від рвучкого вітру. 

— У тебе є нове завдання, — повідомив Ґарбер.

— Яке і де? — запитав Річер. 

— Ти повертаєшся до школи.

Річер нічого не відповів. 

— Розчарований? — запитав Ґарбер.

Тому і свідок, припустив Річер. Розмова не віч-на-віч. Для кращої поведінки. 

— Як і завжди, генерале, я охоче поїду туди, куди відправляє мене армія, — відповів він. 

— У твоєму голосі немає радості. Але мала би бути. Просування кар’єрними сходами — чудова річ. 

— До якої школи? 

— Детальну інформацію вже передають до твого кабінету, поки ми розмовляємо. 

— Скільки часу я там проведу?

— Це залежить від того, як тяжко ти працюватимеш. Гадаю, скільки знадобиться.

На автомобільній стоянці в Пентагоні Річер сів на автобус та проїхав дві зупинки до підніжжя пагорба, на вершині якого розміщувалася штаб-квартира Рок-Крік. Він піднявся по схилу та одразу попрямував до свого кабінету, де в центрі стола лежала тонка тека з його іменем, кодом і, звичайно, назвою — «Вплив останніх судово-медичних інновацій на міжвідомчу співпрацю». Всередині лежали аркуші паперу, ще теплі від копіювальної машини, а також офіційне повідомлення про тимчасове закріплення за офісом, найпевніше орендованим у корпоративному комплексі в поселенні Мак-Лейн, штат Вірджинія. Річер мав з’явитися там до п’ятої години того самого дня. Форма одягу — цивільна. Помешкання розміщуватиметься там же й буде надано особисту автівку. 

Річер взяв теку під пахву та залишив будівлю. За ним ніхто не стежив. Нікому не було до нього жодного діла. Уже не було. Він був розчаруванням. Занепадом. Усі військовослужбовці унтер-офіцерського складу Армії США затамували подих в очікуванні, і все, що вони отримали, — безглузде завдання із ідіотською назвою, яке геть не хвилювало кров. Він перетворився на порожнє місце. Опинився поза виром подій. Зник з очей, зникне і з думки. Наче бейсболіст зі списку непридатних до гри. Через місяць, можливо, хтось мимовіль згадає його ім’я, цікавлячись, коли або чи має він повернутися, а потім так само швидко про нього забуде. 

Сержант за столом біля дверей звів очі, а потім знудьговано відвів їх убік. 

Річер майже не мав цивільного одягу, а з того, що було, мало що на нього скидалося. У вільний від виконання службових обов’язків час він носив штани кольору хакі Корпусу морської піхоти, яким було вже майже тридцять років. Він мав знайомого, який і собі мав знайомого на товарному складі, де, за його словами, була купа старого ганчір’я, помилково доправленого ще за часів президенства Ліндона Джонсона , яке потім так ніхто і не забрав. Вочевидь, суть цієї історії полягала в тому, що старі піхотинські штани мали такий самий вигляд, як пара нових від Ральфа Лорена. Не те щоб Річер не переймався своїм зовнішнім виглядом. Але п’ять доларів було привабливою ціною за якісні штани. Неношені, не розпаковані, щільно складені. Трохи запліснявілі, але згодяться ще на тридцять років. 

Щодо футболок, які він носив не при виконанні, то у них був ще більш нецивільний вигляд. Це було старе армійське вбрання, яке вицвіло та затерлося через багаторазове прання. Єдиним точно не військовим предметом гардеробу була його рудувато-коричнева куртка «Лівайс». Оригінал з усіх поглядів, включаючи етикетку, навіть попри те, що її пришила мати його колишньої дівчини в підвалі в Сеулі. 

Він перевдягнувся та склав решту одягу в дорожню сумку та портплед, які він виніс і поклав на узбіччя дороги, де був припаркований його «Шевроле Кепріс». Річер припустив, що це поліцейський автомобіль-«пенсіонер» чорно-білого кольору з обдертими наліпками та дірками від проблискових маячків та антени, що їх запломбували гумою. Ключ стирчав у замку запалювання. Сидіння було затерте, але мотор працював. Коробка передач і гальма також були справними. Річер розвернув машину, наче лінкор, і вирушив у напрямку Мак-Лейна, штат Вірджинія, з опущеними вікнами та увімкненим радіо. 

Це був один із багатьох корпоративних комплексів. Усі геть подібні: коричнево-бежеві стіни, непомітні фасади, доглянуті газони з вічнозеленими рослинами. Невеличке містечко з низькими дво- та триповерховими будинками, яке розкинулося на вільних землях і служило людям, котрі ховалися за своїм скромним добрим іменем та затемненими вікнами офісу. Річер знайшов потрібний номер будинку та зупинив автомобіль біля вивіски «Educational Solutions Incorporated», написаної таким невигадливим шрифтом, ніби виводила її рука дитини. 

Біля будинку стояли ще два «Шевроле Кепріс». Один чорний, другий — темно-синій. Обидва новіші за автомобіль Річера, і обидва цивільні, оскільки не мали гумових затичок чи пофарбованих малярним пензлем дверей. Це, безсумнівно, були урядові седани. Чисті та блискучі. Кожен мав на дві антени більше, ніж потрібно звичайній людині, аби послухати бейсбольну гру. Але додаткові антени різнилися між собою. У чорної машини були короткі шпилі, а над синьою височіли довші спиці. Різна форма та частота — дві окремі організації…