Джоджо Мойєс — «До зустрічі з тобою»
Розділ 1
2009
Від автобусної зупинки до дому сто п’ятдесят вісім кроків, алевони можуть розтягуватися до ста вісімдесяти, якщо ви не поспішаєте. От коли ви носите, скажімо, туфлі на платформі. Або ж купили в комісійній крамниці туфлі з метеликами на носиках, які недостатньо підтримують п’яту ззаду, через що, очевидячки, вони й мали таку вражаючу ціну — лише 1,99 фунти. Я повернула за ріг на нашу вулицю (шістдесят вісім кроків) і вже бачила наш будинок — чотириспальневий дуплекс поруч інших три й чотириспальневих дуплексів. Надворі стояв татків автомобіль, що означало, він ще не вийшов на роботу.
Позад мене сонце сідало за Стортфолдський замок, темні тіні від якого, мов віск, що тане, ковзали по схилу, намагаючись обігнати мене. В дитинстві ми влаштовували перестрілки нашими видовженими тінями, і вулиця тоді перетворювалася на Кораль ОК. Якоїсь іншої днини я могла б розказати про те, що ставалось зі мною на цьому маршруті, де татко вчив мене кататися на велосипеді без допоміжних коліс, де місіс Доерті з перекошеною перукою пригощала нас валійськими тістечками, а одинадцятирічна Трина просунула руку в живопліт, потривоживши осине гніздо, і ми з вереском бігли аж до самого замку.
На стежці лежав перевернутий Томасів триколісний велосипед. Зачинивши за собою хвіртку, я затягнула його під ґанок і відчинила двері. Тепло вдарило мене із силою подушки безпеки. Мама постійно страждає від холоду й тримає опалення ввімкненим увесь рік. Тато завжди відчиняє вікна, скаржачись, що через неї ми збанкрутуємо. Він каже, що наші рахунки за опалення більші, ніж ВВП маленької африканської країни.
— Це ти, люба?
— Так. — Я повісила куртку на шараги, де вона ледве помістилась серед інших курток.
— Хто саме? Лу? Трина?
— Лу.
Я заглянула у вітальню. Тато лежав долілиць на дивані, просунувши руку так глибоко між подушки, неначе вони повністю її поглинули. Томас, мій п’ятирічний небіж, сидів навпочіпки й пильно спостерігав за ним.
— Леґо. — Тато повернувсь до мене багряним від напруги обличчям. — Не розумію, навіщо робити ті кляті деталі настільки дрібними. Ти не бачила лівицю ОбіВана Кенобі?
— Вона лежала на dvd-плеєрі. Здається, він поміняв Обі та Індіяні Джонсу руки.
— Очевидячки, тепер у Обі не буде бежевих рук. Треба знайти чорні руки.
— Я б не турбувалась про це. Хіба Дарт Вейдер не відтяв йому руку в другому епізоді? — Я торкнулась пальцем щоки, щоби Томас там мене поцілував.
— А де мама?
— Нагорі. А це що? Двохфунтова монета!
Я скинула очима вгору, почувши саме знайомий скрип прасувальної дошки. Джозі Кларк, моя мама, ніколи не сиділа. Це було справою честі. Якось вона стояла на драбині знадвору та фарбувала вікна, врядигоди зупиняючись, щоб помахати нам рукою, поки ми вечеряли печенею.
— Може, пошукаєш мені ту кляту руку? Він уже півгодини змушує мене шукати її, а мені час збиратися на роботу.
— Ти на ніч?
— Так. Уже пів на п’яту.
Я подивилась на годинник.
— Насправді лише пів на четверту.
Він витягнув руку зпід подушки й глянув скоса на годинник.
— Тоді що ти робиш удома так рано?
Я непевно хитнула головою, немовби хибно второпала запитання, й пішла на кухню.
Дідусь сидів у фотелі біля вікна, вивчаючи судоку. Патронажна сестра сказала нам, що це добре для його концентрації, допомагає зосередитися після інсульту. Та, схоже, я була єдина, хто помічав, що квадратики всі він довільно заповнював цифрами, які спадали йому на гадку.
— Здоров, дідусю!
Він підвів голову і всміхнувся.
— Хочеш чашку чаю?
Дідусь похитав головою і трішки розтулив рота.
— Чогось холодного?
Він кивнув. Я відчинила дверці холодильника.
— Яблучного соку немає. — Яблучний сік, як я щойно згадала, був надто дорогий. — «Райбіни»?
Він похитав головою.
— Води?
Він кивнув і пробурмотів щось схоже на «дякую», коли я передала йому склянку.
У кімнату з величезним кошиком акуратно складеної білизни увійшла моя мама.
— Твої? — Вона розмахувала парою шкарпеток.
— Напевне, Тринині.
— Я так і подумала. Дивний колір. Мабуть, пралися з татовою темнобузковою піжамою… Ти сьогодні рано. Кудись ідеш?
— Ні. — Я налила у склянку води зпід крана та випила.
— Патрик зайде до нас пізніше? Він недавно сюди дзвонив. Ти вимкнула свого мобільника?
— Ні.
— Він казав, що намагається забронювати номер у готелі. Твій батько чув щось по телевізору про те місце. Де це тобі сподобалось? Іпсос? Каліпсос?
— Скіятос.
— Отож там. Потрібно дуже ретельно перевірити готель. Зроби це по інтернету. Вони з дідусем щось чули в обідніх новинах. Начебто половина тих недорогих пропозицій — самі будівельні майданчики, однак дізнатись про це можна лише на місці. Тату, хочеш чашечку чаю? Лу тобі не запропонувала? — Мама ввімкнула чайник, а потім подивилась на мене. Тільки тепер, схоже, вона помітила, що я нічого не говорила. — У тебе все гаразд, люба? Ти страшенно бліда.
Вона простягла руку й помацала мій лоб, наче мені було не двадцять шість, а набагато менше.
— Не думаю, що ми поїдемо відпочивати.
Мамина рука завмерла. У її погляді з’явились ті рентгенівські промені, які я пам’ятаю ще змалечку.
— У вас із Патом виникли проблеми?
— Мамо, я…
— Я намагаюсь не втручатися, однак ви надзвичайно довго разом. Тому природно, що час від часу у вас якісь сварки. Я про те, що ми з твоїм батьком…
— Я втратила роботу.
Мій голос розітнув навислу тишу. Звуки стихли, проте слова немов застигли у маленькій кімнаті.
— Ти що?
— Від завтрього Френк закриває кав’ярню. — Я простягнула руку з трохи вологим конвертом, якого, приголомшена, стискала всю дорогу додому. Усі сто вісімдесят кроків від автобусної зупинки. — Він заплатив мені за три місяці наперед.
Той день починавсь так само, як і будьякий інший. Усі, кого я знаю, ненавидять ранок понеділка, та я навіть ніколи не помічала його. Мені подобалося приходити вранці у «Булочку з маслом», умикати здоровецького електричного чайника, заносити із-за двірка ящики з молоком і хлібом та базікати з Френком, готуючись відчинятися.
У кав’ярні я любила задушливе тепло із запахом бекону, маленькі пориви прохолодного повітря, коли відчинялися й зачинялися двері, притишені гомінки відвідувачів і неодмінне Френкове радіво (так він полюбляв вимовляти це слово), яке наспівувало щось у кутку металевим голосом, коли розмови стихали. Місце не було модним: його стіни прикрашали мальовання, що зображали замок на пагорку, столи були вкриті жаростійким пластиком, а меню не мінялось відтоді, як я почала там працювати, за винятком дечого з асортименту шоколадних плиток та додавання шоколадних тістечок і мафінів до таці з глазурованими булочками.
Однак найбільш мені злюбилися клієнти. Водопровідники Кев і Анджело, які заходили майже щоранку й дражнили Френка, розпитуючи, де саме він брав м’ясо. Пані Кульбабка, яка дістала це прізвисько через свою копицю сивого волосся. З понеділка по четвер вона замовляла одне яйце та смажену картоплю й сиділа тут, читала безкоштовні газети, випиваючи по дві чашки чаю. Я завжди намагалась побалакати з нею, бо припускала, що це, можливо, єдина її розмова за увесь день.
Мені подобались туристи, які заходили дорогою до замку чи поворітьма, верескливі школярі, що забігали після школи, завсідники з офісів через дорогу та перукарки Ніна й Шері, які знали кількість калорій у кожнім пункті меню «Булочки з маслом». Навіть набридливі клієнти, як ота руда жінка, власниця іграшкової крамниці, що принаймні раз на тиждень сперечалася щодо решти, не завдавали мені клопоту.
Я спостерігала, як за столами починаються й доходять краю стосунки, як розлучені передають одне одному дітей, бачила винувату полегкість батьків, які не можуть змусити себе готувати, і таємне задоволення пенсіонерів від смаженого на сніданок. Переді мною проходило все людське життя, і більшість відвідувачів перемовлялася зі мною, жартуючи, а чи завважуючи щось за чашкою гарячого чаю. Тато завсіди казав, ніколи не знати, що я можу бовкнути наступної миті, одначе в кав’ярні про це було байдуже.
Френк любив мене. За вдачею він був тишко і, на його думку, я оживляла це місце, була неначе барменка, але без мороки з п’яницями. Коли ж оце пополудні, як скінчився обідній поспіх і кав’ярня на якийсь час спорожніла, Френк, витираючи руки об фартух, вийшов із-за плити й повернув невелику табличку написом «Зачинено» надвір.
— Ну-ну, Френку, я ж тобі вже казала. Додаткові послуги не входять у мінімальну заробітну платню. — Френк, як мовляв тато, був «голубий», ну стеменно тобі блакитний гну. Я піднесла очі.
Він не всміхався.
— Ой-ой. Я ж не насипала знову солі в цукернички?
Він крутив у руках кухонний рушник, і я ще ніколи не бачила його в такому дивному стані. На якусь мить навіть подумала, що хтось був поскарживсь на мене. А потім він жестом попрохав мене сісти.
— Пробач, Луїзо, — сказав він після того, як повідомив мене про звільнення, — я повертаюся до Австралії. Мій батько не надто добре почувається, й, здається, в замку буде власна закусочна. Така доля.
Певно, сиділа я там і справді з роззявленим ротом. Френк простягнув мені конверт і відповів на моє наступне запитання, перш ніж воно висковзнуло з моїх уст.
— Я знаю, що ми ніколи не укладали офіційний контракт чи щось схоже на те, але я хтів би подбати про тебе. Тут гроші за три наступні місяці. Ми закриваємося взавтра.
— Три місяці! — вибухнув тато, а мама сунула мені в руки чашку солодкого чаю. — Надзвичайно щедро з його боку, враховуючи те, що працювала вона як віл у тому місці останні шість років.
— Бернарде! — Мама вп’ялася в нього очима, киваючи на Томаса. Мої батьки щодня гляділи його після школи, поки Трина не приходила з роботи.
— Чорт би його взяв! Що ж вона тепер робитиме? Він міг би попередити її раніше, ніж за один клятий день до звільнення.
— Ну… вона просто має знайти іншу роботу.
— Таж немає клятих робочих місць, Джозі. Ти знаєш це так само добре, як і я. Ми посеред чортової економічної кризи.
Мама на мить заплющила очі, а далі проказала:
— Вона розумна дівчина. У неї чудовий послужний список. Знайде собі щось. Френк дасть їй гарну рекомендацію.
— От як гарно, «Луїза Кларк дуже добре намащує масло на тости і вправно орудує старим чайником».
— Спасибі за вотум довіри, татку.
— Я просто кажу правду.
Я розуміла реальну причину татового занепокоєння. Вони залежали від моєї зарплатні. Трина у квітковій крамниці одержувала копійки. Мама не могла працювати, бо мусила піклуватися протдідуся, а дідусева пенсія була мізерна. Тато жив у стані постійної тривоги за свою роботу на меблевій фабриці. Його бос місяцями торочив щось про можливі звільнення. У будинку стиха говорили про заборгованість і жонглювання кредитками. Два роки тому в татів автомобіль утелющився незастрахований водій. Цього було досить для того, щоб та крихка споруда батьківських фінансів нарешті завалилася. Моя скромна зарплата була основними грошима на ведення домашнього господарства, її вистачало, щоб наша родина якось перебувалася.
— Не забігаймо вперед. Узавтра Лу може вирушити в Службу зайнятості й переглянути пропозиції. У неї доволі грошей, щоб протриматись якийсь час. — Вони говорили, наче мене там не було. — І вона розумна. Ти розумна, еге ж, люба? Можливо, добре було б піти на друкарські курси. Знайти роботу в офісі.
Я сиділа там, а мої батьки обговорювали, яка ще робота могла б мені підійти при моїй обмеженій кваліфікації. Працівниця на фабриці, швачка, працівниця в кав’ярні. Уперше того дня мені хотілося плакати. Томас дивився на мене великими круглими очима й мовчки простягнув мені половинку звогчілого печива.
— Спасибі, Томмі, — проказала я самими губами і з’їла його.
Він був на доріжці, як я й думала. З понеділка по четвер, точний, як розклад потягів, Патрик або вправлявся в тренажерній залі, або бігав колами по освітленій доріжці стадіону. Я спустилася по сходах, кулячись від холоду, і повільно вийшла на трасу, а коли він наблизився, помахала рукою, щоб Патрик упізнав мене.
— Біжімо зі мною, — засапався Патрик. Його подих виходив блідими хмарками. — Ще чотири кола до фінішу.
Якусь мить повагавшись, я кинулася бігти разом із ним. Це був єдиний спосіб поговорити з Патриком. На мені були рожеві кросівки з бірюзовими шнурками, єдине взуття, у якому я могла бігати. Я провела день удома, намагаючись бути корисною. По якімсь часі почала крутитися в мами під ногами. Мама й дідусь мали власні щоденні справи, і я їм заважала. Тато спав, бо ж цього місяця він працював у нічну зміну, і його не можна було тривожити.
Прибравши у своїй кімнаті, я дивилася телевізор з притишеним звуком, і коли вряди-годи згадувала, чому я вдень удома, то відчувала в грудях справжній біль.
— Не чекав тебе.
— Я вже не можу сидіти вдома. Подумала, може б, ми вкупці щось придумали, га?
Він скоса глянув на мене. Піт тонкою плівкою вкривав його обличчя.
— Що раніше, серце, ти знайдеш іншу роботу, то краще.
— Відтоді як втратила попередню, не минуло й доби. Можна хоч трохи побути нещасною та пасивною? Хоча б сьогодні?
— Ти повинна дивитись на це позитивно. Знала-бо, що не залишатимешся там довіку. Ти маєш рухатися вгору, вперед.
Два роки тому в Стортфолді Патрика обрали «молодим підприємцем року», і він і досі не оговтавсь від такої честі. З того часу в нього з’явився бізнеспартнер, Рудий Піт, з яким вони пропонували персональні тренування клієнтам у радіусі сорока миль і здавали в оренду два фургони, що їх придбали на виплат. У його офісі була біла дошка, на якій він любив малювати товстими чорними маркерами прогнозований оборот. По кілька разів переправляв він цифри, допоки ті повністю не задовольняли його вимог. Я не була певна, що вони хоч трохи тримаються реального життя.
— Звільнення, Лу, може змінити життя людини. — Він подивився на годинник, визначаючи час проходження кола. — До чого ти хочеш братися? Ти могла б перекваліфікуватись. Я впевнений, що таким, як ти, можуть виділити стипендію.
— Таким, як я?
— Людям, які шукають нові можливості. Ким ти хочеш бути? Ти могла б бути косметологом. Ти вродлива. — Біжучи, він підштовхнув мене, мовляв, будь удячна за комплімент...