Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Денис Замрий, Константин Тур-Коновалов — «Художник»

Від авторів

Скажемо одразу — ми майже нічого не вигадали. Кілька років, зіставляючи факти, дивуючись переплетенню людських доль, занурювалися в дивовижну епоху — XIX століття. Століття, яке почалося промисловою революцією, що дала світові небувалу кількість видатних художників, музикантів, поетів, літераторів… І подарувала цьому ж світові не менше авантюристів і полководців, самозванців і політиків.

У XIX столітті були винайдені пароплав і паротяг, швейна машинка і револьвер, анілінові барвники для тканин і ручка з пером. У людства з’явилися гвинтівка і гас, електрична лампочка і велосипед, целулоїд і динаміт, телефон і фонограф, дирижабль і фотоапарат, кулемет і дизельний двигун…

Змінювалися території, і за океаном держави в результаті громадянської війни між Північчю й Півднем отримали величезні території колишніх французьких володінь у Новому Світі: Луїзіану, Арканзас, Міссурі й Оклахому. Мапу Старого Світу перекроїли наполеонівські війни, що закінчилися Віденським конгресом. Уругвай, Болівія і Греція здобули незалежність після кровопролитних воєн і революцій.

На початку століття світом правили такі видатні постаті, як Наполеон Перший і король Великобританії Георг Третій, президент Джефферсон і турецький султан Махмуд Другий. До кінця століття на зміну їм прийшли Авраам Лінкольн, Джузеппе Гарібальді, королева Вікторія, а Фрідріх Енгельс і Карл Маркс подарували суспільству прогресивні економічні ідеї.

Мистецтво переживало небувалий підйом. Творили Державін і Байрон, Бетховен і Карамзін, Пушкін і Скотт, По і Стендаль, Дюма і Бальзак, випереджаючи й готуючи появу Берліоза і Верді, Мусоргського і Вагнера, Тургенєва і Толстого… Перераховувати імена можна без кінця.

Не дивно, що саме в цьому величному столітті народився і творив Тарас Григорович Шевченко. Кожен, хто з’являвся в його житті, вплітав свою яскраву нитку в канву непростої долі нашого героя. Нехай це навіть звучить трохи банально, адже так можна сказати про життя кожного з нас. Однак не всі людські долі настільки яскраві та драматичні, як доля цього самобутнього художника і поета.

Натомість нам залишалося просто описати все, що відбувалося з юним Тарасом, описати кожного, хто зустрівся на його тернистому шляху. Козачка Оксана і дворянин Енгельгардт, дяк Богорський та імператор Микола Павлович, світські левиці Юлія Самойлова і княгиня Репніна, художники Брюллов, Сошенко, Венеціанов… Вони прийшли в роман із мемуарів і листів, з картин і поем.

Не дивуйтеся, шановний читачу, зустрічаючи в романі довгі історичні відступи — непросто описати долю людини, не приділивши уваги часові, у якому вона жила. Не варто сердитися на авторів також через опис характерів людей, які, здавалося, не мали стосунку до Тараса, адже вони так само творили його майбутнє, нехай навіть не усвідомлюючи цього.

Таким чином, крок за кроком, деталь за деталлю перед нами поставало славетне століття. Нам залишилося тільки описати всі деталі, радіючи з того, що картина складається чесна і яскрава. І саме цю картину пропонуємо вам, шановний наш читачу!

Пролог, який міг би стати некрологом

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати, 
І будуть люде на землі.

Т. Шевченко «І Архімед, і Галілей», 1860

До середини ХІХ століття Росія докладала величезних зусиль, щоб утвердитися в Середній Азії. Це було цілком природно, адже кожна держава з імперськими амбіціями прагне розширитися й захопити нові колонії. Російська імперія, самозрозуміло, винятком із цього правила аж ніяк не була. Від перших днів свого царювання самодержець всеросійський Микола Павлович звернув свій державний погляд на Схід.

Відгриміли вже й Друга перська війна, і Російсько-турецька кампанія 1828—1829 років. Здавалося, уже згасла постійно тліюча східна криза. Утім, це було лише затишшя — завойовані землі вимагали не тільки ретельного вивчення, але й охорони від зазіхання інших держав. Тому-то й будували фортеці з регулярними гарнізонами — постійна присутність озброєних загонів гарантувала захист завойованих територій, нехай навіть не завжди надійний.

Укріплення найчастіше створювали в досить спішному порядку: Новопетрівське, Уральське, Раїмське. Про Раїмське, до речі, козаки-уральці навіть склали пісню:

Вот приходит славно время,
Мы идем все на Дарью:
Истребим Каканско племя,
Как огнем спалим траву.
Там у моря, при Дарье,
Мы сыскали бугорок.
Сажен во сто, или боле,
Захватили уголок,
Повеленье получили,
За работу мы тотчас,
Как Раимско укрепленье
Очутилося у нас.
Славно здесь мы поживаем,
Будто в матушке Руси,
Спиртом горе запиваем,
Забываем труды все.
Мы, уральские казаки,
Мы умеем как пожить:
Свинцом, порохом богаты,
Мы умеем угостить…

Свинцем і порохом захисники фортець могли пригостити будь-якого зайду. Щоправда, фортецями такі споруди називалися вельми умовно — найчастіше це були поселення, оточені частоколом, з двома-трьома гарматами й незначним гарнізоном воїнів-інвалідів, підкріпленим невеличкими загонами оренбурзьких і яїцьких козаків. Але не так сталося, як гадалося… Російський ведмідь рушив на Схід. Вайлувато, перечіпаючись через гарячі місцеві племена, але рушив.

Однак за кожним кроком ведмедя пильно стежили англійці. Незважаючи на удаваний штиль у відносинах між двома великими імперіями й підписані лондонські конвенції сорокових років, британський лев не хотів ні в чому поступатися двоголовому орлу й втрачати свій вплив у Приараллі. Англійці бачили російську армію в дії, тож всерйоз побоювалися вторгнення царських полків через текінські степи і афганські пустелі на півострів Індостан — перлину британської корони. Чи варто нагадувати, що саме Британська Індія була найбільш цінною з усіх колоній англійської метрополії?

Натомість шлях із Росії в Індію лежав простісінько через піски Середньої Азії. Варто зауважити, що стежка ця вже була сходжена російською розвідкою. Ще батько царя Миколи — імператор Павло Перший — разом із молодим на той час Наполеоном Бонапартом готував плани захоплення країни магараджів. Він навіть відрядив авангард — Військо Донське — під командуванням отамана Василя Орлова, якому наказував: «Пам’ятайте, що вас цікавлять лише англійці, а також мир з усіма, хто не буде їм допомагати, і так, минаючи їх, запевняйте в дружбі з Росією і рухайтеся від Інду на Ганг і далі на англійців. Мимохідь зміцніть Бухарію, щоб китайцям не дісталася. У Хіві випустіть скількись-то тисяч наших полонених підданих. Якщо потрібна буде піхота, то слідом за вами, а не інакше можна послати. Але краще, якби ви це самі зробили».

До Індії козаки тоді не дійшли, але неабияк налякали англійців. «Володарці морів» була настільки неприємна сама лише думка про можливість вторгнення, що вона не шкодувала на оборону своїх інтересів ані дипломатичних зусиль, ані сучасної зброї, ані золота. Британські сили стояли за кожним бунтом і заколотом проти нової влади, зчиненими непокірними кочовими племенами, а часто-густо англійці навіть самі спричиняли безлад.

Ось чому будь-яка, навіть тричі мирна експедиція Російського географічного товариства розглядалася англійцями та їхніми магометанськими союзниками як глибока розвідка території. Не була винятком також Аральська експедиція, яку влітку 1849 року здійснив майбутній контр-адмірал, командор ордена Святих Маврикія і Лазаря, а на той час двадцятидев’ятирічний лейтенант Олексій Бутаков.

Проводячи рекогносцировку узбережжя Аральського моря, він наказав членам експедиції покинути шхуну «Святий Костянтин», зійшовши на берег неподалік від Раїмського укріплення.

З огляду на описану вельми тривожну міжнародну ситуацію невеличкий загін під проводом Бутакова був завбачливо підсилений вояками і козачою півсотнею. Приписи для цього загону були недвозначні — не зводити очей із барханів і, помітивши «халатників», — так тоді називали войовничих кокандців і текінцев, — діяти за статутом військового часу. Утім, не виключалася можливість мирних переговорів, тому Бутаков віз в обозі також подарунок кокандському шаху.

Дар був чималенький і складався з безлічі коштовних і просто дорогих речей: «Скляних речей: два канделябри чотириаршинних із срібною оправою (17 000 крб.), стіл восьмиріжковий на низеньких ніжках у срібній оправі (2700 крб.), до нього компотьєрів (на 1500 крб.), дванадцять столових ліхтарів (2400 крб.), двадцять чотири квітники (2000 крб.). Порцелянових речей: сорок вісім чаш за перським смаком з багатими прикрасами (4000 крб.), 24 невеличкі вазони або квітники з багатим оздобленням (4000 крб.)».

Чимало, чи не так? Росія на подарунки не скупилася — мир і люди коштували дорожче.

Загін сходив на берег. Судно, збудоване в Оренбурзі спеціально для експедиції, яке стало для вояків на довгі місяці рідною домівкою, стояло біля берега. Шхуна, кинувши якір на дно жовтуватого Аральського моря, погойдувалася на легкій хвилі, прощаючись із пасажирами і вимахуючи, ніби руками, щоглами, реями й бушпритом.

Козаки, вояки і члени експедиції рушили крізь піски і бархани, усе далі відходячи від берега. Поскрипувала дивовижна й незвична для європейського ока ремінна плетена збруя. Погонич із багряним обличчям погейкував на верблюдів, які тягли черевату чавунну гармату. Сонце немилосердно палило обличчя мандрівників, а кінські ноги глибоко грузнули в піску. І не було в небі ані хмаринки — лише безкрайня жовта розпечена пустеля та тремтливе марево на обрії.

Чорновусий лейтенант Бутаков, уже знайомий нам командир експедиційного загону, смикнув вуздечку свого вороного, кашлянув і звернувся до художника експедиції.

— Тарасе Григоровичу, — шанобливо почав він, — а от скажіть, якби ви вчора з бубнового валета зайшли, вийшла б партія?

Художник, довговусий чолов’яга в чоботях, військовій формі, підтримуючи на плечі пошарпаний етюдник, відповів:

— З бубнового валета заходив завжди Карл Павлович як наставник і мені наказав робити так само.

— Та це я вже зрозумів, — кивнув Бутаков. — А от мені цікаво, з чого б це?

— А з того, що як не маєш із чого, то ходи з валета! — відповів художник і розсміявся.

Розсміявся також лейтенант.

— А ось була одна історія, Тарасе Григоровичу, — не перестаючи сміятися, продовжив Бутаков. — Вона зі мною ще в Морському корпусі трапилася…

Моряки й вояки, нещодавно прикомандировані до загону, здивовано переглядалися. Що може бути спільного в простого вояка Шевченка і бравого столичного лейтенанта, та й дворянина до того ж? Уже другий день солдати тільки про це й говорили, а козаки в пікетах висували версії то про дворянське походження Шевченка, то про дивацтва Бутакова. Казали, зокрема, що рядовий Тарас — розжалуваний у вояки пан. Можливо, навіть із гвардійських, із самого Санкт-Петербурга. Тоді ще була свіжа пам’ять про декабристів і повстання на Сенатській площі. Не дивно, що жителів Уралу і Сибіру годі було здивувати простими вояками найшляхетнішого походження, та ще й щирої блакитної крові...