Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Л. Барклей «Втрата»

Коли Синтія прокинулася, в будинку так було тихо, що вона подумала, чи не субота сьогодні.
Якби ж то справді сьогодні була субота, тобто день, коли їй не треба іти до школи. Її шлунок досі раз у раз стискався, голову ніби напхано цементом, і доводилося напружуватись, щоб вона не падала вниз на груди або на плечі.
Господи, що там у тому відерці для використаних паперів, яке стоїть біля ліжка? Вона навіть не пам’ятала, чи блювала вночі, але якщо потрібні докази, то вони ось тут.
Вона мусить позбутися цього, перш ніж увійдуть батьки. Синтія стала на ноги, похитнулася, за мить відновила рівновагу, однією рукою схопила невеличке пластикове відерце, а другою штовхнула двері, що гучно зарипіли. У коридорі нікого не було, тож вона крадькома прослизнула повз розчинені двері батьківської спальні та кімнати брата й забігла до туалетної, замкнувши за собою двері. Спорожнила відерце в унітаз, вимила його під краном, глянула затуманеними очима на себе в дзеркало. Так ось на що стає схожа чотирнадцятирічна дівчина, коли перебирає через край, подумала вона.
Не вельми приємне видовище. Вона майже не могла пригадати, чим Вінс частував її учора ввечері, принісши зі свого дому спиртне. Вони випили з ним кілька бляшанок пива, трохи горілки, джину й наостанок відкоркували пляшку червоного вина. Вона пообіцяла принести трохи батькового рому, але зрештою вимкнулася.
Зненацька вона відчула легку тривогу. Щось негаразд було зі спальнями.
Синтія бризнула холодною водою собі на обличчя й утерлася рушником. Вона глибоко втягнула у груди повітря і спробувала опанувати себе на той випадок, якщо мати стоїть за дверима туалетної, чекаючи на неї.
Але матері там не було.
Відчуваючи під пальцями босих ніг ворсинки товстого килима, Синтія повернулася до своєї кімнати, що була обклеєна афішами групи «Kiss» та інших руйнівників душевного спокою, дивлячись на яких, її батьки нетямилися від люті. Дорогою вона зазирнула до кімнати свого брата Тода, потім — до кімнати батьків. Ліжка були застелені. Мати, як правило, приходила застеляти їх лише пізно вранці — Тод свого ніколи не застеляв, і мати ніколи його до цього не змушувала, але сьогодні всі ліжка були застелені, так ніби ніхто в них цієї ночі не спав.
Синтія відчула напад паніки. Невже вона запізнилася до школи? Котра ж година?
Звідти, де була, вона подивилася на годинник Тода, що стояв на його нічному столику. За десять хвилин восьма. Ще майже півгодини до того часу, коли вона зазвичай вирушає на свій перший урок.
У будинку панувала мертва тиша.
У цей час вона, як правило, чула своїх батьків унизу, на кухні. Навіть якщо вони не розмовляли одне з одним, а таке бувало часто, звідти долинали тихі звуки від дверцят холодильника, що відчинялися й зачинялися, від лопаточки, яка шкрябала по сковороді, чулося приглушене торохкотіння посуду в зливальниці, хтось — здебільшого батько — перегортав сторінки вранішньої газети й бурчав через новини, що його дратували.
Дивно.
Вона увійшла до своєї кімнати, зачинила за собою двері. «Візьми себе в руки, — наказала вона собі. — Прийди на сніданок так, мовби нічого не трапилось. Мовби нічого незвичайного вчора увечері не було. Поводься так, ніби твій батько не витяг тебе вчора з автомобіля набагато старшого бойфренда й не забрав додому».
Вона подивилася на своє завдання з математики для дев`ятого класу в розгорнутому зошиті, що лежав на її столі. Вона розв`язала лише половину задач, перед тим як вийшла на прогулянку вчора увечері, наївно повіривши в те, що завтра вранці прокинеться рано й встигне їх закінчити.
Тод зазвичай вештався по будинку цієї вранішньої пори. Заходив до туалетної кімнати й виходив, ставив платівку «Led Zeppelin» на свій стереопрогравач, гукав до матері, яка була внизу, запитуючи, де його штани.
Вона не пригадувала, щоб він казав, ніби йому треба сьогодні дуже рано до школи, та й чому би мав це казати? Вони не часто ходили удвох до школи. Сестра була для нього не більш як пришелепуватою дев`ятикласницею, хоч вона докладала всіх зусиль, аби набратися всілякої гидоти не менше за нього. Подивимося, що він скаже, коли вона розповість йому, як напилася уперше в житті. Але годі й сумніватися, що в цьому змаганні він завжди буде попереду й, коли треба, набере набагато більше очок.
Окей, можливо, Тод сьогодні справді дуже рано пішов до школи, але куди заподілися мати з батьком?
Щодо батька, той міг поїхати у своє чергове ділове відрядження ще на світанку. Він завжди кудись поспішав і відстежити його було неможливо. Нічого дивного не сталося б, якби він від’їхав ще вчора увечері.
А мати, можливо, пішла провести Тода до школи або щось таке.
Синтія вдяглася. Натягла джинси, светр. Намастила губи помадою, підмалювалася рівно настільки, щоб не здаватися лайном і щоб не дати матері приводу звинуватити її в намаганнях «перетворити себе на казна-що».
Коли вона спустилася на кухню, то стала там як укопана.

Розділ перший

Синтія стояла перед двоповерховим будинком на вулиці Гікорі. Не можна сказати, що вона бачила дім свого дитинства вперше за останні двадцять п`ять років. Вона досі мешкала в Мілфорді. Іноді сюди приїжджала. Вона показала мені цей будинок відразу після того, як ми одружилися, ми просто проїхали тоді повз нього в автомобілі.
— Ось він, — сказала вона й не стала зупиняти машину.
Вона рідко зупинялася біля нього. А якщо й зупинялася, то не виходила з машини. Ніколи не стояла на тротуарі й не дивилась на нього.
Але я стояв там, де був, на протилежному боці вулиці, дивлячись їй у спину, на її коротке руде волосся. Я мусив виконувати розпорядження, що стосувалось мене.
Синтія стояла там, мовби чекаючи дозволу наблизитися до будинку свого дитинства. І нарешті він надійшов:
— Окей, місіс Арчер. Рушайте до будинку. Не дуже швидко. Йдіть, ніби вагаючись, ніби ви заходите у нього вперше після того, як вам було чотирнадцять років.
Синтія подивилася через плече на жінку в джинсах і кедах, кінський хвіст її зачіски спадав на спину крізь отвір у бейсбольній кепці. Вона була однією з трьох помічників режисера.
— Це й справді буде вперше, — сказала Синтія.
— Гаразд, гаразд, але не дивіться на мене, — сказала жінка з «кінським хвостом». — Дивіться лише на дім і йдіть під’їзною алеєю, думаючи про той час, той день, коли це трапилося, двадцять п`ять років тому, о`кей?
Синтія подивилася через вулицю на мене, скорчила міну, і я всміхнувся їй у відповідь, так ніби ми обмінялися мовчазним запитанням: Ну й що тепер?
І вона повільно рушила вперед під`їзною алеєю. Цікаво, якби її не знімали на кінокамеру, чи так само вона б йшла нею? Із такою самою неквапністю та обережністю? Можливо. Але тепер усі її рухи здавалися фальшивими, вимушеними. Та коли вона піднялася на ґанок і підійшла до дверей, простягнувши руку вперед, я помітив, що вона тремтить. Це вже був вияв цілком щирих емоцій, а тому я був майже переконаний, що камера цього не вловить. Вона поклала руку на круглу ручку дверей, повернула, і вже хотіла штовхнути їх, щоб вони відчинилися, коли жінка з «кінським хвостом» закричала:
— Гаразд! Добре! Просто тримайтеся за ручку й не рухайтеся!
А тоді обернулася до свого кінооператора:
— Окей, заходьте в дім і знімайте, як вона заходить.
— Це паскудний обман, — мовив я досить голосно, щоб мене почула вся знімальна група (десь з півдесятка людей), а також Пола Мелой, жінка з блискучими зубами, у костюмі від Дони Каран, яка забезпечувала позакадровий та внутрішньокадровий дикторський текст.
Пола підійшла до мене.
— Містере Арчер, — сказала вона, простягши до мене обидві руки й поклавши їх мені на плечі — це була торгова марка Мелой. — З вами все гаразд?
— Як ви можете таке витворяти з нею? — обурено запитав я. — Моя дружина заходить у свій дім уперше після того, як із нього щезла до дідька вся її родина, а ви гукаєте їй, щоб вона зупинилася на півкроці!
— Тері, — сказала вона, — ви дозволите мені називати вас Тері?
Я промовчав.
— Тері, мені дуже прикро, але ми повинні перенести кінокамеру на потрібне місце, бо нам треба зняти обличчя Синтії, зняти вираз, із яким вона заходить у свій дім після стількох років, ми хочемо, щоб наші кадри були цілком природними. Ми хочемо, щоб усе було щирою правдою. Я думаю, і ви обоє цього прагнете.
Тут можна було тільки подивуватися. Щоб репортер із розважального телевізійного шоу «На крайній межі», яке також претендувало бути шоу новин і яке, коли не намагалося розкопати дивні нерозгадані злочини з минулих років, полювало на знаменитостей, що або спилися, або стали жертвою дорожніх інцидентів, а то й ганялося за поп-зіркою, котра забула пристебнути свого малюка ременем безпеки, щоб репортер такого шоу прагнув до цілковитої природності та щирої правдивості.
— Звісно, прагнемо, — стомлено відповів я, думаючи про те, що, можливо, тут усе ж таки знімуть масштабний фільм, що, можливо, після стількох років широкий показ на телебаченні допоможе Синтії знайти відповіді на її запитання. — Авжеж, ми прагнемо.
Пола блиснула разком бездоганних зубів і швидко пішла назад через вулицю, цокаючи по тротуару високими підборами своїх черевиків.
Я докладав усіх зусиль, щоб ні в кого не плутатися під ногами, коли ми з Синтією прибули сюди. Я влаштував так, щоб мені дали вихідний у школі. Мій найкращий і давній друг Ролі Карутерс знав, як важливо для Синтії було відбути це шоу й домовився, щоб інший учитель замінв мене на моїх уроках із англійської мови та з писемної творчості. Синтія попросила вихідний у крамниці одягу Памели, де вона працювала. Дорогою сюди ми завезли нашу восьмирічну доньку Ґрейс до школи. Ґрейс, звичайно, було б цікаво подивитися, як тут знімають фільм, але її поява на телевізійному екрані нічого не додала б до особистої трагедії матері.
— А знаєте, мені іноді вчуваються їхні голоси. Так ніби їхні привиди досі блукають у домі.Трапляється, сиджу я за столом на кухні, й зненацька мене обсипає морозом, так немовби мати або батько, або хлопець пройшли повз мене.
Чоловік:
— Коли ми купили цей будинок, то навіть не знали, що тут трапилося. Хтось купив його в дівчини, а потім вони продали його іншим, а ми купили його вже в цих останніх людей. Та коли довідався про те, що тут було, я прочитав про це в Мілдфордській бібліотеці, і дуже здивувався, та й ви здивувалися б на моєму місці, чому її залишили живою? Чому? Це трохи дивує, хіба не так?
Синтія, що спостерігала за цією сценою, стоячи за однією з вантажівок кіностудії, вигукнула:
— Даруйте мені! Що ви мали під цим на увазі?
Один із кіногрупи рвучко обернувся й сказав:
— Тихше!
— Не затикайте мені рота! — відрубала Синтія.
І, звертаючись до чоловіка, гукнула:
— Що ви хотіли сказати?
Чоловік подивився на неї здивованим поглядом. Певно, йому навіть на думку не спадало, що особа, про яку він говорить, присутня тут. Режисерка з кінським хвостом узяла Синтію за лікоть і обережно, але твердо відвела її назад, за вантажівку.
— Що за фігню він верзе? — запитала Синтія. — Що він намагається сказати? Що я маю якийсь стосунок до зникнення моєї родини? Невже я повинна миритися з...
— Не звертайте на нього уваги, — порадила їй помічниця режисера.
— Ви сказали, що робите цей фільм із метою допомогти мені, — промовила Синтія. — Допомогти мені з`ясувати, що з ними сталося. Лише тому я погодилася взяти участь у зйомках. І ви хочете показати його дурне базікання на екрані? Що подумають люди, коли вони таке почують?
— Не турбуйтеся, — запевнила її помічник режисера. — Ми не станемо цього показувати.
Певно, вони боялися, що Синтія відмовиться від участі у фільмі, перш ніж вони встигнуть зняти її бодай протягом однієї хвилини, тому було багато запевнень, умовлянь, обіцянок, що перед тим як показувати цей фільм на телеекрані, хтось із фахівців неодмінно його перегляне. Ми завжди так робимо, сказали. Ми повертаємо до життя в усіх куточках країни справи, що їх копи давно втратили надію розкрити, сказали вони.
Після того, як вони переконали Синтію у шляхетності своїх намірів і двоє старих пердунів, які мешкали в домі, були на короткий час виселені, зйомки продовжилися.
Я пішов із двома кінооператорами в дім, потім відступив убік, щоб їм не заважати, коли вони розташувалися так, щоб зняти вираз страху та зустрічі з минулим на обличчі Синтії під різними кутами зору. Я подумав, що коли ці зняті кадри опиняться на телестудії, там їх почнуть усіляко редагувати, можливо навіть, зроблять деякі деталі зображення неясними й зернистими й удадуться до всіх своїх трюків, аби надати додаткового драматизму події, яка для телевізійників минулих десятиліть була б цілком драматичною сама по собі.
Вони повели Синтію до її дитячої спальні. Та ніби заціпеніла. Вони хотіли зняти багато футів плівки про те, як вона туди йде, і Синтії довелося зробити це двічі. Першого разу кінооператор чекав її у спальні із зачиненими дверима, щоб зробити кілька пробних знімків Синтії, коли вона увійде до кімнати. Потім вони зняли, як вона туди входить удруге, цього разу з коридору, причому кінокамера дивилася над її плечем, коли вона відчинила двері до спальні. Після того як ці кадри було показано, ви могли побачити, що вони використали якісь дуже опуклі лінзи, щоб надати сцені моторошного характеру, щось подібне глядач переживає, коли зненацька побачить Джейсона , який ховається за дверима в жахливій масці, схожій на маску хокейного воротаря.

Я фізично відчував ту наелектризованість, у якій перебувала вся кіногрупа, а надто режисери. Ніхто не дихав. Я знав, про що вони думають. Вони думали про гроші, які на цьому зароблять. Це буде до біса моторошний телефільм. Я ненавидів їх за те, що вони хочуть нажитися на нещасті Синтії, за те, що вони використовують її горе для потреб розважальної кіноіндустрії. Бо, в кінцевому підсумку, йшлося саме про це. Про індустрію розваг. Але я тримав свого язика при собі, бо знав, що Синтія, певно, також чудово розуміє: вони використовують її для власних потреб, вона для них усього лише ще одна розважальна історія, щось таке, чим можна заповнити півгодинне шоу. Але вона свідомо погодилася на те, щоб її використали, бо мала кволу надію, що котрась людина, подивившися це шоу, прийде до неї з ключем, яким вона зможе відчинити своє минуле.
На прохання постановників шоу Синтія принесла з собою дві старі коробки з-під черевиків, напхом напхані пам`ятними речами. Там були вирізки з газет, злинялі поляроїдні фотографії, фотознімки її класу, табелі успішності, всі ті дрібнички, які вона змогла взяти зі свого дому, перед тим як пішла жити до своєї тітки, материної сестри, жінки на ім`я Тес Берман.
Синтію посадили за кухонний стіл, вона поклала відкриті коробки перед собою й почала діставати з них одну пам’ятну річ за другою, розкладаючи їх так, ніби хотіла утворити з них картинку-головоломку, шукаючи всі речі з рівними краями, намагаючись зібрати з них бічну частину й поступово наблизитися до центру.
Але в Синтіїних коробках із-під черевиків не було крайніх деталей. Вона не мала також змоги дістатися до центру. Замість того, щоб мати тисячу деталей для складання однієї картинки-головоломки, здавалося, вона має одну картинку, складену з тисячі різних головоломок.
— Оце ми, — сказала вона, показуючи поляроїдний знімок, — під час туристського походу у Вермонті.
Камера широким планом показувала розкуйовдженого Тода та Синтію, що стояли по обидва боки від матері, за ними видно було намет. Синтії було на вигляд років п’ять, її братові сім, личка були вимазані землею, їхня мати гордо усміхалася, волосся мала прикрите картатою червоно-білою хустиною.
— У мене немає жодної фотографії батька, — сумно промовила Синтія. — Він завжди знімав нас, і тепер мені залишається тільки згадувати, який він був. І я досі бачу його, бачу, як він стоїть, високий, у фетровому капелюсі, з легким натяком на вуса на верхній губі. Він був гарний чоловік. Тод схожий на нього.
Вона дістала з коробки пожовклу вирізку з газети.
— А цю вирізку, — сказала Синтія, обережно її розгортаючи, — разом з іншими речами я знайшла в шухляді батькового письмового столу, хоч речей там було зовсім мало. — Кінокамера наблизилася й показала в центрі кадру квадратний клаптик газети. Там був збляклий, зернистий чорно-білий знімок шкільної баскетбольної команди. Дванадцятеро хлопців дивилося в камеру, декотрі всміхалися, інші стояли з дурними обличчями. — Тато, певно, вирізав цей знімок тому, що на ньому зображений Тод, коли він був менший, хоч у підписі не вказано його імені. Наш тато пишався нами. Він говорив нам дуже часто про це. Полюбляв казати жартома, що ми найкраща родина з усіх тих, які він будь-коли знав.

— Що мене завжди непокоїло, то це те, чому вона залишилася жива? У тому випадку, звичайно, коли ми припустимо, що решта її родини загинула. Бо я ніколи не був прихильником гіпотези, що родина виїхала зі свого помешкання, свідомо залишивши в ньому власну дитину. Я не раз був свідком того, як з дому виганяли важких дітей, такі речі трапляються не так рідко. Але завдавати собі клопоту й утікати з власного дому лише, аби позбутися своєї дитини? Таке розв`язання проблеми мені здається позбавленим усякого глузду. Отже, залишається лише одне вірогідне пояснення: там було скоєно злочин. А таке припущення завжди повертає мене до первісного запитання. Чому вона залишилася жива? Тут може бути не так багато варіантів.
— Що ви хочете цим сказати? — пролунало запитання, сказане голосом Поли Мелой, хоч кінокамера жодного разу не відійшла від обличчя Фінлея.
Запитання Мелой були вмонтовані уже в процесі редагування первісного матеріалу, бо її не посилали до Аризони брати інтерв`ю в того чоловіка.
— Здогадайтесь самі, — відказав детектив Фінлей.
— Що ви хочете сказати цим «здогадайтесь самі»? — запитав голос Мелой.
— Я сказав усе, що хотів сказати.
Побачивши ці кадри, Синтія була сама не своя від люті.
— Господи, вони знову за це! — вигукнула вона, звертаючись до телевізійного екрану. — Той сучий син натякає, що я причетна якось до тієї події. Я чула ці перешіптування роками. І ця суча дівка Пола Мелой пообіцяла мені, що вони не показуватимуть нічого подібного!
Але мені пощастило її заспокоїти, бо в цілому фільм був достатньо врівноважений і позитивний. Ті кадри, коли Синтія була на екрані, коли вона ходила по будинку, коли розповідала Полі, що з нею сталося в той день, їй самій здалися щирими й вірогідними.
— Якщо знайдеться людина, котра щось знає, — запевнив я Синтію, — то на неї не вплинуть дурні натяки тупоголового відставного копа. Насправді те, що він сказав, може тільки спонукати когось зголоситися, аби спростувати його слова.
Отже, телепрограму було показано, хоча, всупереч будь-якому здоровому глуздові, вона завершилася таким собі реаліті-шоу, де автори вивели на екран гурт розповнілих, але надзвичайно амбітних рок-зірок, яким доводилося жити під одним дахом і змагатися в тому, кому з них пощастить скинути якнайбільше фунтів і здобути вигідний контракт на телезапис.
Синтія вмостилася біля телефону, починаючи від тієї миті, коли закінчилося телешоу, сподіваючись, що хтось його побачив, той, хто знає що-небудь, і що цей «хтось» негайно зателефонує на телестудію. Автори фільму сконтактуються з нею ще до того, як завтра зійде сонце, і вона нарешті знатиме правду.

Розділ другий

В очах Ґрейс було благання, проте в голосі звучала рішучість.
— Тату, — сказала вона. — Мені. Вісім. Років.
«Де вона цього навчилася?» — подумав я з подивом. Де вона навчилася цієї техніки розбивання речень на окремі слова для підсилення драматичного ефекту. Так ніби мені було важко про це здогадатися. Адже драматизму в цій родині було більше, ніж потрібно.
— Так, — сказав я своїй дочці. — Я знаю.
Її пластівці «Чиріоуз» давно намокли, і вона досі не доторкнулася до помаранчевого соку, який стояв перед нею.
— Діти сміються з мене, — сказала вона.
Я пригубив свою каву. Щойно її налив, але вона вже майже охолола. Наша кавоварка зламалася. Я вирішив, що вип`ю чашку кави в «Пончиках Данкіна» по дорозі до школи.
— Хто з тебе сміється? — запитав я.
— Усі з мене сміються, — сказала Ґрейс.
— Усі з тебе сміються, — повторив я. — А як вони це роблять? Вони скликали спеціальні збори? Директор школи виступив і віддав наказ, щоб усі з тебе сміялися?
— А тепер і ти смієшся з мене.
Справді, так воно й було.
— Пробач мені. Я просто намагаюся з`ясувати, наскільки поширилась твоя проблема. Мені все ж таки здається, що сміються з тебе не всі. Тобі лише здається, що всі. Але якщо навіть сміються з тебе лише кілька дітей, то це не дуже приємно, я знаю.
— Навіть дуже неприємно.
— Це твої друзі?
— Так. Вони кажуть, що мама ставиться до мене як до малої дитини.
— Твоя мама просто піклується про тебе, — пояснив я. — Вона тебе дуже любить.
— Я знаю. Але мені вісім років.
— Твоя мама лише дбає про те, щоб доставити тебе до школи в безпеці.
Ґрейс зітхнула й опустила голову, визнавши свою поразку, й пасмо каштанового волосся впало на її карі очі. Вона взяла ложку й трохи помішала молоко, в якому намокали її вівсяні пластівці.
— Але потреби проводити мене до школи немає. Жодна мати не проводжає своїх дітей до школи, якщо вони вже вийшли з дитячого садочка.
Ґрейс не вперше заводила цю розмову, і я вже намагався поговорити з Синтією, намагався переконати її так лагідно, як тільки міг, що, мабуть, Ґрейс час вже ходити самій до школи, раз вона навчається у четвертому класі. До школи йде чимало дітей, які завжди можуть скласти їй товариство, тож самій-одній їй ходити не доведеться.
— А чому ти не можеш проводжати мене? — запитала Ґрейс, і її оченята лукаво зблиснули.
У ті нечасті дні, коли я проводжав Ґрейс до школи, я відставав від неї на добрих півкварталу. Всім було відомо, що я просто виходив прогулятися й не стежив за Ґрейс, аби переконатися в тому, що вона безпечно дісталася до школи. І ми ніколи жодним словом не прохоплювалися про це Синтії. Моя дружина вірила, що я проводив Ґрейс, ідучи поруч із нею всю дорогу до Фермонтської середньої школи, а потім стояв на тротуарі й дивився на неї, поки вона не зникне за дверима.
— Я не можу, — сказав я. — Мушу приходити до своєї школи на восьму годину. Якби я проводив тебе до школи перед роботою, тобі довелося б тинятися там майже годину, чекаючи, поки відчиняться двері. А твоя мати починає працювати лише о десятій, тому для неї такої проблеми не існує. Я можу проводити тебе лише в ті дні, коли у мене вільна перша зміна.
Насправді Синтія умисне запровадила для себе такий розклад роботи у крамниці Памели, щоб мати змогу щоранку проводжати Ґрейс до школи. Синтія ніколи особливо не мріяла працювати у крамниці жіночого одягу, що належала її найліпшій шкільній подрузі, але це дозволяло їй працювати неповний робочий день, тобто вона поверталася додому раніше, аніж закінчувалися уроки у школі. Поступившись у цьому питанні Ґрейс, вона чекала її не під дверима школи, а нижче по вулиці. Звідти Синтія могла бачити школу, й у неї не забирало багато часу помітити у натовпі дітей нашу доньку з її кінським хвостиком, який вона дуже часто заплітала. Вона намагалася переконати Ґрейс, щоб та махала їй рукою, і тоді вона могла б помітити її ще раніше, але Ґрейс бодай у цьому не дала себе вмовити.
Серйозна проблема виникала тоді, коли якась учителька або вчитель просили учнів залишитися на якийсь час у класі після дзвінка. Це могло бути пов`язане з якимись заходами масового характеру або з останніми настановами щодо виконання домашніх завдань. У таких випадках Ґрейс сиділа там, охоплена панікою, не тому, що її мати стане турбуватися, а тому, що, стривожена затримкою, вона може прийти по неї до школи, щоб забрати.
Синтія чудово виглядала цього ранку. Була надзвичайно гарною, якщо висловитися точніше. Вона дивовижна жінка, і мені ніколи не набридало милуватися її зеленими очима, високими вилицями, вогнисто-рудим волоссям. Її краса була вже не такою, як тоді, коли я вперше її зустрів, але не менш драматичною. Люди думають, вона робить якісь спеціальні вправи, але, як на мене, це тривога допомогла їй зберегти фігуру. Вона спалює калорії, коли перебуває у стані неспокою. Вона не бігає підтюпцем, не ходить до гімнастичної зали. Та й навряд чи ми могли б дозволити собі членство в якомусь гімнастичному клубі.
Як вже було сказано, я вчитель англійської середньої школи, а Синтія працює у крамниці, — хоч вона й має диплом із вивчення родинних проблем і деякий час працювала в галузі соціології, — тож ми не купаємося в грошах. Ми маємо цей будинок, доволі просторий для трьох, у скромному кварталі, розташованому лише за кілька кварталів від того будинку, в якому виросла Синтія. Ви можете подумати, що Синтія хотіла б оселитися якомога далі від свого батьківського дому, але мені здається, вона не хотіла бути від нього надто далеко на той випадок, якби туди хтось прийшов і захотів її бачити.
Нашим автомобілям по десять років, свої вакації ми проводимо досить скромно. Щоліта винаймаємо на тиждень хатину мого дядька неподалік від Монпельє, а три роки тому, коли Ґрейс було п’ять років, ми поїхали в Діснейленд і оселилися поза парком у дешевому мотелі в Орландо, де о другій годині ранку можна почути, як який-небудь хлопець в сусідньому номері остерігає свою дівчину, щоб вона була обережнішою і не надто стискала зуби.
А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі.

Розділ чотирнадцятий

Я мав вільний урок і тому просунув голову до кабінету Ролі Карутерса.
— У мене зараз підготовчий урок. Ти маєш вільну хвилинку?
Ролі подивився на купу паперів на своєму столі. Директиви з управління, оцінки роботи вчителів, бюджетні розрахунки. Він був по вуха в паперах.
— Якщо ти просиш одну хвилину, то я буду змушений сказати «ні». Але якщо тобі треба щонайменше годину, то, гадаю, зможу піти тобі назустріч.
— Година звучить непогано.
— Ти обідав?
— Ні.
— Тоді ходімо до Стоунбриджа. Ти поведеш машину. Бо в мене може виникнути бажання розбитися. — Він накинув на себе спортивну куртку, сказав своїй секретарці, що його не буде у школі протягом якогось часу, але вона може сконтактуватися з ним по мобільному, якщо школа спалахне. — Тоді мені не треба було б повертатися до тієї кучугури паперів, — сказав він.
Секретарка наполягла, щоб він переговорив з одним зі своїх інспекторів, який чекає цієї розмови, тож він сказав мені, що буде через кілька хвилин. Я вийшов із його кабінету, й зіткнувся з Джейн Скейвуло, яка мчала коридором із великою швидкістю — певно, спізнювалася на призначену зустріч із іншою дівчиною, з якої вона хотіла вибити дух на шкільному подвір’ї.
Кілька книжок, які вона несла, вислизнули з її рук і попадали на підлогу.
— От фігня! — сказала вона.
— Пробач, — промовив я і став навколішки, щоб допомогти їх підібрати.
— Усе гаразд, — сказала вона, поспішаючи підібрати розкидані книжки, поки їх не підібрав я.
Але вона зробила це не досить швидко, і я встиг підібрати «Люмінісцентний вогонь» Джойс Керол Оутс, книжку, яку я рекомендував їй прочитати.
Вона вихопила книжку з моєї руки й засунула її під пахву разом з іншими.
Я запитав без будь-якого менторського: «Це ж я тобі порадив її прочитати»:
— Ця книжка сподобалася тобі?
— Хороша книжка, — сказала Джейн. — Ті дівчата натворили багато лиха. Чому ви хотіли, щоб я її прочитала? Ви думаєте, я така погана, як ті дівчата, про яких у ній написано?
— Ті дівчата не такі вже й погані, — мовив я. — І не думаю, що ти схожа на них. Але мені здалося, тобі сподобається, як це написано.
Вона виплюнула з рота свою жувальну гумку.
— Можна поставити вам одне запитання?
— Звісно, можна.
— Яка вам різниця?
— Ти про що?
— Яка вам різниця, що я читаю, яка вам різниця, що я пишу, й усе таке?
— Ти думаєш, я став учителем лише для того, щоб заробляти гроші?
Вона подивилася таким поглядом, ніби хотіла мені всміхнутися, та відразу й спохопилася.
— Мені вже час, — сказала вона й побігла геть.
Людей, які прийшли обідати, стало трохи менше, коли Ролі і я увійшли до ресторану Стоунбриджа. Він замовив собі для початку коктейль із кокосового соку й креветок та пиво, а я зупинив свій вибір на великій мисці супу-пюре з молюсків, дуже популярного в Новій Англії, з додатковою порцією крекерів, і каву.
Ролі заговорив про те, що скоро збирається виставити свій будинок на продаж, і в них залишиться ще чимало грошей, після того як вони заплатять за свій пересувний дім у Брейдентоні. Вони зможуть покласти гроші в банк, інвестувати їх, вирушити в якісь далекі мандри. А ще Ролі хотів купити човна, щоб рибалити в річці Манаті. Складалося враження, він уже перестав бути директором школи. Він уже жив десь-інде.
— Я хочу поговорити з тобою про дещо, — сказав я.
Ролі відпив ковток «Сема Адамса» .
— Про Лорін Велс?
— Ні, — здивовано відповів я. — Звідки тобі спало на думку, що я хотів би поговорити з тобою про Лорін Велс?


Розділ тридцять перший

Навіть якби ми не посварилися, я не здивувався б, побачивши вранці, що Синтії немає в нашому ліжку. Коли я прокинувся о пів на сьому, я подумав, що вона заснула на ліжку Ґрейс і провела ніч там. Тому я не вибіг відразу в коридор і не пішов з`ясовувати, де вони є.
Я підвівся з ліжка, одягнув джинси, пішов у туалетну кімнату, яка межувала зі спальнею і побризкав водою на своє обличчя. Я придивився до нього пильніше. Напруга останніх кількох тижнів далася взнаки. Під очима в мене були темні кола, і, гадаю, я втратив кілька фунтів ваги. Проти цього я не став би заперечувати, але я волів би досягти такого результату згідно з планом, який включав би в себе не тільки стрес. Кутики моїх очей були червоні, а волосся мало такий вигляд, ніби давно вимагало стрижки.
Вішалка для рушників була біля самого вікна, яке виходило на під’їзну алею. Коли я потягся по рушник, то помітив якусь різницю в тому вигляді, який мав зовнішній світ, проникаючи сюди крізь щілину у шторах. Щілина між шторами тут була зазвичай заповнена білим і сріблястим — кольорами наших двох автомобілів. Але цього разу там був сріблястий колір і сірий колір асфальту.
Я розсунув штори. Автомобіля Синтії не було на під`їзній алеї.
Я пробурмотів якусь фразу на зразок: «Що за чортівня?»
Тоді я вибіг у коридор, босий і без сорочки, і відчинив двері до кімнати Ґрейс. Ґрейс ніколи не прокидалася так рано, і я мав усі підстави сподіватися, що знайду її в ліжку.
Ковдра була відгорнута, ліжко порожнє.
Я міг би просто вигукнути ім’я своєї дружини або доньки, стоячи там нагорі сходів, але було ще дуже рано, і якщо в цьому домі були й інші, крім мене, вони спали, не хотів би розбудити їх.
Я просунув голову в кабінет, побачив, що він порожній, спустився на кухню.
Вона мала такий самий вигляд, як і вчора увечері. Усе помите й прибране. Тут ніхто не снідав перед раннім від’їздом.