Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Джеймс Роллинс «Вівтар Едему»

Розділ 2
… Скорочуючи відстань між ними, чоловік рушив до Лорни і став напроти неї. Він був понад шести футів заввишки, широкоплечий і м’язистий, але не вайлуватий, і мав поставу людини, що знає, як керувати підлеглими, не пригнічуючи й не принижуючи нікого. Він випромінював упевненість з легким відтінком грубості.
Підійшовши до Лорни, він простягнув руку:

— Дякую, що приїхали, докторе Полк.

Потискуючи йому руку, вона помітила на ній довгий шрам, що тягнувся від ліктя до кисті. Піднявши очі, він зустрівся з нею поглядом. Чоловік мав засмагло-оливковий колір обличчя, якому додавала чорноти щетина на підборідді та щоках. Її слух вловив у його голосі легенький акцент луїзіанського різновиду французької мови, відомого під назвою «каюн».
Значить, він із місцевих. Більше того, Лорна інтуїтивно відчула в ньому щось знайоме — і раптом її осяяло. Вона саме збиралася вимагати від нього відповіді стосовно причини її раптового відрядження, але натомість у неї вирвалось:

— Ви — Джек?

Він ледь помітно кивнув, і його губи, повні, але без натяку на жіночність, стислися у тонку жорстку лінію. Разом із цим змінився і його образ, раптом поставши перед Лорною в іншій перспективі. Її лють швидко випарувалася, змінившись на дещо холодне й неприємно-некомфортне. Востаннє вона бачила його більше десяти років тому. Вона була другокурсницею університету, він — студентом-старшокурсником.

Хоча тоді вона й не знала його до пуття — у вузі два роки різниці були все одно що нездоланна соціальна прірва, — між ними свого часу існував прихований зв’язок. Зв’язок, який вона бажала назавжди залишити в минулому. Помітивши швидкоплинний вираз, що хмаркою промайнув його обличчям, вона виснувала, що він, здається, прагнув того ж. Так чи інакше, але ятрити старі рани зараз явно було не на часі.

— Докторе Полк, — звернувся він до Лорни. Його акцент посилився, голос прозвучав хрипко й натягнуто. — Я покликав вас сюди тому… Тому що не знав, хто крім вас має достатню професійну підготовку, щоб роз’яснити нам, що ми знайшли.
Вона випростала спину і напустила на себе так само професійний вигляд. Мабуть, так краще. Проковтнувши клубок, що підкотився до горла, Лорна втупилася в траулер, рада, що знайшовся привід відвернути погляд убік.

— А що ж ви знайшли?
— Краще самі подивіться.

Старший обернувся і першим пішов до траулера. На палубу вела мотузяна драбина. Він підступив до неї перший і легко видерся нагору. Важко було не помітити міць його рук та ніг. Коли він сховався за планширом, один із його підлеглих притримав нижній кінець драбини, щоб їй легше було підніматися. Нагорі Джек узяв Лорну за руку і допоміг вибратися на палубу. Біля дверей, що вели до трюму, на чатах стояли двоє прикордонників. Один із них передав Джеку ліхтарик.

— Сер, ми причепили в трюмі переносну лампу, але там все одно до біса темно.
Джек великим пальцем увімкнув ліхтарик і махнув Лорні йти слідком за ним.
— Обережно — на сходах кров.
Промінь його ліхтарика вихопив із темряви тьмяну пляму з одного боку сходів. Наче щось чи когось затягнули вниз, до трюму. Раптом їй перехотілося спускатися туди.
— Трупів ми не знайшли, — мовив Джек, наче відчуваючи її дискомфорт. А може, просто інформував її про подробиці інциденту.
Вона пішла за ним сходами крізь вузький коридор.
— Вони тримали їх у клітках в головному трюмі.

Лорна не стала завдавати собі клопоту, розпитуючи, кого тримали в клітках. Бо вже й так почула нюхом знайому плісняву смердючих будок для тварин. Вона чула вовтузіння тіл, шерхіт, схожий на нявчання крик та різке скреготання якогось птаха.
Здається, вона починала вже розуміти, чому покликали саме її. Контрабанда екзотичних тварин була діяльністю з річним обігом у мільярд доларів, лише трохи поступаючись нелегальному ввезенню наркотиків та зброї. І, на жаль, Сполучені Штати були одним із провідних споживачів цього контрабандного товару, ринком, де здійснювалося тридцять відсотків усіх продажів.

Ще на тому тижні прочитала вона про викриття великої підпільної мережі з контрабандного ввозу й продажу рідкісних тигрів. У тому випадку йшлося про подружжя, яке завозило цих великих котів не в цілісному, «оптовому» вигляді, а вроздріб. Тобто вони незаконно ввозили тигрів, а потім убивали їх. Ціна на шкури леопардів, тигрів та левів сягала аж двадцяти тисяч доларів за штуку. Але то було іще не все. Наче якась заляпана кров’ю м’ясна крамниця, вони продавали всі частини тіла: тигрові пеніси, які подрібнювалися і перетиралися, стаючи засобом для підвищення потенції, кості для лікування артриту. Не марнувалася жодна частина тіла: сечовий міхур, нирки, навіть зуби. Насамкінець, з мертвих тварин можна було отримати зиск набагато більший, ніж із живих. Йдучи слідком за Джеком до головного трюму, Лорна відчула приплив люті.

Приміщення з низьким дахом освітлювала лампа на високій жердині. По боках довгастого трюму тягнулися клітки з нержавіючої сталі; більші ж загони в тильній частині все одно вкривала темрява, бо світло до них не доходило. Лорна аж рота роззявила, вражена обсягом цієї контрабандної операції, тепер вже не сумніваючись, що її запросили сюди як ветеринара, який спеціалізується на екзотичних тваринах. Джек обернувся і посвітив ліхтариком в найближчу клітку. Лорна поглянула всередину — і відразу ж збагнула, що помилилася в усіх своїх припущеннях.

***
Розділ 27
За кілька хвилин повернулися Зоя та Пол з підопічними тваринами. Зоя несла Багіру в ковдрі, наче немовля. Кошеня дивилося на них своїми блакитними оченятами. А обидві мавпочки вчепилися руками й ногами за халат Пола. З тупуватою посмішкою він обережно ніс їх під руками, наче гордий батько.
Лорна спитала Карлтона:
— Коли цих тварин зібрали докупи, то скільки часу пішло на синхронізацію?
— Як на мене, то кільканадцять секунд. Щонайбільше — півхвилини.
Лорна задоволено повернулася до клітки з птахом. «Спробуймо іще раз».
— Ігоре, що таке пі?
Птах випрямився, його увага загострилася, очі яскраво загорілися, і він пильно уставився на Лорну.
— Що таке пі? — повторила вона.
Птах блиснув на Лорну зіницями, що вмить розширилися, і почав повторювати цифри химерним, майже людським голосом. Цього разу він не вагався:
— Три, один, чотири, один, п’ять, дев’ять, два, шість, п’ять…
Кайл, сидячи біля комп’ютера, стежив за цифрами на екрані. Від здивування він аж очі витріщив.
— Ти ба, все вірно…
Коли Ігор повторював цифри, його очі трохи заплющилися, але не через зосередженість, а від очевидної втіхи.
— …три, п’ять, вісім, дев’ять, сім, дев’ять, три…
Усі позамовкали. Бос Лорни підступив до Кайла і теж витріщився на екран.
Ігор говорив аж три хвилини і вийшов за межі тих кількох сотень цифр, що були виведені на екран. Лорна побачила, що скептицизм на обличчі шефа змінився на побожний захват. Нарешті він зняв окуляри, протер скельця хустинкою і похитав головою.
— Здаюся. Він і справді має дивовижну пам’ять.
— Я не впевнена, що це пам’ять, — заперечила Лорна, слухаючи триваючу декламацію Ігоря. — На мою думку, він вираховує ці цифри на ходу.
Карлтон вже був хотів глузливо заперечити, але раптом у його очах немов зажеврів схід сонця.
— Так ви вважаєте, що ця синхронізація… що вона виходить за межі інстинктивно-фізичного і входить у сферу функціональності?
Лорна посміхнулася і кивнула.
— А що це означає? — поцікавився Кайл.
Зоя підійшла ближче і уставилася поглядом на дитинча, яке вона тримала на руках.
— Тоді вони не просто сполучаються для синхронізації…
Пол закінчив її думку:
— …вони об’єднуються на функціональному рівні.
Кайл тяжко знизав плечима, і досі не збагнувши, про що йдеться. Джек також підсунувся до Лорни, прагнучи дізнатися більше.
І вона пояснила їм:
— Насправді мозок — це органічний комп’ютер. І більшість часу його обширна мережа нейронів та синапсів є бездіяльними, являючи собою величезний невикористаний ресурс комп’ютерних потужностей. Гадаю, ота передавальна тарілка в їхньому мозку функціонує як мережний маршрутизатор, що пов’язує між собою комп’ютерні потужності мозку кожної з цих тварин. Тобто кожна з них дістає можливість скористатися «сплячими» ресурсами органічного комп’ютера іншої тварини. Коротше кажучи, ці тварини утворюють просту мережу безкабельно сполучених комп’ютерів.
— Але як таке може бути? — спитав Джек.
Не встиг хто-небудь йому пояснити, як їхню дискусію перервало дзижчання стільникового телефону. З вибачливим поглядом Карлтон взяв його і натиснув кнопку відповіді. Трохи послухавши, він сказав:
— Дякую, Джоне. Зараз спустимося до тебе…