Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Томас Харрис - «Сходження Ганнібала»

Зима 1944—45

Коли Східний фронт затріщав по швах, російська армія лавою покотилася Східною Європою, залишаючи по собі ландшафти, заповнені димом і попелом, населені голодними і мертвими.

До Балтійського моря зі сходу й півдня насувалися росіяни, 2-й та 3-й Білоруські фронти гнали перед собою потрощені підрозділи ваффен СС, що відступали, відчайдушно поспішаючи дістатися берега, звідки мали надію бути евакуйованими морем у Данію.

Настав кінець амбіціям хіві. Хоча вони добряче прислужилися своїм нацистським хазяям грабунками і вбивствами, розстрілами євреїв та циган, ніхто з них так і не був прийнятий до СС. Їх називали Осттруппен і навряд чи вважали солдатами. Тисячі було загнано в трудові батальйони, де їх змушували працювати до повного виснаження.

Але дехто встиг дезертирувати і зайнявся власним бізнесом...

Гарна литовська садиба поблизу польського кордону, ніби ляльковий будиночок, відкрита для розглядання з одного боку — там вибухом артилерійського снаряда вирвало стіну. Родина, яку викинуло з підвалу першим вибухом, а вбило другим, лежить у кухні на першому поверсі. Мертві солдати, німецькі й російські, у саду. Німецька штабна машина завалилася на бік, розірвана навпіл шрапнеллю.

Майор-есесівець, чиї холоші задерев’яніли від замерзлої крові, лежить у вітальні на дивані перед каміном. Сержант накрив його здертою з ліжка ковдрою, роздмухав вогонь — даремно, бо замість стелі над кімнатою зяє небо. Він стягнув із майора чоботи і побачив чорні пальці. Знадвору долинув якийсь шум. Сержант ухопив карабін і став біля вікна.

Напівгусенична санітарна машина — російський ЗІС-44, але з емблемами Міжнародного Червоного Хреста — сунула по доріжці, наближаючись до будинку.

Першим, у білому халаті, з машини вискочив Ґрутас.

— Ми швейцарці. Ви поранені? Скільки вас?

Сержант доповів своєму начальнику.

— Це медики, гер майор, ви поїдете з ними?

Майор кивнув.

Ґрутас із вищим за нього на голову Дортліхом витягли з машини ноші.

Сержант вийшов надвір попередити їх.

— Полегше з ним, він поранений у ноги. У нього відморожені пальці. Можливо, гангрена. У вас є польовий шпиталь?

— Так, звичайно, але я можу зробити операцію прямо тут.

З цими словами Ґрутас двічі вистрелив сержантові в груди, пилюка спурхнула в того з шинелі. Ноги сержанта підкосилися, Ґрутас переступив через його тіло прямо в двері і стрельнув у майора крізь ковдру.

Через задній борт машини перелізли Мілко, Кольнас і Гренц. На них різномаста форма — литовської поліції, литовської та естонської медслужб, однак кожен мав на рукаві пов’язку з емблемою Міжнародного Червоного Хреста.

Обшукуючи мертвого, треба туди-сюди перевертати тіло; мародери гризлися й лаяли свою важку роботу, викидаючи з портмоне папери й фотокартки. Майор був іще живий. Він потягнувся до Мілко. Мілко зняв із його руки годинника і поклав собі до кишені.

Ґрутас із Дортліхом винесли з будинку згорнутий в рулон гобелен і закинули в кузов машини.

Вони розклали на землі ноші і скидали на їх брезент годинники, золоті оправи окулярів, каблучки.

З лісу виїхав танк — російський Т-34 у зимовому камуфляжі, — гарматне дуло націлене в поле, у відкритому люку виднівся кулеметник.

Чоловік, що ховався десь за будинком, вискочив зі свого сховку і, перестрибуючи через трупи, побіг полем у напрямку дерев, у руках його блищав великий позолочений годинник.

Проторохкотів танковий кулемет і втікач, ніби об щось перечепившись, упав, обличчя мародера і циферблат потрощені, серце з годинником зупинилися одночасно.

— Тягніть сюди тіло! — наказав Ґрутас.

Вони кинули труп на ноші поверх своєї здобичі. Танкова башта скерувалася дулом на них. Ґрутас помахав білим прапором і тицьнув ним у знак на борту свого фургона. Танк прогуркотів повз них.

Останній огляд будинку. Майор усе ще живий. Він вчепився Ґрутасові за холошу, коли той проходив поряд. Обхопив ноги й не відпускає. Ґрутас нахилився до майора й зірвав із його коміра емблему.

— Нам теж хотілося таких черепів, — сказав він, — думаю, тепер черви швидко отримають твій череп собі. Він вистрелив майору в груди. Ґрутасові ноги звільнилися, майор втупився в своє порожнє зап’ястя так, ніби йому дуже кортіло знати час власної смерті.

Напівгусеничний фургон буксував полем, місив траками трупи, діставшись нарешті до лісу, мародери підняли задній тент, і Гренц скинув мерця на землю.

Бомбардувальник «штука» з виском пікірував на російський танк, авіаційні гармати плювалися вогнем. Під покровом лісу задраєний у танку екіпаж почув, як десь серед дерев вибухнула бомба, осколки і шрапнель забарабанили по броньовій башті.

6

 Ви знаєте, що сьогодні за день? — спитав Ганнібал, доїдаючи вівсяну кашу. — Сьогодні той день, коли сонце заглядає до вікна дядька Елгара.

— О котрій воно з’являється? — спитав пан Яков, ніби сам того не знав.

— Воно вигляне з-за вежі о десятій тридцять, — відповів Ганнібал.

— Так було у 1941-му, — сказав пан Яков. — Ви вважаєте, що момент появи сонця залишився той самий?

— Так.

— Але ж рік довший за 365 днів.

— Пане Якове, цей рік наступний після високосного. Таким же був 1941-й, коли ми робили останні спостереження.

— А як ви вважаєте: ми живемо за приблизним календарем чи його потрібно регулювати?

У вогнищі стрельнув сучок.

— Думаю, це окремі проблеми, — промовив Ганнібал.

Пан Яков утішився, але підкинув нове запитання.

— Чи 2000-й буде високосним роком?

— Ні, тобто — так, так, це буде високосний рік.

— Але ж він ділиться на сто, — нагадав пан Яков.

— Він також ділиться на чотириста, — відповів Ганнібал.

— Саме так, — сказав пан Яков. — Того року вперше справдиться грегоріанське правило літочислення. Можливо тоді, переживши всі календарні корекції, ви згадаєте цю нашу розмову, у цьому дивному місці. Він підняв свою чашку: — Наступного року в замку Лектер.

Лотар прийшов по воду до колодязя, тож першим почув ревіння двигуна на повільних обертах і тріск гілляччя. Він покинув відро біля криниці й мерщій кинувся в хату, навіть не витерши ніг.

Танк Т-34 у зимовому камуфляжі, розфарбований під засніжену солому, продерся кінською стежиною і виїхав прямо на галявину. На його башті виднілися написи російською: «Отомстим за наших советских девчат» та «Уничтожим фашистских гадов». Двоє бійців у білих маскхалатах сиділи ззаду біля радіаторів. Башта повернулася, націливши гармату на будинок. Люк розчахнувся, і в ньому з’явилася фігура стрільця в білому каптурі, з кулеметом. В іншому люку стояв із мегафоном командир танка. Перекрикуючи ревіння танкового дизеля, він проголосив російською і повторив німецькою:

— Нам потрібна вода! Ми не скривдимо вас і не заберемо у вас харчі, якщо з будинку не почнуть стріляти. Якщо пролунає хоч один постріл, ви всі будете знищені. Тепер виходьте надвір. Стрільцю, заряджай. Якщо ніхто не з’явиться на рахунок «десять», стріляй.

Лунко брязнув затвор кулемета.

Граф Лектер виступив надвір, став рівно, у яскравому сонячному світлі було добре видно його порожні руки.

— Беріть воду. Ми не становимо для вас загрози.

Танкіст поклав мегафон.

— Всі з хати надвір, щоб я міг вас бачити!

Граф і командир танка задивилися один одному в очі. Танкіст показав свої долоні, граф свої.

Граф обернувся до будинку: «Виходьте».

Коли командир побачив усю родину, він промовив:

— Діти можуть повернутися до хати, там тепліше. — І наказав екіпажу: — Прикривайте. Дивіться на горішні вікна. Вмикайте помпу. Можете покурити.

Кулеметник зсунув на лоба захисні окуляри й запалив цигарку. Він був зовсім хлопчак, з обличчям, позначеним блідими колами навкруг очей. Помітивши, як з-за одвірка визирає Міша, він посміхнувся їй.

На танку між баками для пального та води містилася бензинова помпа з мотузяним стартером.

Водій танка занурив шланг із сітчастим фільтром на кінці в криницю і після багатьох смикань за мотузку помпа заторохкотіла, заскрекотіла і почала смоктати.

Її джерґотіння перекрило скигління «штуки», пікіруючий бомбардувальник помітили, коли він був уже майже над головами, танкіст-стрілець скажено закрутив ручку, задираючи дуло свого кулемета, він почав стріляти, але вже блимали авіаційні гармати, прошиваючи землю. Кулі з тьохканням рикошетили від танкової башти, поранений кулеметник стріляв однією рукою.

Лобове скло літака пішло тріщинами, важіль омився кров’ю пілота, бомбардувальник, все ще «вагітний» одним зі своїх яєць, черкнув верхівки дерев і зарився носом у саду, його пальне вибухнуло, гармата під крилом не переставала стріляти.

Ганнібал, накривши собою Мішу, побачив із підлоги будинку матір: вона лежала посеред двору, вся в крові, сукня на ній горіла.

— Залишайся тут, — наказав він Міші й вибіг до матері. Літак, палаючи, розігрівався й розстрілював свій боєзапас дедалі швидше, кулі летіли навсібіч, зариваючись у сніг, полум’я лизало бомбу під крилом. У кабіні виднівся мертвий пілот, його лице в пломенях шарфа і шолома обгоріло до черепа, позаду нього сидів мертвий стрілець.

Один тільки Лотар вижив серед двору, він підняв скривавлену руку назустріч хлопчику. Аж тут і Міша вискочила надвір до матері, Лотар намагався схопити її, коли вона пробігала повз нього, повалити на землю, але черга з палаючого літака прошила йому груди, забризкавши кров’ю дитину, і Міша здійняла руки до неба й закричала. Ганнібал перестав засипати снігом палаюче материне плаття, крізь безладні постріли він кинувся до Міші, підхопив її, заніс до будинку, сховав у погребі. Стрілянина надворі сповільнилася, а скоро, коли кулі нарешті розплавилися в магазинах, і зовсім ущухла. Небо потемнішало, знову пішов сніг, він падав на розпечений метал і шипів.

Темрява, сніг лягає на повіки й волосся матері... Пізніше Ганнібал не міг пригадати, скільки він провів часу між мертвими. Вона була єдиною, чий труп залишився чистим, не почорнів. Ганнібал хотів відтягти її, але тіло примерзло до землі. Він припав до неї обличчям. Її груди були холодні, як скрижанілий камінь, серце мовчало. Він накрив їй лице серветкою і закидав тіло снігом. Темні тіні ворухнулися край лісу. Полум’я смолоскипа відбилося у вовчих очах. Ганнібал закричав на вовків, замахнувся лопатою. Поряд із ним Міша, вона конче хотіла до матері. Треба було вибирати. Полишивши мертву темряві, він поніс сестричку в дім. Під почорнілою рукою вчителя лежала його книга, неушкоджена, аж поки вовк не зжер шкіряну обкладинку, а потім із розсипаних по снігу сторінок Гюйгенсового «Трактату про світло» злизав і мозок пана Якова.

Діти чули чвакання й рикання, що долинало знадвору. Ганнібал розпалив вогонь. Щоб відмежуватися від звуків, він попросив Мішу заспівати і сам співав їй. Вона вхопилася за комір його пальта. «Маленького чоловічка...»

Сніжинки липнуть до вікон. У кутку шибки з’явилося темне коло, його протерла чиясь рукавичка. А в темному колі — блідо-голубе око.

7

Двері розчахнулися, ввійшли Ґрутас із Мілко й Дортліхом. Ганнібал підхопив зі стіни рогатину на ведмедя, але Ґрутас із його безпомилковим інстинктом націлив свій пістолет на дівчинку.

— Кинь, інакше я застрелю її. Ти мене розумієш?

Вони накинулися на Ганнібала й Мішу всією зграєю.

Мародери в домі, Гренц надворі подає знак напівгусеничному фургону — мовляв, можна, під’їжджає машина з притіненими фарами, вузькі промені вихоплюють із темряви вовчі очі на дальньому кінці галявини, звір щось тягне.

Чоловіки скупчилися біля каміна навкруг Ганнібала з сестрою, у хатньому теплі зринає солодкуватий сморід одягу, в якому мародери тижнями блукали полями, і старої крові, що запеклася в підошвах їхніх чобіт. Вони туляться ближче. Каструльник вловив на собі крихітну комаху і, клацнувши нігтем великого пальця, розчавив їй голову.

Вони кашляють на дітей. Ацетонові подихи хижаків, що харчувалися переважно м’ясом, зішкрябаним із гусениць їхньої машини, змушують Мішу притискатися обличчям до Ганнібала. Він обгортає її полами свого пальта, чує, як б’ється її серденько. Дортліх схопив Мішину миску з вівсянкою і вижер всю кашу, наостанок облизавши собі пошрамовані, покручені пальці. Кольнас підставляв йому свою миску, але Дортліх не поділився.

Очі приземкуватого Кольнаса сяйнули, коли він побачив благородний метал. Він стягнув у Міші з зап’ястя її браслет і поклав собі до кишені. Ганнібал ухопив його за руку, але Гренц стукнув йому збоку по шиї і рука хлопця вмент заніміла.

Десь удалині гупала артилерія.

Ґрутас попередив:

— Якщо з’явиться патруль — з будь-якого боку — ми тут розгортаємо польовий шпиталь. Ми врятували цих малих і зберігаємо майно їхніх батьків у фургоні. Дістаньте з машини Червоний Хрест і повісьте на двері. Зараз же.

— Ті інші двоє замерзнуть у кузові, якщо їх там залишити, — промовив Каструльник, — Завдяки їм ми вже раз урятувалися від патруля, вони можуть знову стати нам у пригоді.

— Посадовити їх у клуню й замкнути, — наказав Ґрутас.

— Та куди вони подінуться, — здивувався Гренц, — кому вони про що розкажуть?

— Вони можуть по-албанському розповісти тобі, Гренце, про їхнє сумне життя. Піднімай свою сраку і роби, що наказано.

Гренц витяг із фургона дві маленькі фігурки і крізь завірюху погнав їх поштовхами до клуні.

8

Тонкий ланцюг, яким Ґрутас обперезав дитячі шиї, холодив їм шкіру. Кольнас клацнув важкими висячими замками. Ґрутас із Дортліхом примкнули Ганнібала й Мішу до поруччя на верхньому майданчику сходів, там вони не заважали, але залишалися перед очима. Той, що його називали Каструльником, приніс дітям ковдру й нічний горщик зі спальні.

Ганнібал дивився вниз і бачив, як вони кинули до каміна стілець від рояля. Він підсмикав Мішин комір під ланцюг, щоб той не торкався її шиї.

Хату геть завалило снігом, лише крізь вершечки шибок вливалося трохи сірого світла. Сніг летів косо, свистів вітер, і мисливський будиночок здавався великим потягом на повнім ходу. Ганнібал закутався з сестричкою в ковдру й килим, котрим була застелена площадка. Міша глухо кахикала. Щокою Ганнібал відчував температуру її розжареного лоба. Діставши з-під пальта шматок черствого хліба, він поклав його собі до рота. Коли хліб розм'як, віддав його сестричці.

Щогодини Ґрутас виганяв когось зі своїх надвір відкидати сніг од дверей і розчищати стежку до колодязя. Каструльник якось відніс миску недоїдків до клуні.

Під сніговою пеленою час минає повільно, аж боляче. Не було їжі, аж раптом з’явилася. Мілко з Кольнасом занесли до хати накриту обсмаленою дошкою мідну ванну й поставили її на піч — книжками й дерев’яними салатницями її розтопив Каструльник. Назираючи впівока за піччю, він дістав зошита й захопився обрахунками. Висипав на стіл купу дрібних речей і сортував їх. На вершечку сторінки він виписав павучим почерком ряд імен:

Владіс Ґрутас

Зигмас Мілко

Броніс Гренц

Енрікас Дортліх

Петрас Кольнас

Останнім він поставив своє ім’я — Казис Порвік.

Проти кожного імені Каструльник записував частку від здобичі — золоті окуляри, годинники, каблучки й сережки, а також золоті зуби, кількість яких він відміряв десь також поцупленою срібною чашкою.

Ґрутас із Гренцем не переставали обшукувати будинок, рилися в шухлядах, обдирали задні обшивки комодів.

Через п’ять днів розпогодилося. Чоловіки повзували снігоступи і гуртом повели Мішу й Ганнібала до клуні. Ганнібал помітив, що з димаря над її житловою частиною в’ється цівка диму. Він глянув на прибиту над дверима підкову Цезаря і подумав, чи ще є десь живий їхній кінь. Ґрутас із Дортліхом штовхнули дітей у клуню й замкнули двері. Крізь шпарину Ганнібал бачив, як вони рушили в бік лісу. У клуні було дуже холодно. На соломі валялася купка дитячого одягу. Двері до житлової комірчини були причинені, але не замкнуті. Вони прочинилися від його поштовху. Замотавшись у шмаття, якомога ближче до пічурки там тулився хлопчик років восьми. Темне обличчя, круглі запалі очі. На ньому було кілька шарів різномастого одягу, подекуди дівчачого. Ганнібал затулив Мішу собою. Хлопчик сахнувся від нього.

Ганнібал промовив: «Привіт». Він повторив це литовською, німецькою, англійською, польською. Хлопчик мовчав. Його обморожені вуха і пальці вкривали червоні пухирі. Протягом довгого холодного дня він таки спромігся пояснити, що сам він з Албанії і знає тільки рідну мову. Назвав своє ім’я — Агон. Ганнібал вивернув перед ним свої кишені, показав, що їжі нема. Торкатися Міші він йому не дозволив. Коли Ганнібал на миґах пояснив хлопчику, що їм із Мішею потрібна половина його шмаття, той не пручався. Малий албанець тремтів від кожного звуку, шугав очима в бік дверей і робив рухи руками, ніби щось рубав.

Мародери повернулися в присмерку. Ганнібал почув їхнє наближення і дивився крізь шпарину у подвійних дверях клуні.

Вони привели з собою живу дику кізочку, вона була худюща, спотикалася, у боці у неї стирчала стріла, а шия була обв’язана звідкісь вкраденим покривалом із китицями. Мілко підняв сокиру.

— Не марнуй крові, — сказав йому Каструльник із кухарською розважливістю.

З мискою підбіг сяючий Кольнас. Зойк долетів знадвору, Ганнібал затулив Міші вуха, щоб не чула гепання сокири. Албанець плакав і молився.

Пізно ввечері, коли вже всі там наїлися, Каструльник приніс дітям кістку, на якій було трошки м’яса і жил. Ганнібал недовго погриз, а потім жував для Міші. Якщо передавати жуйку пальцями, втрачається сік, тож він годував її з рота в рот. Брата з сестрою перевели до будинку і там знову припнули до балюстради на балкончику, албанський хлопець залишився у клуні сам. Мішу трясло в гарячці, шмаття, яким її міцно укутав Ганнібал, тхнуло холодною порохнявою.

Застуда повалила усіх. Чоловіки лежали якомога ближче до вогню, що лиш жеврів, і кашляли один на одного. Мілко знайшов Кольнасового гребінця й висмоктував із нього жир. Козячий череп лежав у сухій ванні, з нього давно виварили геть усе.

Потім знову з’явилося м’ясо, і чоловіки пожирали його з гарчанням, не піднімаючи поглядів. Каструльник налив Ганнібалу й Міші юшки з хрящами. До клуні він не поніс нічого.

Погода не мінялася на краще, сіре гранітне небо висіло низько, з лісу не чулося звуків, хіба що інколи озивалася тріском заледеніла гілка.

Коли небо розчистилося, їжі вже не було давно. Вітер ущух, посеред ясного тихого дня кашель лунав голосніше.

Ґрутас і Мілко кудись вирушили на лижах.

Ганнібал виринув із довгого гарячкового марення і почув, що вони вже повернулися. Голосна лайка й удари. Між балясини він бачив, як Ґрутас вилизує кров із пташиної шкірки, потім жбурляє її іншим, і вони кидаються на неї, мов собаки. Писок у Ґрутаса вимазаний кров’ю й пір’ям. Він обертається кривавим обличчям угору до дітей і мовить: «Або ми поїмо, або помремо».

Це останній чіткий спогад Ганнібала про лісовий будинок.

Через дефіцит гуми гусениці російського танка повзли по сталевих котках без амортизаційних бандажів, у башті легко було зомліти від вібрації і майже нічого неможливо було роздивитися крізь тряський перископ. Важкий КВ-1 дерся замерзлою лісовою дорогою, німці з кожним днем відкочувалися далі на захід. На задній палубі танка двоє піхотинців у зимовому камуфляжі тулилися до радіаторів, роззираючись по боках, чи не причаївся десь німецький вервольф із тих, що їх залишили за лінією фронту з протитанковими панцерфаустами. Вони помітили порух у кущах. Командир у танку почув, що зверху стріляють його солдати, і розвернув машину в напрямку вогню, щоб націлити свій коаксіальний кулемет. Крізь перископ він побачив дитину, хлопчика, що з’явився з кущів, кулі зривали и стрідяди з рухомого танку. щоб посили вогонь своїм коаксиальним фронуту а албанського хлопця залишили в кулні самого._сніг навкруг нього, солдати мазали, стріляючи з вібруючої броні. Командир виринув із люка і припинив вогонь. Вони вже вбили так кількох дітей, то були прикрі помилки, і тепер раділи, що цей хлопець залишився живим.

Нарешті й солдати розгледіли його — худого, блідого, шия хлопця була обв’язана ланцюгом на замку, кінець ланцюга тягся за ним порожньою петлею. Коли вони посадовили його біля радіатора й зрізали йому з шиї ланцюг, разом відпали й шматки дитячої шкіри, що приросла до заліза. Хлопець нашорошено притискав до грудей гарний бінокль у чохлі. Вони торсали його, намагалися розпитувати російською, польською і трохи литовською мовами, аж поки не впевнилися, що він зовсім не вміє говорити.

Солдати соромилися один одного й не забрали у хлопця бінокль. Натомість дали йому пів’яблука, примостили за баштою в теплому диханні радіаторів і так довезли до першого села.

9

Моторизований радянський підрозділ із протитанковою гарматою і важкою ракетною установкою зупинився на ніч у порожньому замку Лектер. Вони поїхали звідти вдосвіта, залишивши по собі на снігу подвір’я темні масні плями. Лише одна легка вантажівка ще стояла у воротах, двигун її працював на холостих обертах.

Ґрутас із чотирма компаньйонами в уніформах медиків дивилися на неї з лісу. Минуло чотири роки, як Ґрутас застрелив на замковому подвір’ї кухаря, і чотирнадцять годин відтоді, як мародери залишили палаючий мисливський будиночок, покинувши там всіх своїх мертвих.

Удалині гупали бомби й трасуючі черги зеніток шарували небо.

Останній солдат, задкуючи, вийшов із дверей, він розмотував із котушки бікфордів шнур.

— Чорт, — вилаявся Мілко, — зараз полетить каміння завбільшки з товарні вагони.

— Ми мусимо туди неодмінно попасти, — сказав Ґрутас.

Солдат відмотав шнур до нижньої сходинки, обрізав його і присів напочіпки.

— Нащо нам туди, там усе вже давно розграбовано, — мовив Гренц. C’est foutu.

— Tu dеbandes? — поцікавився Дортліх.

— Va te faire enculer — огризнувся Гренц.

Вони нахапалися французьких слів, коли разом із «мертвими головами» перебували на перепочинку поблизу Марселя, і тепер хизувалися ними один перед одним, коли напружено на щось очікували. Лайка нагадувала їм приємні дні у Франції.

Радянський солдат біля сходів розщепив шнур на десять сантиметрів від кінця і засунув сірника головкою в розщепу.

— Якого кольору шнур? — спитав Мілко.

— Точно неясно, якийсь темний, — відповів Ґрутас, дивлячись у свій бінокль.

З лісу вони могли бачити, як освітилося обличчя бійця, коли другим сірником він підпалив шнур.

— Він помаранчевий чи зелений? — спитав Мілко, — Чи є на ньому смужки?

Ґрутас не відповів. Солдат неспішно почвалав до машини, посміюючись із товаришів у кузові, котрі кричали йому, щоб не барився, шнур позад нього сипав іскрами по снігу.

Мілко рахував, затамувавши подих.

Щойно вантажівка зникла з очей, як Ґрутас із Мілко кинулися вперед. Вогонь вже переповзав поріг, коли вони добігли до шнура. Смужки вони розгледіли тільки зблизька. Згорає двіхвилиниметер двіхвилиниметер двіхвилиниметер. Ґрутас перерубав його своїм великим викидним ножем.

Мілко пробурмотів «нахер хутір» і кинувся вгору замковими сходами вздовж шнура, видивляючись, шукаючи інших шнурів, інших зарядів. Він промчав через центральну залу вздовж шнура до вежі і побачив те, що шукав: шнур закінчувався великою детонаторною петлею. Неспішно повернувшись до зали, він доповів.

— Там головне кільце. Це єдиний шнур. Усе гаразд.

Вибухівку було закладено навкруг основи вежі, обхопленої єдиним кільцем детонаторного шнура.

Радянські солдати покинули двері відчиненими, у каміні центральної зали ще горіли їхні дрова. Голі стіни було обписано, а біля каміна, де вони наостанок у відносно теплому замку висралися, по підлозі валялися гівна й брудні папірці.

Мілко, Кольнас і Гренц обшукували верхні поверхи.

Ґрутас махнув Дортліху, щоб той ішов за ним, і рушив до входу в підземелля.

Ґратчасті двері у винницю були розчахнуті навстіж, замок виламано.

Вони мали одного ліхтарика на двох. Жовтий промінь зблискував на скляних скалках. Долівку вкривали порожні пляшки з-під дорогих витриманих вин, вони були без шийок, повідбиваних пожадливими пияками. Перекинутий мародерами-конкурентами дегустаційний стіл валявся під задньою стіною.

— Курва, — вилаявся Дортліх, — ані ковтка не залишилося.

— Допоможи мені, — позвав Ґрутас. Трощачи підошвами скло, разом вони відсунули стіл від стіни. Їм трапився недогарок свічки, і вони його запалили.

— Тепер потягни шандал, — наказав Ґрутас довшому за нього Дортліху. — Просто потягни прямо вниз.

Стелаж посунувся від стіни. Дортліх ухопився за пістолет, коли полиці ворухнулися. Ґрутас зайшов до секретної кімнати. За ним Дортліх.

— Боже праведний! — вигукнув Дортліх.

— Дістань машину, — наказав Ґрутас.

10

Литва, 1946

Тринадцятирічний Ганнібал Лектер самотньо стовбичив на валуні під берегом рову і кидав крихти хліба у чорну воду. Живопліт, яким було обсаджено город, добряче розрісся. Тепер це був «Колективний город народного сирітського будинку», де вирощували переважно ріпу. Рів і все з ним пов’язане багато значили для Ганнібала. Рів був незмінним, у його воді відбивалися хмари, вони, як завжди, пропливали повз зубчасті вежі замку Лектер.

Поверх сирітської уніформи на Ганнібалові зараз була штрафна сорочка з написом «БЕЗ ІГОР». Заборона грати в сирітський футбол на полі за воротами замку не засмучувала його. Гра припинилася, коли битюг Цезар потягнув через поле навантажену дровами бричку з їздовим-росіянином на передку. Цезар радів Ганнібалові, коли той мав можливість зайти до стайні, але ріпа його не цікавила.

Ганнібал дивився на птахів, що пливли ровом, пара чорних лебедів пережила війну. У них було двійко лебедят, ще пухнастих, одне їхало на спині в матері, а друге пливло позаду. Троє старших хлопчаків на березі понад ровом висунулися з живоплоту й дивилися на Ганнібала й лебедів.

Лебідь-тато вибрався на берег проганяти Ганнібала.

Білявий хлопець на ім’я Федор прошепотів приятелям:

— Подивимося, як цей чорний чорт задасть німому — він виб’є з нього пилюку, як ото тоді з вас, коли ви хотіли поцупити яйця. Побачимо, чи вміє німий плакати.

Ганнібал розчепірив вербові гілки, й лебідь повернувся до води.

Розчарований Федор дістав рогатку з вирізаною з автомобільної камери рожевою гумкою й поліз пальцями в кишеню сорочки по камінця. Камінь поцілив у берег рову, заляпавши Ганнібалу ноги грязюкою. Той безвиразно подивився вгору на Федора і похитав головою. Наступний камінь чвиркнувся у воду поряд із плаваючим лебедятком, Ганнібал підняв свої гілки, зашипів, відганяючи лебедів подалі звідси.

Від замку почувся удар дзвона.

Федор і його приятелі обернулися на звук, сміючись зі своєї забави, за ними й Ганнібал виступив із живоплоту з довгим жмутом водяної трави, затиснутим у руці, жмут закінчувався великим кавалком мулу. Брудна куля влучила Федору в лице, Ганнібал погнав на голову вищого за себе хлопця крутим берегом вниз, зіштовхнув, очманілого, прямо у чорну воду, притопив, і знову й знову бив його держаком його ж рогатки в потилицю, на обличчі в Ганнібала при цім залишався відсутній вираз, тільки його очі були живі, світилися червоним у кутиках. Ганнібал натужився, щоб перекинути Федора, дістати його обличчя. Федорові товариші теж зісковзнули вниз, але уникали бійки у воді, натомість вони кричали, гукаючи вихователя. Старший вихователь Петров поперед інших спустився берегом, вимазавши в багно свої начищені чоботи і довгі поли розстебнутої шинелі.

Вечір у центральній залі замку Лектер, давно позбавленій своєї розкішної ошатності і натомість прикрашеній великим портретом Йосипа Сталіна. Сотня хлопчаків в уніформі, упоравшись із вечерею, стоять біля довгих столів і співають «Інтернаціонал». Трохи п’яненький директор диригує виделкою.

Недавно призначений старший вихователь Петров і його заступник у заправлених у чоботи галіфе ходять між столів, назираючи, чи кожен співає. Ганнібал не співав. Половина лиця в нього посиніла, одне око запухло. Біля іншого столу стояв Федор із подряпаним обличчям і пов’язкою на шиї. На додачу в нього був поламаний палець.

Вихователі зупинилися перед Ганнібалом. Ганнібал затиснув у руці виделку.

— Надто ти благородний, щоб співати разом із нами, малий хазяйчику? — промовив старший вихователь Петров, перекриваючи спів. — Ти тут більше не хазяїн, ти звичайний сирота, і, їй-бо, ти таки співатимеш!»

Старший вихователь ляснув текою Ганнібала по щоці. Вираз обличчя в того не змінився. І співати він не почав. Цівка крові з’явилася в кутику його рота.

— Він німий, — пояснив заступник старшого вихователя. — Нема сенсу його бити.

Пісня закінчилася і голос старшого вихователя пронизав раптову тишу:

— Як для німого, він дуже гарно кричить ночами. — І вдарив із другої руки.

Ганнібал блокував удар кулака виделкою, її шпичаки встряли старшому вихователю у зап’ясток. Той погнався за Ганнібалом, а хлопець бігав навкруг столу.

— Стійте! Не бийте його. Мені не потрібно на ньому слідів.

Хай директор був п’яним, але керував тут він.

— Ганнібале Лектер, марш до мого кабінету!

У кабінеті директора стояв завалений паперами розхитаний письмовий стіл і два армійські ліжка. Саме тут Ганнібала найбільше вразила зміна замкових запахів. Замість парфумів та лимонної політури для меблів, тепер тут тхнуло холодною сечею з каміна. Зяяли голизною вікна, і єдине, що залишилося з прикрас — дерев’яне різьблення стінної панелі.

— Ганнібале, це була кімната твоєї матері? У ній відчувається щось жіноче, — спитав директор грайливо. Він умів бути добрим або жорстоким, коли зривався. Очі в нього були червоні, він чекав на відповідь.

Ганнібал кивнув.

— Тобі, напевне, важко жити в цьому будинку?

Мовчання.

Директор взяв зі столу телеграму.

— Ну, ти недовго тут залишатимешся. Скоро приїде твій дядько, він забере тебе до Франції.

11

Вогонь у кухонному коминку був єдиним джерелом світла. З темряви Ганнібал дивився, як спить, пускаючи слину, на стільці біля вогню помічник кухаря, поряд із ним порожня склянка. Ганнібалові потрібен був ліхтар, що стояв на полиці за кухарчуком. Відблиски вогню грали на скляному ковпаку лампи.

Чоловік дихав глибоко, ритмічно похропував із катаральним гарчанням. Ганнібал ступив на кам’яну долівку і потрапив в атмосферу горілки з цибулею, що огортала куховара, до нього він наблизився зі спини.

Дротяний держак ліхтаря може рипнути. Краще взяти його одночасно за низ і за верх, притримуючи скло лампи, щоб не деренчало. Підняти з полиці прямо вгору. Аж ось ліхтар у його руках.

Торох! Вибухнула дровиняка у вогнищі, запарувала, зашипіла, сипонула іскри й жарини по каміну, одна жарина впала за сантиметр від повстяної підошви битого валянка кухарчука.

Що тут є під рукою? На полиці стояла гільза від 150-міліметрового снаряда, з якої стирчали всілякі дерев’яні ложки й лопатки. Ганнібал поставив лампу на підлогу й лопаточкою відкинув жарину на середину кімнати.

Двері до сходів у підземелля були в кутку кухні. Ганнібал штовхнув — і вони тихо прочинилися, він увійшов в абсолютну темряву, запам’ятовуючи форму полишеної кімнати, і зачинив двері за собою. Чиркнув сірником об кам’яну стіну, запалив ліхтаря і рушив униз знайомими сходами. Що нижче, то прохолодніше повітря. Світло ліхтаря перестрибувало зі склепіння на склепіння, поки він спускався під низькими арками до винного погреба. Залізні ворота стояли прочинені.

Давно розграбовані вина на полицях замінили коренеплоди, здебільшого ріпа. Ганнібал нагадав собі, що треба покласти до кишень трохи цукрових буряків — Цезар за відсутності яблук і їх їстиме, хоча від них у нього стають червоними губи, наче намазані помадою.

За весь час у сиротинці, бачачи, як ґвалтують його дім, розкрадають, конфісковують, опоганють майно, це вперше він зазирнув сюди. Ганнібал поставив ліхтар на високу полицю й відтягнув кілька мішків із картоплею й цибулею від дальнього стелажа. Він виліз на стіл, вчепився за шандал і потягнув. Марно. Відпустив шандал і знову спробував. Тепер він повис на ньому всією своєю вагою. Шандал піддався трохи з рипінням, з нього посипалася пилюка, відтак почувся стогін колишньої винної стійки. Ганнібал зіскочив зі столу. Тепер вже можна просунути в щілину пальці й тягнути.

Стелаж відхилився від стіни, голосячи завісами. Ганнібал повернувся по ліхтар, готовий задути його, щойно почує якийсь звук. Тихо.

Це тут, у цій кімнаті він востаннє бачив кухаря, і на секунду велике кругле обличчя ясно постало перед його очима, без тієї павутини, яку накладає час на образи мертвих у нашій пам’яті.

Ганнібал із ліхтарем у руці ввійшов до потаємної камери за винницею. Там було порожньо.

Тільки одна велика лакована рама залишилася, обривки полотна стирчали в тих місцях, де з неї було вирізано картину. То була найбільша картина в замку, романтизоване зображення битви при Жальгирисі, де акцентувалося геройство Ганнібала Лютого.

Ганнібал Лектер, останній у роду, стояв у пограбованому замку свого дитинства, вдивлявся у порожню раму й розумів, що він і свого роду, і водночас не свого роду. Він пам’ятав свою матір із роду Сфорца, а також нащадків зовсім іншої традиції — кухаря і пана Якова. У порожній рамі він бачив їх усіх разом перед каміном у мисливському будиночку.

Ніякою мірою він не був Ганнібалом Лютим, це він чітко розумів. Він міг би прожити ціле життя під тонкою помальованою стелею свого дитинства. Але вона виявилася крихкою, як небеса, і майже так само не мала сенсу. Так йому здавалося.

Все пішло геть, картини з обличчями, такими ж знайомими, як обличчя його рідних.

У центрі підвалу був старовинний люк, сухий кам’яний колодязь, куди Ганнібал Лютий запроторював своїх ворогів, щоб назавжди про них забути. Пізніше його обгородили, щоб ніхто туди ненароком не впав. Ганнібал підняв ліхтар над дірою, освітив початок шахти. Батько розповідав йому, що коли він сам був малий, на дні ще було видно купу кістяків.

Раз, на випробовування, Ганнібала спустили в той колодязь у кошику. Біля дна на стіні було видряпане якесь слово. Зараз він його не бачив при світлі цього ліхтаря, але знав, що воно там є, надряпане кривими літерами людиною перед смертю: Pourquoi?

12

У довгому дортуарі рядами спали сироти. Їх було розташовано за віком. У тім кінці, де лежали наймолодші, тхнуло дитячим садочком. Малюки обіймали самі себе уві сні, хтось кликав своїх мертвих рідних, уздрівши в сновидіннях обличчя, сповнені ніжності, якої їм ніколи більше не знайти.

Подалі старші хлопчаки мастурбували під ковдрами.

Кожен мав свою тумбочку, а на стіні над ліжком місце, де висіли малюнки чи зрідка сімейні фотографії.

Ось ряд примітивних малюнків кольоровими олівцями. Над ліжком Ганнібала Лектера висить чудовий малюнок пензлем і пастеллю — дитяча рука в жесті захопливого прохання, пухленька в перспективі, вона тягнеться до глядача. На зап’ясті браслет. Ганнібал спить під цим малюнком, вії його здригаються. М’язи щелеп напружуються, ніздрі вібрують, принюхуючись до намареного повіву мертвотного подиху.

Мисливська хатка в лісі. Ганнібал із Мішею закутані в пропахле холодною порохнявою манаття, крига на вікнах пускає зелені й червоні промінчики заломленого світла. Порив вітру — і на хвильку в комині зникає тяга. Синій дим стелеться ярусами під гострий дах перед перилами балкончика, і Ганнібал чує, як розчахнулися вхідні двері, і дивиться між балясин. На плиті Мішина ванночка, кухар кип’ятить у ній рогатий козячий череп з якимись зморшкуватими кім’яхами. Окріп булькає, роги б’ються об металеві стінки ванни, ніби кізка востаннє намагається когось ними буцнути. Синьоокий і Жаб’яча Лапа заходять у дім разом із поривом холодного повітря, скидають і приставляють до стіни лижі. Решта оточує їх, із кутка ступає на підморожених ногах Каструльник. Синьоокий дістає з кишені три худих тільця малих пташок. Він опускає пташку прямо в пір’ї у воду, щоб вона розм’якла і можна було здерти шкірку. Він лиже скривавлену пташину шкірку, кров і пір’я на його обличчі, інші товпляться біля нього. Він кидає шкірку їм, і вони нападають на неї, як собаки.

Він обертається своїм закривавленим лицем до балкона. Спльовує пір’я й каже: «Або ми поїмо, або помремо».

До багаття летять сімейний альбом Лектерів та Мішині іграшки, її паперовий замок і ляльки. Раптом Ганнібал стоїть перед каміном, не пам’ятаючи, як спускався, аж ось вони вже в клуні, де на соломі жужмом одяг, дитячий одяг, чужий, набубнявілий від крові. Чоловіки насуваються ближче, донюхуючись його з Мішею м’яса.

«Візьміть її, все одно вона помре. Пішли пограємо, пішли пограємо».

Вони її забирають наспівуючи. «Маленький чоловічок у лісі сам-один...»

Він міцно тримає Мішу за руку, обох дітей тягнуть до дверей. Він не відпустить своєї сестрички, та Синьоокий вдаряє важкими дверима клуні по його руці, тріск кістки, двері знову відчиняються, і в Ганнібала летить важке поліно, глухо б’є йому в голову, на нього сиплються страшні удари, в очах спалахують іскри, двері захлопуються, Міша гукає його: «Анніба!»

Удари перетворилися на торохтіння дрючка старшого вихователя по ліжку, а Ганнібал все скрикував зі сну: «Міша! Міша!»

— Замовкни! Замовкни! Вставай, ти, виродок!

Старший вихователь здер ковдру з хлопця, зіштовхнув його з ліжка. Геть зі спальні, під ударами палиці, по холодній землі надвір. Штовхнув Ганнібала до комори. Там зберігалося садове знаряддя, мотузки, теслярський інструмент. Старший вихователь поставив ліхтаря на діжку і підняв кийок. Показав забинтовану руку.

— Час заплатити за оце.

Ганнібал ніби злякався, відскочив подалі од світла, не маючи змоги промовити вибачень. Старший вихователь відчув його страх і посунув за ним у тінь. Уперіщив хлопця кийком по стегні. Ганнібал стрибком опинився біля ліхтаря. Схопив серпа і задув світло. Він лежав посеред темряви на долівці, тримаючи серпа обома руками над головою. Почувши поряд шаркіт кроків, різко махнув серпом у чорному повітрі, не поцілив, натомість почулося рипіння дверей і брязкіт ланцюга.

— Добре бити німого, такий не зможе нажалітися, — проказав старший вихователь.

Він та його заступник дивилися на чудовий витвір французького автомобілебудування, небесно-блакитного кольору машину «делагоя» з дипломатичними прапорцями СРСР та НДР на крилах, що стояла на під’їзній доріжці замку. Вона мала екзотичний вигляд, як і годиться довоєнному французькому авто, а в тих, хто звик до кутастих танків і джипів, викликала щире захоплення. Старший вихователь хотів ножем надряпати на борту машини слово «хуй», але її сторожив здоровезний водій.

Автомобіль, що під’їжджав, Ганнібал побачив зі стайні. Він не побіг йому назустріч. Дивився, як його дядько з радянським офіцером зайшли до замку.

Ганнібал долонею торкнувся щоки Цезаря. Кінь обернувся до нього своїм довгим обличчям, не припиняючи жувати овес. Радянський конюх гарно доглядав за ним. Ганнібал почесав коневі шию і ткнувся губами в нашорошене вухо, але не видав ані звуку. Поцілував коня в лоба між очі. З глибини стайні, зі щілині між двома стінками він дістав батьківський бінокль. Повісив його собі на шию і вийшов у двір на плац.

Заступник старшого вихователя, стоячи на сходах, дивився на нього. Все Ганнібалове майно вмістилося в одній торбі.

13

З вікна директорського кабінету Роберт Лектер бачив, як його шофер за пачку цигарок виміняв у кухаря шматок ковбаси з окрайцем хліба. Тепер, після ймовірної смерті його брата, Роберт Лектер сам став графом Лектером. Він давно звик до титулу, бо нелегально користався ним роками.

Директор не рахував грошей, глипнувши на полковника Тімку, він просто запхнув їх до внутрішньої кишені кітеля.

— Графе, тобто товаришу Лектере, хочу вам повідомити, що я бачив дві ваші картини у Єкатерининському палаці до війни, а також кілька фотографій у «Горні». Я просто в захваті від ваших робіт.

Граф Лектер кивнув.

— Дякую вам, директоре. А Ганнібалова сестра, про неї щось відомо?

— Від дитячої фотокартки мало користі, — відповів директор.

— Ми розіслали її по сиротинцях, — уточнив полковник Тімка.

На ньому була форма радянських прикордонних військ, сталева оправа його окулярів зблискувала синхронно з залізними коронками зубів.

— Потрібен час. Дітей так багато.

— І ще маю вам сказати, товаришу Лектере, у лісах повно... неідентифікованих трупів, — додав директор.

— Ганнібал ніколи нічого не розповідав? — спитав Лектер.

— Мені ні. Він здатен розмовляти фізично — вночі він кричить, зве сестру на ім’я. Міша, Міша...

Директор зробив паузу, ніби підбираючи слова.

— На вашому місці, товаришу Лектере, я був би обережним із Ганнібалом, допоки ви його не взнаєте ліпше. Найкраще йому не грати разом з іншими хлопцями, поки він не звикне там. Хтось обов’язково постраждає.

— Він забіякуватий?

— То забіяки від нього плачуть. Для Ганнібала не існує ієрархії. На нього нападають старші, і він дає здачі дуже швидко, а іноді особливо жорстоко. Ганнібал може становити небезпеку більшим за нього особам. З малими він лагідний. Дозволяє їм із себе трохи знущатися. Дехто думає, що раз він німий, то й глухий, і називають його навіженим прямо в очі. Він таким інколи дає прочухана, але дуже нечасто.

Полковник Тімка поглянув на свій годинник.

— Нам треба їхати. Побачимося біля машини, товаришу Лектере.

Полковник Тімка почекав, поки граф Лектер вийшов із кабінету. Простягнув руку. Директор зітхнув і віддав йому гроші. Зблиснувши окулярами й залізними зубами, полковник Тімка послинив палець і почав рахувати.