Карин Слотер — «Інстинкт убивці»

День перший
Розділ 1

...Вілл Трент дивився у вікно своєї машини й слухав, як шефиня волає у трубку мобільного телефону. Не те щоб Аманда Ваґнер підвищувала голос, але в її тоні була різкість, яка вже не одного агента довела до сліз і змусила скласти повноваження в поточному розслідуванні — неабияке вміння, зважаючи на те, що її підлеглими в Бюро розслідувань Джорджії були здебільшого чоловіки.

— Ми зараз на… — Аманда витягнула шию і примружила очі на дорожній знак. — На розі Прадо і Сімнадцятої. — Вона трохи помовчала. — Може, в комп’ютері інформацію подивишся? — Почуте їй явно не сподобалося, бо вона похитала головою.

— Може, просто покатаємося? — запропонував Вілл. — Ану ж як знайдемо…

Аманда затулила очі долонею. І прошепотіла в телефон:

— Скільки ще чекати, поки сервер піднімуть? — Відповідь змусила її важко й промовисто зітхнути.

Вілл показав на екран, що займав більшу частину оббитої деревом панелі приладів. У «лексусі» було більше прибамбасів, ніж на капелюсі у придворного блазня.

— А хіба у вас нема ДжіПіЕс?

Аманда опустила руку, бо запитання змусило її на мить замислитись, і взялася крутити якісь ручки. На екрані нічого не змінилося, зате кондиціонер загудів швидше. Вілл мимоволі всміхнувся, і шефиня сердито на нього зиркнула.

— Поки ми чекаємо, коли Керолайн знайде план міста, ти можеш витягти з «бардачка» інструкцію з експлуатації й зачитати мені, що треба робити.

Вілл поторсав кришку, але відділення для рукавичок було замкнено. Він подумав, що це непогана метафора його стосунків з Амандою Ваґнер. Вона часто відправляла його битися в замкнені двері й очікувала, що він знайде обхідний спосіб потрапити всередину. Вілл, як і будь-хто, любив хороші загадки, проте цього разу було б непогано, якби Аманда дала йому ключ.

А може, й ні. Він ніколи не любив просити про допомогу — особливо в таких, як Аманда, котра, здавалося, тримала в голові живий список людей, що були її боржниками.

Поки Аманда вичитувала секретарці за те, що та не носила з собою в сумочці плану міста, Вілл дивився у вікно. Він народився і виріс в Атланті, але в Енслі-парку бував нечасто. Він знав, що то один із найдавніших і найбагатших районів, де понад століття тому всім на заздрість набудували маєтків адвокати, лікарі й банкіри — щоб майбутні адвокати, лікарі й банкіри могли собі жити спокійним життям посеред найнебезпечнішого за рівнем злочинності мегаполісу по цей бік лінії Мейсона—Діксона . Єдине, що змінилося за ці роки, — чорношкірим жінкам, які возили білих немовлят у візочках, тепер платили більше.

Енслі з його викрутасами вулиць і обхідними шляхами, здавалося, був призначений для того, щоб збивати з пантелику (а може, й відлякувати) гостей. Уздовж більшості вулиць росли дерева. Будинки на цих широких авеню стояли на пагорбах, щоб звідти відкривався ліпший огляд світу, який лежав біля ніг. Скрізь зеленіли розкішні парки з доріжками для прогулянок і дитячими гральними майданчиками. На доріжках подекуди ще зі старих часів лишилася бруківка. Архітектурно всі будинки різнилися між собою, втім, витончено пофарбовані фасади й професійно облаштовані газони надавали району певної однорідності. І Вілл здогадувався чому. Навіть миршавий будинок тут, мабуть, коштував не менше ніж мільйон. На відміну від його рідного району Понслі-Гайлендс, що лежав за якихось шість миль звідси, в Енслі не було будинків, пофарбованих усіма кольорами веселки, і метадонових клінік.

Вілл побачив, як неподалік зупинився бігун, нібито щоб порозтягуватися, а насправді щоб щоб нишком роздивитися Амандин “лексус». У ранкових новинах людям порадили не вдихати вуличне повітря без крайньої на це потреби у зв’язку з небезпечно високим рівнем смогу. Та, схоже, ніхто цим не перейнявся, хоч температура й піднялася вище ста градусів . Відколи вони в’їхали в Енслі-парк, Вілл нарахував щонайменше п’ять людей, які бігали. Усі були жінками, усі вписувалися у стереотип жвавої бездоганної мами футболіста. Їхні тіла були в тонусі від занять пілатесом, волосся було зібрано в хвостики, які пружно підстрибували на бігу.

“лексус» стояв біля підніжжя пагорба, доволі популярного на вигляд. Уздовж вулиці росли високі дуби, в тіні яких тонув тротуар. Усі бігунки зупинялися подивитися на машину. Зазвичай у цьому районі чоловік і жінка не могли довго сидіти у припаркованій машині — хтось неодмінно викликав би поліцію. Хоча, звісно, в цьому районі й дівчаток-підлітків у власних будинках зазвичай не ґвалтували і не вбивали.

Вілл глянув на Аманду, котра так міцно притискала телефон до вуха, що, здавалося, пластмаса зараз переламається навпіл. Вона була привабливою жінкою чи здавалася такою — поки ти не чув, як вона говорить, не працював на неї й не сидів з нею бодай недовго в машині. Напевно, їй перевалило за сьомий десяток. Коли десять років тому Вілл Трент прийшов на службу в ДжБР, волосся в Аманди було темнішим, але за останні кілька місяців у ньому катастрофічно побільшало сивизни. Він не знав, з чим це пов’язано: з проблемами в особистому житті чи просто в салон до перукарки ніяк не могла записатися, — та останнім часом Амандин вік давався взнаки.

Вона знову стала натискати кнопки на панелі, намагаючись запустити ДжіПіЕс. Увімкнула радіо, та одразу ж і вимкнула, хоча Вілл встиг вловити перші нотки свінгу. Аманда щось пробурчала собі під ніс і натиснула іншу кнопку, після чого опустилося скло з боку Вілла. В машину ввірвався потік гарячого повітря, неначе хтось дверцята духовки відчинив. У бічному дзеркалі Вілл побачив на верхівці пагорба ще одну бігунку. Листя кизилу ледве ворушив слабкий вітерець.

Нарешті Аманда здалася й облишила електроніку.

— Це просто смішно. Ми, одні з найкращих слідчих у країні, не можемо знайти трикляте місце злочину.

Вілл обернувся, відчуваючи, як натягується на плечі пасок безпеки, й подивився на верхівку пагорба.

— Що таке? — поцікавилась Аманда.

— Туди. — Він показав кудись назад. Гілки дерев угорі так щільно сплелися між собою, що на вулиці панувала сутінь. О цій порі року вітру майже не було, тільки шкварила безжальна спека. Та побачив він не листя, що ворушилося, а сині вогні поліцейської патрульної машини, що стрибали в затемненні.

Аманда знову важко зітхнула, завела машину й стала розвертати її на сто вісімдесят градусів. Та раптом без попередження вдарила по гальмах і рвучко виставила руку перед носом у Вілла, наче хотіла його вберегти від вильоту через лобове скло. Їм обурено посигналив водій великого білого фургона і, випльовуючи прокльони та погрожуючи кулаком, промчав повз “лексус».

— П’ятий канал, — відзначив Вілл, упізнавши логотип місцевого каналу новин на борті.

— Спізнилися не гірше за нас, — прокоментувала Аманда, проводжаючи поглядом білий фургон, що піднімався пагорбом.

Вона взяла праворуч, бо дорогу попереду блокувала патрульна машина. Біля будинку сновигали вже репортери з усіх місцевих станцій, а також із CNN, світова штаб-квартира якої була розташована за кілька миль на північ звідти. Жінка, що задушила вбивцю своєї дочки, у будь-якій частині світу стала б сенсацією номер один. Та позаяк дочка була біла, батьки були багаті, а родина — чи не найвпливовіша в місті, ситуація набула запаморочливо скандального відтінку. Десь у Нью-Йорку вже пускала слину в свій «Блекбері»  продюсерка каналу «Лайфтайм» .

Аманда витягла посвідчення, помахала ним перед носом у копа і проїхала кордон. Попереду виднілися інші патрульні машини, стояло й кілька «швидких». Дверцята були відчинені, каталки — порожні. Парамедики скупчилися коло машин і курили. Припаркований перед будинком темно-зелений «БМВ X5» здавався недоречним серед машин «швидкої допомоги», а велетенський позашляховик змусив Вілла замислитися про те, куди подівся фургон криміналістів. Він би не здивувався, якби судмедексперт теж заблукав. Людина з зарплатнею працівника бюджетної сфери не могла добре знати такий район, як Енслі.

Аманда здала назад, щоб припаркуватися між двома патрульними машинами. Коли вона натиснула на газ, запищав сенсор контролю паркування.

— Вілле, не длубайся там надто довго. Ми будемо працювати над цією справою тільки в тому разі, якщо заберемо її собі.

Варіацію цієї теми Вілл уже чув щонайменше двічі, відколи вони виїхали зі стоянки муніципалітету. Дід загиблої дівчинки, розробник-мільярдер Гойт Бентлі, за свої довгі роки нажив собі чимало ворогів. Залежно від погляду того, хто про нього розказував, Бентлі поставав або таким собі гідним представником міста, або давнім друзякою, або грошовитим мішком, сірим кардиналом, який керував подіями, не забруднюючи рук. Хай там яка версія його історії була правдивою, кишені в нього були достатньо глибокі, щоб купити собі прихильність друзів у політиці. Один дзвінок Бентлі губернатору — і директор Бюро розслідувань Джорджії одержав завдання розібратися з цим убивством, котре передоручив Аманді...