Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Филипп Пуллман - «Опудало і його слуга»

Розділ перший

Блискавка

Одного разу старий містер Пандольфо, якому того дня нездужалось, вирішив, що вже час змайструвати опудало. Йому страх як надокучали птахи. А до того ж, йому надокучав ревматизм, надокучали солдати, надокучала погода і надокучали родичі. Усе воно якось уже лилося через край. Навіть його старий ручний крук не знати куди полетів.

І він ніяк не міг зарадити собі з отим ревматизмом, чи з солдатами, чи з погодою, а чи з родичами, що напосіли на нього далі нікуди. Була їх ціла родина Баффалоні, і заманулося їм загребти його земельку і відвести всі джерела та струмки, осушити всі кринички та звести натомість завод із виробництва гербіцидів, інсектицидів та отрути для пацюків.

І старий Пандольфо не знав, як його бути з усіма тими напастями, та хоч з птахами можна якось подужати. Отож узяв і злагодив таке славне опудало: голова з великої твердої ріпи, за хребет правив міцний держак від мітли, увібрав його у старого твидового костюма і гарненько напхав соломою. А тоді сховав усередині короткого листа, загорнутого у клейонку, щоб надійніше було.

— Ну от, — сказав він. — Тепер ти знаєш, що треба робити, і пам’ятаєш, де ти маєш бути. Будь ввічливим, будь сміливим, будь благородним і будь добрим опудалом. І хай тобі усміхнеться доля!

І за тими словами встромив опудало посеред пшеничного поля і вернувся додому, щоб лягти, бо почувався зовсім зле.

Проте тієї-таки ночі опудало запримітив інший фермер і прихопив із собою, бо ліньки ж ото його самому робити. А наступної ночі ще хтось навідався і поцупив опудало знову.

Отак мало-помалу опудало переносили чимдалі від рідного місця, дірок на ньому ставало дедалі більше, і кінець кінцем воно вже не видавалося таким гарним, як тоді, коли його зробив містер Пандольфо. Воно стояло посеред поля у багні, і стояло так, і стояло.

Та однієї ночі розігралася справжнісінька буря. Буря не на жарт, так що всі в окрузі тремтіли і трусились, і аж підскакували, коли грім лупив, як з гармати, а блискавка, начебто батогом, шмагала по землі. Тільки саме опудало стояло на вітрі під дощем і не звертало ні на що уваги.

Отак воно і могло собі стояти, та ось сталося те, що випадає раз на мільйон, наче виграш у лотереї. Усі його молекули, і атоми, і елементарні частинки, і все-все постало у надзвичайно правильному порядку для увімкнення, що і відбулося о другій ночі, коли в нього влучила блискавка, і з шипінням пройшла крізь ріпу і держак від мітли у грязюку.

Тут Опудало здивовано кліпнув і роздивився навкруг. Щось не видко нічого, окрім грузького поля, і світла малувато буде, хіба що від спалахів блискавиць.

Однак і жодної пташки не видно ніде.

— Чудово, — промовив Опудало.

Тієї самої ночі хлопчина на ім’я Джек ховався від дощу в сараї неподалік. Та грім був такий дужий, що вирвав його зі сну, і Джек схопився на ноги. Йому здалося, що то палять гармати, і він перелякано сів, широко розкрив очі. Найгірше, про що він міг подумати, — це про солдатів і гармати. Але якщо це не солдати, то він все ще матиме і родину, і домівку, і ліжко, де можна буде спати.

Серце калатало, однак, прислухаючись, як дощ стукотить по даху, хлопець второпав, що то лише грім бахкав, а не гармати. Полегшено зітхнув і знову приліг, тремтячи від холоду, чхаючи, і раз у раз перевертався з боку на бік уві сіні, намагаючись зігрітись, аж от нарешті й заснув.

Під ранок буря вщухла, небо світилось холодною блакиттю. Джек знову прокинувся, ще більш холодний і голодний. Та він знав, як розжитися на харч, і вже невдовзі мав і пшеничне зерно, і дві гички ріпи, і морквину, і, примостившись на порозі сараю, заходився снідати на осонні.

«Могло бути й гірше», — мовив він собі.

Він їв дуже поволі, щоб розтягти надовше, а тоді просто сів, відчуваючи тепло. Хтось міг прийти і прогнати його невдовзі, але хоч зараз він у безпеці.

І тут він почув голос, що гукав з полів. Хто це? Затим підвівся, прикрив очі долонею і глянув. Гукали звідкілясь із поля за дорогою, і оскільки робити було нічого, Джек підвівся і рушив на звук.

Крики лунали від опудала, що стояло посеред найбільш розмитого поля навкруг, несамовито змахувало руками і чимдуж горлало, схилившись під диким кутом.

— Допоможіть! — лементувало воно. — Допоможіть, хто-небудь!

«Здається, я втрачаю глузд, — подумав собі Джек. — Та все ж, ви тільки погляньте на це старе бідолашне створіння! Треба допомогти, хай там як. Воно скидається на ще ненормальнішого за мене».

Отож він рушив по багнюці і ледве дочалапав до середини поля, де стояв Опудало.

Правду кажучи, Джек таки нервувався, бо не кожен день стрінеш опудала, яке говорить до вас.

— А тепер скажи мені, юначе, — звернувся до нього Опудало, щойно Джек підійшов ближче і вже міг його розчути, — чи є тут які-небудь птахи? Ну, там гайвороння яке, приміром? Я ж не бачу, що там позаду мене. Чи не ховаються, бува?

Голос Опудала лунав голосно і дзвінко. На плечах у нього сиділа голова з великої вузлуватої ріпи, на місці рота красувалася широка тріщина, носом слугував довгий тонкий відросток, а два лискучі камінці правили за очі. Він був убраний у подертого солом’яного капелюха, нині добряче підпаленого, промоклий шерстяний шарф та в старий твидовий піджак, геть у дірках. На руки, зроблені з держака від граблів, були натягнуті рукавички, натоптані соломою, — одна шкіряна, друга шерстяна. Він також мав поношені штани, однак відколи стояв тільки на одній нозі, порожня штанина теліпалася поруч. І все те було кольору багнюки.

Джек почухав потилицю і роздивився довкола.

— Ні, — завірив він, — ґав ніде не видко. Тут взагалі нема птахів.

— Непогано ж я попрацював, — похвалився Опудало. — Тепер я маю йти, та мені потрібна ще одна нога. Якщо ти знайдеш мені другу ногу, я буду дуже вдячний. Саме таку, як і ця, тільки протилежну, — додав він і елегантно задер штанину, щоб показати грубезну жердину, що була міцно увігнана в землю.

— Гаразд, — погодився Джек. — Це я можу.

Отож він подався у напрямку лісу на краю поля і серед густого підліску став шукати годящу палицю. І невдовзі побачив та приніс Опудалові.

— Нумо, погляньмо, — придивився Опудало. — Ану, потримай її, отут, поруч мене. Отак. А тепер просунь її крізь штанину.

Кінець палиці був потрощений і розщеплений, тож не так-то легко було просунути її крізь мокру, забрьохану брудом штанину, та нарешті Джек протягнув її нагору і тут аж підскочив, відчувши, як та здригнулась у його руці.

Він відпустив її, і нова нога звисла поруч другої. Та щойно Опудало спробував поворухнутися, нова нога застрягла, точнісінько, як і перша. А що більше він намагався йти далі, то більше загрузав.

Та от він спинився і глянув на Джека. Просто дивина, скільки почуттів він міг передати своїми ротом-розрізом і очима-камінцями.

— Юначе, — звернувся він. — У мене є тут одна пропозиція. Оце ти — чесний і сумлінний молодик, а це я — сміливий і талановитий Опудало. Що б ти сказав, аби я запропонував тобі посаду мого особистого слуги?

— А що треба робити? — зацікавився Джек.

— Супроводжувати мене у мандрах по світу, діставати і носити різні речі, прати, готувати і бути уважним до моїх потреб. А зі свого боку я не маю запропонувати нічого, окрім хвилювань і слави. Ну як, мій хлопчику? Що скажеш?

— Я робитиму це, — запевнив Джек. — Бо в мене нічого нема, окрім голоду, і мені ніде жити, окрім як у канавах і порожніх сараях. Тож, може, і мені якась робота підвернеться, і, дякую вам, пане Опудало, я згодний.

Опудало простяг руку, і Джек гаряче її потис.

— Перше завдання для тебе — витягти мене з цього багна, — попросив Опудало.

Тож Джек підійняв Опудало з грязюки за обидві ноги і відніс на дорогу. Опудало не важив майже нічого.

— Куди нам іти? — спитав Джек.

Вони поглянули на обидва боки. З одного виднівся ліс, а з іншого простяглися пагорби. І ніде тобі нікого.

— Осьдечки, куди! — вигукнув Опудало, указуючи на схили.

І вони рушили із сонцем за плечима до зелених пагорбів попереду.

***

А в цей час в одному фермерському будинку неподалік один адвокат пояснював дещо одному фермеру.

— Мене звати Черкореллі, — відрекомендувався він, — і я спеціалізуюся на тому, що знаходжу різні речі для мого роботодавця — відомої і високоповажної корпорації «Баффалоні» з Белла-Фонтана.

Фермер важко дихав. То був червонопикий товстун, ледачкуватий, що дуже боявся цього худого вкрадливого адвоката, зодягненого у все чорне.

— А, Баффалоні! Ну, звичайно, містере Черкореллі, — озвався він. — Чим можу допомогти? Я можу все! Тільки скажіть!

— Проста дрібничка, — повів адвокат, — але вона важлива для почуттів моїх клієнтів. Справа стосується опудала. Його зробив далекий родич голови корпорації, а тепер воно зникло зі свого місця походження. Мій клієнт, містер Джованні Баффалоні, — дуже сердечна людина, і він дуже дбає про свою родину, і він хотів би відреставрувати опудало в його першому домі, на пам’ять про свого любого двоюрідного брата, що змайстрував його.

Адвокат продивився якісь папери, а фермер провів пальцем за коміром сорочки і ковтнув повітря.

— Ну, я, гм…— промимрив він.

— Можна подумати, що опудала можуть рухатись! — провадив далі містер Черкореллі зі зловісною посмішкою на вустах. — Цей хлопець таки вештається десь неподалік. Я вистежив його вже на кількох фермах і тепер я взнав, що він зараз десь у вас.

— Я… гм, мені здається, що я знаю, про яке опудало ви говорите, — пробелькотів фермер. — Я його вкр… я купив його у когось, кому воно було вже непотрібне.

— Добре, добре. Можна, ми підемо і подивимося, чи це те саме опудало?

— Так, звісно, я зроблю все для Баффалоні, шановані люди, я не хочу засмутити їх, але… Бачите, воно щезло.

— Щезло… Знову? — перепитав адвокат, примруживши очі.

— Я прийшов сьогодні вранці, щоб… ну… щоб причепурити його трішки, та його і слід пропав. Пам’ятаєте, минулої ночі розігралася страшенна буря. Його, мабуть, вітром здуло.

— О Господи! Яка невдача! Містер Баффалоні дуже скептично ставиться до людей, які не дбають про його власність. Гадаю, я можу сказати, що ступінь його розчарування буде значним.

Фермер трусився зі страху.

— Якщо я будь-коли почую щось про теє опудало, — проказав він, — будь-що, я відразу ж сповіщу вам.

— Гадаю, це буде дуже розумно, — погодився містер Черкореллі. — Ось вам моя візитна картка. А тепер покажіть мені поле, звідки опудало щезло.

Розділ другий

Розбійники

Опудало і його слуга йшли пліч-о-пліч швидкою ходою. От вже й капустяне поле проминули, посеред якого стояло ще одне опудало, однак виглядало воно так жалібно, а руки звисали так безживно.

— Доброго дня вам, добродію! — привітався Опудало, привітно змахнувши рукою.

Однак опудало на полі і не помітило його.

— От бачиш, — пояснив Опудало Джеку, — оце тобі чолов’яга, який думає тільки про роботу. Такий зосереджений. Молодець.

— Непогана капуста, — зауважив Джек.

Та капусту довелося неохоче полишити і побігти, щоб наздогнати Опудала, що дужим кроком простував уперед, наче чемпіон. Нині вони вже йшли шляхом, що ставав дедалі крутішим, а поля дедалі кам’янистішими, і от сталося так, що вже й полів не було видно, а шлях перейшов у стежину. Було дуже жарко.

— Якщо дуже скоро ми не знайдемо чогось поїсти і попити, — заявив Джек, — я помру.

— Ну, знайдемо щось, — запевнив Опудало, поплескавши його по плечі. — Я в тебе вірю. А до того ж, ми знаємося на джерелах, і струмках, і на криницях, звідки я родом. І на витоках річок теж. Повір мені на слово — дуже швидко ми віднайдемо джерело.

Вони продовжували свою путь, а Опудало вказував на дивовижні витвори геології (такі як камінь, що скидався на голуба), і ботаніки (такі як кущ з гніздом малинівки), і ентомології (такі як чорний, як гайворон, жук).

— Ви багато знаєте про пташок, хазяїне, — визнав Джек.

— Вони — моя довічна наука, мій хлопчику. Я переконаний, що можу налякати будь-яку пташину, що будь-коли жила на світі.

— Це точно. Ой! Слухайте! Що це?

Було чути, як хтось плаче, і плач той лунав зовсім близько. Джек і Опудало прискорили ходу і тут уздріли стару жінку, що сиділа на роздоріжжі з кошиком харчів, геть розсипаними навкруг. Вона ридала на весь голос і страх як побивалася.

— Пані, — звернувся Опудало, дуже поштиво підійнявши капелюха. — Що за вража пташина вчинила з вами таке?

Старенька глянула догори і від подиву їй відібрало мову. Її рот то розтулявся, то стулявся, та ні пари з вуст. Нарешті, вона насилу зіп’ялася на ноги і нервово зробила реверанс.

— Розбійники, — пояснила вона, — прошу мені вибачити, ласкавий пане. Банда жахливих лиходіїв живе в цих горах, грабує подорожніх і робить наше злиденне життя ще більш убогим, і оце вони саме промчали повз, збили мене з ніг і майнули собі, регочучи, боягузливі паршивці.

Опудало стояв вражений.

— Так ви маєте на думці, що то було діло рук людських? — спитав Опудало.

— Саме так, правду кажете, ваша честь, — підтвердила старенька.

— Джеку, мій хлопчику, скажи мені, що це неправда…

Джек підбирав з долу те, що випало з її кошика, — яблука, моркву, шмат сиру, хлібину. Від вигляду таких наїдків у Джека аж слинки покотились.

— Боюсь, що це правда, хазяїне, — признався Джек. — Тут немало нечестивого люду шастає. Послухайте, нумо повернімо назад і подамося іншим шляхом.

— І не подумаю! — рішуче відрубав Опудало. — Ми дамо урок цим негідникам. Як сміли вони так ганебно повестися із дамою? Ось, пані, візьміть мене під руку…

Він був такий ґречний до літньої жінки, а його манери були такі вишукані, що дуже скоро старенька забула про його вузлувате ріпове обличчя і грубі дерев’яні руки і говорила з ним, як зі справжнім джентльменом.

— Так, сер, відколи почалися ці війни, спочатку прийшли солдати і забрали все, а за ними налетіли розбійники, грабували, вбивали і брали, що хотіли. Подейкують, що головний розбійник доводиться родичем Баффалоні, тож у них і політичний захист є. Ми не знаємо, до кого звертатися по поміч!

— Баффалоні, кажете? Не подобається мені, як їх звати. Хто вони такі?

— Дуже впливова родина, сер. Ми навіть перечити їм не сміємо.

— Більше не бійтеся їх, — рішуче промовив Опудало. — Ми налякаємо розбійників, і вони більше ніколи вас не турбуватимуть.

— Гарненькі у вас яблука, — з надією у голосі похвалив фрукти Джек, простягаючи старенькій її кошика.

— Та гарненькі ж, — визнала та.

— І хлібчик на вигляд такий смачний.

— Авжеж, — погодилася старенька, міцніше засовуючи хлібину під пахву.

— А сир який апетитний!

— Еге ж, я полюбляю сир. А під пивко він — першеньке діло.

— Так у вас і пиво є, справді? — зрадів Джек, роззираючись довкола.

— Та де там, — відказала старенька. — Ну що ж, час мені вже йти. Спасибі вам, сер, — подякувала вона, знову зробила реверанс перед Опудалом, що у відповідь підійняв капелюха і вклонився.

І рушила своєю дорогою.

Джек скрушно зітхнув і поплентався за Опудалом, що вже дерся на вершину пагорба.

Та коли вони вилізли нагору, їхньому погляду відкрився зруйнований замок. Лише одна башта стояла неушкодженою і деякі стіни з бійницями, та все інше було розбите і позаростало плющем.

— Яке жахливе місце, — озвався Джек. — Не хотілося б мені пройти повз нього вночі.

— Сміливіше, Джеку! — підбадьорював Опудало. — Глянь-но: ось і струмок. Що я казав? Пий, скільки хочеш, мій хлопчику!

І то була правда. Струмок плюскотів із-під з камінців позаду замку і впадав у маленьке озерце, і щойно Джек побачив його, радісно закричав і припав до крижаної водиці, і пив, і пив, аж поки не втамував спрагу.

Нарешті підвівся і тут почув, як гукає Опудало:

— Джеку! Джеку! Мерщій сюди! Ти тільки поглянь!

Джек промайнув через прохід під баштою і побачив Опудала, що роздивлявся навколо на всяку всячину: в одному кутку громадились діжечки з порохом, мушкети, шаблі, кинджали та списи, а в іншому кутку стояли ящики і скрині, наповнені золотими монетами, срібними ланцюжками та яскравими різнобарвними самоцвітами, ну а в третьому кутку…

— Їжа! — вигукнув Джек.

Зі стелі там звисали здоровенні кусні копченої шинки, поруч лежали голівки сиру завбільшки з колеса візків, в’язанка цибулі, ящики яблук, пироги на будь-який смак, хліб, печиво, тістечка із прянощами, і фруктові тістечка, і тістечка з маслом, і медові тістечка — усього донесхочу.

Хіба тут втримаєшся? Джек схопив пирога завбільшки з власну голову і вже за мить сидів посеред цих харчів, радісно жуючи, а Опудало дивився і тішився.

— Як нам пощастило! — зрадів він. — І ніхто про це не знає. Якби та старенька знала про це, вона б сама сюди перша прийшла і забула би про бідність навіки.

— Ну, — озвався Джек, проковтнувши шмат пирога і відкушуючи від тістечка з прянощами, — це не зовсім так, хазяїне. Я певен, що все це належить розбійникам, і нам краще вшиватися звідси чимшвидше, бо як застукають нас, то горлянки переріжуть.

— Так у мене ж нема горлянки.

— А у мене є, і мені не хочеться, щоби по ній пройшлися ножичком, — попередив Джек. — Послухайте, візьмімо їжі і гайда звідси.

— Як тобі не соромно! — обурився Опудало. — Де твоя мужність? Де твоя честь? Ми маємо налякати цих розбишак і налякати так сильно, щоб вони і дорогу сюди забули. І я не здивуюсь, якщо ми отримаємо велику винагороду. А що, мене навіть герцогом можуть зробити! Чи нагородити золотим орденом. І це мене аж ніяк не здивує.

— Ну, може бути, — погодився Джек.

Раптом Опудало вказав на купу соломи.

— Ану поглянь — що це? — спитав він.

Там щось ворушилося. Якась маленька істота, не більша за мишу, що ледве повзала в купі соломи на підлозі. Джек і Опудало обоє пригнулися, щоб роздивитись як слід.

— Пташеня, — сказав Джек.

— Це совеня, ось хто це, — суворо мовив Опудало. — Які ж безвідповідальні ці батьки. Ти тільки поглянь на це гніздо нагорі! Дуже небезпечно.

І вказав на неакуратно викладені гілочки в тріщині нагорі стіни.

— Ну, вихід тут тільки один, — вів далі Опудало. — Ти постій на варті, Джеку, а я поверну це немовля до його колиски.

— Але ж… — спробував заперечити Джек.

Та Опудалу було байдуже. Він схилився, взяв на руки пташенятко і ніжно так поклав у кишеню, ще й тихенько покудкудакав, щоб заспокоїти маленьке. А за тим став дертися по стіні, втискаючи руки і ноги в тріщини.

— Хазяїне! Обережніше! — гукав Джек, не на жарт розхвилювавшись. — Якщо ви впадете, ви луснете, мов суха гілка!

Та Опудало не слухав, бо думав про інше. Джек кинувся до дверей і глянув надвір. Спускалась темрява, та ніщо не свідчило про присутність якихось розбійників. Він майнув назад і побачив високо над собою Опудала, що однією рукою чіплявся за стіну, а другою нишпорив у кишені; аж ось знайшов пташечку і обережненько поклав її назад у гніздо.

— Тепер сиди тихо, — суворо наказав він. — І більше не смикайся, зрозуміло? Не можеш літати — не смикайся. Коли побачу твоїх батьків, то поговорю з ними.

І за цим став злазити по стіні вниз. Однак це здавалося таким небезпечним, що Джек заледве міг дивитися на це, та от Опудало знову опинився на підлозі і суворо обтер руки.

— А я думав, що птахи — ваші вороги, хазяїне, — признався Джек.

— Але ж не діти, Джеку! Боже милостивий! Будь-яка благородна людина швидше відкусить собі ногу, ніж скривдить дитину. Боронь Боже!

— Щоб мені провалитись, — мовив Джек.

І поки Опудало вештався посеред руїни, роздивляючись на все з великою цікавістю, Джек прихопив два пироги, хлібину, з півдесятка яблук і сховав це добро у шкіряну торбу, яку знайшов на гаку біля мушкетів. І заховав її серед плюща, що розрісся над зруйнованою стіною надворі.

Вже сіло сонце, майже стемнілося. Джек сидів на камінні і думав про розбійників. Що-то вони роблять із бранцями? Вони не такі, як опудала чи благородні люди; вони, скоріше, як солдати, можливо. Вони ладні робити усілякі жахіття, скажімо, зв’язати вас і запросто відчикрижити щось чи підвісити над вогнем, чи встромити тарганів у ніздрі. Вони можуть повиймати всі ваші ребра. Вони можуть напхати ваші штани порохом. Вони можуть…

Хтось поплескав його по плечі, і Джек аж підскочив із зойком.

— Слава Богу, — зачудовано признався Опудало, — це гарний шум. Я саме збирався тобі сказати, що розбійники вже на підході.

— Що? — перепитав з острахом Джек.

— Не хвилюйся, — заспокоїв Опудало. — Це тільки невелика зграя, я б сказав, не більше двадцятьох. І у нас є план.

— Так давайте його, швидше!

— Дуже добре. Ось він: ми ховаємось у замку, поки вони всі не зайдуть, а затим ми лякаємо їх, і вони кидаються навтіки. Ну як?

Джекові відібрало мову. Опудало аж сяяв.

— Ходи за мною, — скомандував він. — Я підшукав чудове місце для засідки.

Джек безпомічно подався за хазяїном назад до башти, роззираючись навкруг у сутінках.

— Так де ж те чудове місце для засідки? — не витримав він.

— Та осьдечки! — вказав Опудало на куток кімнати на видноті.

— Але ж… але… але…

Знадвору долинув цокіт кінських копит. Джек зіщулився у куткові поруч Опудала, обхопив коліна руками, аби стишити їхнє тремтіння, затулив долонями очі, так, щоб його ніхто не бачив, і став очікувати на розбійників.

 

Розділ третій

Бесіда біля комина

Ці волоцюги складали дисципліновану зграю. Джек стежив крізь пальці, як вони мовчки увійшли і посідали навколо комина. Їхній ватажок виглядав зловісно: на грудях перехрещені два ремені з набоями, ще один красувався на поясі, де висіли шабля, два пістолі і кинджал. Другий кинджал був пристебнутий ремінцями до рукава, а третій визирав з-за халяви чобота. А до того ж, навіть коли бандюга втратив би всю свою зброю, він однаково міг заколоти двох людей своїми довгими навощеними вусами, гострими, як голки.

Його очі горіли й оберталися, коли він дивився на своїх поплічників, і Джек міг заприсягтися, що вони викрешували іскри.

«Будь-якої миті він може помітити нас», — подумав Джек. Тож через відчай і напускну хоробрість підвівся і мовив:

— Доброго вечора, джентльмени, і ласкаво прошу до замку мого хазяїна!

І затим низько вклонився.

Коли ж глянув довкіл, то побачив двадцять шабель і двадцять пістолів, спрямованих на себе, двадцять пар очей, і кожне око вперлось у нього, наче дуло пістоля.

— Це ще хто? — заревів ватажок розбійників.

— Та якийсь схиблений пацан, капітане, — вирік один бандюга. — Засмажити його?

— Та ні, — відмовив верховод, підійшов ближче і кінчиком шаблюки потицяв у Джекові ребра. — На ньому навіть і м’яса нема. Кістки та шкіра. Однак, гадаю, печеню ним засмачити можна. Ану, повернись, парубче.

Джек повернувся спиною, а тоді знову став обличчям до головного бандюги. Той із сумнівом похитав головою.

— Так, кажеш, це замок твого хазяїна? — перепитав він.

— Саме так, сер, і ласкаво просимо в гості, — підтвердив Джек.

— А хто твій хазяїн?

— Мій пан Опудало, — пояснив Джек, указуючи на Опудало в кутку, що тихо лежав, обіпершись об стіну, настільки тихо, наскільки може лежати ріпа, старенький костюм і кілька палиць.

Тут головний бандюга вибухнув сміхом, а все його добре натреноване кодло ляснуло себе по стегнах, ухопилося за боки і покотилося від реготу.

— Та він несповна розуму! — загорлав ватажок. — Мізки втратив!

— Ні-ні, у мене все на місці, — заперечив Джек. — Я за собою слідкую.

— А які то вони на смак, божевільні хлопчики? — поцікавився один розбійник. — Відрізняються від звичайних?

— Трохи гостріші, — відказав інший. — Більш приперчені.

— Ні! — вирішив ватажок. — Ми його не їстимемо. Ми триматимемо його як домашню тваринку. Ми навчимо його робити трюки. Нумо, безумцю, зроби кульбіт, давай!

Джек зробив кульбіт і знову став на ноги.

— А він прудкий, правду кажу? — зауважив один розбійник.

— Однак танцювати він не вміє, б’юсь об заклад.

— Гей, безумцю! — загарчав головний. — Танцюй!

Джек слухняно заходився пританцьовувати, як та мавпочка. А тоді став підплигувати, наче жабка, а тоді пострибав, мов цапок. Розбійники тепер були у гарному гуморі — іржали і ляскали в долоні.

— Вина! — загорлав головний. — Безумцю, годі танцювати, налий нам вина!

Джек знайшов сулію вина і обійшов по колу всіх, наповнюючи келихи з рогів, які простягли йому розбійники.

— Тост! — оголосив головний розбійник. — За грабіж!

— За грабіж! — хором повторили розбійники й одним ковтком осушили келихи, тож Джек вдруге обійшов усіх і налив ще.

А тим часом дехто з цієї компанії вже роздмухав вогонь і великими шматками нарізав м’ясо. Джек із тривогою дивився на те м’ясо, та воно дійсно було схоже на яловичину і так гарно запахло над вогнем.

М’ясо знай собі смажилось, а головний розбійник заходився лічити награбовані самоцвіти і золоті монети, а потім розділив їх на двадцять купок — одну велику і дев’ятнадцять менших. І коли ділив отак, то сказав:

— Ну ж бо, безумцю, розкажи нам що-небудь.

Це завдання виявилось непростим для Джека. Однак, якщо не виконати його, це може обернутися великою бідою. Отож Джек усівся і повів:

— Колись давно, — почав він, — була собі банда розбійників, що мешкала у печері. І були вони жорстокі і нечестиві, ох, ви навіть і уявити собі не можете таких жахливих лиходіїв.

Та хай там як, одного дня вони затіяли сварку поміж собою і не встигли і оком змигнути, як один із них вже лежав бездиханний на долівці печери.

І мовив їхній ватажок:

— Заберіть його і поховайте. Від нього тут таке безладдя.

І ті підняли небіжчика, винесли з печери і викопали яму, вкинули туди його і засипали землею, та він весь час розгрібав землю.

— Вам мене не поховати! — сказав він і виліз із могили.

— Поховаємо, будь певен! — відказали ті і спробували зіштовхнути його назад, та він не піддавався. Щоразу, тільки-но вони скидали його у могилу, він видирався назовні, і він був мертвий на всі сто. Урешті-решт бандити затягли його в яму, всімох усілися на нього згори, а інші присипали камінням, і ділу кінець.

— Тепер йому не вибратись, — запевнив ватажок, і всі повернулися до печери і розвели багаття, щоби приготувати вечерю. Понаїдалися від душі, перепилися вином і завалилися спати.

Та посеред ночі один із розбійників прокинувся. Усе було тихо в печері, і місячне сяйво падало крізь вхід. Його розбудив якийсь звук, начебто хто стиха тер каменем об камінь, негучно так, просто такий собі дряпливий шум. І цей чолов’яга лежав собі отак, із широко розкритими очима, чимдужче напружуючи слух. І тут почув той звук знову…

Усі розбійники сиділи як кам’яні і з острахом дивились на Джека квадратними очима.

«Допоможіть, — подумав Джек. — Що його верзти далі?»

Та йому не довелося більше нічого вигадувати, бо тишу порушив легенький дряпливий звук, начебто хто стиха тер каменем об камінь.

Розбійники усі як один скочили на ноги і з жахом зойкнули.

— І тут, — продовжив Джек, — він побачив… Дивіться! Дивіться!

І картинно вказав на куток, де лежав Опудало. Усі голови миттю смикнулися туди.

А Опудало поволі підвів голову і наставив на них своє вузлувате ріпове обличчя.

Уся компанія разом зі своїм ватажком аж пельки роззявила.

А Опудало простяг руки і зігнув ноги, тоді випростався і зробив крок їм назустріч…

Тут усі розбійники підскочили і, вжахнувшися, з криками кинулися хто куди. І падали, і збивали один одного з ніг, і по тих, хто упав, уже неслись інші, а ті, що бігли по лежачих, спотикалися і котилися покотом, і по них, у свою чергу, вже гнали інші, і дехто з бандюг потрапив у вогнище і з вереском підстрибував, і це лякало їх ще дужче, отож вони скавчали і верещали в смертельному жаху. А ті, хто ще міг щось бачити, уздріли, як до них наближається велике вузлувате обличчя Опудала, і ще дужче пробивались до виходу…

І за якихось десять секунд уся ця братія вже мчала геть по дорозі й несамовито горлала від жаху.

Джек стояв, зачудований, у дверях і дивився, як банда щезає вдалині.

— Ну, хазяїне, — визнав він, — це сталося точнісінько так, як ви передбачали.

— Тут уся справа у правильно вибраному часі, — пояснив Опудало. — У цьому і є секрет усіх гарних переляків. Я почекав, коли вони заспокояться, розімліють, розслабляться, розумієш, а тоді підвівся і налякав їх добряче — як слід. На таке вони не чекали. Але і твоя байка теж дещо допомогла, — додав він. — Вона, здається, настроїла їх на мирний лад.

— Гм, — озвався Джек. — Та я переконаний, що вони повернуться, бо не з’їли вечерю. Гадаю, нам слід ушиватися, поки вони не приперлися знов.

— Повір мені, — серйозно мовив Опудало, — ці негідники вже ніколи не повернуться. Бачиш, вони не такі, як птахи. Птахів треба відлякувати щодня, але для розбійників вистачить і одного разу.

— Ну що ж, ви не помилились одного разу, хазяїне. Може, ви знову не помиляєтесь.

— Це так, будь певен, мій хлопчику! Однак, розумієш, ти не повинен був казати розбійникам, що я хазяїн цього замку. Це не щира правда. Насправді ж я — хазяїн Долини Струмків.

— Долини Струмків? А де це?

— О, дуже далеко. Довго треба добиратись. Але вона вся належить мені.

— Справді?

— До дюйма. І ферма, і криниці, і джерела, і струмки — усе належить мені.

— Але як ви це знаєте, хазяїне? Тобто, чи можете ви це довести?

— Назва «Долина Струмків» написана в моєму серці, Джеку! Та хай там як, я перепочив і готовий вирушати, аби побачити світу ще до схід місяця. Може, ми побачимо батьків цього маленького бідолашного совенятка. Як би я хотів налякати їх, чесне слово! Бери їжі скільки хочеш — розбійникам вона більше не знадобиться.

Отож Джек прихопив торбу харчів, яку він заховав був раніше, доклав туди пирога і холодне смажене курча про запас і поспішив за хазяїном по битому шляху, що яскраво світився під місяцем.

***

А в цей самий час адвокат містер Черкореллі сидів за грубим дерев’яним столом у кухні сільського будинку навпроти старої жінки, що їла хліб із сиром.

— Так кажете, схожий на опудала? — спитав він, роблячи запис.

— Так, сер, жахлива бридка тварюка, от це хто. Він вискочив на мене просто з кущів. Господи! Думала, кінець мені. Я так злякалася, що випустила увесь хліб і сир, і тільки коли нагодились юний пан Баффалоні і його добрі друзі та прогнали його, я могла перевести дух.

— А ви бачили, куди він пішов, цей нечестивець, що скидався на опудала?

— Так, сер, він пішов у гори. І я не здивуюсь, якщо він промишляє з бандою тамтешніх негідників.

— Безсумнівно. Цього разу він був сам?

— Ні, сер. Із ним був якийсь малий хлопчина. Противний такий. Може, чужинець.

— Малий хлопчина, кажете? — перепитав адвокат, роблячи інший запис. — Дякую. Це дуже цікаво. До речі, — сказав він через те, що не їв цілий день, — цей сир такий апетитний.

— Атож, сер, — погодилася стара жінка, ховаючи його. — Справді гарний сир. Смачний.

Містер Черкореллі зітхнув і підвівся.

— Якщо ви ще щось почуєте про цього відчайдушного пройдисвіта, — попередив він, — обов’язково сповістіть мене. Містер Баффалоні пропонує дуже щедру винагороду. Бувайте здорові.

Розділ четвертий

Мандрівні артисти

Ясного і яскравого ранку Опудало і його слуга прокинулися після гарного сну під живоплотом.

— Оце життя, Джеку! — зрадів Опудало. — Відкритий шлях, свіже повітря і пригоди відразу ж поруч.

— Свіже повітря для вас добре, хазяїне, — погодився Джек, обтрушуючи листя з чуприни, — та я люблю спати у ліжку. Я так давно не бачив ліжка, що навіть не пам’ятаю, чи то простирадла стелять під ковдри, чи то ковдри кладуть під простирадла.

— Мені треба піти і засвідчити повагу до колеги, — мовив Опудало.

Прокинувшись, вони побачили поруч перехрестя доріг. Там, де зустрічались дороги, стояв дерев’яний знак, однак, що було написано на його чотирьох дороговказах, годі було розібрати, бо роки на сонці і дощі облущили всю фарбу.

Опудало рушив до того знака і шанобливо привітався. Та знак нічого не помітив, як, власне, і Джек, що вже складаним ножиком відрізав скибу холодного м’яса і поклав його на хліб.

І тут щось як трісне!

Джек глянув догори. Опудало, сам не свій від злості, лупив щосили по найближчій руці знака.

— На, отримуй, підлий харцизяко! — крикнув він і знову врізав йому.

Та, як на зло, перший удар щось там послабив у знаку, бо коли Опудало вдруге вдарив його, усі чотири руки пішли обертом і найближча добряче зацідила Опудалу по потилиці.

Опудало впав і нумо кричати:

— Віроломство! Боягузтво!

А тоді підскочив, ухопив руку, що збила його з ніг, і вщент відірвав її від знака.

— Отримуй, підлий розбійнику! — кричав він, луплячи знак відірваною рукою. — Бийся чесно або здавайся!

Та біда в тім, що кожного разу, коли Опудало гамселив по знаку, той знову обертався і завдавав удару з іншого боку. Однак Опудало стояв на своєму і хоробро давав здачу.

— Хазяїне! Хазяїне! — загукав Джек, підскочивши. — Це не розбійник, це дорожній знак!

— Він прикидається, — пояснив Опудало. — Запам’ятай, — відійди-но, — він розбійник будь здоров! Та не хвилюйся, я його подужаю.

— Ваша правда, хазяїне. Якщо ви так кажете, значить, розбійник і є. Та я думаю, він вже достатньо отримав. Я певен, що чув, як він сказав «здаюсь».

— Справді? Ти певен?

— На сто відсотків, хазяїне.

— У такому разі, — почав Опудало, однак зупинився і з жахом глянув униз на свою правицю, що поволі вислизала з рукава піджака. Держак від граблів відірвався від держака мітли, який правив йому за хребет.

— Мене знеручили! — у розпачі вигукнув Опудало.

Насправді ж, як бачив Джек, держак від граблів від початку був таким сухим і ламким, що вже не міг слугувати за призначенням, а у бійці з дорожнім знаком він зламався у кількох місцях.

— У мене ідея, хазяїне, — запропонував Джек. — Рука цього хлопця у кращому стані, ніж ваша колишня. Давайте протягнемо її у ваш рукав.

— Здорово придумано! — погодився Опудало і враз підбадьорився.

Отак Джек і зробив, і саме так, як то було з палицею, що стала другою ногою, нова рука здригнулася, коли з’єдналась із плечем, і відразу ж припасувалась.

— Яка краса! — просяяв Опудало, милуючись обновою, і спробував порухати нею, описавши коло в повітрі, і потренувався у вказуванні на усілякі речі пальцем на кінці. — Які таланти пропадають у тобі, Джеку, мій хлопчику! Ти міг би стати хірургом. Чи навіть теслярем. Ну а ти, ти, мерзотнику, — суворо кинув він дорожньому знаку, — хай це послужить тобі уроком.

— Не думаю, щоб він тепер на кого-небудь напав, хазяїне, — заспокоїв Джек. — Гадаю, ви підправили його навіки. Куди нам тепер?

— Осьдечки, куди, — відповів Опудало і вказав новою рукою на одну з доріг.

Отож Джек закинув за плечі торбу, і вони попростували далі.

Після години швидкої ходи вони підійшли до околиці міста. Скидалося, то був ярмарковий день, бо люди тягли вози, повні овочів, сиру та іншого добра на продаж. Бачили вони і птахолова. На підводу він громадив клітки з маленькими співочими птахами — коноплянками, жайворонками та щиглями. Опудало дуже зацікавився.

— Військовополонені, — пояснив він Джекові. — Сподіваюсь, їх передадуть рідній країні.

— Не думаю, хазяїне. Гадаю, люди купуватимуть їх і триматимуть у клітках, щоб слухати їхній спів.

— Ні! — вигукнув Опудало. — Ні, ні, люди не робитимуть таке. Це ж ганьба! Повір мені — це військовополонені.

А тим часом вони опинилися на ринковій площі, і Опудало зачудовано роздивлявся довкруж на міську ратушу, церкву і торгові ряди.

— А я і гадки не мав, що цивілізація зробила такий поступ, — признався він. — Знаєш, тут майже так, як у Белла-Фонтана. Яке виробництво! Яка краса! Яка розкіш! Такого не побачиш у королівстві пташок, запевняю тебе.

Джек помітив, як діти перешіптуються і вказують на Опудала.

— Послухайте, хазяїне, — почав він. — Я не думаю, що ми…

— Що це? — дуже схвильовано урвав його Опудало.

Він вказував на полотняний намет, у якому тесляр збивав дошки, що мали підтримувати яскраву картину із зображенням дикої природи.

— Це для вистави, — пояснив Джек. — Декорація називається. Артисти стають перед нею і грають ролі.

Очі Опудала розширились далі нікуди. І він рушив до намету, неначе хто тяг його на мотузці. Поруч красувалась барвиста афіша, і якийсь добродій читав її вголос для тих, хто не вмів читати:

— Трагічна історія Арлекіна та королеви Дідо, — прочитав чоловік. — Буде зіграна знаменитими артистами синьйора Рігателлі, щойно після тріумфу в Парижі, Венеції, Мадриді та Константинополі. Зі сценічними ефектами з постановок «Битва», «Аварія корабля», «Танець пекельних духів» та «Виверження Везувію». Щодня опівдні, о третій дня і на заході сонця, зі спеціальною вечірньою виставою, доповненою піротехнічною феєрією.

Опудало вже ширяв попід небом від збудження.

— Я хочу передивитися це все! Знову і знову!

— Ну, це ж не задурно, хазяїне, — пояснив Джек. — Платити треба. А грошей у нас нема.

— У такому разі, — вирішив Опудало, — я повинен запропонувати свої послуги артиста. Послухайте, синьйоре Рігателлі!

З-за декорації вийшов товстун у халаті. Він їв кружальце салямі.

— Слухаю?

— Синьйоре Рігателлі, — почав Опудало. — Я…

— Бодай я крізь землю пішов! — звернувся синьйор Рігателлі до Джека, — це здорово. Давай ще щось.

— Та я ж нічого не роблю, — заперечив Джек.

— Пробачте, — втрутився Опудало, — але ж я…

— Те, що треба! Блискуче! — зрадів Рігателлі.

— Що? — спитав Джек. — Це ви про що?

— Черевомовлення, — розтовкмачив Рігателлі. — Ану, ще раз, давай.

— Синьйоре Рігателлі, — знову звернувся Опудало, — мій терпець не безмежний. Я маю честь відрекомендуватися вам як артист скромного досвіду, але необмеженої обдарованості… Що ви робите?

Синьйор Рігателлі обійшов навкруг Опудала, оцінюючи зусібіч. А тоді задер ззаду його піджака, щоб подивитися, як він працює, та Опудало із люттю відскочив убік.

— Та ні, все в порядку, хазяїне, не зліться, — поспіхом заспокоїв Джек і став пояснювати Рігателлі далі: — Бачте, він просто хоче бути артистом, а я його агент.

— Такого я ще зроду не бачив, — признався великий лицедій. — Не розумію, як це все працює. Значить так: він буде у нас бутафорією в сцені безумства. Він може стояти там на клятому пустищі, коли королева втрачає розум. І якщо все пройде добре, він може вийти знову, як пекельний дух. Ти можеш змусити його танцювати?

— Не певен, — засумнівався Джек.

— Гаразд, він може слідувати за іншими. Перша репетиція за десять хвилин.

І Рігателлі, запхавши залишки салямі в рота, повернувся до свого фургона.

Опудало перебував у екстазі.

— Бутафорія! — вигукнув він. — Я буду бутафорією! Ти розумієш, Джеку, що це перший крок на шляху до грандіозного успіху? І я вже граю бутафорію! Я думаю, він просто вражений.

— Так, — погодився Джек, — може бути.

А Опудало вже гулькнув за декорацію.

— Хазяїне, — покликав Джек, — стривайте…

Він знайшов Опудала, який із великою цікавістю спостерігав за артистом, що сидів коло дзеркала і гримувався.

— Святий Боже! — вигукнув артист, несподівано уздрівши Опудала, скочив зі стільця і впустив грим.

— Добридень, сер, — привітався Опудало. — Дозвольте відрекомендуватися. Я маю грати частину бутафорії. Можна потурбувати вас на предмет використання вашого гриму?

Артист важко ковтнув і роздивився довкіл. І тут побачив Джека.

— Хто це такий? — спитав він.

— Це пан Опудало, — пояснив Джек, — і синьйор Рігателлі каже, що він може взяти участь у сцені безумства. Послухайте, хазяїне, — звернувся він до Опудала, який уже сидів і дуже зацікавлено розглядав усі баночки з гримом і пудрою. — Ви ж знаєте, що таке бутафорія, правда?

— Це дуже важлива роль, — сказав Опудало, підфарбовуючи губи в яскраво-червоний колір.

— Так, але це те, що вони називають німою роллю, — уніс ясність Джек. — Ви не рухаєтесь, і ви не говорите.

— Що тут відбувається? — спитав артист.

— Я тут відбуваюсь! — гордо заявив Опудало. — У сцені безумства.

Він підвів очі чорним, а тоді припудрив щоки червоною пудрою. Артист усе дивився, вирячивши очі.

— Класно, хазяїне, — схвалив Джек, — однак знайте міру.

— Ти думаєш, ми маємо грати непомітно?

— У німій сцені, безперечно, хазяїне.

— Дуже добре. Можливо, перука надасть мені ще більшої непомітності.

— Тільки не це, — заперечив Джек, відбираючи з рук Опудала велику біляву кучеряву перуку. — Просто пам’ятайте: не рухатись і не говорити.

— Я все зіграю очима, — запевнив Опудало, взяв назад перуку і надів її на ріпу.

Артист нажахано глянув на цю картину і вийшов.

— А тепер — костюма! — скомандував Опудало. — Оцей підійде.

І, вибравши червону мантію, накинув на плечі. Джек у відчаї обхопив голову руками і прослідував за Опудалом за лаштунки, де артисти, музиканти і працівники сцени готувалися до початку. Там було немало цікавого, і Джек раз у раз зупинявся й пояснював Опудалу що до чого.

— Так, хазяїне, тихіше зараз, глядачі вже в залі, тож нам треба не галасувати…

— Ось де вона! — сердито вигукнула актриса і зірвала перуку з Опудала. — Де ви задіяні? — спитала вона у Джека. — За яким правом ви наділи мою перуку на оце?

— Прошу вибачення, — сказав Опудало, підвівся і вклонився до землі. — Ні за які багатства світу не хотілося вас засмутити, мадам, бо ви вже така прекрасна, що не потребуєте жодних вдосконалень; у той час як я…

Актриса, натягаючи перуку на себе, спостерігала за цим з іронічною цікавістю.

— Непогано, — сказала вона Джеку. — Доводилось бачити й набагато гірше. Так і не помітила, як ти його рухаєш. Однак, не чіпай більше моїх речей, чуєш?

— Вибачте, — промимрив Джек.

Актриса вийшла.

— Яка грація! Яка врода! — ахнув Опудало, дивлячись їй услід.

— Так, хазяїне, однак цитьте! — попросив Джек. — Сядьте. Не галасуйте.

І в цю мить почувся удар тарілок і голосна нота сурми.

— Пані і панове! — звернувся до публіки синьйор Рігателлі. — Пропонуємо вашій увазі виставу про скорботну й жалібну трагедію Арлекіна та королеви Дідо з небаченими до сьогодні графічними і сценічними ефектами і з найкомічнішими антрактами, які будь-коли бачив театральний кін! Наша сьогоднішня постановка була профінансована компанією сушеного м’яса «Баффалоні», виробника найкращої салямі в місті — «Усмішка у кожному шматочку».

«Знову ці Баффалоні, — подумав Джек. — Вони усюди пролізли».

Забубоніли барабани, і завіса поповзла догори. В усі очі дивилися Джек і Опудало, як почалося дійство. Тексту там було небагато, та глядачам сподобалось, як Арлекін удавав, що загубив в’язку сосисок, а тоді випадково проковтнув муху і скакав по сцені, а та все дзижчала у ньому. А тоді королеву Дідо покинув її коханий, капітан Фанфароні, і вона вибігла зі сцени, убита горем. Грала її актриса в білявій перуці.

— Давай, хлопче! — почувся голосний шепіт Рігателлі. — Винось його! Сцена безумства пішла! Постав його посередині і мотай назад!

Опудало широко розвів руки, і Джек поніс його на сцену.

— Я буду найкращою бутафорією, яку вони тільки знали! — заявив він. — Вони розповідатимуть про мою роботу роками.

Джек приставив пальця до губ і пішов навшпиньки на сцену. І в цей час стрівся лицем до лиця з актрисою, що грала королеву Дідо. Вона саме мала виходити знову до глядачів. Вона була розлючена.

— Що це одоробло тут забуло? — спитала вона.

— Він — бутафорія, — пояснив Джек.

— Якщо він у тебе хоч раз ворухнеться чи пікне, я з тебе шкуру живцем спущу, — попередила вона. — Своїми руками.

Джек ковтнув і тяжко кивнув.

Підійнялася завіса, і Джек аж підскочив, бо королева Дідо саме видала дикий, неземний крик і пробігла повз нього на сцену.

— Ох! Ах! Горе мені! Лихо мені! — зойкала вона і повалилась на долівку.

Публіка заворожено дивилась на сцену. Як і Опудало. Джек бачив, як розширювалися його очі і стежили за актрисою, коли та повзала долі, кричала і удавала, що рве на собі волосся.

— Ой, леле, леле! — побивалася вона, підтанцьовуючи і пускаючи повітряні поцілунки. — Ось розмарин, це на пам’ять! Гей, любий, любий! О Фанфароні, воістину ти лиходій! Жили собі коханий і кохана! А ось і ромашка для тебе. Ля-ля-ля!

Її гра справила велике враження на Джека. Безсумнівно, це була висока майстерність.

Раптом актриса сіла і почала відривати пелюстки від уявної ромашки.

— Кохає — не кохає, кохає — не кохає, ох, ромашко, ромашко, дай мені відповідь, дай! Ох, нехай моє серце википить все і згасить вогонь мого горя! Ля-ля-ля, Фанфароні, воістину ти великий лиходій!

Джек уважно стежив за Опудалом. Він бачив, як бідний телепень чимдалі більше переймався і прошепотів:

— Не треба, хазяїне, це не насправді, не рухайтесь!

І Опудало силкувався, це було видно. Він лише дуже поволеньки повернув голову вслід за королевою Дідо, але таки повернув, і тут-таки двоє чи троє глядачів помітили це і, злегка підштовхнувши сусідів ліктем, указали на нього.

Королева Дідо насилу підвелася, схопившися за серце. Раптом Опудало помітив, що вона тримає кинджал. Вона стояла спиною до нього і не могла бачити, як він похилився набік, щоб подивитися на неї, а на його великому вузлуватому обличчі читалась тривога.

— Ох! Ах! Лихо мені! Муки мого горя рвуть мою душу, як ті розжарені гаки! Ах!

І вона розридалась у відчаї, узявши спочатку найвищу ноту і спустилася до найнижчої, підвладної їй. Це був її знаменитий плач. Критики казали, що він сягав глибин страждань, властивих смертним, міг розтопити кам’яне серце, і що ніхто не міг слухати його без сліз.

Однак цього разу щось їй підказувало, що глядачі не зовсім її слухають. Дехто навіть сміявся, і, що гірше, коли вона обернулася, щоб побачити, чи то, бува, не з Опудала сміються, він відразу ж відреагував — і завмер, луплячи очима так, наче то була лише ріпа на палиці.

Королева Дідо глянула на нього з лютою підозрою, а тоді вирішила знову вдатися до свого знаменитого плачу.

— Ах, ах, ах… — лементувала вона, переходячи весь час від кажаноподібного писку до стогону корови, що мучилась болями у шлунку.

А позаду неї Опудало став рухатися в такт їй, імітуючи її манеру трусити головою і змахувати руками і поступово сповзати донизу. І він не міг нічого вдіяти з собою — так він був зворушений. Звісна річ, глядачі думали, що це дотепно, і ревли, ляскали себе по стегнах, аплодували, свистіли і вболівали.

Королева Дідо кипіла від люті. Як і синьйор Рігателлі. Він несподівано виріс позаду Джека і скомандував двом акторам вийти на сцену, раз у раз повторюючи:

— Заберіть його! Заберіть його!

На біду, ці двоє були вбрані як розбійники, і, само собою, Опудало сприйняв їх за справжніх.

— Ах ви ж поганці! — крикнув він і скочив назустріч прибульцям, виставивши свої дерев’яні руки як кулаки. — Ваша Величносте, станьте у мене за спиною! Я захищатиму вас!

І забігав по сцені, завдаючи ударів акторам. А тим часом королева Дідо тупала ногами від люті, пожбурила перуку на підлогу, вилетіла за лаштунки і накинулась на Рігателлі.

Глядачі були у захваті.

— Давай, Опудало! — горлали вони. — Усип їм, Ріпо! Обережно, ззаду! От так Опудало!

Двоє акторів не знали, що і робити, та й далі ганялися за Опудалом і тікали, коли він давав відсіч.

Раптом Опудало зупинився і з жахом указав на біляву перуку перед ним.

— Ви відрізали їй голову, коли я не бачив! — закричав він. — Як посміли! Ну, все! Розізлили ви мене не на жарт!

І, кружляючи дерев’яними руками, наче той вітряк, накинувся на двох акторів і відлупцював їх безжально. Публіка просто показилась. Та тепер актори розлютились, і давали відсіч, а затим на сцену вибіг Рігателлі і спробував припинити гармидер.

Джек і собі вибіг на сцену, намагаючись відтягти Опудала, поки йому не нам’яли боки. Та, як на біду, один актор учепився у ліву руку Опудала і все тяг і тяг її, а той, у свою чергу, гамселив його по голові. І коли Джек вже перейняв Опудало за поперек і спробував відтягти назад, ліва рука його хазяїна повністю відірвалась, а актор, що вчепився у неї, заточився і несподівано впав на Рігателлі, який повалився на іншого актора, а той, щоб встояти, ухопився за декорацію. Проте сукупна вага трьох чоловіків виявилася завеликою для декорації — та завалилась: заскрипіло дерево, полотно розірвалось, а за хвилю на сцені не було нічого, окрім купи розмальованих декорацій, які рухались і слали прокльони, з руками і ногами, що здіймались, і щезали, і виникали знову.

— Сюди, хазяїне! — гукнув Джек, тягнучи Опудала зі сцени. — Тікаймо!

— Ніколи! — відмовився Опудало. — Я ніколи не здамся!

— Це не поразка, хазяїне, а сигнал відступити, — пояснив Джек, відтягуючи його геть.

Уся ринкова площа чула, що там відбувається, і всі крамарі покидали свою торгівлю і кинулись досередини, і реготали досхочу від артистів та театру в руїні. Серед них був і птахолов. Усі його клітки з коноплянками і щиглями сяяли на осонні, а маленькі пташки співали у весь голос, і Опудало не витримав.

— Птахи, — мовив він дуже суворо. — Я визнаю, що ваше королівство перебуває зі мною у стані війни, однак існує така річ, як справедливість. Коли я бачу вас, ув’язнених у такий безжальний спосіб, моя кров ударяє в мою ріпу від обурення. Я збираюся звільнити вас, а від вас я зажадаю чесно полетіти додому і по дорозі не їсти зерна ні у жодного фермера.

Джек не помітив, що робив його хазяїн, бо угледів старого чоловіка, що торгував парасольками. Йому дошкуляв ревматизм, тож він не побіг з усіма до театру і був радий продати одну зі своїх парасоль Джекові, який знайшов золоту монету на дні розбійницької торби.

І тут хтось загорлав:

— Тримай злодія! Геть від моїх кліток!

Джек повернувся і побачив, як Опудало розчиняв останню клітку. Зграя маленьких пташок кружляла навколо його голови, радісно щебечучи, а він змахував їм єдиною рукою, тією, що вказувала в нікуди.

— Летіть! — закричав він. — Летіть собі!

— Тікаймо, хазяїне! — гукнув Джек. — Вони всі вже женуться за нами! — і відтяг Опудала, і вони обоє дременули з усіх ніг. Люті крики, вибухи сміху, повноголосий спів звільнених птахів — усе поступово стихло за їхніми спинами.

Коли місто лишилось далеко позаду, вони зупинились. Джек заледве дихав. Опудало оглядав себе, намагаючися з’ясувати, що з ним не так, а тоді закричав:

— О, ні! Моя друга рука пропала! Я розпадаюсь на шматки!

— Не журіться, хазяїне, я вже про це подбав. Я купив вам нову руку — погляньте лишень, — сказав Джек і просунув парасольку в рукав Опудала держаком догори.

— Господи! — ахнув Опудало. — Я не вірю… мені здається, що я… так, так, я можу! Ти тільки поглянь! Ти тільки поглянь, Джеку!

І потрусив новою рукою, і парасолька розчинилася. Його широке ріпове обличчя з яскраво-червоним ротом і підведеними тушшю очима сяяло від щастя.

— А який я розумний! — зачудовано сказав він. — Поглянь на цю хитромудру штуку! Розкривається — закривається, розкривається — закривається…

— Ви можете прикрити нас від сонця, хазяїне, — сказав Джек. — І від дощу.

Опудало з гордістю подивився на нього.

— Ти далеко підеш, мій хлопчику! — підсумував він. — Я збирався обдумати це діло за хвилину, але ти випередив мене. А який успіх ми мали на сцені! Ми подивилися все, про що було написано в афіші.

— Таж ми не бачили «Аварію корабля» та «Виверження Везувію».

— Ну, так ще побачимо, — упевнено сказав Опудало. — Я не сумніваюсь