Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Кейт Мосс — «Гробниця»

Париж
Середа, 16 вересня 1891 року

Леоні Верньє стояла на сходах палацу Ґарньє, стискаючи сумочку з ремінцем та нетерпляче постукуючи ногою.
Де ж він є?

Сутінки занурювали Пляс дель Опера в шовково-блакитну імлу.

Відчувши, що їй уривається терпець, Леоні насупилась. Ось уже годину чекала вона брата в домовленому місці, ловлячи на собі байдужі погляди бронзових статуй, що прикрашали покрівлю оперного театру. А ще їй доводилося терпіти нахабні погляди живих людей. Леоні дивилась, як під’їжджають і від’їжджають фіакри, приватні карети з піднятим верхом, громадські екіпажі, відкриті всім стихіям, — чотириколісні та двоколки. З них виходили пасажири — цілий потік чорних шовкових циліндрів та вечірніх суконь з демонстраційних залів Мезон Леоті та Шарля Ворта. То була вишукана елегантна публіка, що прийшла на прем’єру, аби показати себе й глянути на інших.

Однак Анатоля серед прибулих не видно.
Раз Леоні здалося, що вона таки видивилася його серед натовпу. То був якийсь високий і кремезний добродій із ходою та статурою, як у її брата. На відстані їй навіть здалося, що вона побачила зблиск його карих очей та акуратно підстрижені чорні вусики, і вже була підняла руку, щоб помахати. Та цієї миті чоловік обернувся, і Леоні побачила, що то не Анатоль.

Вона знову почала пильно вдивлятися в Оперний проспект. Він тягнувся діагонально аж до Луврського палацу як згадка про крихку монархію тих часів, коли знервованому королю Франції закортіло мати зручний і безпечний маршрут під’їзду до місця своїх вечірніх розваг. Вуличні ліхтарі мерехтіли в сутінках, а вікна кафе та барів кидали на тротуар прямокутники яскравого, але м’якого світла. Шипіли й бризкали газові пальники. Повітря довкола Леоні повнилося звуками присмеркового міста, і день поволі поступався місцем ночі. Entre chien et loup. Час, як то кажуть, між собакою та вовком — сутінки. Брязкання упряжі та гуркіт коліс на запруджених вулицях. Цвірінькання пташок на бульварі Капуцинів. Хрипкі вигуки яточників і конюхів та дещо більш милозвучні голоси дівчат, що продають штучні квіти на сходах оперного театру. Тоненькі викрики хлопчиків, готових за один су довести до дзеркального блиску черевики поважних і шляхетних панів.

Ще один омнібус, прямуючи до бульвару Ґусмана, проїхав між Леоні та пишним фасадом палацу Ґарньє. На його верхній площадці кондуктор компостував квитки й час від часу давав свистки. Підпилий старий солдат з медаллю за Тонкін на грудях, похитуючись, виспівував якусь військову пісню. Леоні помітила навіть клоуна з набіленим обличчям. На ньому була чорна кепка та костюм із золотистими блискітками.

Як же він міг змусити мене так довго чекати?

Церковні дзвони задзвонили на вечірню, і їхні протяжні звуки відбилися луною від бруківки. Де це? На Сен-Жерве чи якійсь іншій церкві поблизу?
Леоні злегка стенула плечима. Пригніченість у її очах змінилася на збудження. Якщо їй кортить почути оперу «Лоенгрін» мосьє Вагнера, то вона мусить наважитись і зайти всередину сама.

А чи зможе?
Зможе. Бо хоча й не мала супроводу, зате мала квиток.
А чи наважиться?

Леоні замислилася. Це була паризька прем’єра опери. І чому вона має позбавляти себе задоволення лише через те, що Анатоль спізнився?

У театрі велично сяяли розкішні люстри. Залитий світлом, він уособлював вишуканість та елегантність, тож такою можливістю справді не можна було нехтувати.

Леоні ухвалила рішення. Побігши сходами вгору, вона пройшла крізь скляні двері та приєдналася до натовпу.

Пролунав попереджувальний дзвінок. Лише за дві хвилини піднімуть завісу.

Блиснувши нижньою спідничкою та шовковими панчохами, Леоні кинулася через мармуровий обшир Ґранд-фойє, однаково приваблюючи як здивовані, так і захоплені погляди. У свої сімнадцять Леоні ось-ось мала перетворитися на пишну красуню: уже не дитина, але в ній ще часто на ледь уловиму мить прозирала та маленька дівчинка, якою вона колись була. Їй пощастило мати модний на той час тип краси й ностальгійно-прекрасний колір обличчя, що їх так цінували мосьє Моро та його друзі з братства прерафаелітів.

Одначе її краса була оманлива. Характер Леоні мала рішучий, а не слухняний, сміливий, а не скромний; вона була сучасною дівчиною з сильними пристрастями, а не сором’язливою середньовічною панночкою. І дійсно, Анатоль часто дражнив її, порівнюючи з героїнею поетичного твору Росетті «La Damoiselle Elue» (Діва-обраниця), додаючи при цьому, що схожа

Леоні на неї лише зовні, але не внутрішньо. Просто як віддзеркалення. Як двійник — і все. За своєю вдачею ж Леоні була зовсім іншою. З чотирьох стихій вона була вогнем, а не водою, землею, а не повітрям.

Її білі як крейда щоки розпашілися. Густі рудувато-каштанові кучері вибилися з-під гребінця й розсипалися по оголених плечах. Разюче-прекрасні зелені очі, обрамлені довгими попелястими віями, блискали гнівом.

Він же дав слово, що не спізниться!

Однією рукою тримаючи поперед себе, як щит, сумочку, а другою — сукню, Леоні вихором помчала по мармуровій підлозі, не звертаючи жодної уваги на довгі осудливі погляди матрон і вдовиць. Проскочивши повз рожеві колони, позолочені статуї та фризи, вона кинулася до широченних парадних сходів і зацокотіла по них штучними перлинами та посрібленими намистинами, що прикрашали край її сукні. Леоні мала на собі тугий корсет, тому дихання її було уривчастим, а серце тьохкало зі швидкістю секундоміра.

Проте вона не стишувала ходи, бо побачила, що ліврейні лакеї вже почали були зачиняти двері до Великої зали. Додавши сил, Леоні рвонула вперед і вчасно опинилась у проході.
«Ось», — сказала вона, тицьнувши білетерові квиток. — «А трохи згодом прийде мій брат…»

Білетер відступив і пропустив її всередину.

Після гамірливих та лунких пасажів Ґранд-фойє, глядацька зала видалася напрочуд тихою та спокійною. Стишений шепіт, привітання, ввічливі розпитування про здоров’я та сімейні справи — усе це приглушували й поглинали грубі килими та численні ряди оксамитових сидінь.

Розрізнені звуки дерев’яних і мідних духових інструментів, гами, арпеджіо та фрагменти опери лунали дедалі гучніше, піднімаючись з оркестрової ями, наче завитки диму з осінніх вогнищ.

Усе ж таки я потрапила сюди!

Леоні вгамувала себе й розправила сукню. Щойно придбана в універмазі «Ля Самарітен», одягачка була цупкою, бо ще не ношена. Відкотивши довгі зелені рукавички вище ліктів так, щоб виднілася лише смужка оголеного тіла, дівчина пішла повз крісла до сцени.

Їхні з братом місця були в першому ряду — найкращі в усій залі. Про це потурбувався композитор Клод Дебюссі, їхній сусід і приятель Анатоля. Леоні йшла, а праворуч та ліворуч від неї чорніли ряди шовкових циліндрів, колихалися пера дамських зачісок і розшиті блискітками опахала. То тут, то там було видно червоні й пурпурові щоки холеричних удовиць із ретельно вкладеним сивим волоссям. На кожен погляд Леоні відповідала сердечною посмішкою та легким кивком.

В атмосфері зали відчувається якась дивна напруженість.

Леоні почала вдивлятися пильніше. І чим далі вона йшла, тим ясніше розуміла: щось явно не так. На обличчях присутніх застигла нашорошеність, під якою вгадувалося тривожне передчуття близької біди.

Леоні відчула поколювання в потилиці, і легенький холодок пробіг по її спині. Публіка наче сторожко чогось вичікувала. Це прозирало в поглядах присутніх і недовірливому виразі кожного обличчя.
Усе це дурниці.

Раптом Леоні пригадала, як Анатоль за вечерею читав уголос газетну статтю про активні протести проти паризької презентації опери митця з Пруссії, якій Франція не так давно програла війну. Але ж це — палац Ґарньє, а не якийсь темний провулок у Кліші чи на Монмартрі!

Хіба ж може щось трапитися тут, в оперному театрі?
Заледве пробравшись уздовж ряду, обминувши частокіл із колін та спідниць, Леоні полегшено всілася на своє місце. Потім, відсапнувши, зиркнула на своїх сусідів. Ліворуч сиділа якась обвішана діамантами матрона зі своїм немолодим чоловіком, водянисті очі котрого ховалися за густими кущами насуплених брів. Він поважно сидів, поклавши рябі руки на срібний набалдашник палиці, на верхній частині якої виднівся напис-присвята. Праворуч розташувалися четверо похмурих злих бороданів середнього віку. Вони теж тримали руки на палицях, але то були прості самшитові ціпки. Порожнє місце Анатоля відокремлювало цю непривітну четвірку від Леоні, наче придорожня канава. Було в їхніх напружених обличчях і поглядах, невідривно зосереджених на сцені, щось лихе й бентежне.

Леоні помітила й те, що всі четверо були в однакових шкіряних рукавичках, в котрих цим чоловікам, вочевидь, було дуже жарко та незручно. Ось один із них повернув голову й витріщився на Леоні. Дівчина зашарілася й зосередила погляд перед собою, на пишній псевдотривимірній завісі, що спадала золотисто-пурпуровими складками з арки авансцени до дерев’яної підлоги.

А може, він не спізнився? Може, його спіткало якесь лихо?

Леоні мимоволі похитала головою, наче відмахуючись від цієї несподіваної та неприємної думки.
Потім дістала з сумочки віяло й, клацнувши, розкрила його. Хоч би як вона намагалася вигородити свого брата, скоріш за все він просто спізнився.

Що останнім часом траплялося досить часто.

Дійсно, після того похмурого похорону на цвинтарі Монмартр Анатоль став іще більш ненадійним. Леоні невдоволено насумрилася: знову цей неприємний спогад! Він невідступно переслідував її, змушуючи раз у раз переживати події того дня.

У березні в неї з’явилась надія, що все скінчилось і на минулому поставлено крапку, але поведінка брата й досі лишалась ексцентричною та незбагненною. Часто він зникав на кілька днів поспіль, а потім повертався пізно вночі й, уникаючи друзів і знайомих, з головою поринав у роботу.

Але ж він пообіцяв, що сьогодні не спізниться.

На поміст зійшов диригент, і від його появи неприємні думки Леоні розвіялися. Захоплені глядачі вибухнули шквалом оплесків, схожим на гарматний залп — несподіваний, сильний і оглушливий. Леоні теж заплескала в долоні, наче намагаючись своїми жвавістю й ентузіазмом погамувати відчуття тривоги. Проте четверо добродіїв, що сиділи поруч, навіть не поворухнулися. Їхні руки так і лишилися лежати на дешевих і непоказних дерев’яних патерицях. Які ж вони неввічливі та грубі, — подумала Леоні, кинувши на них осудливий погляд. І навіщо ото їм було приходити сюди, якщо вони не збираються насолоджуватися музикою! Вона пошкодувала, що сидить поруч із ними, і з роздратуванням усвідомила своє невдоволення.

Диригент низько вклонився, а потім повернувся обличчям до сцени.

Оплески стихли. У великій залі запала тиша. Диригент постукав паличкою по дерев’яному пульту. Голубі струмені газових пальників зашипіли, заблимали й потьмяніли. У повітрі повисло очікування дива. Усі втупились очима в диригента. Оркестранти випростались, підняли смички чи піднесли до вуст мундштуки своїх інструментів.
Маестро підняв паличку. Початкові акорди Вагнерового «Лоенгріна» заповнили величний простір палацу Ґарньє, і Леоні забило дух.

А місце біля неї так і зосталося порожнім.


Розділ 2

І майже відразу на верхніх рядах почулись улюлюкання та свист. Спочатку більшість аудиторії не звертала уваги на це заворушення та вдавала, наче нічого не відбувається. Проте шум ставав дедалі гучнішим і набридливішим. Почулися також голоси з гальорки та партеру.

Леоні ніяк не могла розібрати, що ж там вигукували ці невдоволені.

Уперто уставившись на оркестрову яму, вона спробувала ігнорувати кожне нове шипіння чи бурмотіння. Але, поки виконувалась увертюра, збурення наростало й почало підступно просотуватися в центр зали згори та з боків. Не в змозі далі мовчати, Леоні нахилилася до своєї сусідки.
— Хто ці люди? — пошепки спитала вона.
Потривожена матрона невдоволено насупилась, але таки відповіла.
— Вони називають себе abonnes, тобто абоненти, — відповіла вона, помахуючи віялом. — Чинять спротив виступам усіх нефранцузьких композиторів. Називають себе музичними патріотами. У принципі, я їм трохи співчуваю, але вважаю, що не таким шляхом треба йти.
Леоні кивнула на знак подяки й випросталась у кріслі, дещо заспокоєна невимушеним тоном жінки, хоча заворушення, навпаки, лише розросталося.

Не встигли завмерти в повітрі останні акорди увертюри, як протест почався вже по-справжньому. Коли підняли завісу й поглядам присутніх відкрився хор тевтонських лицарів десятого століття, які стояли на берегах річки Шейльди біля Антверпена, на верхньому ярусі балкона почалася метушня. Приблизно восьмеро чи дев’ятеро чоловіків зірвалися на ноги та зчинили гучну какофонію: вони свистіли, улюлюкали й повільно плескали в долоні. Хвиля невдоволення гойднула партер, прокотилась аж до верхніх рядів і розбилася бризками гучних протестів. Потім почулося глузливе скандування, яке Леоні спочатку не змогла розібрати. Однак його гучність швидко зросла, і вже можна було безпомилково розібрати слова:

Бошів — геть! Бошів — геть!

Протести досягли вух співаків. Леоні побачила, як хористи та виконавці головних ролей обмінялися стривоженими поглядами, і на їхніх обличчях відбилися нерішучість і занепокоєння.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Леоні не хотіла, щоб виступ було зірвано, проте водночас вона не могла не зізнатися собі, що така несподівана інтрига в???икликала в неї захват. Вона стала свідком події, про яку раніше можна було прочитати лише на шпальтах газети «Ле Фігаро».

Правда полягала в тому, що Леоні вже неабияк надокучили обмежені рамки буденного існування, обтяжлива потреба супроводжувати свою маман на занудливі вечірні посиденьки в сірих та одноманітних особняках далеких родичів і колишніх друзів її батька. Їй обридли болісно-нудотні й дріб’язкові розмови з теперішнім материним знайомим — відставним військовиком, котрий ставився до Леоні так, наче вона й досі була дівчинкою в коротенькій спідничці.

Буде що розповісти Анатолю!

Утім, настрій протестувальників почав змінюватись.

Актори, про чиї відчуття було важко здогадатися через товстий шар гриму, й далі співали. І мужньо протримались, аж поки на сцену хтось не кинув пляшку. Вона пролетіла лише за кілька сантиметрів від баса, який виконував роль короля Генріха.

На якусь мить оркестр замовк, і запала глибока й напружена тиша. Здавалось, усі глядачі як один затамували подих, спостерігаючи за пляшкою. Обертаючись наче в уповільненій зйомці, вона зеленувато блиснула в різкому світлі рампи, глухо гупнулась об брезентові декорації та покотилася в оркестрову яму.

В оперну залу враз увірвалася жорстока реальність. На сцені та поза нею зчинився гармидер. Шум посилився. Над головами ошелешеної публіки просвистіла друга пляшка й розбилася, вдарившись у сцену. Якась жінка в першому ряду заверещала й затулила обличчя, а в партері почав ширитися затхлий сморід гнилих овочів.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Усмішка на обличчі Леоні змінилася на вираз тривоги та неспокій. По її спині побігли мурахи. Це було щось страшне й огидне, зовсім не схоже на цікаву пригоду. Дівчині стало зле.

Четверо чоловіків, що сиділи ліворуч, скочили на ноги й почали аплодувати в унісон. Спочатку повільно, потім — дедалі швидше. При цьому вони видавали твариноподібні звуки, то хрюкаючи, як свині, то мукаючи, як корови, то мекаючи, як цапи. Із жорстокими та злобливими виразами облич скандували вони антипруський лейтмотив, підхоплений тепер у кожному куточку оперної зали.
— Бога ради, сядьте, чоловіче!
Якийсь бородатий добродій в окулярах і з землистим обличчям людини, котра все життя мала справу із сургучем, чорнильницею та документами, поплескав одного з протестувальників програмкою по спині.
— Це не те місце і не той час. Будь ласка, сядьте!
— І справді, — погодився його сусід. — Сядьте!
Протестувальник різко обернувся та своєю палицею навідліг ударив чоловіка по пальцях. Заскочений зненацька швидкістю та люттю нападу, бородань зойкнув і впустив програмку.

Побачивши на його пальцях краплини крові, сусід підхопився на ноги та, спостерігши на палиці спеціально прикріплений металевий штифт, спробував вихопити її з рук нападника. Проте сильні руки грубо відштовхнули його, і він упав.

Диригент усіляко намагався втримати оркестр під контролем, але музиканти стали перелякано озиратись, і ритм почав збиватися, то надто пришвидшуючись, то занадто уповільнюючись. А за лаштунками, вочевидь, уже все вирішили. Раптом на сцену вискочили вдягнені в чорне робітники із закоченими по лікті рукавами й почали виводити співаків з-під «обстрілу».

Адміністрація спробувала опустити завісу. Погрозливо просвистівши в повітрі, гирі з брязкотом злетіли вгору. Важка матерія хитнулась і застрягла, зачепившись за декорацію.
Вигуки посилились.

Публіка покидала приватні ложі. Розгойдуючи перами, виблискуючи золотими прикрасами та шелестячи шовком, багатії квапливо посунули до виходів. Потім бажання залишили залу охопило й верхні ряди, де перебувала більшість націоналістично налаштованих протестувальників, а невдовзі воно поширилося на бельетаж і партер. Ряди позаду Леоні теж майже спорожніли; публіка покидала свої місця та скупчувалась у проходах. З усіх куточків великої зали чулося, як різко ляскали відкидні сидіння, — то люди вставали зі своїх місць. На виходах раз по раз брязкали на поперечках мідні кільця важких оксамитових портьєр, що їх рвучко відкидали вбік невдоволені глядачі, виходячи з приміщення.

Одначе протестувальники ще не досягли своєї мети — повністю зірвати виставу. І сцена знову зазнала обстрілу. У її бік полетіли пляшки, каміння, цеглини та гнилі овочі. Оркестранти похапцем звільнили яму, прихопивши з собою дорогоцінні ноти, інструменти й футляри. Проштовхуючись крізь ряди стільців і дерев’яних підставок, вони попрямували до виходу під сценою.

Нарешті в щілині між не до кінця опущеною завісою та сценою виник директор театру й став закликати до спокою. Його обличчя вкривали рясні краплини поту, і він раз у раз витирався змокрілим носовиком.
— Мадам і мосьє! Будь ласка, заспокойтеся! Благаю вас!
Директор був статечним чоловіком, однак ані його голос, ані його поведінка не навіювали поваги й бажання підкоритися. Леоні бачила, як, перелякано вирячивши очі, він безладно вимахував руками, даремно намагаючись хоч якось упорядкувати хаос, котрий розростався дедалі більше.

Надто мало, надто пізно.

Просвистів іще один «снаряд»; цього разу не пляшка й не цеглина, а дровиняка з повбиваними в неї цвяхами. І влучила директорові просто в лоб. Той заточився й позадкував, притиснувши руку до обличчя. Крізь пальці з рани бризнула кров, і він, зібгавшись, наче ганчір’яна лялька, завалився набік на сцену.

Від побаченого хоробрість остаточно полишила Леоні.
Треба негайно забиратися звідси.

Не на жарт перелякавшись, вона почала безпорадно озиратись, але враз збагнула, що потрапила в пастку: ззаду та з боків її підпирав натовп, а спереду шлях до відступу перекривали смертоносні предмети, що час від часу гепались об сцену. Леоні подумала, що можна вибратися, перескакуючи через сидіння, і вона вхопилася за спинку. Та, як з’ясувалося, оздоблена намистинами пелена її сукні зачепилася за металевий шворінь під сидінням. Дівчина нахилилась і з наростаючим розпачем почала шарпати сукню тремтливими пальцями, намагаючись висмикнути її та вивільнитися.

Аж раптом залою прокотився новий войовничий поклик:
— Геть! Геть!
Леоні глянула вгору.
Що ж тепер буде? Заклик підхопили в усіх куточках зали.
— Геть! Уперед! В атаку!
Наче хрестоносці під час облоги замку, демонстранти кинулися вперед, вимахуючи палицями та кийками. То тут, то там блискали леза ножів. Леоні всю затрусило від страху. Вона збагнула, що протестувальники збираються штурмувати сцену та що вона перебуває якраз на їхньому шляху.

А в залі маска пристойності паризького світського товариства (а радше те, що лишалося від неї) остаточно тріснула й розсипалася на друзки. Тих, хто ще не встиг покинути приміщення, охопила паніка. Адвокати й газетярі, художники й учені, банкіри й державні службовці, куртизанки й доброчесні панії — усі вони розпачливо кинулись до дверей, відчайдушно намагаючись уникнути насильства.

Sauvez qui peut! — Рятуйся, хто може! І як може.

Націоналісти-демонстранти рушили до сцени. З військовою чіткістю вимаршовували вони з усіх куточків зали, перебираючись через сидіння та перегородки. Невдовзі вони вщерть заповнили оркестрову яму й увесь простір аж до кону. Леоні знову смикнула сукню. Потім дужче. Іще дужче. Почувся тріск тканини, і вона, нарешті, вивільнилася.
— Кляті боші! Ельзас — це Франція! Лотарингія — це Франція!
Демонстранти почали зривати куліси та перекидати й трощити декорації. Намальовані дерева, річку, валуни й камені, а також міфічних вояків десятого століття сплюндрував цілком реальний озвірілий натовп століття дев’ятнадцятого. Сцену вкрили дерев’яні тріски, шматки брезенту й пилюка. Уявний світ Лоенґріна потерпів нищівну поразку.

Та невдовзі нападники наштовхнулися на спротив. Невеличкий загін, що якимось чином організувався в партері з ідеалістично налаштованих молодиків і ветеранів минулих кампаній, кринувся вслід за націоналістами на сцену. Його учасники вибили двері, що сполучали залу з тильною частиною приміщення, і, вискочивши на кін біля лаштунків, об’єднали свої зусилля з технічним персоналом, який наступав на антипрусських націоналістів між задниками та складом декорацій.

Леоні спостерігала — нажахана, але водночас і заворожена цим видовищем. Якийсь уродливий молодик, іще майже хлопчина, з довгими підкрученими вусами та в явно завеликому позиченому костюмі, кинувся на ватажка протестувальників. Ухопивши його за шию, він спробував був повалити його, але натомість сам опинився на підлозі. Отримавши кованим чоботом у живіт, хлопець заверещав від болю.
— Геть бошів! Хай живе Франція!
Жадоба крові охопила учасників бійки. Її жорстокість наростала, і Леоні бачила, як очі чоловіків запалали несамовитою люттю. Щоки розпашілися, укрившись лихоманковим рум’янцем.

«Припиніть, благаю вас!» — вигукнула вона, але ніхто її не почув, а ймовірний маршрут утечі й досі лишався заблокованим.

Леоні відсахнулася: то ще одного робітника сцени скинули з підмостків. Зробивши сальто над спорожнілою оркестровою ямою, він ударився в мідну поперечину. Його скалічена рука неприродно вивернулась і обвисла. Очі так і залишилися розплющеними.

Треба тікати назад. Назад!

Але тепер здавалося, що ввесь світ потонув у крові, розтрощених кістках і покаліченій плоті. Леоні не бачила довкола себе нічого, крім спотворених ненавистю облич чоловіків. За якихось п’ять футів від того місця, де вона стояла, заклякши від страху, показався чоловік. Він повз навколінки, а за ним тягнулися розірвані жилетка й піджак. Своїми долонями він залишав на дошках сцени криваві сліди.

Над ним змахнули ножем.
Ні!

Леоні спробувала була застерегти нещасного, але від переляку втратила голос. Смертоносне знаряддя впало додолу. Увійшло в плоть. Чоловік послизнувся й важко завалився набік. Зиркнувши вгору, на нападника, він уздрів ніж і виставив руку, намагаючись захиститись. І знову лезо впало вниз. І знову ввійшло в плоть. Чоловік заволав, а ніж витягли та знову глибоко загнали йому в груди.

Чоловік засіпався як маріонетка в ляльковому театрі на Єлисейських Полях, його руки й ноги обм’якли, і він нерухомо закляк.

Леоні з подивом виявила, що плаче. А потім її знов охопив страх. Сильніший, аніж будь-коли.

«Будь ласка!» — вигукнула вона. — «Пропустіть мене!»

Леоні спробувала проштовхнутись, але вона була надто маленькою, надто легкою. Дорогу до виходу їй застувала юрма людей, а центральний прохід уже теж був заблокований барикадою зі стільців із кармазиновою оббивкою. А на розкидані під сценою нотні аркуші дощем упали іскри, що посипалися з газових пальників. Шипучі помаранчеві бризки, жовтогарячий вогонь паперу — і ось уже з нижньої частини кону повалив дим.

Пожежа! Пожежа!

Від цих вересків у залі зчинилася ще більша паніка. Всім одразу ж пригадалися події п’ятирічної давнини, коли вогняне пекло, що вибухнуло в Театрі комедії, забрало життя понад вісімдесяти людей.

«Пропустіть мене, благаю!» — скрикнула Леоні.

Проте ніхто на неї не зважав. Підлогу під її ногами тепер укривав килим з кинутих програмок, капелюшків із перами, лорнетів і театральних біноклів, розтрощених черевиками. Вони були схожі на поламані кості в древній гробниці.

Леоні не бачила перед собою нічого, крім ліктів та лисин, але вперто й важко, крок за кроком, просувалася вперед. Нарешті їй таки вдалося дещо віддалитися від епіцентру бійки. Раптом вона відчула, як літня жінка біля неї спіткнулась і почала падати.

Її ж затопчуть!
Леоні хутко простягла руку й ухопила жінку за лікоть. Рука під накрохмаленою матерією виявилася тонкою, як жердина.
— Я ж тільки музику хотіла послухати! — хлипала жінка. — Хіба мені не все одно — німецька вона чи французька! Невже ж таке страхіття можливе в наш час! Хто б міг подумати, що це може трапитися знову!
Спотикаючись і похитуючись, Леоні рухалася вперед, тягнучи на собі всю вагу старої жінки. І з кожним кроком цей тягар ставав дедалі важчим, бо старенька поступово непритомніла.
— Лишилося ще трішки! Тримайтеся, будь ласка! — скрикнула Леоні, намагаючись будь-що втримати жінку на ногах. — Ми майже біля дверей. Ще трохи — і ми врятовані!
Нарешті вона побачила знайому ліврею швейцара.
— Допоможіть же мені, Бога ради! — вигукнула дівчина. — Сюди! Мерщій!
Швейцар слухняно підкорився. Не промовивши ні слова, він звільнив Леоні від її ноші, підхопив стареньку на руки й поніс до Ґранд-фойє.
Ноги Леоні підгиналися від утоми й нервового виснаження, але вона силою волі примушувала себе рухатися вперед. Зосталося лише кілька кроків.
Раптом хтось схопив її за руку.
— Ні! — вигукнула Леоні. — Відпустіть!
Вона нікому не дозволить затягти себе всередину, де вирує пожежа та шаленіє натовп, а проходи завалено саморобними барикадами зі стільців! Леоні вдарила навмання, але промахнулася.
— Не торкайтеся мене! — несамовито заверещала вона. — Відпустіть!