Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Филипп Пулман — «Янтарне скло»

Глава 38.

Ботанічний сад.

Цигани прибули наступного дня після полудня. Звичайно, ніякої гавані на узбережжі не було, тож їм довелося поставити корабель на якір на деякій відстані від берега, і Джон Фаа, Фардер Корам, капітан судна та Серафіна Пеккала як проводир досягли суші на моторному човні.

Мері розповіла мулефа все, що знала сама, і коли цигани ступили на широкий пляж, на них уже чекала купа зацікавлених колісних людей. Певна річ, циган також надзвичайно здивувала зовнішність мулефа, однак за своє тривале життя Джон Фаа навчився ввічливості та терплячості, і він вирішив, що ці найдивовижніші з бачених ним розумних істот не дочекаються від Владаря західних циганів нічого, крім чемності та дружного ставлення.

Тож він стояв на гарячому сонці та слухав вітальну промову старого заліфа Сатамакса і переклад Мері. Потім він виступив із промовою-відповіддю, передавши мулефа вітання від своєї батьківщини.

Коли всі вони вирушили через солончаки до селища, мулефа побачили, як важко Фардерові Кораму йти пішки, та відразу запропонували повезти його на собі. Він зі вдячністю погодився, і саме його першого побачили Віл і Ліра, котрі чекали на гостей на майданчику для нарад.

Скільки часу минуло відтоді, коли Ліра востаннє бачила цих дорогих для неї людей! Останнім разом вони розмовляли ще на засніжених теренах Арктики, коли йшли визволяти дітей від гоблінів. Відчуваючи деяку зніяковілість, дівчина невпевнено простягла руку, але Джон Фаа підхопив її у свої обійми та розцілував у обидві щоки, й те саме зробив Фардер Корам, перед тим окинувши її уважним поглядом.

– Вона стала дорослою, Джоне, – промовив він. – Пам`ятаєш ту маленьку дівчинку, котру ми взяли з собою на північ? А якою вона стала тепер! Ліро, люба, навіть якби в мене був язик ангела, я все одно не зміг би передати тобі, який я радий тебе бачити!

Але старий циган помітив, що вона виглядає надзвичайно кволою та нерадісною. І, певна річ, й він, і Джон Фаа звернули увагу на те, що вона трималася поруч із хлопцем із прямими чорними бровами й що Віл не зводить із неї очей, хай там що вона робить.

Цигани шанобливо привітали хлопця – Серафіна Пеккала вже розповіла їм про нього. Щодо Віла, на нього справила неабияке враження стримувана міць Джона Фаа, і він подумав, що було б дуже гарно, якби у старості він сам тримався саме так: було зрозуміло, що Джон Фаа уособлює собою надійність кам`яного муру.

– Докторе Мелоун, – промовив Джон Фаа, – нам потрібна питна вода, а також хоч яка їжа, котру можуть продати нам ваші друзі. Крім того, наші люди вже досить довго перебувають на кораблі й утомилися від боїв, тож вони були б дуже раді розім`ятися на березі та подихати свіжим повітрям цієї країни, а також познайомитися з місцевим життям, щоби потім розповісти про нього своїм рідним.

– Владарю Фаа, – відповіла Мері, – мулефа просили мене переказати вам, що вони дадуть вам усе потрібне й що вони матимуть за велику честь приймати усіх циган на сьогоднішній урочистій вечері.

 Отже, того вечора мешканці трьох світів зібралися разом за столом і розділили хліб, м`ясо, фрукти та вино. Цигани передали мулефа подарунки з усіх куточків свого світу: вироби з ялівця та бивнів моржа, шовкові гобелени з Туркестану, чаші зі срібла, видобутого в копальнях Швеції, емальований посуд із Кореї.

Мулефа захоплено прийняли все це та запропонували у відповідь витвори своїх ремісників: старовинний посуд із вузликового дерева, мотки найтоншого шнуру та надзвичайно легкі й міцні рибальські сітки.

Коли вечеря скінчилася, капітан корабля подякував хазяям і пішов спостерігати за тим, як команда підіймає на борт припаси їжі та води: він збирався вже вранці пливти назад. Інші ж залишилися розмовляти біля багать. Старий заліф сказав:

– Наш світ зазнав великих зрушень, і як їх символ на наші плечі лягла величезна відповідальність. Ми хотіли б показати вам, що це означає.

Тож Джон Фаа, Фардер Корам, Мері та Серафіна разом із мулефа поїхали до місця, куди виходив прохід зі світу мертвих, і побачили, як звідти виходить нескінченна низка духів. Мулефа збиралися розбити тут парк із колісних дерев – на їхню думку, це місце було священним і потребувало постійного догляду.

– Таємниця ся великою є, – промовив Фардер Корам, – і я радий, що прожив достатньо довго, щоби побачити її. Хай там що ми кажемо, ми всі боїмося поринути в темряву смерті. Але те, що для тієї частини нашого єства, яка потрапляє туди, є вихід, дало моєму серцю полегшення.

– Ти маєш рацію, Кораме, – відповів Джон Фаа. – За своє життя я бачив смерть багатьох людей, і чимало з них я сам послав у темряву, хоч це завжди було у битві. Знати, що після темряви ми вийдемо в цей чудовий світ і, подібно до птахів, поринемо у безкрає небо – кращого людині годі й бажати.

– Ми повинні поговорити про це з Лірою, – завважив Фардер Корам. – Я хочу знати, як з`явилася ця річ і що вона означає.

 Мері тривалий час не могла примиритися з думкою, що вона назавжди прощається з Аталлю та іншими мулефа. Перед тим, як вона зійшла на борт корабля, вони передали їй подарунок: лаковий фіал із олією колісного дерева, а головне – мішечок із насінням.

– Можливо, вони не ростимуть у твоєму світі, – сказала Аталь, – але навіть у такому разі в тебе буде олія. Не забувай нас, Мері.

– Не забуду, Аталє, – відповіла жінка. – Навіть якщо я житиму так довго, як відьми, й забуду все інше, про доброту твого народу я пам`ятатиму завжди.

А потім почалася подорож додому. Вітер був помірним, море – спокійним, і хоча матроси декілька разів помічали в морі блиск білосніжних крил, птахи трималися на відстані. Віл і Ліра весь час були разом, і два тижні плавання промайнули для них як одна мить.

Коли декілька днів тому Серафіна Пеккала зустріла Ксафанію, та повідомила їй, що коли всі вікна будуть зачинені, поновиться і звичайне взаємо розташування світів, і Вілів та Лірин Оксфорди накладуться один на один, наче прозорі зображення на двох плівках, котрі зсували доти, доки вони не злилися в одне – хоча по-справжньому вони все одно ніколи не стикнуться.

Утім на цю мить вони перебували ще далеко один від одного – на відстані, не меншій від тієї, котру Лірі довелося здолати, щоб потрапити зі свого Оксфорда до Ситагаза. Натомість Оксфорд Віла був поруч, на відстані одного змаху ножем. Коли вони прибули до гавані Ситагаза і якір зі сплеском пішов під воду, стояв вечір – тепле сонце заливало м`яким світлом зелені пригори, теракотові дахи та занедбану красу набережної, на якій стояло маленьке кафе, де зустрілися Віл і Ліра. Капітан дуже довго оглядав місто в телескоп, але не помітив жодних ознак життя, проте Джон Фаа вирішив про всяк випадок висадити на берег десяток озброєних людей. Віл знав, що цигани не маячитимуть у них перед очима, однак у разі потреби завжди прийдуть на допомогу.

Під швидко згасаючим небом діти востаннє повечеряли разом. Віл попрощався з капітаном, Джоном Фаа й Фардером Корамом. Здавалося, упродовж усього плавання він майже не помічає їхньої присутності, проте вони не ображалися – цей юнак попри всю свою силу був ледь живий через важке поранення в саме серце.

Зрештою Віл, Ліра, їхні деймони та Мері з Серафіною Пеккалою вирушили вулицями порожнього міста. Воно дійсно було порожнім: чути було лише звуки кроків. Віл і Ліра йшли попереду, тримаючись за руки, й поступово наближалися до того місця, де вони повинні були розстатися, а дві жінки рухалися на деякій відстані за ними, розмовляючи про все на світі.

– Ліра бажає ненадовго відвідати мій Оксфорд, – сказала Мері. – Вона щось замислила, але відразу після цього вона повернеться.

– А що збираєшся робити ти, Мері?

– Звичайно, я піду з Вілом. Сьогодні ми підемо до моєї оселі – в мене є будинок, – а завтра відшукаємо його матір та подивимось, що ми можемо зробити, щоб поліпшити її стан. Ти знаєш, Серафіно, в моєму світі безліч правил і приписів, і нам доведеться відповісти на тисячі запитань, що їх ставитимуть нам органи влади, та довести, що ми відповідаємо їхнім вимогам. Я допоможу Вілу з юридичними питаннями, соціальними установами, житлом і таким іншим, і він матиме змогу займатися лише матір`ю. Він сильний хлопець, але я все одно допоможу йому... Крім того, не виключено, що мені теж знадобиться його допомога. У мене більше немає роботи, грошей також залишилося обмаль, і я навіть не здивуюся, якщо мене розшукує поліція. Він – єдина людина у всьому світі, з якою я можу обговорити ці питання.

Вони пройшли повз квадратну башту із дверима, відчиненими в темряву, повз маленьке кафе зі столиками, що стояли на тротуарі, та вийшли на широкий мовчазний бульвар із шерегою пальм, що тягнулася посередині.

– Саме тут я прийшла до цього світу, – промовила Мері.

Це було те вікно, яке Віл колись помітив на узбіччі тихої дороги в передмісті Оксфорда й яке охороняла поліція – принаймні, охороняла тоді, коли Мері збрехала полісменові, щоб пройти крізь нього. Жінка побачила, що Віл наблизився до того місця та почав водити руками в повітрі, зачиняючи вікно.

– От вони здивуються, коли прийдуть подивитися на прохід, – зауважила Мері.

Ліра намірялася перейти до Оксфорда Мері та перед тим, як разом із Серафіною повернутися до Ситагаза, показати хлопцеві щось, і, безперечно, їм слід було виявляти обережність, обираючи місце для нового вікна. Тож жінки слідом за дітьми знову вирушили залитими місячним сяйвом вулицями міста. Праворуч лежав великий чудовий парк, що вів до величезного будинку із класичним портиком, який під місяцем виблискував, наче цукрова глазур.

– Коли ти сказала мені про вигляд мого деймона, – промовила Мері, – то додала, що якби в нас був час, ти могла б навчити мене бачити його... Шкода, що в нас немає цього часу.

– Насправді час у нас був, – відповіла Серафіна, – і ми провели його в розмовах, чи не так? Я розповіла тобі про деякі речі, про які знають лише відьми й які раніше були заборонені в моєму світі. Але ти повертаєшся до свого рідного світу, а там усе буде іншим, окрім того, в усіх світах наразі відбуваються великі зміни. Між іншим, я також багато чого навчилася від тебе. Так от, пам`ятаєш, ти казала, що коли розмовляла з Тінями у твоєму комп`ютері, то входила до особливого стану розуму?

– Так... і те саме робила Ліра, коли читала алетіометр. Ти бажаєш сказати, що мені варто спробувати знову ввійти до цього стану та в такий спосіб побачити деймона?

– Так, але при цьому ти маєш не просто заплющити очі, а спробувати дивитися на світ, як це ти звичайно робиш... Спробуй просто зараз.

Мері декілька разів бачила картинки, котрі на вигляд здавалися хаосом кольорових точок, але якщо придивитися в певний спосіб, вони ніби набували третього виміру, і перед папером з`являлося дерево, обличчя чи якесь інше об`ємне зображення, якого за мить до того тут не було.

І прийом, котрого жінку вчила Серафіна, зрештою зводився до того самого: вона мала дивитися на речі як завжди та при тому поринути в той схожий на транс стан, у якому вона бачила Тіней. Але це було дещо складніше: треба було поєднати буденність і транс так само, як, аби побачити на аркуші паперу третій вимір, слід було дивитися водночас на два виміри.

І в Мері це вийшло – так, як колись вийшло із тримірними картинками.

– Ох! – вигукнула вона та перелякано схопилася за руку Серафіни: на залізній огорожі парку сидів лискучий чорний птах із червоними лапами та закругленим жовтим дзьобом – це була та сама альпійська крушиця, котру описала їй Серафіна.

Але подив жінки був таким великим, що вона вийшла зі зосередженого стану, і деймон зник.

– У тебе все вийшло, й наступного разу побачити його буде легше, – промовила відьма. – Перейшовши до свого світу, ти зможеш так само бачити деймонів інших людей. Утім вони не бачитимуть ні твого, ні Вілова деймонів – звичайно, якщо ти не навчиш їх цього.

– Зрозуміло... Це просто неймовірно!

Тут Мері спало на думку, що Ліра розмовляла зі своїм деймоном, отже, може, їй також пощастить?

Тим часом Віл уже прорізав вікно, і тепер вони з Лірою стояли біля нього, чекаючи, поки підійдуть жінки.

– Ви знаєте місце, на яке виходить прохід? – спитав хлопець.

Мері зазирнула у вікно і побачила по той бік, у своєму світі, тиху, обсаджену деревами вуличку з будинками у вікторіанському стилі, оточеними тінистими садками.

– Це на півночі Оксфорда, – відповіла жінка. – Взагалі-то звідси недалеко до моєї домівки, хоча я й не знаю, як називається ця вулиця.

– Я хочу піти до Ботанічного саду, – промовила Ліра.

Мері ще раз спробувала увійти у стан подвійного бачення, і цього разу вона досягла його досить легко: біля неї, на гілці, що нависала низько над тротуаром у її власному світі, сиділа крушиця. Охоплена нетерпінням, жінка простягла руку, і птах без вагань перелетів на неї. Вона відчула його маленьку вагу та його лапи, що міцно стиснули її палець, і піднесла руку до плеча, мовчки запрошуючи деймона пересісти туди. Птах усівся там із таким виглядом, наче просидів там усе життя.

«І так воно і є», – подумала Мері.

Вони знову вирушили темними вулицями, однак світ уже був іншим. На Хай-стрит майже не було автомобілів, і коли вони досягли коледжу Магдален і спустилися сходами, що вели до Ботанічного саду, то побачили, що навколо зовсім нікого немає. Перед ними були вигадливі ворота з кам`яними лавами поруч, і Серафіна та Мері сіли туди, а Віл із Лірою перелізли через залізну огорожу та опинилися в самому саду. Їхні деймони прослизнули між прутами та розчинилися в тіні рослин.

– Сюди, – промовила Ліра, потягнувши Віла за руку.

Вони пройшли повз ставок із фонтаном, розташований під розлогим деревом, а потім повернули ліворуч, обминули клумби та наблизилися до величезної сосни з численними стовбурами. За сосною височів кам`яний мур із проходом у ньому. Діти пройшли туди та опинилися в дальній частині саду, де дерева були молодшими, а місцевість була більше схожа на ліс, ніж на охайний парк. Ліра провела хлопця через крихітний місток, і вони присіли на дерев`яну лаву під низьким деревом із рясною кроною.

– Я так і думала! – вигукнула дівчина. – Я сподівалася на це й не помилилася... Віле, раніше, у своєму Оксфорді, я приходила сюди та сиділа на такій самій лаві кожного разу, коли мені хотілося побути самій – звичайно, разом із Пантелеймоном. Я подумала, що, може, якби ми обоє час від часу, скажімо, раз на рік, приходили сюди та сиділи тут годину-другу, то можна було б уявити, що ми знову поруч – адже ми дійсно були б поруч, ти сидів би на цій лаві у своєму світі, а я у своєму...

– Так, – сказав Віл, – поки житиму, я завжди приходитиму сюди, де б я не був...

– У день літнього сонцестояння, опівдні, – промовила Ліра. – Поки житиму, я буду тут у цей час...

Перед очима хлопця все розплилося, але він не став стримувати сліз, лише притиснув Ліру до себе.

– А якщо колись потім... – тремтячим шепотом продовжила вона, – якщо ми зустрінемо людину, котра нам сподобається і з якою ми схочемо одружитися, то повинні будемо гарно до неї ставитися, а не порівнювати весь час (ти зі мною, а я з тобою) і не нарікати, що ми з тобою не одружилися... І ми все одно раз на рік приходитимемо сюди, аби годину побути разом...

Вони міцно притиснулися один до одного та замовкли. Непомітно минали хвилини. Неподалік від них, на березі ріки, заворушилася та закричала якась пташина, потім через міст Магдален проїхало авто.

Нарешті вони розімкнули обійми.

– Ну що ж... – м`яко сказала Ліра.

Усе в ній було цієї миті нескінченно м`яким, і потім це було одним із улюблених спогадів Віла: граціозні лінії її тіла в напівтемряві, її очі, руки й особливо губи... Він знову і знову цілував їх, і кожен поцілунок наближував їх до найостаннішого.

Відчуваючи важкість і водночас невагомість від кохання, воно пішли до воріт. Мері й Серафіна мовчки чекали на них.

– Ліро... – промовив Віл, і в ту саму мить дівчина сказала:

– Віле...

Хлопець прорізав вікно до Ситагаза. Воно виходило у саму гущавину парку, що оточував величезний будинок, неподалік від того місця, де парк переходив у ліс. Пройшовши крізь вікно, вони подивилися на мовчазне місто, яке лежало внизу, дахи, криті черепицею, що виблискувала від місячних променів, башту, котра височіла над ними, та залитий світлом корабель у гавані.

Віл повернувся до відьми та якомога спокійніше промовив:

– Дякую, Серафіно Пеккала, за те, що врятували нас тоді від дітей, та за все інше. Будь ласка, дбайте про Ліру все її життя. Я так кохаю її...

У відповідь королева відьом поцілувала його в обидві щоки. Ліра щось шепотіла Мері, потім вони обійнялися, і спочатку Мері, а потім і Віл востаннє пройшли крізь вікно, опинившись у своєму рідному світі, в тіні дерев Ботанічного саду.

«Я мушу бути бадьорим, навіть зараз», – подумав Віл, але це було все одно, що втримати в руках розлюченого вовка, котрий намагався впитися іклами в горлянку. Втім, хлопцеві це вдалося, хоча й коштувало неймовірних зусиль.

Віл знав, що те саме відбувається в душі Ліри, і доказом цьому було напруження, що відчувалося в її посмішці.

Проте вона все одно посміхалася.

Квапливий останній поцілунок, такий незграбний, що вони стукнулися вилицями, а сльоза з її щоки перейшла на його обличчя. Їхні деймон також поцілувалися на прощання, і Пантелеймон пересік через поріг між світами та опинився в Ліриних руках. Віл почав зачиняти вікно, і за декілька секунд його вже не було, й разом із цим вікном із його життя зникла й Ліра.

– А тепер, – промовив хлопець, намагаючись говорити діловим тоном, але все одно відвернувши обличчя від Мері, – я мушу зламати ніж.

Він почав водити кінчиком леза по повітрю, відшукав знайому щілину і спробував згадати те, що сталося з ним у печері, коли він також прорізав вікно, а пані Кольтер раптом невідомо чому стала схожою на його матір, і ніж зламався – мабуть, тому, що натрапив на щось таке, чого він не міг розрізати, а саме його любов до матусі.

Тож він спробував зробити те саме: викликав перед своїми очами образ материного обличчя в ту мить, коли він востаннє її бачив – вона, налякана та засмучена, стояла у маленькій передній будинку пані Купер.

Але в нього нічого не вийшло. Ніж легко прорізав повітря та відчинив вікно до світу, в якому тривала злива: на землю посипалися важкі краплі, й Віл і Мері разом здригнулися. Хлопець швидко зачинив вікно та, спантеличений, задумався.

Проте його деймон знав, що їм слід робити – він просто промовив:

– Ліра.

Дійсно. Віл кивнув і, тримаючи ніж у правій руці, натиснув лівою на те місце в нього на плечі, де й досі лежала її сльоза.

І цього разу хлопець відчув, як ніж смикнувся в його долоні, наче намагаючись вирватися, та з гучним тріском розлетівся на шматки, котрі, виблискуючи, посипалися на землю, все ще вогку від дощу іншого всесвіту.

Віл став навколішки та почав їх збирати, а Кіржава своїми котячими очима допомагала йому відшукати в темряві найменші уламки.

Мері повісила рюкзак на плечі та сказала:

– Віле, слухай мене уважно. Ми з тобою майже не розмовляли, тож, можна сказати, й досі залишаємося один для одного незнайомцями. Але щойно ми з Серафіною Пеккалою присягнулися, що завжди дбатимемо відповідно про тебе та Ліру, а потім я пообіцяла Лірі, що, коли ти мені дозволиш, я буду твоїм другом – однак навіть якби я не давала цих обіцянок, я все одно запропонувала би тобі свою дружбу. Ми обоє геть самотні, тож, гадаю, нам не слід... Я маю на увазі, нам нема з ким говорити про все це, окрім як між собою. Крім того, нам обом ще доведеться призвичаїтися до життя зі своїми деймонами. А ще в нас обох великі неприємності, і коли все це не повинно поєднати нас, то навіть не знаю, що ще...

– У вас неприємності? – Віл уважно подивився у відверте, дружнє, розумне обличчя жінки.

– Річ у тому, що перед тим, як перейти до іншого світу, я розбила деяке обладнання в лабораторії, підробила документи та... Та разом ми впораємося з усім цим, а також із твоїми проблемами. Ми відшукаємо твою матір та забезпечимо її належним доглядом. І якщо тобі нема де жити, що ж, я не заперечуватиму, якщо ти житимеш у мене, і ми можемо оформити опіку – здається, так це називається? Звичайно, нам доведеться розробити, як то кажуть, легенду та дотримуватися її, але це не так уже й важко, так?

«Я й не знав, що в мене є друг, справжній друг», – подумав хлопець.

– Звичайно, так! – вигукнув він.

– Гаразд, тоді ходімо. Моя оселя десь за півмилі звідси, і ти знаєш, чого я зараз хочу найбільш за все? Чашечку кави! Ходімо ставити чайник.

 

За три тижні після тієї хвилини, коли Ліра побачила, як Вілова рука назавжди зачиняє вікно між їхніми світами, вона знову сиділа біля обіднього стола в коледжі Джордан – як тоді, коли вперше відчула на собі чари пані Кольтер.

Цього разу кількість гостей була значно меншою: тут були лише вона, Ректор і дама на ім`я Ганна Рельф, голова жіночого коледжу Святої Софії. Пані Ганна також була присутня на тому, попередньому прийомі, і навіть якщо Ліра була здивована, побачивши її тут, вона все одно дуже ввічливо привіталася з нею. Пізніше виявилося, що пам`ять дівчини підвела її: пані Ганна виявилася набагато розумнішою, цікавішою та приємнішою людиною, ніж та старомодна похмура особа, котру вона пам`ятала.

Поки Ліри не було, в коледжі Джордан, Англії та всьому світі відбувалися вельми важливі події. Здавалося, влада Церкви спочатку значно посилилася – було прийнято чимало брутальних законів, – але потім так само швидко послабшала: до влади в Магістраті, скинувши фанатиків, прийшли значно ліберальніші фракції. Генеральне Облаткове Братерство було розпущено, а Консисторський Суд Благочестя втратив Голову та перебував у стані сум`яття.

Після короткого, проте дуже бурхливого періоду змін усі коледжі Оксфорда знову поверталися до старовинних ритуалів і граніту науки. Утім щось минуло безповоротно: було вкрадено цінну колекцію срібних речей, що належала Ректорові, зникли деякі слуги, котрі працювали в коледжі все життя. Щоправда, служка Ректора Казенс нікуди не подівся, і Ліра вже готувалася відчути на собі його ворожість і зневагу – вони були ворогами, скільки вона себе пам`ятала. І коли він тепло привітав її та обома своїми долонями стиснув руку дівчини, вона була вражена в саме серце. Як він міг так змінитися?

Упродовж обіду Ректор і пані Ганна жваво обговорювали те, що трапилося за відсутності Ліри, і вона слухала їх, упадаючи то в сум, то в подив, то в замішання. Коли ж вони перейшли до вітальні та приступили до кави, Ректор промовив:

– А тепер, Ліро, ми хотіли би послухати тебе. Нам невідомо, де ти була, але ти, безперечно, бачила багато цікавого та важливого. Не хочеш розповісти нам про те, що ти пережила?

– Хочу, – відповіла дівчина, – однак не про все відразу. Я й досі не розумію щось із того, що я бачила, а інші події змушують мене тремтіти та плакати, але я обіцяю все вам розповісти. Проте ви також повинні пообіцяти мені дещо.

Ректор подивився на сивоволосу леді з деймоном-мавпою на колінах, і Ліра побачила, що вони обмінялися вкрай здивованими поглядами.

– І що саме? – спитала пані Ганна.

– Ви повинні пообіцяти, що повірите мені, – серйозно промовила Ліра. – Я знаю, що далеко не завжди казала правду, і в деяких місцях я могла залишитися живою, лише брешучи та вигадуючи різноманітні історії. Тож я знаю, якою я була раніше, і знаю, що ви це знаєте, але те, через що я пройшла насправді, є надто важливим для мене, і якщо ви збираєтесь повірити лише половині того, що я вам скажу, я не стану розповідати вам нічого. Отже, я обіцяю казати правду, якщо ви дасте обіцянку повірити їй.

– Гаразд, я обіцяю, – погодилась пані Ганна.

– Я теж, – сказав Ректор.

– Знаєте, про що я шкодую більше за все? – спитала Ліра. – Мені шкода, що я втратила вміння читати алетіометр. О Ректоре, воно просто прийшло до мене невідомо звідки, а потім там само невідомо чому залишило мене! Колись я вміла це робити так гарно – вміла переміщатися вниз і вгору по значеннях, бачити зв`язок між ними. Це було схоже на... – дівчина посміхнулася та повела далі: – на мавпу на дереві, так швидко я вміла його читати. І раптом усе це кудись поділося. Я не розуміла сенсу того, що мені показував алетіометр, навіть не пам`ятала нічого, крім основних значень, – скажімо, я й досі пам`ятаю, що якір означає надію, а череп – смерть, але це й усе. А всі тисячі значень... я втратила їх розуміння.

– Ні, не втратила, Ліро, – промовила пані Ганна. – Відповідні книжки й досі є в бібліотеці Бодлі, і ніхто не заважає тобі вивчати їх.

Пані Ганна сиділа навпроти Ректора в одному з крісел біля каміна, а Ліра розташувалася на дивані між ними. Кімната була освітлена лише лампою, що висіла над стільцем Ректора, однак її вистачало, щоб Ліра добре бачила обличчя своїх співрозмовників. Наразі дівчина піймала себе на тому, що розглядає обличчя жінки: воно було добрим, проникливим і мудрим, але зрозуміти думки пані Ганни було анітрохи не легше, ніж читати алетіометр.

– Ну що ж, Ліро, – сказав Ректор, – ми повинні подумати про твоє майбутнє.

Ці слова змусили дівчину здригнутися, однак вона опанувала себе й сіла рівно.

– Весь той час, поки мене не було, – почала вона, – я жодного разу про це не думала. Я думала лише про те, що відбувалося в ту мить, в той день. Багато разів у мене навіть виникала думка, що в мене зовсім не буде майбутнього. А тепер... Я раптом зрозуміла, що в мене попереду ще ціле життя, але й гадки не маю, що з ним робити – це ніби мати алетіометр, однак не знати, як його читати. Гадаю, мені доведеться працювати, проте де саме? Імовірно, мої батьки – багаті люди, але я впевнена, що вони не подумали про те, що можна було б відкладати гроші для мене, та в кожному разі мені здається, що вони вже розтратили своє багатство, тож навіть якби в мене було законне право претендувати на щось, це «щось» було би просто мізерним. Ректоре, я не знаю, що мені робити. Я повернулася до коледжу Джордан, тому що колись це був мій дім, і мені більше нема куди йти. Гадаю, король Йорик Бернісон дозволив би мені жити на Свольбарді, а Серафіна Пеккала – разом із її відьмацьким кланом, але я не ведмідь і не відьма, і хай там як я їх люблю, ті місця не для мене. Можливо, мене взяли б цигани... Однак насправді я не знаю, що мені робити далі. Я наче заблукала в житті.

Дорослі уважно дивилися на дівчину й бачили, що її очі виблискують більше, ніж зазвичай, і що вона задирає підборіддя з виглядом, котрий вона, сама того не знаючи, перейняла у Віла. «Вона виглядає водночас розгубленою та нескореною», – захоплено подумала пані Ганна, а Ректор побачив також дещо інше: уся Лірина несвідома грація зникла, і вона почувалася у своєму вже не дитячому тілі вельми незручно. Проте він усе одно ніжно любив цю дівчину і наполовину з гордістю, наполовину з побожним острахом подумав, якою чудовою жінкою вона стане незабаром.

Ректор сказав:

– Ліро, поки стоїть цей коледж, в тебе завжди буде свій дім – якщо, звичайно, він тобі потрібен. Що ж до грошей, твій батько передав коледжу значну суму з умовою, що ми вдовольнятимемо всі твої потреби, хай там якими вони є.

Насправді лорд Ізраель нічого такого не робив, однак коледж Джордана був далеко не бідним закладом, а в його Ректора були власні гроші, котрі збереглися навіть після останніх зрушень.

– Але я не про це, – вів далі Ректор. – Тобі слід учитися. Ти ще дуже молода, і досі рівень твоїх знань залежав... Будьмо відвертими: від то???го, кого зі своїх учителів ти не надто залякувала, – з посмішкою промовив чоловік. – Твоя освіта була геть безсистемною. Може виявитися так, що після належного навчання у тебе проявляться таланти на царинах, про які ми навіть подумати не могли. Проте якщо ти збираєшся зробити вивчення алетіометра метою всього свого життя та свідомо вчитимеш те, що ти колись знала інтуїтивно...

– Саме так! – рішуче промовила Ліра.

– ... тоді навряд чи я зможу зробити щось краще, ніж передати тебе до рук моєї доброї подруги пані Ганни. Її знання в цій галузі є неперевершеними.

– Зараз я висловлю свої думки, – сказала жінка, – і тобі необов`язково відразу давати відповідь. Можеш обміркувати мою пропозицію протягом деякого часу. Мій коледж не такий старий, як Джордан, і в будь-якому разі ти надто молода, щоби стати його студенткою, але декілька років тому ми придбали в північній частині Оксфорда великий будинок та вирішили заснувати там пансіонат. Я б хотіла, щоби ти зустрілася з директрисою та вирішила, чи не хочеш стати нашою вихованкою. Бачиш, Ліро, невдовзі тобі знадобиться дружба дівчат твого віку. Коли ми молоді, то вчимося від інших деяких важливих речей, і я не думаю, що Джордан може забезпечити тебе всіма ними. Директриса пансіонату – розумна, енергійна, доброзичлива та обдарована багатою уявою молода жінка, і ми раді, що взяли на цю посаду саме її. Можеш поговорити з нею, і якщо ця ідея припаде тобі до душі, зроби коледж Святої Софії своєю школою так само, як Джордан був твоїм домом. А коли ти хочеш систематично вивчати алетіометр, ми можемо зустрічатися у приватному порядку. Але, люба, ця наука потребує дуже багато часу. Та й узагалі, в тебе є час – можеш не відповідати мені прямо зараз.

– Дякую, пані Ганно, – відповіла Ліра, – я обов`язково як слід усе обміркую.

 Ректор віддав Лірі свій особистий ключ від дверей саду, і тепер вона могла ходити туди коли схоче. Тієї ж ночі, коли охоронець уже збирався зачинити вхід до коледжу, дівчина та її деймон прослизнули надвір та пішли темними вулицями, слухаючи, як усі оксфордські дзвони відбивають північ.

Щойно вони опинилися в Ботанічному саду, Пантелеймон побачив мишу та кинувся за нею в темряву, але передумав і скочив на величезну сосну. Спостерігати за тим, як він стрибає по гілках так далеко від неї, було Лірі дуже приємно, проте слід було виявляти обережність, бо хтось міг їх побачити: відьмацька спроможність віддалятися від свого деймона, що далася їй таким болем, мала залишитися таємницею. Колись вона обов`язково продемонструвала б це вміння своїм друзям-хлопцям й дістала б величезне задоволення, спостерігаючи, як вони перелякано витріщили очі, однак Віл показав їй, як важливо вміти мовчати та триматися в тіні.

Дівчина сіла на лаву та дочекалася Пантелеймона. Він обожнював заставати її зненацька, проте звичайно їй удавалося побачити його ще до того, як він наблизиться до неї, і цього разу Ліра знову помітила його довжелезну тінь, котра зміїлася вздовж берега річки. Вона повернула голову в інший бік і прикинулася, що не бачить його, але потім, коли він стрибнув на лаву, раптом схопила його.

– Мені не вистачило лише трохи, – заявив деймон.

– Аби хоч раз захопити мене зненацька, тобі доведеться ще довго тренуватися. Я почула твоє наближення. Ще коли ти був біля воріт.

Пантелеймон усівся на спинку лави та уперся лапами в плече дівчини.

– Так що ми скажемо тій жінці? – спитав він.

– Звичайно, погодимося, – відповіла Ліра. – Зрештою, поки що йдеться лише про те, щоб зустрітися з директрисою, а не про те, щоби навчатися в цьому пансіонаті.

– Але ж ми навчатимемося там?

– Мабуть, так, – промовила дівчина.

– Гадаю, там буде гарно.

Ліра подумала, якими будуть інші учениці. Вони могли бути розумнішими чи досвідченішими за неї, і, безперечно, вони знатимуть більше речей, важливих для дівчат її віку. А вона не зможе розповісти їм і сотої частини того, що вона знає, тож вони матимуть її за неосвічену дурепу.

– Як ти гадаєш, пані Ганна дійсно знається на алетіометрі? – запитав Пантелеймон.

– Коли в тебе є ті книжки, в цьому немає нічого дивного. Цікаво, скільки їх усього? Я впевнена, ми можемо вивчити їх від палітурки до палітурки, й тоді можна буде обходитися без них. Ти тільки уяви собі: завжди тягати із собою сто великих книжок... Пантелеймоне!

– Що?

– Ти колись розповіси мені, що ви з деймоном Віла робили, коли ми подорожували окремо?

– Колись розповім, – відповів деймон. – А Кіржава колись розповість це Вілові. Ми домовилися, за якими ознаками визначимо, коли настане цей час, однак до того ми нічого вам не скажемо.

– Гаразд, – миролюбно погодилася Ліра.

Сама вона розповіла Пантелеймонові все, але він мав повне право тримати щось у таємниці від неї – адже вона тоді залишила його!

Дівчині було дуже приємно думати про те, що їх із Вілом поєднує ще одна річ. Вона подумала, чи настане колись у її житті година, впродовж якої вона жодного разу не згадає про Віла, не звернеться до нього подумки, не смакуватиме спогади про все те, що вони робили разом, не сумуватиме за його голосом, його руками та його коханням. Вона й уявити собі не могла, що таке по-справжньому когось кохати, і з усього того, що вражало її в її пригодах, це вразило її найбільше. Вона подумала, що слід, котрий його кохання залишило в її серці, схожий на рану, що ніколи не загоїться, та дівчина й не бажала, щоб вона загоювалася.

Пантелеймон зісковзнув зі спинки лави та згорнувся клубком у неї на колінах. Тут, у темряві, їй, її деймону та їхнім таємницям нічого не загрожувало. Десь у цьому сплячому місті лежали книжки, що знову навчать її читати алетіометр, а ще тут є добра та знаюча жінка, котра всього навчить її, та дівчата в її майбутній школі, які знають набагато більше, ніж вона.

«Їм це ще невідомо, але вони неодмінно стануть моїми подругами», – подумала Ліра.

– Ти пам`ятаєш, що сказав Віл..? – пробурмотів Пантелеймон.

– Коли?

– На узбережжі моря, якраз перед тим, як ти спробувала скористатися алетіометром. Мовляв, інших світів для нас не існує – саме це сказав тобі його батько. Але це не все, що він тоді казав.

– Так, я пам`ятаю. Він хотів сказати, що небесного царства більше немає, що воно залишилося в минулому. Нам не слід жити так, наче всі ті події були важливішими, ніж життя у цьому світі – найважливіше місце завжди знаходиться там, де перебуваємо ми.

– Він сказав, що ми маємо збудувати дещо...

– Ось чому нам потрібне повне життя, Пантелеймоне. В іншому разі ми обов`язково пішли б разом із Вілом і Кіржавою, чи не так?

– Звичайно! А вони пішли би з нами. Проте...

– Проте тоді ми не змогли би збудувати це – на такі дії неспроможна людина, в якої «я» посідає перше місце. Ми повинні бути бадьорими, доброзичливими, допитливими, хоробрими та терплячими, повинні вчитися, думати та багато працювати – всі ми, в усіх світах, і тоді ми збудуємо...

Пальці дівчини занурилися у глянсуватий смух деймона. Десь у саду співав соловей, Ліриного волосся та листя в неї над головою торкнувся легкий вітерець. Почали відбивати – кожен по одному удару – міські дзвони: один високим, інший низьким голосом, один близько, інший далеко, один надтріснутий і дратівливий, інший серйозний і гулкий, але всім своїм різноголоссям вони підтверджували, що настала перша година ночі. У тому, іншому Оксфорді, у якому вони з Вілом цілувалися на прощання, також, мабуть, дзвонили дзвони і співав соловей і слабкий вітерець ворушив листя Ботанічного саду.

– І тоді що? – сонним голосом запитав деймон. – Що ми збудуємо?

– Небесну республіку, – промовила Ліра.