Стивен Кинг — «Острів Дума»
XVI
Наступного дня Ваєрмен зателефонував о десятій. Я вже був біля мольберту.
— Я не заважаю?
— Все гаразд, можу зробити перерву, — збрехав я.
— Ми за тобою скучали сьогодні вранці, — пауза. — Ну, розумієш, я за тобою скучив. Вона...
— Так, — сказав я.
— Це не контракт, а справжні пестощі. Там майже нема з чим трахатися. В ньому йдеться про те, що ви з галереєю ділите все пополам, але я збираюся зробити твою долю перемінною. П’ятдесят на п’ятдесят не буде після того, як сумарні продажі досягнуть чверті мільйона. Щойно ти перейдеш цю межу, поділ стане шістдесят на сорок, на твою користь.
— Ваєрмене, мені ніколи не продати картин на чверть мільйона доларів!
— Я сподіваюся, вони вважають так само, мучачо, тому-то я й збираюся запропонувати їм поділ сімдесят на тридцять після півмільйона.
— А ще хай мені подрочить Міс Флорида, — промовив я безсило. — Не забудь вписати в контракт такий пункт.
— Вписав. Є там ще одна цікава стаття, угода складається на сто вісімдесят днів. Треба їх обмежити дев’яностма. Я не вбачаю з цим проблем, але само по собі це цікаво. Вони бояться, що налетить якась велика нью-йоркська галерея і тебе в них поцупить.
— Щось там є ще в тому контракті, що мені варто знати?
— Та ні, до того ж, я відчуваю, ти волів би повернутися до роботи. Я сам зв’яжуся з містером Йошида з приводу цих змін.
— А якісь зміни з твоїм зором є?
— Ні, аміго. Був би радий, аби вони були. Та ти не припиняй малювати.
Я вже збирався вимкнути слухавку, аж тут він спитав:
— Ти вранці часом не дивився сьогоднішні новини?
— Ні, навіть не вмикав. А що?
— Окружний коронер заявив, що Цукерка Браун помер від гострої серцевої кризи. Гадаю, тобі це цікаво було взнати.
XVII
Я малював. Справа просувалася повільно, але не стояла. Ваєрмен спливав у буття навкруг віконця, в якому плавав у Затоці його мозок. Цей Ваєрмен був молодшим за того, що був на пришпилених по боках мольберту фотокартках, але це на краще; я дивився на фото все рідше й рідше, а на третій день зовсім їх прибрав. Вони мені вже були не потрібні. Я продовжував малювати так, як, гадаю, малює більшість художників: працьовито, а не в скаженій гарячці, котра охоплює тебе спазмом, але може враз відлетіти геть. Я працював під радіостанцію «Кістка», на котру тепер завжди був налаштований мій приймач.
На четвертий день Ваєрмен приніс мені перероблений контракт і сказав, що вже можна підписувати. Наннуцці передав мені, що хоче сфотографувати мої картини і зробити слайди, які в середині березня демонструватимуться на лекції в бібліотеці імені Селбі в Сарасоті. На лекції будуть, повідомив Ваєрмен, шістдесят чи сімдесят любителів мистецтва з округу Сарасота-Тампа. Я сказав йому — як цікаво, і підписав контракт.
Даріо з’явився того ж дня. Я з нетерпінням чекав поки від відклацає свої кадри й забереться геть, щоб мені повернутися до роботи. Аби лиш не мовчати, я спитав його, хто читатиме лекцію в бібліотеці Селбі.
Він подивився на мене, звівши вгору брови, ніби почув жарт.
— Єдина особа в світі, котра добре знає ці картини — ви.
Я глипнув на нього.
— Я не вмію читати лекцій! Я абсолютно не розуміюся на мистецтві!
Він махнув рукою в бік картин, що їх Джек з двома помічниками зі Ското пакували в коробки, щоб наступного тижня відвезти до Сарасоти. Вони залишатимуться в коробках, гадав я, десь у галерейному складі до самого відкриття виставки.
— Ці речі, друже, свідчать про протилежне, — сказав Даріо.
— Даріо, ті люди в темі! Вони цьому навчалися! Заради Христа, я можу закластися, що в більшості з них мистецтво було профільною дисципліною в коледжі. Чого вони від мене можуть чекати, що я встану і скажу бе-е-е?
— От якраз саме таке й казав Джексон Поллок , коли розводився про свою творчість. Часто п’яним. І це зробило його багатієм. — Даріо підступив і взяв мене за куксу. Мене це вразило. Вкрай мало людей спроможні торкнутися обрубку кінцівки; ніби в глибині душі вони вірять в те, що ампутація заразна. — Послухайте, мій друже, там будуть впливові люди. Не просто тому, що вони мають гроші, а тому що їм цікаві нові художники, і кожний з них має трьох приятелів, які цікавляться тим же. Після лекції — вашої лекції — почнуться балачки. Ті балачки, що майже завжди перетворюються на магію під назвою «поголос».
Він помовчав, покручуючи ремінець своєї камери і стиха посміхаючись.
— Вам треба просто розповісти, як ви починали і як тепер розвиваєтеся...
— Даріо, я не знаю, як я розвиваюся!
— Тоді так і розказуйте. Розказуйте що завгодно. Господи благослови, ви ж художник!
Тут я відлипнув. Страшна лекція здавалася ще такою далекою, до того ж мені хотілося, щоб він вже пішов. Я хотів ввімкнути «Кістку», зняти запону з підрамника на мольберті і повернутися до праці, до картини «Ваєрмен дивиться на Захід». Хочете брудної правди? Ця картина для мене втратила значення як засіб досягнення гіпотетичного магічного ефекту. Вона сама перетворилася на магічну річ. Я став дуже ревнивим щодо неї, тож які б там не світили попереду події — обіцяне інтерв’ю з Мері Айр, лекція, навіть виставка — вони, здавалося, майоріли не переді мною, а наді мною. Так риби в глибині Затоки сприймають дощ.
Весь перший тиждень березня мене хвилювало світло. Не призахідне, а денне світло. Як воно заливало Малу Ружу і, здавалося, підважувало кімнату вгору. Хвилювала музика, що лунала з радіо, будь що зігране Allman Brothers, Molly Hatchet, Foghat . Хвилювало оголошення — «Ось ще один рок’н’ролер, старий ваш любимчик, зараз завіє звідси аж до Бродвею», — яке передувало пісні Джей Джей Кейла «Мене називають Бризом» , і те, як, я, вимкнувши радіо, відмивав пензлі, прислухаючись до мурмотіння мушель під будинком. Хвилювало привиддя, образ молодшого чоловіка, котрий поки ще не вдивлявся в обрій з Думи. Там була одна пісня — гадаю, Пола Саймона — «Якби я не кохав ніколи, ніколи б я й не плакав». Так і це обличчя. Вона не було реальним, не зовсім реальним, але я його робив реальним. Воно народжувалося навкруг плаваючого на Затоці мозку. Я більше не потребував фотокарток, бо знав це лице. Воно було пам’яттю.
XVIII
Четвертого березня день був дуже спекотним, але мені ніколи було вмикати кондиціонер. Я малював, на мені були тільки шорти, а піт стікав мені по обличчю й боках. Двічі дзвонив телефон. Перший дзвінок був від Ваєрмена.
— Щось давно ти не з’являвся в наших краях, Едгаре. Прийдеш на вечерю?
— Боюсь, я пас, дякую Ваєрмене.
— Малюєш, чи втомився від нашого товариства тут, у Ель Паласіо? Чи й те й інше?
— Тільки малюю. Вже майже закінчив. Як там щодо змін у твоєму зоровому департаменті?
— Ліва фара все ще не світиться, та я для неї купив собі пов’язку і коли її одягаю, можу читати п’ятнадцять хвилин підряд. Це вже великий крок уперед і, гадаю, ним я завдячую тобі.
— Знати не знаю, кому ти завдячуєш, — відповів я. — Це зовсім не той труд, якого я докладав до картини, де Тіна Гарібальді з Цукеркою Брауном. А також зовсім не схоже на те, що я робив з моєю дружиною і її... її друзями. Тут не вийде прожогом. Ти розумієш про що я?
— Так, мучачо.
— Але якщо щось має відбутися, гадаю, воно відбудеться скоро. Якщо ж ні, ти принаймні отримаєш свій портрет, побачиш себе таким, яким ти виглядав — можливо, виглядав — коли тобі було років двадцять п’ять.
— Ти смієшся з мене, аміго?
— Ні.
— Я сам не пам’ятаю, як я виглядав двадцятип’ятирічним.
— Як там Елізабет? Є якісь зміни?
Він зітхнув.
— Вчора вранці їй, здавалося, покращало, тож я посадовив її у дальній вітальні — там менший стіл, я називаю його Порцелянове передмістя — і вона скинула на підлогу комплект валендорфівських балерин . Розбилися всі вісім. Звісно, їх відновлення безперспективне.
— Дуже жаль.
— Восени я навіть уявити собі не міг, що так далеко зайде, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.
За двадцять хвилин прозвучав наступний дзвінок і я роздратовано кинув пензля на робочий стіл. Телефонував Джиммі Йошида. Важко було залишатися роздратованим, почувши його схвильованість, що межувала з захватом. Він подивився слайди і висловлював свою впевненість, що вони там «усім надають добрячих підсрачників.»
— Чудово, — промовив я. — На лекції я їм так і скажу: «Піднімайте свої сраки... і вимітайтесь звідси».
Він зареготав так, ніби почув найсмішніший жарт в своєму житті, а відтак сказав:
— Головним чином я дзвоню, щоб спитати, чи нема серед ваших картин таких, на яких б ви хотіли поставити позначку «не для продажу»?
Знадвору почулося гуркотіння як від великої вантажівки, яка долає дерев’яний міст. Я подивився на Затоку, де не було ніяких дерев’яних мостів, і усвідомив, що то грім, то його гуркіт долинув з заходу.
— Едгаре? Ви мене чуєте?
— Чую, чую. Якщо хтось куплятиме, можете продавати все, окрім серії «Дівчина і Корабель».
— Ага.
Це «ага» прозвучало, як розчароване «жаль».
— Я якраз хотів купити одну з цих картин для галереї. Поклав око на № 2.
Авжеж, за умовами контракту він купив би картину з п’ятдесятивідсотковою скидкою. «Непогано, хлопчику», — сказав би мій батько.
— Ця серія ще незакінчена. Можливо, коли напишу всю.
— А скільки ще в ній буде картин?
Я буду малювати їх доти, доки не зможу прочитати на борту того сучого корабля його назву.
Я мало не промовив це вголос, та мене перебив новий гуркіт грому, що докотився з заходу.
— Гадаю, я відчую, коли настане час. А зараз, прошу мене вибачити...
— Ви працюєте. Перепрошую. Не буду вас відволікати.
Вимкнувши бездротову слухавку, я завагався — чи дійсно мені так хочеться працювати. Але ж... я наблизився впритул. Якщо рвону вперед, можу вже сьогодні ввечері закінчити. А ще мене вабило малювання під гуркотіння грому над Затокою.
Господи допоможи, ця думка здавалася мені романтичною.
Отже я зробив голосніше радіо, яке був притишив на час телефонної розмови, і там заверещав Ексл Роуз , «Ласкаво запрошуючи в джунглі». Я взяв пензля й заклав його собі за вухо. Відтак взяв ще одного й почав малювати.
XIX
Грозові хмари купчилися вгорі — здоровезні баркаси з чорним дном і криваво-синіми бортами. То там то сям усередині них спалахували блискавки, і тоді хмара нагадувала мозок, обтяжений дурними думками. Затока втратила колір і принишкла. Жовта смуга на заході коротко блимнула оранжевим і погасла. Малу Ружу поглинули сутінки. Радіо з кожним промельком блискавки почало неприємно тріщати. Я це довго терпів, але врешті вимкнув радіо, але світло так і не ввімкнув.
Не пригадаю точно, коли саме картину взявся малювати вже не я... і по сьогодні я не певен, що то був не я, може si, може no. Знаю лише, що в якусь мить кинув погляд вниз і побачив в останніх залишках денного світла і спорадичних спалахах блискавок свою праву руку. Від засмаглої кукси вона відрізнялася мертвотною блідістю. Дряблі звисали м’язи. Ні шраму, ні смужки, лише границя засмаги, але свербіло в цій руці, мов чортовим сухим вогнем пекло. Тут знову кресонула блискавка і рука пропала, ніякої руки там ніколи не було — принаймні на острові Дума — але сверблячка залишилася, така нестерпна, що аж хотілося у щось вгризтися.
Я повернувся до мольберту і в ту саму мить сверблячка теж подзюрила в його напрямку, мов вода зі спринцівки, і оскаженіння охопило мене. Темрява оповила острів, і буря вже вщухала, а мені ввижався цирковий номер, де хлопець з зав’язаними очима кидає ножі в розпластану на рухомому колесі дівчину, і я, пригадується, реготав, бо сам малював, немов з зав’язаними очима, чи близько до того. Вряди-годи миготіла блискавка і Ваєрмен вискакував на мене з темряви, двадцятип’ятирічний Ваєрмен, той Ваєрмен, що був ще до Хулії, до
Есмеральди, до la lotteria.
Я виграю, ти виграєш.
Спалахнуло біло-пурпурним світлом і порив штормового вітру з Затоки кинув цю електричну енергію разом з дощем мені в вікно з таким потужним гуком, що я подумав (тією частиною мозку, яка либонь ще здатна була думати) — ось зараз лопне скло. Бомбовий заряд вибухнув прямо над головою. А мурмотіння мушель піді мною перетворилося на потаємні перегуди мертвяків з кістлявими голосами. Як я не чув цього раніше? Мертвяки, саме так! Корабель прибув сюди, корабель мертвих з гнилими вітрилами, і з нього вивантажено живі трупи. Вони лежать під цим будинком, і цей шторм їх оживив. Я бачив, як вони пхаються крізь кістяний покров мушель, мертвотно-бліді медузи з очима чайок і зеленим волоссям, повзуть одне по одному в темряві й балакають, балакають, балакають. Так! Бо їм чимало чого треба надолужити і хтозна, коли наступний шторм їх знову поверне до життя.
Я не припиняв малювати. Охоплений жахом і темрявою я рухав рукою вгору і вниз, аж на якусь мить мені здалося, ніби це я сам диригую штормом. Я просто не міг зупинитися. І в якусь мить картина «Ваєрмен дивиться на Захід» була завершена. Мені підказала це моя права рука. В лівому нижньому кутку я мазнув свої ініціали ЕФ, і переломив пополам пензля — обома руками. Половинки кинув на підлогу. Хитаючись пішов від мольберту, благаючи те, що мене підганяло, чим би воно не було, перестати. І воно послухалося, напевне воно послухалося, картина стояла готова, то чому б йому й не перестати.
Я підійшов до сходів і глянув униз, і там, внизу, виднілися дві маленькі мокрі постаті. Я подумав: «Яблуко чи апельсин». Я подумав: «Я виграю, ти виграєш». Тут спалахнула блискавка і я ясно побачив двох дівчаток років шести, безперечно близнят і безперечно сестричок Елізабет, сестричок-утоплениць. Платтячка прилипли їм до тілець. Волосся прилипло їм до щічок.
З лиць їхніх лився блідий жах.
Я знав звідки вони з’явилися. Виповзли з-під мушель.
Вони рушили нагору, до мене, рука об руку. На висоті милі прогуркотів грім. Я спробував крикнути. І не зміг. Подумав: «Мені це ввижається». І тут же: «Ні, я це бачу».
— Я можу це зробити, — промовила одна з дівчаток голосом мушель.
— Воно було червоним, — промовила інша голосом мушель.
Вони вже подолали половину сходів. Їхні голівки були трохи більшими за обліплені мокрим волоссям черепи.
— Сядь на друга, — промовили вони разом, як дівчатка, що, скачучи через мотузку, скандують лічилку... але голосами мушель. — Сядь на товариша.
Вони тягнулися до мене своїми набрезклими пальцями.
Я зомлів прямо на верхньому майданчику сходів.
XX
Дзвонив телефон. Привіт від Зимового парку .
Я розплющив очі й потягнувся до лампи при ліжку, воліючи її швидше ввімкнути, бо щойно очуняв після найгіршого за все моє життя сновидіння. Замість лампи пальці намацали стіну. В ту ж мить я зрозумів, що моя голова, викривлена під якимсь болісним, нелюдським кутом, спирається на цю саму стіну. Гримів грім — але приглушено, віддаляючись — і цього було достатньо, щоб з жахливою болісною ясністю все загадати. Я лежу не в ліжку. Я в Малій Ружі. Я зомлів тут, бо...
Очі мені полізли на лоба. Я лежав, затримавшись гузном на майданчику, з ногами протягнутими вниз по сходах. Майнула думка про двох дівчаток-утоплениць — ні, це була не просто думка, а потужна, мов блискавка згадка — і миттю скочив на рівні, забувши про хвору ногу. Я не міг думати ні про що інше, окрім як про три вимикачі над сходовим майданчиком, але навіть коли намацав їх пальцями, не вірив, що світло ввімкнеться: Буря напевне ж перебила живлення.
Та світло загорілося, прогнавши темряву зі студії й зі сходів. На мить мене охопила нудь, коли я помітив внизу пісок і калюжу води, та світло діставало до розчинених вхідних дверей.
Їх безперечно розчахнуло вітром.
Телефон у вітальні замовк і ввімкнувся автовідповідач. Мій записаний голос пропонував абоненту залишити його повідомлення після сигналу. Абонентом виявився Ваєрмен.
— Едгаре, ти де? — дезорієнтований, я не міг второпати що звучить в його голосі — хвилювання, тривога чи страх. — Зателефонуй мені, подзвони мені, зараз же! — Клац.
Донизу я зійшов, обережно намацуючи ногою кожну сходинку, мов вісімдесятирічний, і першим чином всюди вмикав світло: у вітальні, у кухні, в обох спальнях, у Флоридській кімнаті. Навіть у ванні ввімкнув, для цього мені знадобилося зробити крок у темряву і я напружився, очікуючи чи не явиться звідти мені назустріч щось вогке й холодне в шатах з водоростей. Нічого не з’явилося. При повному світлі я відчув, що хочу їсти. Я був знову страшенно голодний. Це трапилося вперше від початку роботи з Ваєрменові портретом... але ж, звісно, ця остання сесія була чимось особливим.
Нахилившись, я придивився до сміття, що його намело крізь прочинені двері. Просто пісок і вода, яка вже зібралася в краплі на кипарисовій підлозі, яку не забувала до блиску навощувати моя прибиральниця. Килим на ніжній приступці сходів був вогким, та це й усе.
Я не дозволяв признатися собі в тім, що дошукуюся слідів ніг.
Пішов до кухні, зробив курячий сандвіч і жер його, стоячи в кутку. З холодильника вихопив пиво й запивав. Ум’явши сандвіч, я доїв рештки вчорашнього салату, більш менш присмаченого майонезом Ньюмена . Потім пішов у вітальню телефонувати до Ель Паласіо. Ваєрмен відреагував на перший же дзвінок. Я збирався сказати йому, що виходив надвір подивитися, чи не пошкодила буря десь будинок, але моє місцеперебування під час його дзвінка цікавило Ваєрмена найменше. Ваєрмен ридав і сміявся.
— Я бачу! Бачу чудово, як колись! Ліве око чистесеньке. Не можу сам собі повірити, але...
— Охолонь, Ваєрмене, я тебе ледь розумію.
— Він мене не послухав. Либонь, просто не міг. — У розпал бурі ліве око мені пробило біллю... невимовною біллю... мов гарячим дротом... я думав, блискавка попала в дім, Господи бережи... зірвав пов’язку... і побачив, що бачу! Ти розумієш, що я тобі кажу? Я бачу!
— Так, — відповів я, — Розумію. Це чудово.
— Це ти зробив? Ти, правда ж?
— Можливо. Ймовірно. В мене є для тебе картина. Завтра принесу. — Я зважився. — Гадаю, її варто добре берегти, аміго. Не думаю, що після першої їх дії картини можуть потім на щось вплинути, проте я був так само впевнений, що Кері поб’є Буша .
Він щиро розреготався.
— Verdad , прийнято до виконання. Важко тобі було?
Перш ніж я встиг відповісти, інша думка вколола мене.
— Як Елізабет пережила бурю?
— О Господи, жахливо. Бурі на неї зажди погано впливають, але цього разу... вона була жахливо налякана. Кричала щось про своїх сестер. Тесі й Ло-Ло, це ті, що потонули у двадцятих. Навіть просила мене сходити подивитися... та все вже минулося. А ти в порядку? Важко тобі було?
Я подивився на розсіяний між вхідними дверми й сходами пісок. Та нема там ніяких слідів. Якщо мені привиділося, ніби бачив якісь відбитки ніг, то все моя мистецька уява. До якоїсь міри. Але вже по тому.
Я сподівався, що так.
5 оценок
8 оценок
36 оценок
23 оценки
46 оценок
15 оценок
33 оценки
29 оценок
55 оценок
53 оценки
14 оценок
98 оценок
19 оценок
53 оценки
31 оценка
18 оценок
48 оценок
118 оценок
32 оценки
82 оценки
44 оценки
37 оценок
41 оценка
64 оценки
39 оценок
78 оценок
63 оценки
25 оценок
62 оценки
12 оценок
7 оценок
31 оценка
11 оценок
7 оценок
15 оценок
43 оценки
49 оценок
36 оценок
18 оценок
53 оценки
48 оценок
55 оценок
80 оценок
43 оценки
31 оценка
62 оценки
39 оценок
36 оценок
64 оценки
83 оценки
90 оценок
98 оценок
142 оценки
70 оценок
33 оценки
43 оценки
7 оценок
82 оценки
118 оценок
25 оценок
12 оценок
19 оценок
29 оценок
32 оценки
44 оценки
41 оценка