Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Мария Корелли - «Спокута сатани»

 

Однієї жорстокої зими, що запам’яталася своєю полярною суворістю, коли величезна холодна хвиля розпросторила свою льодову силу не тільки на щасливі Британські острови, але й на цілу Європу, я, Джеффрі Темпест, був сам-один у Лондоні і майже вмирав із голоду. Тепер голодна людина рідко коли збуджує співчуття, на яке заслуговує, оскільки мало хто повірить їй. Заможні люди, які щойно поїли до переситу, — найнедовірливіші; багато хто з них навіть усміхнеться, коли їм розкажуть про голодних злидарів, ніби це жарт, вигаданий для пообідньої розваги. Або з дратівливо статечною увагою, що характеризує аристократів, які на поставлене питання не чекають відповіді чи то не розуміють її, після доброго обіду, почувши про якогось бідолаху, що помирає з голоду, промурмочуть: «Який жах!» — і одразу ж повернуться до обговорення останньої новини, щоби згаяти час, доки він не вбив їх правдивою нудьгою. «Бути голодним» — звучить грубо й вульґарно для високого товариства, адже воно завжди їсть більше, ніж потребує.

У той період, що про нього кажу, я, що зробивсь відтоді одним з людей, які найдужче збуджують заздрість, надто добре пізнав жорстоке значення слова «голод». Гризливий біль, хвороблива слабкість, мертовне заціпеніння, ненажерливість тварини, що благає їжі, — всі ці відчуття задосить страхітливі для тих, хто через безталання день при дні готував себе до них; але, можливо, набагато болісніші вони для того, хто дістав витончене виховання і вважав себе за «джентльмена». І я відчував, що не заслуговую на страждання вбозтва, в якому опинився. Я сумлінно працював. Після смерті мого батька, коли я виявив, що кожен пенні з його позірного статку належить кредиторам і що з нашого дому й маєтку мені нічого не лишилося, крім коштовної мініатюри моєї матері, яка віддала життя, народжуючи мене на світ, — відтоді, кажу я, мені довелося трудитися зранку й допізна. Університетську освіту я застосував до літератури, до якої, як мені здавалося, мав покликання. Я шукав собі заняття мало не в кожній лондонській газеті. У багатьох редакціях мені були відмовляли, в деяких брали на випробування, але ніде не обіцяли постійної роботи.

Хто б не шукав заробітку, маючи саму лишень голову й перо, на початку цієї кар’єри з ним будуть поводитись, як із парією. Нікому він не потрібен, усі його зневажають. Його прагнення осміюють, його рукописи повертають нечитаними, про нього піклуються менше, ніж про ув’язненого вбивцю. Убивця принаймні одягнений і нагодований, статечний священик відвідує його, а тюремник інколи навіть не від того, щоб зіграти з ним у карти. Але людина, обдарована ориґінальними думками і здатна висловлювати їх, уважається найгіршим злочинцем, і її, якби могли, заштурхали б до смерті.

Я зносив у похмурому мовчанні й стусани, й удари і жив далі — не з любові до життя, а лише тому, що зневажав боягузтво самознищення. Я був іще надто молодим, щоб легко облишити надію. Я мав невиразну думку, що й моя черга настане, що колесо фортуни, яке вічно обертається, одного чудового дня знесе мене вгору, як тепер тягне донизу, лишаючи мені тільки змогу подальшого існування, — адже це було нидіння й більше нічого. Врешті-решт я дістав роботу в певному добре знаному літературному виданні. Тридцять романів на тиждень присилалося мені на критику. Я набув звички неуважно переглядати вісім або десять з-поміж них і писав шпальту гучної лайки, цікавлячись тільки цими, випадково дібраними; решту ж я залишав загалом без уваги. Такий спосіб дій виявився вдалим, і протягом певного часу я чинив саме так, щоби сподобатись моєму редакторові, який платив щедрий гонорар у п’ятнадцять шилінґів за мою щотижневу працю.

Та одного разу, дослухавшись до голосу сумління, я змінив тактику та палко похвалив твір, котрий був і ориґінальним, і прекрасним. Автор його виявився ворогом часопису, що в ньому я працював. Результатом моєї хвальної рецензії на твір ненависного суб’єкта було те, що особиста злоба видавця взяла гору над совісністю і мене позбавили заробітку. Після цього мені довелося злидарювати, заробляючи собі на хліб працею найманого письменника, живучи обіцянками, яких ніколи не виконують, аж поки, як я сказав, на початку січня, посередині лютої зими, не опинився дослівно без шеляга, віч-на-віч із голодною смертю, заборгувавши місячну платню за свою вбогу квартирку, що її наймав на одній з глухих вуличок неподалік Британського музею.

Цілісінький день я тинявся з однієї газетної редакції до іншої, шукаючи роботи й не знаходячи її. Усі місця було зайнято. Так само надаремно намагався я презентувати свій рукопис, але редакційні «лектори» визнали його за особливо бездарний. Більшість тих «лекторів», як я довідався, самі були романістами, які на дозвіллі читали чужі твори і видавали свій вирок. Я ніколи не міг знайти справедливості в такій системі. Мені здається, що це — звичайнісіньке протеґування посередності та придушення ориґінальності. Романіст-«лектор», який домагається для себе місця в літературі, природно, радше схвалить пересічний твір, ніж той, що міг би виявитися вищим за його власний. Добра ця система чи погана, але для мене й мого літературного дитяти вона була шкідливою.

Останній редактор, до якого я звернувся, був, імовірно, людиною доброю: він дивився на мою потерту одіж і виснажене обличчя з певним співчуттям.

— Мені дуже шкода, — сказав він, — але мої «лектори» одностайно відкинули ваш твір. Мені здається, ви надміру серйозні й загостро висловлюєтесь проти суспільства. Це непрактично. Не слід ніколи засуджувати суспільства: воно купує книжки. От якщо можете, напишіть дотепну любовну історійку, трошки фривольну: твори такого штибу мають найбільший успіх у наші часи.

— Даруйте мені, — заперечив я нерішуче, — та чи певні ви, що слушно міркуєте про смаки публіки?

Він усміхнувсь поблажливо.

— Звичайно, певен, — відказав. — Мій обов’язок — знати смаки публіки так само достеменно, як і власну кишеню. Зрозумійте мене, я не раджу, щоб ви писали книжку відверто непристойного змісту — це можна сміливо лишити для «Нової жінки». — Він засміявся. — Запевняю вас, класичні твори не мають збуту. Почнімо з того, що критики їх не люблять. Те, що є приступним для них і для публіки, — це уривок сенсаційного реалізму, переказаний в елеґантній англійській газеті. У «Літературній» чи в «Газеті Еддісона» це було б помилкою.

— Думаю, що і я сам — теж помилка, — сказав я з силуваним усміхом. — У будь-якому разі, якщо те, що ви говорите, правда, я маю облишити перо і спробувати інше заняття. Я застарів, уважаючи літературу за найвищу з усіх професій, тож радше не пов’язуватиму її з тими, хто зумисне принижує її.

Він скоса окинув мене швидким поглядом — напівнедовірливим, напівзневажливим.

— Гаразд, гаразд! — нарешті завважив він. — Ви дещо екстраваґантні. Це минеться. Чи не хочете піти зі мною до клубу й разом пообідати?

Я відмовився від запрошення. Я усвідомив своє жалюгідне становище, і гордість — фальшива гордість, якщо волієте, — здійнялася в мені. Я поспішив попрощатись і потягся додому зі своїм знехтуваним рукописом. Удома на сходах я зустрів свою квартирну хазяйку, яка спитала, чи не буде моєї ласки завтра з нею розрахуватись. Вона говорила доволі ввічливо, бідолашна, і не без певної нерішучості. Її явне співчуття вкололо моє самолюбство так само, як запропонований редактором обід вразив мою гордість, і з абсолютно впевненим виглядом я відразу ж пообіцяв їй сплатити гроші у строк, який вона призначила, хоча не мав жодного уявлення, де і яким чином видобуду потрібну суму.

Увійшовши до своєї кімнати, я жбурнув непотрібний рукопис на підлогу, кинувся на стілець і… вилаявся. Це дало мені полегшення: хоч я тимчасово підупав на силах через нестачу їжі, але не настільки, щоби проливати сльози, і міцна лайка була для мене такими самими ліками, якими, гадаю, бувають сльози для схвильованої жінки. Як не міг я плакати, так само й не був здатен звернутись до Бога в моєму розпачі. Кажучи відверто, я тоді не вірив у Бога. Я був самовпевненим смертним, що зневажає заяложені часом забобони.

Звичайно, я був вихований у християнській вірі, але віра ця стала для мене аж надто непотрібною. Розумово — я перебував у хаосі. Морально — мені шкодили ідеї та прагнення. Мій стан був безнадійним, і сам я був безнадійний.

А між тим я відчував: я зробив усе, що міг. Мене загнали у глухий кут мої побратими, які змагалися зі мною за місце в житті. Але я боровся проти цього: я працював чесно й наполегливо; однак, усе надаремно.

Що ж було робити? Як розпочати єзуїтську діяльність, аби, заподіявши зло, дістати у відповідь добро? Так я міркував — якщо ці шалені фантазії заслуговують на те, щоб зватися міркуваннями. Ніч видалась особливо холодна. Руки мої заніміли, і я намагався відігріти їх біля олійної лампи, якою моя квартирна хазяйка із власної доброти дозволяла мені користуватися попри прострочений чинш.

Раптом я помітив три листи на столі: один у довгастім синім конверті, які зазвичай містили або судові повістки, або повернені рукописи; другий — із маркою Мельбурна; третій — грубий квадратний пакунок із золоченою коронкою. Спершу я дивився на всі три байдужно; потім, обравши той, що був з Австралії, трохи покрутив його в руках, перед тим як розкрити.

Я знав, від кого він, і не сподівався приємних звісток. Кілька місяців тому я написав розгорнуту оповідь про свої труднощі й дедалі більші борги до старого шкільного товариша, який, уважаючи, що Англія затісна для його честолюбства, вирушив у ширший Новий Світ розробляти золоті копальні. Як мені було відомо, він домігся успіху у своїй справі й досяг солідного незалежного становища. Тому я ризикнув звернутись до нього з проханням позичити мені п’ятдесят фунтів стерлінґів. У листі, без сумніву, містилася його відповідь, і я вагався, перед тим як розкрити конверта.

— Звичайно, буде відмова, — сказав я майже голосно.

Яким би прихильним до вас не був приятель за всіх інших обставин, на прохання позичити грошей він неодмінно виявить брак чуйності. Він висловить свої співчуття, звинуватить професію і взагалі кепські часи та запевнить, що все невдовзі минеться. Мені це було добре відомо. Урешті, чому я мав би сподіватися, що цей мій приятель не такий, як інші? Я не мав на нього жодних прав — усе обмежувалось кількома сентиментальними спогадами про Оксфорд.

У мене вихопилося мимовільне зітхання, і на мить очі пойняло туманом. Знову я бачив сірі вежі церкви Марії Магдалини, чудові зелені дерева, що затінювали доріжки всередині й навколо старого милого університетського міста, де ми — я та людина, чий лист я наразі тримав у руках, — разом гуляли, уявляючи себе молодими геніями, народженими, щоби перетворити світ. Ми обидва любили класиків: ми були сповнені Гомера, наснажені думками і принципами всіх безсмертних греків та римлян. У ті далекі замріяні дні ми думали, що створені з речовини, з якої постають герої. Однак вихід на життєву арену незабаром зруйнував наші високі фантазії; ми виявилися звичайними робочими одиницями — не більше; проза щоденного життя відсунула Гомера на задній план, і ми невдовзі відкрили, що суспільство дужче цікавилось останнім скандалом, аніж трагедіями Софокла або мудрістю Платона. Без сумніву, було неймовірним глупством мріяти, буцімто ми могли перетворити світ; утім, і найзатятіший цинік навряд чи стане заперечувати, що відрадно озирнутись назад, на дні юності, в які, може бути, він сам — бодай єдиний раз у житті — мав шляхетні прагнення.

Лампа горіла слабо, й мені довелося заправити її, перед тим як узятися до читання листа від мого приятеля. У сусідній кімнаті хтось грав на скрипці, і грав добре. Ніжні звуки лилися з-під смичка, і я слухав, несвідомо радіючи. Охлянувши з голоду, я впав у стан, подібний до заціпеніння, і мелодія, що долинала, збуджуючи в мені солодке відчуття краси, приборкала на мить ненаситну тварину, яка прагла їжі.

— Грай, грай! — пробурмотів я, звертаючись до невидимого музиканта. — Ти вправляєшся на своїй скрипці, певна річ, задля заробітку, що підтримує твоє існування. Можливо, ти якийсь бідак із дешевого оркестру чи, може, навіть вуличний музика, змушений жити поряд із «джентльменом», який помирає з голоду; ти не можеш мати надії на те, що коли-небудь увійдеш у моду і гратимеш при дворі; якщо ж ти маєш таку надію, то це безумство! Грай, друже, грай! Звуки, які ти видобуваєш, дуже приємні і навіюють думку, що ти щасливий, хоча я маю сумнів у цьому. Чи в тебе теж усе зійшло на порох?..

Музика тихшала і ставала жаліснішою; їй тепер акомпаніював стукіт граду по шибках. Вітер зі свистом удиравсь у двері й завивав у каміні — вітер, холодний, як подих смерті, і пронизливий, немов голка. Я тремтів і, нахилившись до чадної лампи, приготувався до читання.

Заледве я розірвав конверт, як із нього випав на стіл чек на п’ятдесят фунтів, які я міг отримати у знаному лондонському банку. Моє серце сповнилося полегшенням і вдячністю.

— Я був несправедливий до тебе, старий товаришу! — вигукнув я. — Ти маєш серце!

І, глибоко зворушений милосердям друга, я уважно прочитав його листа. Лист був не дуже довгий, вочевидь, його написали поспіхом.

«Любий Джеффе!

Мені боляче чути, що ти перебуваєш у скруті; це свідчить про те, що дурні голови ще процвітають у Лондоні, якщо людина з твоїм обдаруванням не може обійняти належного їй місця в літературній царині. Гадаю, що справа полягає в інтриґах, і лише гроші можуть їх зупинити. Тут п’ятдесят фунтів, які ти просив; не поспішай повертати їх. Я хочу тобі допомогти цього року і виряджаю до тебе друга — справжнього друга, завваж! Він передасть тобі рекомендаційного листа від мене, і, між нами кажучи, старий, ти зробиш найкраще, якщо цілком доручиш йому всі твої літературні справи. Він знає всіх, обізнаний з усіма хитрощами редакторських прийомів, з усіма вихватками газетярських зграй. Крім того, він великий філантроп і має особливу схильність до спілкування з духівництвом.

Дивні смаки, скажеш ти, але він мені зовсім відверто пояснив причину такої прихильності. Він такий страшенно багатий, що дослівно не знає, куди подіти гроші, а високодостойні джентльмени церкви завжди охоче вказують йому шляхи їх витрачання. Він завжди радий довідатись про місця, в яких його гроші і вплив (він дуже впливовий) можуть стати в пригоді іншим. Він допоміг мені виплутатися з надзвичайно скрутного становища, і я його боржник. Я розповів йому про тебе і про твої таланти, і він обіцяв виручити тебе. Він може зробити все, що схоче; це вельми природно, позаяк на світі і моральність, і цивілізація, і решта всього підпорядковуються могутності грошей, а його каса, здається, невичерпна. Скористайся з його допомоги — він сам цього бажає, і напиши мені, що і як. Не переймайся стосовно п’ятдесяти фунтів, доки не відчуєш, що гроза обминула тебе.

Завжди твій

Босслз».

Прочитавши недоладний підпис, я розсміявся, хоча очі мої були затуманені подобою сліз. «Босслз» — то було прізвисько, дане моєму приятелеві кількома з наших шкільних товаришів, і ні він, ні я не знали, як воно вперше виникло. Однак ніхто, крім професорів, не звертався до нього на ім’я — Джон Керрінґтон; він був просто Босслз, і Босслзом залишався навіть тепер для найближчих друзів. Я згорнув і сховав листа разом із чеком та, розмірковуючи, що за один мав бути той філантроп, який не знає, що робити з грішми, взявся до двох інших пакунків. Я відчував із полегкістю, що тепер, хай там як, можу завтра сплатити рахунок квартирній хазяйці, як обіцяв. Крім того, я міг замовити вечерю й запалити вогонь, аби надати веселішого вигляду моїй холодній та незатишній кімнаті.

Але перед тим як скористатися з цих життєвих благ, я розкрив довгастий синій конверт, який скидався на загрозу судового протоколу, і, розгорнувши папір, дивився на нього, охоплений здивуванням. Що це означає? Літери стрибали перед моїми очима; збентежений, я перечитував папір знов і знов, нічого не розуміючи. Однак думка, що промайнула невдовзі, осяяла мене, наче електричний удар, змішавши всі почуття… Ні! Ні! Фортуна не могла бути такою безумною! Такою дивовижно примхливою! Це була якась безглузда містифікація… А втім… якщо це й був жарт, то жарт неперевершений! Такий, що мав за собою авторитет закону! Присягаюся, новина здавалася геть вірогідною!

ІІ

Не без зусилля впорядкувавши бодай якось свої думки, я уважно перечитав кожне слово документа, і моє здивування зросло. Чи я божеволію, чи в мене починається лихоманка? Чи може ця вражаюча, ця приголомшлива звістка виявитися правдою? Бо якщо це дійсно правда… Боже мій! Від цієї думки мені паморочилося в голові, і лише справжня сила волі тримала мене у притомності, настільки сильно я був схвильований цією захопливою несподіванкою.

Якби це була правда, тоді цілий світ був би мій! Я був би королем, замість того щоб жебракувати; я був би всім, чим би тільки схотів бути! Лист, цей чудовий лист, був позначений ім’ям відомої фірми лондонських присяжних повірників і сповіщав у розмірених і точних висловах, що далекого родича мого батька, родича, про якого я невиразно чув лише час від часу в дитинстві, спіткала нагла смерть у Південній Америці і я залишився єдиним його спадкоємцем.

«Рухоме і нерухоме майно становить більш ніж п’ять мільйонів фунтів стерлінґів. Ви зробите нам ласку, якщо знайдете час і відвідаєте нас цього тижня, щоб ми з вами разом уладнали необхідні формальності. Більша частина капіталу зберігається в Англійському банку, і значна сума перебуває під ґарантією французького уряду. Решту подробиць ми б воліли повідомити вам особисто, а не письмово. Сподіваємося, що ви відвідаєте нас невідкладно, і залишаємося вашими, пане, покірними слугами…»

П’ять мільйонів! Я, найманий письменник, що помирає з голоду, людина без зв’язків і без надій, завсідник негідних газетних кубел, я — власник «більш ніж п’яти мільйонів фунтів стерлінґів»! Я намагався повірити у неймовірне — і не міг. Мені здавалося, що це дика ілюзія, плід потьмареного з голоду розуму. Я огледів кімнату: вбогі меблі, холодний камін, брудна лампа, низьке висувне ліжко — все свідчило про нужденність та злидні; приголомшливий контраст між убогістю, яка оточувала мене, і щойно дістаною новиною ошелешив мене, як найдивовижніша неоковирність, яку я будь-коли чув чи уявляв, — і я зайшовся в реготі.

— Чи траплялася коли-небудь подібна примха навіженої фортуни? — крикнув я голосно. — Хто б міг уявити! Боже мій! Я, я — з-поміж усіх людей на світі обраний для цього щастя! Присягаюся Небом, якщо це правда, то не мине й кількох місяців, як суспільство під моєю рукою закрутиться, наче дзиґа!

І я знов розгонисто зареготав; я сміявся так само, як раніше лаявся, — просто щоб виладнати свої почуття. Раптом хтось засміявся у відповідь — цей сміх скидався на сміх щезника. Я зупинився, чогось настрахавшись, і прислухався. Дощ лив, і вітер лютував, ніби сердита сварлива жінка; скрипаль у сусідній кімнаті виводив чарівні пасажі на своєму інструменті; жодних інших звуків було не чути. Між тим я міг би заприсягтися, що тільки-но чув сміх позаду себе.

— Це, либонь, моя уява. Без сумніву, в мене розладнані нерви! — пробурмотів я, додаючи вогню лампі, щоби краще освітлити кімнату. — Старий добрий Босслзе! — вів далі я, згадавши про чек на п’ятдесят фунтів, який видався мені за манну небесну кілька хвилин тому. — Який сюрприз маю для тебе! Ти отримаєш назад свою позику так само швидко, як надіслав її, та ще й з п’ятдесятьма фунтами на додачу — це буде відсоток за твою щиросердність. Що ж стосується нового мецената, якого ти виряджаєш, аби допомогти мені у скруті, — він напевне виявиться чудовим старим джентльменом, але цього разу він не потрапить до своєї стихії. Я більше не потребую допомоги, ані поради, ані заступництва! Я можу купити все це! Ім’я, пошана і влада — все купується; любов, дружба, становище — все продається за нашої дивовижно комерційної доби; річ тільки в ціні! Власною душею присягаюсь, багатому філантропові нелегко буде змагатися зі мною в могутності! Ручуся, навряд чи він має більше від п’яти мільйонів! А тепер вечеряти: я житиму в кредит, доки не отримаю якої-небудь суми готівкою, і немає причини, яка б завадила мені зараз покинути цю жебрацьку хижку й вирушити до одного з найкращих готелів.

Перейнятий радісним збудженням, я вже хотів був піти, аж раптом новий сильний порив вітру заревів у кімнаті, здійнявши цілий стовп сажі, яка чорною купою впала на мій знехтуваний рукопис, полишений на підлозі, — у відчаї я сам його туди жбурнув. Я швидко підняв його і очистив від бруду, розмірковуючи, яка доля чекає на нього тепер — тепер, коли я сам міг його видати, не тільки видати, а й розрекламувати, зробити предметом загальної уваги. Я всміхався, думаючи, як помщуся тим, хто зі зневагою та презирством поставився до мене й моєї праці, — як вони схилятимуть коліна переді мною! Як вилятимуть хвостами біля моїх ніг, наче побиті дворняжки! Найупертіший, найнепохитніший карк зігнеться переді мною! У цьому я був упевнений. Так, не завжди гроші перемагають усе: вони не дають успіху, коли їх не супроводить розум. Але гроші та розум укупі можуть рухати світом.

Сповнений честолюбних думок, я подекуди вловлював дикі звуки скрипки, на якій грали поряд: вони то ридали, ніби плач скорботи, то раптом дзвеніли, немов безтурботний жіночий сміх, — і враз я згадав, що не розкривав іще третього листа, адресованого мені, листа з золоченою короною, який лежав досі на столі, обділений моєю увагою.

Я неохоче взяв листа, і мої пальці повільно виймали його з грубого конверта. Розгорнувши аркуш паперу, також із короною, я прочитав рядки, написані напродив чітким, дрібним і гарним письмом:

«Любий пане!

Я маю для Вас рекомендаційного листа від Вашого колишнього шкільного товариша містера Джона Керрінґтона, який був такий добрий, що дав мені нагоду познайомитися з тим, кого я вважаю обдарованим усіма здібностями літературного генія. Я буду у Вас сьогодні ввечері, між восьмою та дев’ятою годиною; сподіваюся застати Вас удома та незайнятим. Долучаю мою картку та справжню адресу і лишаюсь відданий вам,

Лючіо Ріманський»

Згадана картка випала на стіл, коли я закінчував читати листа; на ній стояла маленька, тонко вигравіювана корона і слова:

«Князь Лючіо Ріманський»

А внизу олівцем було нашкрябано адресу: Ґранд-готель.

Я перечитав короткого листа ще раз; його зміст був доволі простий, а стиль ясний і ґречний. Не було нічого особливого, геть нічого; однак лист видався мені багатозначним. Я не міг збагнути, чому.

Дивне зачарування привертало очі до характерного сміливого письма і змушувало думати, що я полюблю людину, яка так написала. Як стугонів, завивав вітер! І як стогнала обіч ця скрипка, наче дух якогось забутого музиканта, який молився, не знаходячи спокою! У моїй голові паморочилося, серце скиглило. Стукіт дощових краплин лунав, ніби скрадливі кроки шпигуна, який стежив за моїми рухами.

Я почувався роздратованим і знервованим: передчуття якогось лиха затьмарило світле усвідомлення несподіваного щастя. Мене опанував сором — сором, що цей чужоземний князь, якщо він справді князь, із його колосальним багатством відвідає мене, тепер мільйонера, в цій жебрацькій оселі. Ще не торкнувшись своїх багатств, я вже пройнявся вульґарністю, вже хотів удавати, буцімто ніколи не був по-справжньому злиденним, а лишень перебував у тимчасовій скруті!

Якби я мав шість пенсів, — а я їх не мав, — я б надіслав телеграму, щоб відкласти той візит.

— У будь-якому разі, — сказав я вголос, звертаючись до порожньої кімнати і відлуння бурі, — я не хочу зустрічатися з ним сьогодні. Я піду з дому й не лишу записки, і якщо він прийде, то подумає, що я ще не отримав його листа. Я можу домовитись із ним про зустріч, коли матиму кращу квартиру і костюм, більш пристойний для мого теперішнього становища. А наразі нема нічого легшого, як сховатися від цього так званого благодійника.

Поки я говорив, лампа, поблимавши, з лиховісним тріскотом погасла, і я опинився в цілковитій темряві.

Вилаявшись спересердя, я взявся навпомацки шукати сірників, а не знайшовши їх — капелюха й пальта. Я ще був зайнятий безрезультатними й докучливими пошуками, коли до мене долинув дрібний стукіт кінських копит, що раптово спинився внизу, надворі. Оточений непроглядним мороком, я стояв і вслухався. Там, унизу, зчинилося легке сум’яття; я чув знервовану через надлишок чемності інтонацію моєї квартирної хазяйки, змішану з гучними нотами сильного чоловічого голосу, і звук твердих кроків сходами до моєї кімнати.

— Тут сам чорт утрутився! — проказав я крізь зуби. — Оце моє примхливе щастя! Сюди йде той самий чоловік, якого я хотів уникнути.

 

ІІІ

Двері відчинились, і з темряви, що огортала мене, я побачив високу постать на порозі. Я добре пам’ятаю те дивне враження, яке справили на мене самі обриси цієї постаті, що її я заледве міг розгледіти. З першого ж погляду така велич у зрості й манерах привернула всю мою увагу, тож я насилу чув слова квартирної хазяйки:

— Сер бажає бачити вас, пане!

Коли хазяйка побачила мою кімнату в пітьмі, мова її враз перетворилась на збентежене бурмотіння.

— Мабуть, лампа погасла! — промовила вона й додала, звертаючись до гостя: — Либонь, містера Темпеста нема вдома, хоча я бачила його півгодини тому. Якщо ви погодитеся хвилинку тут почекати, я принесу лампу й подивлюся, чи не лишив він на столі записки.

Вона поквапом вийшла, і хоча я знав, що повинен заговорити, якийсь особливий, незбагненно злісний настрій змушував мене мовчати й не виявляти своєї присутності. Тим часом високий незнайомець зробив крок чи два вперед, і гучний голос із відтінком іронії покликав мене на ім’я:

— Джеффрі Темпест, чи ви тут?

Чому я не міг відповісти? Чудна й неприродна впертість відняла мені мову, і я, ховаючись у морокові свого жалюгідного лігва, завзято мовчав. Велична постать присунулася ближче, й мені раптово здалося, що вона ніби вкрила мене своєю тінню. І ще раз голос покликав:

— Джеффрі Темпест, чи ви тут?

Через почуття сорому я не міг далі мовчати; рішучим зусиллям я скинув із себе ті дивні чари, що робили мене німим, та, наче боягуз, який чаївся у глухому сховищі, несміливо вийшов уперед і став перед моїм гостем.

— Так, я тут, — сказав я, — і, перебуваючи тут, соромлюся такого прийому. Ви, напевне, князь Ріманський; я щойно прочитав записку, яка сповіщала мене про ваш візит, але сподівався, що, заставши кімнату в темряві, моя квартирна хазяйка вирішить, що мене немає вдома, і проведе вас униз. Ви бачите, я цілком відвертий!

— Справді, — відповів незнайомець, і його густий голос вібрував сріблястими звуками, приховуючи глум. — Ви такі відверті, що я не можу не зрозуміти вас. Ви з прикрістю поставилися до мого сьогоднішнього візиту і бажали, щоб я не прийшов!

Це викриття мого настрою звучало так гостро, що я поспішив заперечити, хоча й усвідомлював, що то була правда. Правда навіть у дрібницях завжди видається прикрою!

— Будь ласка, не вважайте мене нечемою, — сказав я. — Річ у тім, що я розкрив вашого листа лише кілька хвилин тому й не встиг приготуватися, щоби прийняти вас. Лампа погасла так не до речі, тож я змушений тепер вітати вас, усупереч правилам етикету, в темряві, яка навіть заважає нам потиснути один одному руки.

— Спробуймо? — спитав мій гість; голос його пом’якшав, і від того слова набули особливої чарівності. — Моя рука тут; якщо ваша має трохи приязного інстинкту, вони зустрінуться зовсім навмання, без навмисного скеровування.

Я простягнув руку, одразу відчувши теплий і дещо владний потиск. У цю мить кімната освітлилася: квартирна хазяйка ввійшла, як вона говорила, «зі своєю найкращою лампою» і поставила її на стіл. Здається, вона здивовано вигукнула, побачивши мене; вона, може, навіть щось промовила, — я не чув і не звертав уваги, вражений зовнішністю чоловіка, чия велика й гнучка долоня ще тримала мою. Я сам досить високий на зріст, але він був принаймні на півголови вищий, і коли я подивився просто на нього, збагнув, що мені ніколи не доводилось бачити стільки краси й розуму, поєднаних в одній людській істоті! Прекрасної форми голова свідчила про силу та розум і шляхетно височіла на плечах, гідних Геракла. Обличчя було овальне й по-особливому бліде, що надавало майже вогненного блиску темним очам, надзвичайно привітний погляд яких поєднував веселість і страждання. Найвиразнішою рисою його обличчя були вуста: попри бездоганний вигин, вони були тверді й рішучі та не надто малі. Я помітив, що у спокійному стані його вуста відбивали гіркоту, презирство та навіть жорсткість. Але коли усміх осявав їх, вони виражали — чи то здавалося, що виражали, — щось витонченіше за пристрасть, і в мене блискавично промайнула думка: чим могло бути це містичне, незбагненне щось? З першого погляду я побачив ці головні риси чарівної зовнішності мого нового знайомого, і коли він випустив мою руку, я вже почувався так, ніби знав його ціле життя! І тепер, віч-на-віч із ним, у світлі лампи, я згадав про обстанову: холодна низька кімната, брак світла, чорна сажа, розсипана на підлозі, моя потерта одіж і жалюгідний вигляд у порівнянні з цим чоловіком, який так велично дивився й мав на собі всі очевидні ознаки багатства. Його довге пальто було підшите й облямоване розкішними соболями; він розстібнув його і жбурнув недбало, позираючи на мене й посміхаючись.

— Я знаю, що прийшов у недоречну мить! — сказав він. — Зі мною так завжди! Це моє особливе нещастя! Виховані люди ніколи не вдираються туди, де їх не хочуть бачити, тож боюся, що мої манери залишають бажати кращого. Якщо можете, пробачте мені заради цього, — він вийняв адресованого мені листа, написаного знайомою рукою мого друга Керрінґтона. — І дозвольте мені сісти, доки ви читатимете мій документ.

Він присунув стільця й сів.

Я споглядав його гарне обличчя й невимушену позу з новим захватом.

— Не треба жодного документа! — сказав я з цілковитою щирістю. — Я вже отримав від Керрінґтона листа, в якому він говорить про вас у вельми теплих висловах. Однак… Далебі, княже, ви повинні простити мені мою ніяковість чи здивування… Я сподівався побачити людину доволі літню…

Я спинився, збентежений гострим поглядом його блискучих очей, які пильно дивились на мене.

— У наші часи немає літніх людей, любий пане, — заявив він. — Навіть бабусі й дідусі бадьоріші в п’ятдесят років, ніж були у п’ятнадцять. Тепер зовсім не говорять про вік у вищому світі: це нечемно, навіть брутально. Те, що є непристойним, не згадується, а бути в літах нині вважається за непристойне, тому про це уникають говорити. Ви кажете, що сподівались побачити старого? Гаразд, ви не розчаровані, я старий. Насправді ви й уявити собі не можете, який я старий!

Я розсміявся на цю нісенітницю.

— Ви молодші за мене, — сказав я, — принаймні, маєте такий вигляд.

— Ах, мій вигляд оманливий! — заперечив він весело. — Я, подібно до багатьох славнозвісних модних красунь, старший, ніж видаюся. Але прочитайте-но рекомендаційне послання, що я його приніс. Я доти не буду вдоволений.

Прагнучи люб’язністю пом’якшити свою попередню нечемність, я вмить розкрив листа від приятеля та прочитав таке:

«Любий Джеффрі!

Подавець цього листа, князь Ріманський, вельми шляхетний і освічений джентльмен, походить з одного з найдавніших родів Європи, а відтак, і світу. Тобі як шанувальникові старожитньої історії цікаво буде довідатись, що його предки були халдейськими принцами, які оселилися в Тірі, звідки потім перемістилися до Етрурії, де й залишались упродовж кількох століть; останній нащадок цієї фамілії — надзвичайно обдарована, навіть геніальна особа, яку я, як мого доброго приятеля, з задоволенням рекомендую тобі. Певні обтяжливі обставини змусили його покинути рідну провінцію та втратити більшу частину своїх маєтків; він — мандрівець, обізнаний із значними обширами землі. Він багато подорожував, багато бачив і має широкий досвід щодо людей та справ. Він — поет і дуже талановитий музикант, і хоча він вправляється в мистецтвах тільки для власного задоволення, я гадаю, що його практичні знання літературних справ стануть тобі в пригоді у твоїй важкій кар’єрі. Маю додати, що в усіх галузях науки він безперечний знавець. Зичу вам обом сердечної приязні й залишаюся, любий Джеффрі,

щиро твій

Джон Керрінґтон».

Цього разу він, либонь, уважав за недоречне підписатися «Босслз», і це мене чомусь по-дурному образило. У листі було щось вимушене й формальне, ніби його було написано під диктування й на чиюсь настійну вимогу. Чому я натрапив на цю думку — не знаю. Я крадькома глянув на мого мовчазного співрозмовника; він упіймав мій несподіваний погляд і повернув його з особливою серйозністю. Побоюючись, щоб раптова невиразна недовіра не відбилася в моїх очах, я поспішно сказав:

— Цей лист, княже, посилює мій сором і жаль, що я так негарно зустрів вас. Жодне виправдання не згладить моєї нечемності; але ви не можете собі уявити, як мені прикро, що я змушений вас прийняти в цій жебрацькій хижі; зовсім не так волів би я вітати вас!..

І я спинився з поновленим відчуттям роздратування, згадавши, який я тепер насправді багатий, а попри те змушений мати вигляд злидаря.

Тим часом князь легким порухом руки перервав мої зауваги.

— Навіщо засмучуватись? — спитав він. — Радше пишайтеся, що можете бути вільні від банальних предметів розкоші. Геній зростає на горищі, а помирає в палаці. Хіба це не загальновизнана теорія?

— На мою думку, радше заяложена й хибна, — відказав я. — І генієві не завадило б відчути бодай раз ефект палацу, тоді як зазвичай він помирає з голоду.

— Слушно! Однак, помираючи з голоду, він породжує такі думки, з яких ситий буде багато хто після нього! У цьому — велемудре Провидіння, мій любий пане! Шуберт сконав у злиднях, але погляньте, який зиск мали з його творів видавці нот! Це майстерний розподіл природи: чесні люди мусять жертвувати собою, щоб дати змогу існувати шахраям.

Він засміявся, і я глянув на нього з деяким здивуванням. Його зауваження було таке близьке до моєї власної думки, що я сумнівався, серйозний він чи жартує.

— Ви, певна річ, говорите з сарказмом? — спитав я. — Насправді ви не вірите в це?

— О, чи вірю я! — вигукнув він; його гарні очі заблищали. — Якби я не вірив у те, чого мене навчив досвід, що б мені лишалося? У всьому треба коритися необхідності, як радить старе прислів’я. Треба скоритися, коли диявол підганяє. Справді, важко знайти заперечення на це слушне зауваження. Диявол підганяє світ із батогом у руці, і, що є досить дивним (беручи до уваги, що люди вірять в існування Бога), успішно керує своїм запрягом, виявляючи надзвичайну вправність!..

Він насупив брови, і лінія гіркоти коло рота зробилася глибшою й різкішою; раптом знову ясно посміхнувшись, він повів далі:

— Однак не слід моралізувати: мораль викликає нудоту; кожна розсудлива людина ненавидить, коли їй говорять, чим вона є і чим би могла бути. Я прийшов для того, аби зробитися вашим другом, якщо ви дозволите. І, щоби покінчити з церемоніями, їдьмо до мене в готель, де я замовив вечерю.

Наразі я був цілком зачарований його вільним поводженням, гарною зовнішністю та мелодійним голосом; його сатиричний настрій пасував до мого. Я відчував, що ми чудово зійдемося з ним, і початкова прикрість через те, що він застав мене в таких скрутних обставинах, якось минулася.

— Залюбки! — відповів я. — Та спершу дозвольте мені трохи пояснити вам стан справ. Ви багато чули про мене від мого друга Джона Керрінґтона, і я знаю з його листа до мене, що ви прийшли сюди, бо відчуваєте приязнь до мене й бажання зробити мені ласку. Дякую вам за цей люб’язний намір! Я знаю, ви сподівалися знайти злидаря-літератора, який змагається з жахливою нуждою та відчаєм, і години зо дві тому ваші сподівання цілком би справдились. Але тепер обставини змінилися: я дістав звістку, яка цілковито змінює моє становище; я мав цього вечора дивовижний сюрприз…

— Маю надію, приємний? — м’яко поцікавився мій співрозмовник.

Я всміхнувся.

— Судіть самі! — і я простяг йому листа від адвокатів, які сповіщали мене про несподіване багатство.

Він кинув на листа побіжний погляд, потім згорнув і повернув мені, ввічливо вклонившись.

— Я маю привітати вас, — сказав він, — що й роблю. Хоча це багатство, яке, вочевидь, тішить вас, мені видається дрібницею. Ви змарнуєте його впродовж якихось восьми років чи навіть швидше. Аби бути багатим, по-справжньому багатим у моєму розумінні цього слова, потрібно мати близько мільйона на рік. Тоді можна сподіватися, що уникнеш богадільні.

Він засміявся, а я по-дурному витріщився на нього, не знаючи, як сприймати його слова: як правду чи як марні хвастощі. П’ять мільйонів мати за дрібницю!

Він вів далі, вочевидь, не помічаючи мого здивування:

— Невичерпна людська жадібність, мій любий пане, ніколи не може бути вдоволена. Якщо людина має одне, вона бажає іншого, і смаки її зазвичай коштують їй задорого. Наприклад, кілька гарненьких жіночок, далеких від забобонів, невдовзі увільнять вас від ваших п’ятьох мільйонів у гонитві за діамантами. Верхогони зроблять це ще швидше. Ні-ні, ви не багаті — ви досі злиденні, тільки злидні ваші вже не такі надокучливі, як раніше. Зізнаюся, я сам через це розчарований, оскільки йшов до вас із надією бодай раз у житті зробити добро і розіграти батька-годувальника для генія-початківця; та в цьому мене, як і зазвичай, випереджено. Це, знаєте, дивна річ, одначе, факт: скрізь, куди б я не прийшов з особливим наміром щодо людини, мене завжди випереджають! Це справді тяжко!..

Він зупинивсь і підвів голову, прислухаючись.

— Що це таке? — спитав він.

Скрипаль за стіною грав «Ave Maria».

— Як жалісливо! — сказав мій гість, зневажливо знизавши плечима. — Отже, мільйонере та майбутній славнозвісний великосвітський леве, маю надію, для запланованої вечері перешкод нема? І, може, потім до кафешантану, коли ваша ласка? Що ви на це скажете?

Він дружньо поплескав мене по плечі, глянувши просто в обличчя; ці дивовижні очі, в яких були і сльози, і вогонь, дивились на мене ясним і владним поглядом, остаточно підкоривши мене. Я й не намагався опиратись тій особливій силі, що вабила мене до чоловіка, якого я щойно зустрів: відчуття було надто сильним і приємним, щоби протистояти йому. Лише одну мить я вагався, оглядаючи свою потерту одіж.

— Я не можу супроводжувати вас, княже, — сказав я. — Я скидаюся радше на волоцюгу, ніж на мільйонера.

— Маєте рацію! — згодився він. — Однак утіштеся! У цьому ви подібні до багатьох інших крезів. Тільки горді злидарі дбають про гарну одіж; вони та ще хіба гарні легковажні дами скуповують зазвичай усе красиве та елеґантне. Негоже припасований сюртук часто вкриває спину першого міністра, і якщо ви побачите жінку, вбрану в сукню кепського крою та кольору, майте певність, що вона страшенно чеснотлива, знана з добрих справ і, ймовірно, герцогиня!

Він підвівся й підтяг до себе своє соболяче хутро.

— Що кому до вбрання, коли гаманець повний! — говорив він далі весело. — Щойно в газетах напишуть, що ви мільйонер, — і, без сумніву, який-небудь спритний кравець ураз винайде нового дощовика а-ля Темпест, такого самого м’яко-зеленого, художньо-злинялого кольору, як ваша нинішня одіж. А тепер їдьмо! Повідомлення від ваших повірників має збудити у вас здоровий апетит, і я хочу, щоб ви віддали належне моїй вечері. Зі мною тут мій кухар, а він не позбавлений майстерності. До речі, маю надію, ви зробите мені ласку й дозволите бути вашим банкіром, доки ваших майнових справ не буде законно розглянуто й затверджено.

Цю пропозицію було зроблено так делікатно й по-дружньому, що я не міг не пристати на неї з вдячністю, — адже вона звільняла мене від тимчасових труднощів. Я поспіхом написав кілька рядків для квартирної хазяйки, повідомляючи, що заборговані їй гроші буде вислано поштою наступного дня; по тому, сховавши знехтуваний рукопис, мій наразі єдиний скарб, у бічній кишені, я загасив лампу і з новим приятелем, який так несподівано з’явився в моєму житті, залишив назавжди своє жалюгідне помешкання і пов’язані з ним злидні. Я не думав тоді, що настане час, коли я озиратимусь на дні, перебуті в цій маленькій непоказній кімнатці, як на найкращий період мого життя, дивитимусь на пережиту гірку скруту як на кермо, за допомогою якого святі янголи спрямовували мене до високих та шляхетних цілей; час, коли я в розпачі молитимуся, проливаючи божевільні сльози, щоби знову бути тим, чим я був тоді! Я не знаю, добре чи зле, що наше майбуття приховане від нас. Чи уникали б ми зла, якби знали його наслідки? Питання сумнівне; у будь-якому разі, тієї хвилини я перебував справді у блаженному невіданні. Я весело вийшов із похмурого будинку, де мешкав так довго, зазнаючи розчарувань і труднощів; я повернувся до них спиною, відчуваючи таку полегкість, яку й висловити важко; останнім, що я чув, був жалісливий зойк мирної мелодії, ніби прощальний покрик невідомого й незримого скрипаля.