Василь Шкляр — «Ностальгія»
Частина перша
Розділ 1
Якоїсь миті йому здалося, що будинок цей зовсім порожній, що в ньому немає живої душі, крім отої нещасної кицьки, яка без угаву кричить за стіною, — видно, господар виїхав з міста, а її, бідолаху, забув, покинув у поспіху напризволяще. Микола почув той крик одразу, переступивши поріг своєї квартири і прислухаючись, чи вдома Софія, але на нього війнуло затхлою пусткою давно не провітрюваної оселі, перестояна тиша вкутала його, наче вата, і Микола завмер, коли крізь цю глухоту до нього пробився тонкий, щемливо-пронизливий голос:
— А-а-а… а-а-а…
Хто? Звідки?
Він спершу подумав, що десь у сусідів плаче дитина, а потім таки розібрав, що ні, то надривається кішка, і крик її, схожий на плач немовляти, зрушив у ньому тривогу, ще невиразну і кволу, але вже невідступну. Усмішка, приготовлена для Софії, спала з лиця, як невдало причеплена маска, він пройшов на кухню, виклав на стіл пакунки, виставив у холодильник пляшки і знову завважив, яке мертве повітря у їхній квартирі — наче ніхто тут не жив, не дихав, не торкався цієї перетлілої тиші. Щоправда, у спальні постіль була розібрана, на прим’ятій подушці лежала розгорнута книжка і косметичне безладдя на трюмо підказувало, що все гаразд, усе тут, як і раніше.
Зрештою він здогадався, що Софія і досі не відчиняє кватирок, незважаючи на вперті поради радіо й телебачення, хоч сама працює на тому ж таки телебаченні, сама ж і готує ті оптимістичні прогнози в ефір. Ось незабаром прийде і сокорітиме, як брала інтерв’ю в самого міністра і як той, сіромаха, приголомшений її вродою, шепнув не для преси, що скляночка доброго «Каберне» — це, звичайно, не порятунок від радіації, але й завадити не завадить.
Втім, спочатку Софія здивується, як це Микола опинився у Києві (не подзвонив, не попередив), заохкає, що лишив малого в селі на чужих людей, краще б узяв із собою, вона так скучає за Петрусем, за ними обома так сумує, що немає вже сил.
Софія справді розлучалася з ними тяжко, хоч їхали не за тридев’ять земель, та коли поїзд рушив, Микола побачив крізь вікно вагона, як по її щоках, мов горох, покотилися сльози, і стислося серце від жалю до Софії, що от він їде, а вона, жінка, лишається тут. Сама залишається. Виходило, наче Микола її обхитрив, хоч і в думці такого ніколи не мав, усе вирішила Софія. Так склалося.
За день до того, як гримнув Чорнобиль, Микола прийшов додому пізно вночі, прийшов веселий, сказав:
— Все.
Софія сиділа на кухні в нічній сорочці, курила, не в затяжку, а так, щоб показати, що вона хвилюється, жде, а він десь гуляє, однак не дорікнула Миколі й словом, навіть, здається, зраділа, що він у гуморі, підсів до неї погомоніти. Останнім часом у нього рідко з’являлось таке бажання, цілими вечорами просиджував у своїй кімнатині, щось там писав, мучився, а коли й виходив, то був, як хмара, мовчав, і те затяте мовчання Софія зносила тяжче, аніж скандал.
Він і сам страждав від нього не менше, знав, що це зводить між ними ще більшу стіну, але й у словах не знаходив ради: минув для них той золотий час, коли можна говорити про дощ і про сніг, про моди і фільми, про Аллу Пугачову й солом’яного бичка, можна говорити, зазираючи одне одному в очі, несусвітні дурниці і знаходити в тому неабияку втіху.
А тоді, пізно вночі, він прийшов веселий, сказав:
— Все!
— Що все? — спитала Софія.
— Я послав того самодура під три чорти.
— Шефа?
— Авжеж. Виказав усе, що про нього думав, і поклав на стіл заяву.
— Ти пішов з видавництва?
— Уявляєш, натрапляє він у рукописі на те місце, де герой купує цукерки «Пікова дама», викреслює навхрест, а мені погрожує доганою. Вгадай чому? — У Миколи був той вигляд, який Софія називала «равлик-павлик виставив ріжки».
— Гм… Дефіцитні цукерки?
— Я теж спершу подумав, що Лука Лукич засумнівався в реальності такого факту. Але річ не в тому.
— «Пікова дама»… Щось пов’язане з картами?
— Та ні, — тішивсь Микола. — Ніколи не вгадаєш, я сам довго не міг второпати, де тут крамола.
— То де ж?
— А в цукерках!
— Ну, звісно. — Софія знизала плечима: загримів з роботи і гопки скаче. Загадки загадує.
— Виявляється, «Пікова дама» з лікером. А це, каже Лука Лукич, алкогольна пропаганда. У той час, каже, коли весь наш народ бореться із зеленим змієм… Ну, тут уже я не стримався, послав його…
— А сам куди? На кондитерську фабрику? Чи на лікеро-горілчаний?
— А нікуди! — сказав він, вловлюючи розчарування в її голосі. І повторив дражливо: — Ні-ку-ди!
Софія змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, і Микола знову заб’ється у свою мушлю, набере в рот води — не достукаєшся, не догукаєшся.
— Знаєш, що я написав у заяві? «Прошу звільнити мене з роботи. Я стомився».
— Це схоже на тебе.
Софія хотіла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла їй на руку: не треба; і цей лагідний, примирливий жест її насторожив. Вона подивилася йому в очі й побачила, що радості там ні грамини, його сірі очі були сиві й сумні, як осінні дими. Де й ділася дженджуристість — Микола притих, опустив плечі, але це була не та мовчазна похмурість, якою він одгороджувався від Софії, це був сум, відкритий для неї.
— Я справді стомився, — сказав він.
Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.
— Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.
— Ми й так спочиваємо вже давно.
— Ні, ти знаєш, про що я кажу.
— Що ти надумав? — обережно спитала вона.
— Я поїду.
— Куди?
— В село, — сказав він.
— Надовго?
— Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.
— Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.
— Я не до матері їду.
— Не розумію.
— Я оце був у Стаха. У нього є хата над річкою. Там ніхто не живе. Тітка померла, а хату переписала на Стаха. Це кілометрів за триста від Києва. Саме те, що мені зараз треба.
— Не розумію, чому тобі не поїхати до матері. Узяв би малого, було б кому за вами доглянути.
— Ні, Соню, це надто близько. І потім… я не гуляти їду. Звичайно, можна і порибалити, Стах каже, що там розкішна риболовля, але справа не в цьому.
— А в чому? — спитала Софія, і в її голосі забряжчали прискіпливі нотки. — У тому, щоб далі від нас?
— Ні, — лагідно мовив Микола: було приємно, що її це не радує. — Мені треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну річ.
— Кіносценарій?
— Звідки ти знаєш? — Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто.
— Ти викидаєш у сміття купи паперу. Я дещо читала.
— Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, — сказав він. Це була правда.
— Навіть те, що ти рвеш, мені дуже подобається. Але боюся, що кіностудія тільки висотає з тебе нерви. Сам знаєш, що то за фірма.
— Знаю. Можливо, так і буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумієш?
— Добре, якщо тільки це, — сказала Софія, викликаючи його на одвертість, але Микола вів далі:
— До того ж вони прийняли мою заявку.
— Найчастіше усе на цьому й кінчається.
— Так, але принаймні я отримаю чималий аванс, щоб кілька місяців не думати про шматок хліба. Я робитиму те, що хочу, зі спокійною совістю. Це головне.
— Спершу ти говорив про місяць-другий, а тепер про кілька?
— Не знаю, як воно вийде.
— Дивися, — сказала вона. — Діло твоє.
— Ти боїшся, що доведеться повертати аванс?
— Я не того боюся.
— Все буде добре, Соню.
— Чогось мені неспокійно, — мовила Софія. — Розкажи мені про свій сценарій.
— Тобі справді цікаво?
— Дуже. Про що він?
— Про що? Про дерева… траву… любов…
— Гарно, — сказала Софія. — Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?
— Хто?
— Та жінка. Якщо є любов, то мусить бути і жінка, правда ж?
— Звичайно. Вона буде схожа на тебе, — чудно всміхнувся Микола. — Чорні очі, полунично-розкішні губи… Жаль, що не знайдеш такої гарної акторки.
— Жартуєш, — сказала Софія, не приховуючи задоволення. — А ти знаєш, який завтра день?
— Здається, п’ятниця.
— До чого тут п’ятниця? Я так і знала, що ти забудеш. Десять років, як ми з тобою зустрілися.
— Справді?
Він мав погану пам’ять на дати, і Софія завжди нагадувала йому про дні народження та маленькі ювілеї їхнього родинного життя...