Джеймс Роллинс - «Останній оракул»
Гра в кінець світу
Одні люди пророкують, другі розтлумачують їхні пророцтва, треті намагаються з них скористатися. Оскільки пророкам у своїй вітчизні, як правило, не вірять ще з біблійних часів, тому нині найбільшим сучасним пророком продовжують вважати Мішеля Нострадамуса. Він, виявляється, передбачив і прихід Михайла Горбачова, і Чорнобильську катастрофу, а також кінець світу. Що ж, як би ми до цього не ставились, однак певна користь від давніх пророцтв є. Наприклад, люди починають цікавитися історією, міфологією або й просто мистецтвом, як це було не так давно з «Кодом да Вінчі» Дена Брауна. А дехто сам знаходить факти, про які бажає повідомити інших, додавши до них власні гіпотези, як це зробив Джеймс Роллінс з Північної Каліфорнії, ветеринарний лікар, письменник, спелеолог та аквалангіст в одній особі. Автор вельми популярних пригодницьких трилерів, «суперник Брауна», як його називають, і... фанат Індіани Джонса. Що не кажіть, професія та хобі формують коло письменницьких зацікавлень. Проте існує дещо глибше, спільне для письменників, що працюють у певному жанрі, таким чином розвиваючи його. Насамперед це ті уявлення про світ, його минуле та майбутнє, які панують на даний час. Талановитий автор вміє вихопити з цього розмаїття саме те, що здатне захопити, налякати і розтривожити думку читача. І він ніколи не з’являється нізвідки.
Пригодницький жанр, де присутні подорожі й наукові винаходи, отримує належне місце в літературному процесі ХІХ століття завдяки Жулю Верну. Це був світ, який прагнув до зовнішнього розширення. Економіка бурхливо розвивалась, стимулюючи розвиток прикладних наук. Пересічній людині слід було подолати страх перед змінами, і французький письменник, який мало що заробляв на своїх книгах, зневажений і висміюваний респектабельними реалістами, робив це дуже успішно. Його пророцтва в галузі науки майже всі здійснились. Йому не треба було наполягати на науковій достовірності, бо ерудиція цього чоловіка була просто неймовірна, і друкованим текстам тоді довіряли більше, ніж нині. Одне слово, то були прекрасні часи віри в прекрасне майбутнє. І звичайно, обов’язковим був щасливий фінал усіх пригод.
Через сто років, після двох світових воєн і примари третьої, на піку чергової глобалізації, пригодницький роман після того, як його на якийсь час витіснила наукова фантастика, нині успішно продається поруч із фентезі. Він запозичує з бойовиків брутальні сцени, з детективів — хитру інтригу, з хорорів — містику, а в основу кладе речі непроминальні — посмішку Мони Лізи, еліксир безсмертя, єгипетську мумію, апокрифічні євангелія, Дельфійського оракула тощо. А наукові досягнення в постіндустріальну епоху — це вже не обіцянка світлого майбутнього, а засіб для отримання влади і грошей. Ми всі чудово знаємо, що фінансують лише ті дослідження, на яких можна заробити. Бізнес не має кордонів. Наприклад, в «Останньому оракулі» генетичні дослідження під керівництвом генерала КДБ Савини Мартової фінансують з... Америки. Це пояснює, чому ця пані так прагне знищити корумпований світ Росії, влаштувавши йому одночасно аж два Чорнобилі.
Натомість фінансування гуманітарних досліджень дуже слабеньке. Як це не смішно, але використовуючи якийсь артефакт минулого, автори авантюрних романів привертають увагу суспільства до запилених музейних та архівних фондів, і перетворюють історію на вигідний антикваріат. Читач натомість отримує незмірно більше — естетичну насолоду, відчуття причетності до таємниць, приплив адреналіну. На питання, чому він написав на «заборонену тему» експериментів над дітьми, Джеймс Роллінс відповів, що «і про це треба говорити». Хоча міг би відповісти: «Нині про все можна писати». Він також зауважив, що над дітьми експериментують, напевно, й зараз, тримаючи це в таємниці. Недаремно, в його романі генетичними експериментами над дітьми-аутистами займаються як в Америці, так і в Росії. Раджу звернути увагу на те, що політична карта світу автором дещо змістифікована. Президент в Україні й Росії — один і той самий, хоча йдеться про наші часи. Так само замість сумнозвісного 11 вересня згадується 9 вересня. Та недаремно Роллінса називають майстром деталей. Ці деталі — не політична помилка, вони свідчать про намагання відвести увагу читача від реальності. Задля його ж блага. Аби не повірив, що це вже відбувається насправді. І що це лише гра в кінець світу, а не сам кінець. І що можна придумати безліч варіантів загибелі людства.
Як би не розвивався пригодницький жанр, у ньому обов’язково присутня романтика. Під цілком сучасним експресивним письмом ховається такий собі Індіана Джонс, в ковбойському капелюсі, чоботях і з нагайкою, який вільніше почувається в джунглях та преріях, аніж у салонах інтелектуалів. До речі, 2008 року виходить літературна версія фільму Джорджа Лукаса «Indiana Jones and the Kingdom of the Crystal Skull». Автором її став Джеймс Роллінс, відомий українському читачеві з книги «Карта з кісток». Зважаючи на шалений успіх його романів «The Yudas Strain», «Black Order», продюсери навіть дозволили йому дописати кілька нових розділів. Це — велика честь.
Читаючи книгу, зітхаєш і думаєш: «Усе можливо в цьому далеко не прекрасному світі». Але сподіваюсь, жоден письменник ніколи не стане на захист божевільних, які хочуть побудувати новий світ, знищивши старий ядерною зброєю, ніколи не стане виправдовувати велику мету злочинними засобами. Він завжди залишатиметься лицарем, коли йдеться про жінок, дітей чи тварин. Бо жоден успішний письменник ніколи не пише лише заради грошей. Якби було навпаки — отоді вже матимемо кінець світу. З часом історична символіка вичерпається і авантюрний роман набуде інших ознак, яких саме невідомо. Шкода, що про це не спитаєш вже Дельфійського оракула. Але такі книги, як ця читатимуть ще довго, як читають, наприклад, «Загублений світ» Конан Дойля, хоча існує набагато ефектніший «Парк Юрського періоду» Майкла Крайтона. Бо в ній сконцентровані усі небезпеки й приваби нашого сьогодення. Таке собі миттєве фото пророцтва, яке здійснилося. Як — це вже дізнаватись читачеві.
Галина Пагутяк
Людино, пізнай себе, і ти пізнаєш всесвіт та богів.
Напис на храмі
Аполлона в Дельфах
398 н. е.
Гора Парнас
Греція
Вони прийшли, щоб убити її.
Жінка стояла в портику храму. Її тіло тремтіло під тонкою одежею — простою білою лляною сорочкою, підперезаною у поясі, й холод, що пронизував аж до кісток, не був викликаний передранішньою прохолодою.
Знизу рухалась процесія людей зі смолоскипами. Наче вогняна ріка, вона текла схилами Парнасу, здіймаючись догори вимощеною каменем Священною дорогою, котра змією оповивала гору, провадячи до храму Аполлона. Її просування вперед супроводжувалося ударами мечів по щитах. Наближалася ціла когорта римського легіону, п’ятсот озброєних вояків. Дорога звивалася між розбитими статуями та давно пограбованими скарбницями. Все, що можна було підпалити, було підпалене.
Вогонь танцював між руїнами, і його відблиски створювали мерехтливу ілюзію кращих часів, полум’яне марево колишньої слави, коли скарбниці повнилися золотом та коштовним камінням, а храм оточували легіони статуй, створених найкращими митцями, та юрби людей, які зібралися, аби послухати пророцтва Оракула.
Та все це залишилося в минулому.
Упродовж цілого сторіччя Дельфи занепадали, потерпаючи від навали галлів, грабіжницьких нападів фракійців, але найбільше — від занедбання. Рідко хто тепер навідувався до Оракула, щоб отримати відповіді на свої запитання, — козопас, який сумнівався у вірності дружини, чи моряк шукав щасливих прикмет перед тим, як вирушити у плавання Коринфською затокою.
Надходив кінець часів, кінець Дельфійського оракула. Після тридцяти років пророкувань, вона стане останньою з тих, що звалися Піфіями.
Останнім Дельфійським оракулом.
Це був важкий тягар, що змушував її прийняти ще один, останній виклик.
Піфія обернулась на схід і помітила, що небо вже почало світлішати.
О, рожевоперста Еос, богине вранішньої зорі, нехай Аполлон хуткіш запрягає четвірку своїх коней у сонячну колісницю.
Одна з сестер Піфії, юна служниця, вийшла з дверей храму, що були за її спиною.
— Володарко, ходімо з нами, — благально промовила молода жінка. — Ще не пізно. Ми все ще можемо втекти разом з іншими до верхніх печер.
Піфія поклала руку на її плече, намагаючись заспокоїти. Ще минулої ночі інші жінки вирушили до важкоприступних верхів’їв Парнасу, аби знайти безпечну криївку в печерах Діоніса. Але Піфія мала залишитись тут, щоб виконати свій останній обов’язок.
— Володарко, у нас немає часу на це останнє пророцтво.
— Я мушу.
— Тоді зробіть його зараз. Поки ще не запізно.
Піфія відвернулася від неї.
— Ми повинні дочекатись світанку сьомого дня. Це — наш шлях.
Піфія почала свої приготування ще звечора, одразу після заходу сонця. Вона викупалася у срібному джерелі Касталії, напилася з джерела Кассотіс та спалила лаврове листя на вівтарі з чорного мармуру, що знаходився за стінами храму. Вона ретельно дотримувалася ритуалу, так само як це робила перша Піфія тисячі років тому.
Тільки цього разу пророчиця проходила обряд очищення не сама.
Поряд з нею була дівчинка, якій ледь виповнилося дванадцять.
Така маленька і така дивна істота.
Дитина просто стояла оголеною під джерельними струменями, поки старша жінка обмивала та змащувала її тіло. Не мовлячи ні слова, вона застигла, простягнувши руку, стискаючи та розтискаючи пальці, наче намагалась вхопити щось, відоме лише їй. Хто з богів так покарав цю дитину, водночас благословивши її? Навряд чи це був Аполлон. Утім, лише боги могли вкласти до її вуст ті слова, які вона промовила тридцять днів тому. Слова, відлуння яких поширилося немов пожежа й запалило усі ті вогні, що наразі наближались до Дельфів.
Краще б цю дитину ніколи не приводили у храм.
Піфію цілком влаштовувало те, що Дельфи поступово відходять у небуття. Вона пригадувала слова однієї з її давно померлих попередниць, зловісне пророцтво.
Імператор Август запитав тоді у її посестри:
— Чому Дельфійський оракул став таким мовчазним?
Сестра відповіла:
— Єврейський хлопчик, бог благословенних, наказує мені залишити цей дім…
Пророцтво здійснилося. Культ Христа поглинув імперію та знищив будь-яку надію на повернення старих часів.
А потім, місяць тому, до порога храму привели дивне дівча.
Піфія відвела очі від палаючих унизу вогнів і обернулась до адитону , внутрішнього святилища храму Аполлона. Дитина чекала всередині.
Вона була сиротою з віддаленого міста Хіос. Протягом багатьох сторіч люди приводили до храму осиротілих дівчат, намагаючись позбутися цієї ноші, переклавши її на плечі жриць Аполлона. Більшість із них сестри не приймали. Лише найдосконаліші з дівчат були гідні того, щоб залишитися у храмі — стрункі, ясноокі та непорочні. Аполлон ніколи б не наповнив своїм пророчим духом щербатий глек.
Тому, коли на східцях храму з’явилося схоже на лозинку оголене дівча, Піфія лише мигцем глянула на неї. Дитина виглядала жалюгідно. Її темне нечесане волосся скуйовдилося, а шкіра була вкрита віспинами. Опріч того, Піфія одразу відчула, що з цією дитиною щось не так. Було щось неприродне у тому, як вона розгойдувалась вперед і назад. Широко розплющені очі дивились, але не бачили.
Її опікуни присягалися, що дитини торкнувся подих богів. Начебто вона могла назвати кількість плодів на оливі, лише глянувши на дерево, чи сказати, коли саме окотиться вівця, просто торкнувшись її рукою.
Почувши ці історії, Піфія зацікавилась та звеліла дівчинці підійти ближче, до входу в храм. Дитина слухняно виконала наказ, але при цьому вона рухалась дивною хиткою ходою, неначе її кінцівки існували самі по собі, і лише якась стороння сила підштовхувала її уперед. Піфії довелося взяти дівчинку за руку та посадити її на верхню сходинку.
— Як тебе звати? — запитала вона у неї.
— Її звати Антея, — вигукнув знизу один з опікунів дитини.
Піфія продовжувала пильно дивитись на дівчинку.
— Антеє, ти знаєш, навіщо тебе привели сюди?
— У твоєму домі порожньо, — нарешті пробурмотіло дівча, втупившись у підлогу.
Ну що ж, принаймні вона може говорити. Піфія глянула через плече. У центрі головного приміщення храму палало вогнище. Наразі там дійсно нікого не було, але здавалося, ніби дитина має на увазі дещо зовсім інше.
Можливо, через її манеру розмовляти. Вона була такою дивною, такою відчуженою, неначе ця дитина лише частково перебувала у цьому світі, в той час як її душа блукала деінде.
Дівчинка підвела на Піфію ясні блакитні очі, чистий, невинний погляд яких різко контрастував зі словами, що наступної миті злетіли з її вуст.
— Ти стара. Ти незабаром помреш.
Знизу долинули різкі слова опікуна, що спробував було вилаяти дівча, але голос Піфії залишався лагідним.
— Ми всі коли-небудь помремо, Антеє. Так вже влаштований цей світ.
Але дівчинка заперечно похитала головою.
— Тільки не єврейський хлопчик.
Погляд дивних блакитних очей був пронизливим. Піфія відчула, як волосся на її руках стає дибки. Напевне, дівчинку просто навчили основ нового культу Христа та історії його кривавого хресного шляху. Але знову ті самі слова. Який дивний збіг.
Єврейський хлопчик…
Фатальне пророцтво її попередниці.
— Але прийде інший, — продовжувало дівча. — Інший хлопчик.
— Інший хлопчик? — Піфія нахилилась ближче. — Який? Звідки?
— З моїх снів, — дівча піднесло руку до вуха й потерло його долонею.
Піфія відчувала, що у словах дитини криється якийсь прихований зміст, і спробувала проникнути глибше.
— Цей хлопчик? — запитала вона. — Хто він?
…
Римський центуріон рішуче перетнув центральне приміщення храму. Він мав чіткий наказ. Вбити дівча, що напророкувало кінець імперії. Минулого вечора їм вдалося схопити одну зі служниць храму. Не витримавши шмагання батогом — до того як він віддав її на поталу своїм легіонерам — вона зізналася, що дитина ще й досі перебуває у храмі.
— Несіть смолоскипи! — вигукнув він. — Обшукайте кожну шпарину!
Раптом увагу центуріона привернув якийсь рух у задній частині храму. Він підняв меч.
Із тіней, що огортали сходи, які вели униз, виникла постать жінки. Вона зробила декілька непевних кроків уперед, неначе перебуваючи у трансі. Її вбрання було повністю білим, а голову вінчав лавровий вінок.
Центуріон одразу збагнув, хто саме стоїть перед ним.
Дельфійський оракул.
Римлянин відчув неприємний холодок страху. Як і більшість його легіонерів, він досі продовжував уклонятися старим богам. Навіть забивав биків, вшановуючи Мітру, й обмивався їхньою кров’ю.
Проте на обрії вже сходило нове сонце.
І ніхто не міг його зупинити.
— Хто насмілився зганьбити храм Аполлона? — пролунав голос Піфії.
Відчуваючи за спиною важкі погляди своїх легіонерів, центуріон широким кроком підійшов до жінки.
— Приведи сюди дівча! — наказав він.
— Вона пішла. Туди, де навіть ти не зможеш її дістати.
Центуріон знав, що це неможливо. Храм був оточений з усіх боків.
Але слова Піфії викликали занепокоєння, яке підштовхнуло його уперед.
Оракул відступила назад, затуляючи собою сходи. Її простягнута рука впиралася долонею у нагрудник його обладунків.
— Жоден чоловік не може увійти до адитону.
— Це не стосується імператора. А я дію за його наказом.
Піфія не зрушила з місця.
— Ти не увійдеш до адитону.
Центуріон мав наказ, скріплений печаткою імператора Феодосія. Він отримав його особисто від сина імператора, Аркадія. Старі боги повинні замовкнути назавжди, а їхні храми мають бути зруйновані. По всій імперії, включаючи Дельфи. Опріч цього, римлянин отримав ще один, додатковий наказ.
І він його виконає.
Меч центуріона по саме руків’я увійшов у живіт Піфії. Вона скрикнула й упала на груди свого вбивці, неначе намагаючись обійняти. Він брутально відштовхнув її.
Кров залила його обладунки та підлогу.
Піфія важко осіла на холодний мармур, схилившись набік, простягаючи уперед тремтячу руку, яка впала долонею униз в калюжу її власної крові.
— Нове джерело… — прошепотіла вона так, ніби це була обіцянка.
Потім її тіло обм’якло і смерть вступила у свої права.
Центуріон переступив через мертву Піфію та почав спускатися сходами, тримаючи меч напоготові. Східці вели у невелику печеру. Там, у чорній калюжі крові, розпростерлося пронизане стрілою тіло старої жриці. Перекинутий триногий стілець лежав поряд з розколиною у підлозі. Центуріон обшукав кожен закуток, зробивши повне коло та повернувшись до єдиного виходу.
Це було неможливо.
У печері не було жодної живої душі.
Березень 1959
Карпати
Румунія
Майор Юрій Раєв вибрався з кабіни армійської вантажівки «ЗіС-151» на розбиту коліями ґрунтову дорогу. Ноги тремтіли й підгиналися. Щоб втримати рівновагу, він ухопився рукою за зелені металеві дверцята пошарпаної автівки, водночас проклинаючи й відчуваючи до неї щось на кшталт поваги. Спина боліла від тижневої подорожі труськими гірськими шляхами. Здавалося, навіть зуби розхиталися від постійного підскакування на вибоїнах. Проте ця потужна машина подолала і кам’янистий гірський серпантин, і повеневі потоки, врешті доправивши їх сюди, у цей віддалений зимовий циганський табір.
Раєв озирнувся через плече. Задній борт вантажівки з гуркотом відкинувся, і звідти посипалися солдати у чорно-білому камуфляжі. У ньому вони повністю зливалися з кам’янистим засніженим ландшафтом високогір’я. Ранковий туман ще не зовсім розсіявся, примарними клаптями осідаючи в западинах.
Чоловіки лаялися та тупали ногами, жбурляючи на землю недопалені цигарки. Червоні цятки спалахували та зникали, розчавлені важкими чоботами. Почувся брязкіт зброї — солдати брали до рук автомати Калашникова. Але вони були лише ар’єргардом, що мав забезпечити прикриття.
Юрій глянув уперед та побачив, як до нього наближається його заступник, що керував операцією на місці, лейтенант Добрицький. Кремезний українець, з рябим від віспин обличчям та зламаним носом, теж був одягнений у зимовий камуфляж. Захисні окуляри залишили червоні сліди навколо його очей.
— Товаришу майор, усе готово.
— Це вони? Ті, кого ми шукали?
Добрицький лише стенув плечима, залишаючи Юрієві змогу самому робити висновки. Одного разу вони вже помилились, зробивши облаву на поселення геть охлялих від голоду селян, що намагалися бодай якось вижити, видобуваючи камінь у одному з місцевих кар’єрів.
Юрій спохмурнів. Тут, у горах, час ніби зупинився. Злиденне та сповнене забобонів життя тутешніх мешканців було майже таким самим, як і за кам’яної доби. Проте ці скелясті, лісисті верховини були також чудовим притулком для тих, хто не бажав бути знайденим.
Юрій відступив убік та подивився туди, де зрита коліями ґрунтова стежка, що правила тут за дорогу, робила поворот. Колеса машин, що пройшли перед ними, перемісили сніг із землею, перетворивши його на багнюку. За деревами Юрій нарахував десь зо двадцять мотоциклів «ІМЗ Урал», у колясці кожного з яких сидів озброєний солдат. Важкі мотоцикли прибули сюди раніше та оточили табір, відрізаючи усі можливі шляхи до втечі.
До цього віддаленого місця їх привели чутки та вимушені зізнання. Але все одно довелося чимало поблукати по горах та спалити декілька хуторів, щоб розв’язати язика не надто балакучим місцевим мешканцям. Мало хто хотів говорити про карпатських циган, що було не дивно, зважаючи на усі ті історії, які пошепки переказувались саме про це загадкове плем’я. Історії про strigoi та moroi. Злих духів та відьом.
Невже він справді нарешті їх знайшов?
Лейтенант Добрицький переминався з ноги на ногу.
— Що тепер, майоре?
Від Юрія не сховалася кисла міна його підлеглого. На голову нижчий за Добрицького, з невеличким черевцем та блідим обличчям, Раєв, попри своє звання майора Радянської армії, не належав до справжніх військових. Його завербували після закінчення Ленінградського державного університету, і до майора він дослужився по науковій лінії. У свої двадцять вісім років він уже завідував біофізичною лабораторією Державного інституту контролю за медичними та біологічними дослідженнями.
— Де капітан Мартова? — запитав Юрій. Ця представниця радянської військової розвідки майже ніколи не відходила від Добрицького, уважно спостерігаючи за кожним його кроком.
— Вона чекає на нас біля входу до табору.
Через силу переставляючи ноги, Добрицький рушив уперед серединою розгрузлої дороги. Юрій крокував узбіччям, де земля залишалася мерзлою, і тому йти було значно легше. Коли вони досягли останнього крутого повороту, лейтенант показав рукою уперед, де серед стрімких скель та чорних дерев причаївся табір.
— Цигани, — презирливо буркнув Добрицький. — Ви ж їх шукали, да?
Так, але чи був це саме той клан, який йому потрібен?
Попереду виднілися пофарбовані у бляклі зеленувато-чорні кольори циганські кибитки, колеса яких були заввишки з Юрія. Подекуди фарба порепалася та відлущилася, відкриваючи ділянки значно яскравіших кольорів, що нагадували про інші, щасливіші, часи. Наразі високі дерев’яні кибитки були вкриті шаром снігу, з дахів звисали бурульки, віконця вкривали морозні візерунки. На місці колишніх багать на снігу зяяли чорні ями. Два вогнища все ще продовжували палати у глибині зимового табору. Язики полум’я здіймалися високо вгору, сягаючи даху найвищої з кибиток. Від іншої кибитки залишився лише розбитий вщент обгорілий каркас.
Під наметом, зведеним з дощок та нескріплених уламків каменю, похнюпивши морди, стояли декілька тяглових коней з прогнутими спинами. Скрізь вільно блукали кози та вівці.
Табір був оточений солдатами. Подекуди можна було побачити розпластані на землі мертві тіла людей, вдягнених у якесь дрантя та куці кожухи. Живі виглядали не набагато краще. Усіх мешканців табору повитягали з їхніх кибиток та теплих шатер.
Із глибини табору долинали крики. Звідти ще продовжували зганяти циган. Проскрекотала автоматна черга. Калашников. Юрій окинув поглядом понуру юрбу. Деякі жінки ридали, стоячи на колінах. Смагляві темноволосі чоловіки зовні залишалися незворушними і лише похмуро дивилися на непроханих гостей. Більшість з них були побитими, закривавленими, пораненими.
— Де усі діти? — запитав Юрій.
Йому відповів високий, різкий голос, від якого віяло таким самим холодом, як і від вкритих кригою верхів’їв довколишніх гір.
— Забарикадовані в церкві.
Голос належав жінці, яка стояла збоку від Юрія. Він обернувся до неї. Капітан Савина Мартова, офіцер розвідки, приставлений до їхньої бойової групи. Вона куталася у довге чорне пальто з каптуром, підбитим хутром. Оторочка з вовчого хутра пасувала до її чорного волосся.
Тендітною рукою жінка показала на дзвіницю, що височіла за кибитками та шатрами. У цьому місці то була єдина капітальна споруда. Збудована з місцевого каменю церква зливалася зі скелями, що її оточували.
— Дітей зібрали там ще до нашої появи, — пояснила Савина.
— Мабуть, почули шум двигунів наших мотоциклів.
Юрій зустрівся поглядом з Савиною. Її зелені очі сяяли у променях ранкового сонця. Він здогадувався, про що зараз думала офіцер розвідки. Адже саме Савина принесла до інституту Юрія цілу купу записників, результатів досліджень та інших документів з концтабору Аушвіц-Біркенау, а точніше, папери, у яких відображалися результати роботи доктора Йозефа Менгеле, сумнозвісного «янгола смерті» цього концтабору.
Після того, як Юрій ознайомився з цими матеріалами, його ще довго мучили нічні жахіття, і він нераз й не два прокидався у холодному поту. Загальновідомо, що Менгеле проводив жахливі медичні досліди над в’язнями, причому цього нелюда дуже цікавили цигани, особливо діти. Він частував їх шоколадними цукерками та іншими ласощами. Вони навіть називали його «дядечко Пепе». Проте це робилося лише задля того, щоб діти охоче брали участь у його експериментах. Зрештою, він усіх їх повбивав, але лише після того, як знайшов серед них двох дійсно унікальних.
Це були дві однояйцеві близнючки. Саша та Міна.
…
Дитина притискала до грудей ганчір’яну ляльку, хоча це важко було помітити, тому що її власне вбрання мало чим відрізнялося від лахміття, з якого була зроблена ця іграшка. Наблизившись до неї, Юрій помітив, що у цієї дівчинки немає ніяких явних каліцтв. Її сяючі очі були яскраво-синього кольору.
Велика рідкість серед циган.
Саме такі очі були у близнюків, Саші та Міни.
Юрій опустився навколішки біля дівчинки. Здавалося, що вона цього навіть не помітила. Її дивні очі дивилися просто крізь нього. Юрій відчув, що з цією дитиною щось не так. У ній була якась ненормальність. Можливо, навіть гірша за очевидні каліцтва інших дітей.
Хоча відсутній погляд синіх очей не став більш зосередженим, дівчинка підняла руку й, показуючи на Юрія, ледь чутно промовила циганською:
— Unchi Pepe…
Юрія охопив жах. Дядечко Пепе. Саме так називали Йозефа Менгеле усі циганські діти. Але ці діти були надто юними й аж ніяк не могли бути колишніми в’язнями Аушвіцу.
Юрій зазирнув у невидющі очі дитини. Невже вона знала, що саме збираються зробити майор Раєв та його команда? Звідки? У пам’яті спливли слова Менгеле:
Якби ж тільки в мене було більше часу…
З цього приводу Юрій міг не хвилюватися. У них часу буде скільки завгодно. У потаємному місці, далеко від цікавих очей, уже розпочали будівництво, створюючи усі необхідні умови для майбутньої роботи.
До них наблизилась Савина. Їй була потрібна конкретна відповідь.
Юрій уже знав, якою вона має бути. Він збагнув це тієї самої миті, коли зазирнув в обличчя дівчинки. Проте він усе ще вагався.
