Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Николас Чарльз Спаркс — «Найкраще в мені»

Розділ 1

... В аеропорту було людно. Чоловіки й жінки йшли, тримаючись за руки, цілі сім’ї гуртом стояли у чергах на відліт до бабусь і дідусів, а може, й до Диснейленду, студенти відлітали на навчання чи поверталися додому. Ділові люди теревенили по мобільних, котячи за собою свої валізки.

Довсон стояв у повільній черзі, аж доки не побачив вільного віконечка. Він показав документи, відповів на стандартні питання й після цього отримав талон на посадку. Пересадка буде одна, в Шарлотті, і триватиме вона трішки більше за годину. Не так вже й довго. Сівши у Нью-Берні й винайнявши авто, він матиме попереду ще сорок хвилин за кермом. Якщо не буде затримок, ближче до вечора опиниться в Орієнталі.

Тільки зайнявши своє місце в літаку, Довсон зрозумів, наскільки він втомився. Важко було сказати, о котрій він нарешті заснув — востаннє, коли дивився на годинник, була майже четверта — але вирішив, що поспить у літаку. До того ж навряд у нього буде купа справ у місті. Він був єдиною дитиною, його матір втекла від них, коли йому було три, а батько зробив світові величезну послугу, коли допився до смерті. За всі ці роки Довсон жодного разу і словом не перекинувся із родичами, та й зараз не хотів би поновлювати стосунки.

Просто змотатися туди й назад. Він зробить те, що повинен, не більше, і не лишатиметься в місті довше, ніж потрібно. Може, він і виріс в Орієнталі, але ніколи не був його частиною. Орієнтал, яким Довсон знав це місто з дитинства, аж ніяк не нагадував той світлий дружній образ, що його культивували місцеві туристичні бюро. Здебільшого на тих, хто проводив тут хоча би півдня, Орієнтал справляв враження дивакуватого містечка поетів, митців та пенсіонерів, які не бажали нічого, окрім як відійти від справ і займатися вітрильництвом на річці Ньюс. Старий центр міста, як і належить, пропонував гостям і мешканцям купу антикварних салонів, галерей, кав’ярень, а фестивалів тут щотижня відбувалося більше, ніж, здавалося, здатне провести містечко із населенням менш ніж тисяча людей. 

Справжнє ж обличчя Орієнтала, яке Довсонові було знайоме з дитинства й юності, складалося з облич людей, чиї предки жили тут іще з колоніальних часів, — облич судді Маккола, шерифа Гарріса, Юджинії Вілкокс, сімей Кольє й Беннет. Саме вони були справжніми власниками цієї землі, збирачами врожаїв, продавцями деревини та постачальниками послуг. Вони були рушієм тої могутньої й невидимої течії, яка насправді живила місто. Воно завжди належало їм, і вони вирішували, яким йому бути.

Довсон зрозумів це вперше, коли йому було вісімнадцять, а потім упевнився в цьому ще раз у двадцять три, коли зрештою поїхав із міста назавжди. Не просто бути Коулом хоч в якому з міст округу Памліко, а особливо — в Орієнталі. Наскільки йому було відомо, кожний чоловік у сім’ї Коулів — аж до п’ятого коліна — бодай раз та відсидів. Усі вони були засуджені за різне: від збройних нападів чи побоїв до підпалів та спроб убивства, а чи навіть убивства, і широка скеляста ділянка, що належала цій багаточисельній сім’ї, була державою в державі, де панували власні, окремі закони. Дерев’яні халупи, одномісні вагончики й комори були розкидані по землі, яку сім’я вважала за домівку, і навіть шериф не навідувався туди без дуже поважних причин.

Мисливці обходили цю місцину, небезпідставно побоюючись, що їх можуть пристрелити за порушення кордонів Коулівських володінь — і не просто можуть, а таки пристрелять. Коули були самогонниками, торгували наркотиками, напивалися, били своїх жінок, дітей та матерів, крали й займалися сутенерством, та понад усе вони були відомі своєю патологічною агресивністю.

В одному журналі, який тепер вже не виходив, сім’ю Коулів називали найстрашнішою і наймстивішою злочинною сім’єю на схід від Ралі. Батько Довсона винятком не був. Відтоді як йому виповнилося двадцять — і до сорока, — він устиг відбути не один тюремний термін за різноманітні порушення, серед яких була спроба забити льодорубом чоловіка, який не пропустив його на дорозі.

Двічі його визнавали невинним у вбивствах через те, що свідки несподівано зникали, а інші члени родини боялися його, бо занадто добре знали, з ким мають справу. Як і чому мати вийшла за його батька, було питанням, на яке Довсон не сподівався знайти відповідь. Вона правильно вчинила, що втекла, — Довсон міг її зрозуміти. У дитинстві думка про втечу не полишала і його. І він розумів, чому мати не забрала його із собою: чоловіки цієї родини ставилися до потомства, як до власності, і тому він би не здивувався, якби батько вистежив матір і забрав би його собі так чи інак. Батько сам неодноразово вказував на це Довсонові, й той навіть не цікавився, що сталося б, якби мати не захотіла його віддавати. Довсон знав відповідь і без нього.

Цікаво, думав він, хто з родичів мешкає там досі. Коли Довсон нарешті поїхав геть, окрім батька там лишалися дід, четверо дядьків, троє тіток і шістнадцятеро двоюрідних братів та сестер. Тепер, коли двоюрідні повиростали, в них, мабуть, понароджувалися власні діти, тож Коулів стало ще більше. Дізнаватися точну їх кількість Довсон не мав жодного бажання. Може, він там і виріс, та ніколи не був частиною цього всього, як і частиною Орієнтала.

Можливо, справа була в матері, бо Довсон аж ніяк не був схожий на своїх родичів. Єдиний із численних кузенів він пристойно вчився й ніколи не зчиняв бійок у школі. Він не торкався ні пляшки, ні наркотиків, і коли був підлітком, то намагався триматися подалі від братів, коли ті виїжджали до міста на пошуки кримінальних пригод — брехав їм, що залишиться наглядати за перегонкою чи допомогти розбирати авто, яке вкрав хтось із родичів. Він тримався тихо і намагався привертати до себе якомога менше уваги.

Із його боку така поведінка була ризикованою. Коули були бандою негідників і злодіїв, та це не означало, що їм бракувало клепки, і Довсон на рівні інстинктів розумів, що йому треба приховати власну інакшість у будь-який спосіб. Він був чи не єдиною дитиною в школі, яка вчилася аж так добре, щоби навмисне провалювати контрольні. Він навчився чинити так, щоби чвертні чи семестрові оцінки виглядали гірше, аніж могли б. Він знав, як непомітно випорожнити бляшанку пива до того, як хтось зненацька проштрикне її ножем, і коли він ховався за роботою, аби тільки уникнути спілкування із братами, то часто працював до глупої ночі. Ця тактика деякий час рятувала його, проте згодом вибудувана ним барикада перестала витримувати тиск. 

Хтось із учителів повідомив за чаркою горілчаному братові батька, що Довсон найкращий учень у класі. Тітки та дядьки стали помічати, що він єдиний із братів у перших тримається в рамках закону. У сім’ї, де вірність традиціям і послух були найвищими цінностями, він був не таким, як усі, і в цьому вони вбачали найстрашніший його гріх перед ними.

Через це його батько казився від люті. Довсон потерпав від побоїв змалечку — батько був великим шанувальником ременя — та коли йому виповнилося дванадцять, батько став його бити з особистої ненависті. Батько бив його доти, доки вся спина і груди Довсона не чорніли від синців, а потім через годину повертався й брався за обличчя й ноги. Вчителі знали, що відбувається, але, побоюючись за власні сім’ї, нічого не робили. Шериф робив вигляд, що не помічав синців і рубців, коли зустрічав Довсона дорогою зі школи. Решта родини не бачила в побоях проблеми. Ейбі й Дикий Тед, його старші брати, не раз нападали на нього й лупцювали не менше за батька: Ейбі — бо вважав, що Довсон наривався, Дикий Тед — просто задля задоволення. 

Ейбі, високий і міцний, з кулаками завбільшки з дитячу голову, був агресивним і нестриманим, але розумнішим, аніж здавався. А от Дикий Тед народився лютим. У дитсадку він ледве не заколов іншого малого олівцем у бійці за бісквітний батончик, а в п’ятому класі відправив до лікарні однокласника, за що його врешті вигнали. Ходили чутки, що Тед іще підлітком забив на смерть

якогось наркомана. Тому Довсон розумів, що найліпше — просто не відбиватися. Натомість він навчився прикриватися від ударів доти, доки брати не знуджувалися, чи не втомлювалися, чи і те, й інше. Незважаючи на усе це, до сімейної справи Довсон не долучився, і чим далі, тим більше упевнювався, що ніколи не долучиться. 

З часом він зрозумів: що більше він кричатиме, то сильніше його битимуть, і тому навіть рота не розтуляв. Батько полюбляв насильство, але ж він був ще й задиракою, а Довсон знав, що задираки лізуть битися лише тоді, коли заздалегідь упевнені в перемозі. Він знав, що настане день, коли він матиме достатньо сил, аби вдарити у відповідь, аби більше не боятися батька. І коли на нього сипалися часті, наче град, удари, він намагався уявити, яких зусиль коштувало матері віднайти у собі сміливість розірвати усі зв’язки з цим кублом.

Довсон чимдуж намагався прискорити процес. Він прив’язував до дерева мішок із ганчір’ям і годинами відпрацьовував удари. Він якнайчастіше тягав важкі камені й деталі двигунів. Він підтягувався, відтискався, робив присідання по декілька разів на день. До тринадцяти років він устиг наростити десять фунтів м’язів, а до чотирнадцяти — іще двадцять. Він вищав, витягувався: у п’ятнадцять він був на зріст майже таким, як батько.

Одного вечора, коли йому минув місяць після шістнадцяти, п’яний як чіп батько наблизився до нього із ременем, та Довсон випередив його й ременя відібрав. Він сказав батькові, що, як той наблизиться до нього ще раз, він його вб’є.

Тієї ночі він не мав куди піти, а тому сховався у гаражі Така. Коли Так уранці знайшов його там, Довсон запитав, чи немає для нього роботи. Старий не мав жодних причин допомагати Довсонові, який не лише був чужою людиною, а ще й належав до родини Коулів. Так витер руки об хустину, що її витяг із задньої кишені, й уважно роздивився хлопця, намагаючись розкусити його наміри перед тим, як дістати пачку сигарет. На той час йому було шістдесят один, і дружина його вже два роки як померла. Коли він заговорив, у його подиху чувся запах спиртного, а голос був хрипким від «Кемелу» без фільтру, що він курив із дитинства. Говірка його, як і Довсонова, була цілковито селюча:

— Ясно, що розбирати ти вмієш. А збирати?

— Так, сер, — відповів Довсон.

— Уроки сьодні є?

— Так, сер.

— То опісля ходи сюди, глянем, що ти там вмієш. 

Довсон прибіг після школи і на всі лади показував, що вміє. Увечері, коли робота скінчилася, почалася злива, і коли Довсон нишком прокрався до гаража, щоби сховатися від грози, Так уже чекав на нього.

Так ніяк не прокоментував його появу. Замість того він міцно затягнувся «Кемелом», скоса глянув на Довсона й пішов назад до будинку. Відтоді Довсон жодного разу не ночував у сімейних угіддях. Так не вимагав із нього грошей за оренду, а харчувався Довсон самотужки. Так минали місяці, і він уперше у житті став розмірковувати про майбутнє. Заощаджував як міг, витрачав лише на побитий фастбек з автомобільного кладовища й галонові глеки холодного чаю в кафетерії.

Авто він лагодив після роботи, попиваючи чай і фантазуючи про вступ до коледжу, — річ, якої жодний Коул ще не робив. Він розглядав службу в армії чи оренду власного житла, але не встиг він дійти якогось рішення, як несподівано до гаража навідався батько. Привів із собою Дикого Теда й Ейбі. Обидва мали при собі бейсбольні бити, і він розгледів ніж, схований у Тедовій кишені.

— Ану віддай, що заробив, — наказав батько без зайвих церемоній.

— Ні, — відмовився Довсон.

— Знав, що ти так відповіси, пацан. Тому й привів Ейбі з Тедом. Вони виб’ють із тебе грошики, а я їх заберу. А можеш і сам віддати те, що завинив за втечу. Довсон на це промовчав. Батько длубався зубочисткою між зубів.

— Бач, яке діло: усе, що тре’ зробити, аби перетворити твоє життя на лайно, це просто скоїти злочин у місті. Може, крадіжку, а може, підпал. Хто знає?.. Опісля ми просто підкинемо якісь-то докази, анонімно подзвонимо шерифу, а далі за нас усе зробить закон. Ти тут уночі сам, алібі в тебе не буде, і, думаю, ти просто згниєш у бетонній камері. Та мені на це начхати. То чому би просто не зробити, що тобі кажуть?

Довсон розумів, що то не просто блеф. Із кам’яним обличчям він вийняв гроші з гаманця. Батько перерахував купюри, виплюнув зубочистку й вишкірився:

— Наступного тижня повернуся.

Довсон виживав як міг. Він примудрявся приховати трохи грошей, щоби вистачало на ремонт фастбека й на холодний чай, та більшу частину забирав батько. Він підозрював, що Так про все здогадується, але той жодного разу не висловився на цю тему прямо. Не тому, що боявся Коулів, а тому, що це його не стосувалося. Натомість старий став готувати вечері, які були трішки зарозкішні, щоби з’їсти на самоті. «У мене тут трохи лишилося, якщо ти голодний», — казав він, заносячи тарілку до гаража. Часто він повертався назад до будинку не сказавши ані слова. Такі в них були стосунки, і Довсон поважав їх. Довсон цінував Така. Якось так вийшло, що Так став найважливішою людиною в його житті, і Довсон не уявляв, що це може колись змінитися.

Доки до його життя не увійшла Аманда Кольє.

Хоч вони були знайомі з дитинства — в окрузі Памліко була всього одна школа, до якої обоє ходили, — лише в перший рік навчання в старших класах вони вперше обмінялися парою слів. Він завжди вважав її красунею, і не він один. Вона була популярною — такою дівчиною, яка ніколи не опинялася сама за столом у їдальні і навколо якої постійно крутилися хлопці в надії на увагу. 

Вона не тільки була президентом класу, а ще й чирлідеркою. На додачу родина її була заможною, тож для Довсона вона лишалася недосяжною, як телезірка. Він жодного разу не заговорив до неї, допоки їх не поставили в пару на лабораторній із хімії.

Пораючись із пробірками й готуючись до контрольних разом з Амандою, Довсон дійшов думки, що вона зовсім не така, якою він собі її уявляв. Здавалося, їй було байдуже, що вона Кольє, а він Коул, і цього він аж ніяк не очікував. Сміх її був різким, нестримним, а коли вона посміхалася, то в її посмішці проглядав неначе натяк на бешкетництво, наче вона знала щось таке, про що ніхто більше не здогадувався. Волосся в неї було кольору густого меду, а очі зігрівали блакиттю літнього неба, і часом, сидячи разом із ним над хімічними рівняннями, вона легенько торкалася його руки, вимагаючи уваги, і тоді відчуття її доторку лишалося з ним до кінця дня.

Після школи він працював у гаражі, постійно ловлячи себе на думках про неї. Лише навесні він зумів зібрати усю свою сміливість докупи, аби пригостити її морозивом, і з наближенням кінця навчального року вони стали проводити разом усе більше часу.

Тоді був 1984-й, і Довсонові було сімнадцять. Наприкінці літа він зрозумів, що закохався, а коли повітря стало зимнішати й зів’яле осіннє листя задолувало червоно-жовтими веремійками, він остаточно упевнився, що хоче прожити із нею життя, як би дико це не звучало.

Наступного року вони були разом, поступово зближуючись, намагалися проводити одне з одним стільки часу, скільки взагалі було можливо. З Амандою йому було легко лишатися самим собою. З Амандою він нарешті відчував рівновагу — уперше в житті. І навіть зараз той останній рік разом був часто єдиним, про що він міг думати.

Точніше, Аманда залишалася єдиною, про кого він міг думати...