Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Отрывок из романа «Виклик»

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАГИБЕЛЬ РОДИНИ ДАНІВ


Розділ 1

«Я здуріла, це однозначно. Треба бути хворою на всю голову та ще й мати відповідну медичну довідку, щоб вирушити у цю подорож! «Феєрична мандрівка під вітрилом з моєю сім’єю!» Та ще й із Джейком!»
Ця думка мучила мене ось уже кілька тижнів, але сьогодні я вперше висловлюю її вголос. І навіть не висловлюю, а, фактично, волаю її на всю міць своїх легенів. Дякувати богові, офіс Сари у Верхньому Вест-Сайді колись був студією, де записувалися ток-шоу. Тому стіни тут звуконепроникні — принаймні, так каже мені Сара.
— З огляду на мою поведінку стіни цієї кімнати також мають бути оббитими повстю — як у камері для божевільних!
— Ні, ти не божевільна, — відповідає мені Сара, незмінно спокійна та врівноважена. — Може, ти просто береш на себе більше, аніж спроможна? Як гадаєш?
— А хіба я не була такою завжди?
— Та отож, — відказує вона. — Принаймні, відтоді, як ми з тобою познайомилися. Тільки бога ради не нагадуй мені, коли це сталося.
А чому б не нагадати — це трапилося двадцять сім років тому, якщо точно. Ми з Сарою були першокурсницями Єльського університету і виявили, що обидві є прихованими фанатками серіалу «Лікарня загального профілю». Смішно сказати, але в глибині душі нам також страшенно подобався Блекі, персонаж цього серіалу, якого грав дуже молодий і неймовірно талановитий актор Джон Стамос.
Господи, як же давно то було!
Та хай там як, а останні два місяці Сара була мені не лише найліпшою подругою й названою сестрою. Вона була також доктором Сарою Барнет, моїм психіатром.
Звісно, на папері угода виглядала не надто привабливо. Але ж хто живе за паперами? Хто завгодно, тільки не я.
Я живу на кофеїні, адреналіні та безжально-напруженій, по шістнадцять годин на зміну, роботі в лексинґтонському шпиталі, де працюю кардіохірургом. І ця робота мені дуже до душі. Мені здається, що я для неї народилася. Я не мала достатньо часу й терпіння, щоб подовгу ходити до психотерапевта зі своїми проблемами. Тому я звернулася до Сари. Бо її думка для мене найавторитетніша. І нікому я так не довіряю, як їй. Крапка.
— Ні, я зовсім не намагаюся відрадити тебе від подорожі під вітрилом, Кетрін. Навпаки, я гадаю, що це потрясна ідея, — каже Сара. — Мене лише турбує те, що ти покладаєш на неї надто багато сподівань, а також те, що внаслідок ти й дітлахи відчуватимуть скутість та напруженість. А що як ця мандрівка нічого не дасть?
— О, така проблема розв’язується дуже легко, — відказую я. — Я просто повбиваю їх, а потім зніму на себе руки — і всім нам одразу ж стане набагато легше.
— Прекрасно, — як завжди спокійно мовить Сара з безпристрасним виразом обличчя. — Втішно знати, що ти маєш, про всяк випадок, план Б.
Ми не витримали й розреготалися. З ким іще із психіатрів я могла б поводитись отак невимушено?
Втім, Сара має рацію. Я дійсно покладаю аж надто великі надії на цю подорож. Занадто великі. Та тільки я не можу вчинити інакше.
Не можу, бо моя сім’я розвалюється в мене на очах і мені здається, що це виключно моя провина.


Розділ 2

Якщо спробувати коротко — і не надто нудно — переповісти мою особисту життєву історію, то серйозні проблеми почалися чотири роки тому, коли несподівано загинув Стюарт, мій чоловік. Це був спустошливий удар. Навіть попри те, що Стюарт частенько зазирав під чужі спідниці. Та я винуватила в цьому себе не менше, аніж його, бо була надто вже зайнята кар’єрою й роботою.
Проте ще дужче смерть мого чоловіка вдарила по наших трьох дітях. Але спершу я цього не помітила. Може, була вельми зосереджена на собі.
Спочатку мені чомусь здавалося, що наша родина згуртується і ми всі разом якось переживемо це нещастя. Однак виявилося, що я себе обманювала.
Річ у тім, що Стюарт правив у нашій родині за якір, осердя. Я ж частіше перебувала не вдома, а у шпиталі або ж на виклику. Без Стюарта дітлахи ставали відокремленими один від одного острівцями. Ставали сердитими, неорганізованими, а ще гірше — не надто хотіли зі мною спілкуватися. Ні, я їх не звинувачую. Якщо чесно, мені б ніколи не загрожувала честь дістати звання «Найкращої матері року». Я, як і багато інших жінок, є ходячим доказом того, що насправді дуже важко поєднувати успішну кар’єру і водночас будувати прекрасні стосунки зі своїми дітьми. Не скажу, що це неможливо в принципі, але дуже, дуже важко.
Та все це має змінитися. Принаймні, я на це сподіваюся. Відчайдушно і всім серцем.
З наступної п’ятниці я беру відпустку і мене не буде в лексинґтонському шпиталі цілих два місяці. Доктор Кетрін Дан бере офіційну відпустку.
Більшу частину літа я проведу з дітлахами на яхті «Родина Данів». Вона завжди якось об’єднувала нас, коли Стюарт був живий. Ця яхта була його втіхою та гордістю. Мабуть, саме тому я так і не наважилася її продати. Не могла я так учинити — через своїх дітей.
Не сумніваюся, що Керрі, Маркові й Ерні ця ідея страшенно не сподобається, але мені байдуже. Я притягну їх на цей вітрильник, навіть якщо вони хвицатимуться, кусатимуться та верещатимуть!
— До речі, є одна добра новина, — кажу я Сарі під кінець прийому. — Діти нарешті припинили називати мою задумку «Відпочинок неблагополучної родини Данів».
— Дійсно, добра новина, — зауважує Сара і сміється своїм дзвінким сміхом, що так мені подобається.
— Ага, — додаю я. — Тепер вони просто називають це «Наша вбита відчуттям провини мамця влаштовує нам подорож до пекла».
Сара знову сміється, і цього разу я сміюся разом із нею. Але водночас мені кортить розплакатися і вистрибнути ластівкою з вікна її офісу.
До чого я дожилася? І як уберегти нашу сім’ю?
Два важкі запитання, на які наразі я не маю відповіді.


Розділ 3

Після легкої мжички, що вперто тривала увесь п’ятничний ранок, удень на пристань Ґоут-Айленд у фешенебельному та аристократичному Ньюпорті, що в штаті Род-Айленд, опустився туман.
Туман.
«Як вчасно», — подумав Джейк Дан, розминаючи своє тіло. Високий та стрункий, він стояв на тиковій палубі яхти, що колись належала його покійному братові. Можливо, ця думка зайшла йому в голову тому, що він і досі не визначився стосовно майбутньої подорожі — що від неї чекати, як вона обернеться взагалі. Чи не доведеться йому потім жалкувати?
Все, що він знав напевне, — це інтонація, з якою його колишня невістка Кетрін розмовляла з ним по телефону. Вимогливо. З нотками відчаю в голосі. Казала, що їй дуже потрібна, вкрай потрібна ця подорож із дітьми. Наче то була остання її надія.
Тому Джейк ніяк не міг їй відмовити, коли вона попрохала його бути капітаном. Ніяк не міг. Кетрін він ніколи не відмовляв.
Джейк збирався був продовжити свій остаточний огляд яхти, аж раптом почув, що його гукає знайомий голос:
— Агов, як справи, Джей Ді? Приємно тебе бачити.
Джейк обернувся і побачив Дарсі Гаммерман, жінку-капітана моторного човна. Дарсі стояла просто під ним на поверхні доку. На ній була футболка з логотипом Ґоут-Айленда, і такі футболки мав носити увесь персонал пристані. Тільки футболка Дарсі була вицвілою, що вказувало на тривалий стаж роботи та високу посаду. Ще б пак! Ця пристань належала їй та її братові Роберту.
— Привіт, Дарсі! А ти що тут поробляєш? — поцікавився Джейк своїм звичним невимушеним тоном.
— Та так, — відповіла Дарсі Гаммерман і так само невимушено усміхнулася. Маючи тридцять з гаком років, вона була тендітна, приваблива і завжди дуже засмагла. — Те, що й кожного дня: доправляю багатіїв до їхніх яхт, кожна з яких коштує значно більше за мій будинок.
Джейк розсміявся і побачив, що Дарсі дивиться пильним оком на яхту «Родина Данів».
— Ну, і як вона тобі? — поцікавилася Дарсі. — Можна на ній виходити в море чи ні?
— Трохи іржава, але для плавання цілком годиться, — відповів Джейк, бо знав цей вітрильник як ніхто інший.
Виріс він у Ньюпорті, був наймолодшим сином у сім’ї затятих моряків, і ходити в море на човні було для нього все одно що дихати. З усієї родини Данів саме йому судилося стати найвидатнішим моряком. Двічі він вигравав найпрестижніші — і найважчі — перегони Ньюпорт—Бермуди в класі крейсерських яхт.
Проте Дарсі не надто переконала Джейкова побіжна оцінка готовності яхти. Вона й далі оглядала човен, і її занепокоєння зростало.
— Щось не так? — спитав він жінку. — Уздріла щось таке, чого не побачив я?
— Та ні, нічого.
— Скільки я тебе вже знаю? Років з десять? Досить, аби втямити, що ти щось таки знайшла. Що саме? Скажи.
Очі Дарсі перетворилися на вузькі щілинки.
— Та ні, просто негарне передчуття, спричинене ідіотськими забобонами, не більше того.
Джейк кивнув і не став вимагати пояснень. Йому й не треба було. Він і так чудово знав, що мала на увазі Дарсі. Серед бувалих моряків забобони є досить поширеними. І Джейк вірив у них. Ну, не те щоб беззастережно, але все одно певним чином вірив. І це тиснуло на його психіку. Висіло на душі двотонним якорем. Судно, що втрачає у морі свого капітана, довічно перетворюється на корабель-привид.
Брат Джейка, Стюарт, загинув, пірнаючи з аквалангом з яхти «Родина Данів». Його балон чомусь вийшов з ладу, і йому стало нічим дихати. Стюарт пірнув, але так і не виринув. Його тіло знайшли вже пізніше. Тому забобони забобонами, а для Джейка яхта його старшого брата була ще постійним нагадуванням про трагедію, яку він хотів би викреслити зі своєї пам’яті. Та якби ж то міг! Була б його воля, він продав би цю кляту штуковину ще до того, як устигла осісти земля на Стюартовій могилі.
Проте Кетрін уперто не хотіла цього робити — може, суто з сентиментальних причин, хтозна. Боже правий! Таж існують такі речі, як весільні стрічки або подарований годинник, але ж не яхта типу «Морріс» із титановим корпусом завдовжки шістдесят два фути!
До того ж усі ці чотири роки човен ніяк не використовувався, а простояв у якомусь великому сараї. Кетрін з дітьми нікуди на ньому не виходила. І навіть жодного разу не приїхала його оглянути.
Дарсі скорчила гримасу.
— Вибач мені, Джейку. Такий ідіотизм із мого боку. Зі мною це інколи буває. Я не збиралася лякати тебе своїми дурними теревенями. Тож я стулю свою пащекувату пельку і більше нічого не скажу. Краще пізніше, аніж Ніко(???)ли.
— Дурниці, Дарсі, не переймайся. Все буде гаразд.
— Звісно, що буде. На тебе чекає фантастична подорож, — мовила Дарсі, натужно зображаючи оптимістичну посмішку. — Може, тобі чимось допомогти перед виходом у море?
— Та ні, сам упораюся. Перекажи від мене привіт своєму братові Роберту, — відповів Джейк, зиркнувши на наручний швейцарський годинник фірми TAG Heuer. Родина Данів з Мангеттена запізнювалася. Інакше й бути не могло. — Все, що мені треба, — це дочекатися прибуття «команди».


Розділ 4

Через сорок хвилин родина Данів нарешті прибула. Принаймні, її молодший контингент. Оскільки над пристанню і досі висів щільний туман, Джейк спершу почув, а лише потім побачив свою племінницю та двох небожів.
«Ці діточки лаються як останні бомжі. Може, їм дійсно слід сходити в море, щоб провітрити свої мозки», — спало йому на думку.
Востаннє Джейк мав нагоду побути в компанії Данів-молодших та послухати їхні балачки, від яких в’янули вуха, одинадцять місяців тому, коли Кетрін гуляла своє друге весілля на мисі Код у шикарному готелі «Четгем Барз Інн». Поруч із Пітером Карлайлом Кетрін виглядала щасливою та світилася радістю — принаймні, так здавалося. А ще у Джейка також склалося враження, що цілий тиждень Керрі, Марк та Ерні Дан тільки те й робили, що сварились одне з одним.
Стоп, невеличке уточнення. То не враження склалося, то насправді було так.
І зараз, знову почувши їхні невдоволені та задерикуваті голоси, Джейк одразу ж збагнув, що у взаєминах між представниками молодшого покоління, котрі невдовзі мали стати членами його екіпажу, жодних змін не відбулося.
— Я ж казав вам, що треба йти сюди, ідіоти. Я завжди маю рацію. А ось уже й човен видно.
Джейк кивнув сам до себе. Це явно Марк, кінчений ледацюга. Такий собі Голден Колфілд двадцять першого століття .
— Ти кого називаєш ідіотом, бовдуре? Це тебе, а не мене спіймали минулого місяця на гарячому, коли ти курив траву в гуртожитку. Ото облажався так облажався!
Ага, а це не інакше як Керрі, наша єльська студентонька, а у цієї студентоньки, наскільки я знаю, останнім часом нерви не в порядку.
— Та невже? — вигукнув Марк. — Та ти сама кинула курити траву лише тому, що тебе розперло від ласощів, на які тягне після марихуани! Твоя дупа луснула б від жиру, сестричко!
— Пішов у сраку!
— Тільки після тебе!
Цієї миті почувся ще один голос, набагато тонший і навіть приємний на слух.
— Вибачте, що перериваю таку змістовну й повчальну розмову між моїми старшими за віком братом та сестрою, але мені не дає спокою одна думка.
— Яка, бовдуре? — спитала Керрі.
— Цікаво, а чому дядько Джейк так ніколи й не одружився? На голубого він не схожий, еге ж? Утім, я не хочу сказати, що бути голубим — це погано.
Джейк не втримався і розсміявся. Молодець, Ерні, класно ввернув! Недоречне, але цікаве запитання для будь-якої ситуації.
Нарешті крізь пасма туману виринули троє менших Данів. Забачивши Джейка, вони всі негайно розпливлися в посмішках. Вони могли зневажати одне одного, але геть усі любили свого дядька. Він був «престижним» родичем. Правду кажучи, саме ця обставина і стала головною причиною того, що вони зрештою здалися й погодилися на подорож.
Утім, небожі не збиралися йому про це казати. Адже то було б украй «непрестижно».
— Як ся маєш, Керрі? — спитав Джейк, обіймаючи дівчину за плечі. Він помітив, що бідолаха явно схудла. Аж надто сильно. Та нічого. Це ми, дай боже, швидко вилікуємо.
Керрі ляснула себе долонею по худому стегну.
— А як ти гадаєш? Заради цієї кошмарної подорожі, що начебто має згуртувати нашу сім’ю, мені довелося покинути літній відпочинок у Парижі біля Сени, — пирхнула вона. — А що б ти вибрав, дядечку? Париж або яхту «Родина Данів»? Га? Париж чи родину Данів?
— Приємно бачити тебе, люба, — відказав Джейк, пускаючи повз вуха невдоволену ремарку. — Я вже зробив вибір: це яхта «Родина Данів».
Потім він обернувся і привітався з Марком, цюкнувшись із ним стиснутими кулаками.
— А ти як, друзяко? Чим тобі довелося офірувати заради цієї подорожі?
— Валері Д’Александер, — відповів Марк, пригладивши рукою скуйовджену чуприну, що вже місяцями не бачила не те що цирульника, а може, навіть гребінця.
— В-а-а-л-е-р-і-і-і! — зумисно противним голосом пропищав Ерні. — То є його темпераментна та хтива подружка з Ексетера. Втім, може, вона й не хтива. Але дошлюбним сексом вони займаються!
— Даруй, що спитав, — сказав Джейк і додав, звертаючись до Ерні: — А тебе хто просив лізти з коментарями?
Ерні знизав округлими плечима. Дитяча повнота вперто трималася в його майже підлітковому тілі.
— Розумієш, дядечку Джейк, я єдина дитина з родини Данів, кому хочеться тут бути, — сказав він. — І це правда.
— Що ж, бодай один охочий, і то добре.
— Ага. А ще я вичитав у одному з матусиних медичних журналів, що перезміна обстановки вважається дуже корисною для дітей, які зростають у здебільша міському довкіллі.
Не вірячи своїм вухам, Джейк осміхнувся. Що ж трапилося? Невже діти більше не читають коміксів?
— Так скільки, кажеш, тобі років, Ерні? — спитав він. — Вісімнадцять, еге ж?
— Десять. Але за мангеттенськими мірками це приблизно шістнадцять. До того ж маю лексикон учня старших класів.
— Воно й видно. А де твоя мама?
— Та десь відстала зі своїм хвалькуватим містером Адвокатом та багажем.
— Хвалькуватим містером Адвокатом? Невже я і досі чую нотки ворожості до твого вітчима? — спитав Джейк. — Розслабся. А що з багажем? Може, їм треба допомогти?
— Треба — аж далі нікуди! А навіщо їм тоді отой водій лімузина, в якому вони їдуть з аеропорту?
Джейк недовірливо кліпнув очима. Йому почулося чи Керрі дійсно це сказала? Та ні, таки дійсно сказала.
Туман на пристані поступово почав розвіюватись, і у Джейковій голові теж розвиднілося. Він іще достеменно не знав, як складеться їхня подорож, але дещо він раптом зрозумів чітко і ясно. Невже Кетрін не помічає, в чому корінь проблеми? Серйозної проблеми! Ці шибайголови просто зіпсовані. Навіть гнилі. Так, вона дає їм материнську любов, але це не та любов, яка їм справді потрібна.
Одначе Джейк знав, що немає такої проблеми, яку б він не зміг подолати. «Двох місяців на яхті буде цілком достатньо», — подумав він. Підіймати, регулювати та ладнати вітрила. Вправлятися з підйомником. Шкребти палубу.
Хоч би що там було, а він обов’язково зробить людьми цих зіпсованих засранців.

Розділ 69

Татем відступив від мікрофонів, і Мілкрест прошепотів йому на вухо:
— Ми дещо знайшли, сер.
Нарешті! Він уже давно хотів почути ці чотири слова! Але ж як довго довелося на них чекати!
Швидко вдягнувши свою звичну непроникну маску гравця в покер, Татем повернувся до натовпу репортерів і оголосив, що має терміново взятися до невідкладної справи. Ніхто із журналістської братії на це не купився, але йому було байдуже. Не встигли репортери загорлати «А що це за справа?!», як капітан уже зник за воротами бази.
І подався прямо до оперативного відділу.
— Ми знайшли рятувальний жилет, сер, — сказав Мілкрест, поки вони йшли коридором. — Напевне, на яхті сталася пожежа, бо жилет сильно обгорів.
— А звідкіля ви знаєте, що той жилет саме з цієї яхти? — спитав Татем.
— А він сам про це сказав, — відповів Мілкрест і злегка посміхнувся. — Дивно, але власники яхти, вочевидь, підписали кожен жилет. На комірцеві був вишитий напис: «Родина Данів».
— Знайшли лишень один жилет?
— Наразі один.
— І більше нічого? Уламків, плям мазуту?
— Поки що нічого. Ми знову оглядаємо район, поступово збільшуючи радіус. Утім, ураховуючи те, що жилет сильно обгорів…
— Зрозуміло, — мовив Татем. — Скоріш за все, вони більше нічого й не знайдуть.
Мілкрест рвучко розчинив двері, пропускаючи шефа в кімнату, і той негайно прикипів поглядом до унтер-офіцера, що сидів за радіо.
— Чия група його знайшла? — спитав Татем. — Група Пауела?
— Ні, група Гокінса, — відповів радист.
— Вони зараз на каналі секретного зв’язку?
— Так, сер, і чекають на вас.
Унтер-офіцер зв’язався з групою, і вони відповіли через кілька секунд.
— Гарний улов, хлопці, — сказав Татем, і він був щодо цього абсолютно щирим. Бо знайти рятувальний жилет в океані — це було те саме що відшукати горезвісну голку в копиці сіна.
Тепер він мав поставити їм питання з-поміж питань.
— А чи далеко ви перебуваєте від початкових координат, що їх видав нам аварійний маяк яхти?
— У тім-то й проблема, — забубонів у гучномовцях голос пілота Гокінса, командира групи. — Ми зараз набагато дальше, аніж їх здогадно могло занести течією чи панівними в цьому районі вітрами. Капітане, ви розумієте, про що я.
Татем замовк. З одного боку, стало очевидно, чому пошуковим групам так довго не вдавалося нічого знайти. Бо яхта «Родина Данів» ніколи не перебувала за вказаними координатами.
З другого боку, ситуація прояснилася, принаймні з погляду Берегової охорони. Надії на те, що хтось вижив, не було.
— Сер, які будуть вказівки? — спитав Мілкрест.
Це запитання вивело капітана із задуми.
— Вибачте, що ви сказали?
— Може, Гокінсу слід знову облетіти увесь район?
Татем трохи помовчав, натискаючи пальцями на скроні, наче намагаючись вичавити з себе відповідь, яку він не хотів давати. Але мусив.
— Ні, — нарешті сказав він. — Накажіть їм повернутися. Накажіть усім повернутися. Пошук закінчено. Район надто великий. А яхта «Родина Данів» затонула.


Розділ 70

Наступного ранку Пітер насолоджувався своєю самотністю у величезній квартирі Кетрін з п’ятьма спальнями, розташованій на Парк-авеню. Однак розкошував він недовго. Продзижчав дзвінок унутрішнього зв’язку, і йому повідомили, що щойно прибула Сара Барнет.
І де вона взялася на мою голову?! Тільки її тут бракувало!
Сара прийшла першою висловити Пітеру своє співчуття, але вона була останньою, кого б він хотів бачити. А радше, він не хотів її бачити взагалі. Особливо тут, у квартирі Кетрін.
Попри те що їм доводилося кілька разів спілкуватися за різних обставин, Пітер не надто добре знав найкращу подругу Кетрін, та й не хотів знати. І тут не було якоїсь особистої причини. Навпаки, причина була суто професійною.
Сара була психіатром з Нью-Йорка. А Пітер терпіти не міг психіатрів, хоч із Нью-Йорка, хоч із будь-якого іншого міста.
Ще з дитинства.
Коли Пітеру було дванадцять і він зростав у Ларчмонті, батьки спіймали його на тому, що він цупив кошти з їхніх гаманців. Він почав виправдовуватися тим, що йому не вистачало тих кишенькових грошей, які вони йому давали. Батьки всипали йому добрячого прочухана. Але водночас збільшили вдвічі суму кишенькових грошей, наївно сподіваючись, що у сина більше не виникатиме спокуси заглядати до їхніх гаманців. Проте невдовзі батьки переконалися, що річ не в тім, скільки грошей вони давали Пітеру. Сума не важила. Їхньому недолугому синочку все одно було б мало.
Він хотів мати більше. Тому вони повели Пітера до психіатра. Коли цей ескулап не зміг розібратися в причинах, батьки потягли його до іншого «психа». Потім — іще до одного.
І Пітер зненавидів психіатрів. Вони були для нього не більш аніж солодкоголосими нікчемами, які щось занотовують у робочі записники і ставлять ідіотські запитання на кшталт «А що ти при цьому відчуваєш?»
Йому стало бридко перебувати з ними в одній кімнаті. І він вирішив, що є лише один спосіб спекатися їх. Брехати.
Наступній жінці-психіатру Пітер сказав точнісінько те, що вона, на його думку, збиралася від нього почути. Він пояснив, що поцупив гроші, щоб привернути увагу своїх батьків, але тепер дуже шкодує, що завдав їм стільки болю та клопоту.
І ця брехня спрацювала. Більше того — вона змінила його життя. Пітер уперше в житті збагнув, що він може обдурити найкращих психіатрів і що він природжений адвокат.
І він дійсно став до біса успішним адвокатом. Фактично, під ту пору, коли він зустрів Кетрін, Пітер огрібав до двох мільйонів доларів на рік. Цієї суми вистачило б кожному для комфортного життя. Але Кетрін та її дітям не пощастило. Пітерові цих грошей не вистачало.
Він хотів мати більше.
І вже зробив багато для досягнення своєї мети, значно до неї наблизившись. Усе, що він мав робити зараз, — це дотримуватися початкового плану гри. Конкретно? Якщо конкретно, то надурити приятелів і родичів Кетрін так само, як він іще у дитинстві надурив оту жінку-психіатра.
Як доречно, що Сара Барнет стане першою. Бо вона теж психіатр.
Що ж, час братися до сеансу.

Розділ 73

Після цього Пітер одразу ж різко змінив курс, націлюючись прямо на Тімберленда. Відстань між ними швидко зменшувалась і скоротилася до якихось кількох кроків. Останньої миті Пітер напружився — і налетів на парубка.
Геп! Двоє чоловіків болюче зіштовхнулися плечима. Заледве хлопець збагнув, хто чи що його вдарило, як Пітер до тілесного ушкодження додав ще й образу.
— Дивись куди йдеш, йолопе! — гаркнув він.
— Прошу? — вигукнув хлопець. Сама по собі ця фраза була ввічливою, але тільки не інтонація, з якою її сказали. Навпаки. У голосі містера Тімберленда почулася погроза, і видно було, що він негайно ж завівся.
Пітер зупинився і впритул поглянув на нього.
— Ти що, погано чуєш?! — кинув він роздратовано.
— Чую. Чого чіпляєшся? Маєш якісь проблеми?
Пітер тицьнув пальцем, мало не торкаючись ним обличчя суперника. — Так, маю. І наразі моя проблема — це ти!
Пітер відчув, як кілька людей біля водограю відірвалися від своїх бутербродів з оселедцем і з цікавістю стали спостерігати за їхньою сутичкою.
Але він ні на кого з них не зважив, а й далі дивився просто у вічі Тімберленду, який почав потроху до нього наближатися. Мить — і вони вже буквально наступали один одному на пальці.
— Слухай, охолонь, чуваче, кажу тобі, — погрозливо мовив хлопець.
Який прекрасний шанс!
Пітерові лишилося тільки пересвідчитися, чи він зробив правильний вибір. Питання було не в тому, чи витримає цей хлопець його удар, а в тому, чи зможе містер Тімберленд завдати удару у відповідь. І бажано якомога більше.
Час було переходити до рішучих дій. А там, дивись, і преса належним чином висвітлить інцидент.
— А ти що — крутий? — глузливо спитав Пітер. — Бо ти більше схожий на сцикуна.
— Як-як ти мене назвав?
— Ти що, оглух? Я назвав тебе сцикуном, сци-ку-ном — почув?
Пітер помітив, як обличчя хлопця густо почервоніло. Ніздрі розширились, а вени на шиї понадувалися крізь шкіру.
Так, він дійсно вибрав правильного хлопця. Так само як і з вибором членів суду присяжних, інтуїція його не зрадила.
Пітер був лівшею. Він відступив назад і міцно стиснув ліву руку в кулак. Коли він викинув її уперед, то почув, як усі глядачі, що зібралися довкола фонтана, аж хекнули від несподіванки. Коли копи спитають свідків, хто вдарив першим, то сумнівів не буде. Буде одностайний і однозначний вирок.
Трісь!
Кісточки пальців Пітера влипли в щелепу Тімберленда, і він, захитавшись, позадкував по тротуару. Йому забило памороки, але він не впав. Поки що не впав.
Пітер кинувся вперед і завдав іще кілька ударів навздогін першому.
— Зупиніться! — почали благати кілька громадян. — На Бога — зупиніться!
Пітер проігнорував ці заклики. Навпаки, вони його лише підштовхнули. Бо він любив працювати на публіку. З носа Тімберленда бризнула кров. А Пітер гамселив його та гамселив, аж поки той не впав.
— Ухопив по пиці, грьобаний сцикун?! Піднімайся! Підводься і бийся, довбаний виблядку!
І хлопець підвівся. Умить зірвавшись на ноги, він налетів на Пітера як бик, ухопив за куртку і швидко повалив додолу. А ще швидше замахали його кулаки, луплячи Пітера по пиці, коли той лежав, безпорадний, на спині.
Втім, Пітер легко міг підняти руки і захистити обличчя, але він не поспішав. І почав захищатися лише тоді, коли відчув у роті присмак крові.
Тієї миті він зрозумів, що дістав те, за чим сюди прийшов.
Двоє поліціянтів полишили продавця хот-догів та вирушили до них, щоб припинити бійку.
— Хто бачив, як це сталося? — спитав один з них у натовпу зівак, що зібрався довкола, немов журі присяжних.
І через дві хвилини на Пітера Карлайла начепили кайданки.

 

Книги этого автора
Невидимка. Идеальные убийства. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Восемь месяцев назад в пожаре Эмми Докери потеряла свою сестру. Все убеждены, что это была роковая случайность. Кроме Эмми… Аналитик ФБР, она уходит в бессрочный отпуск, чтобы собрать доказательства этого   Читать далее »
90line
75 грн
Скоро снова продаже
Электронные книги этого автора
Электронная книга Черная книжка. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Сотрудник полиции Билли Харни оказывается на волосок от смерти. Его напарница и возлюбленная мертва, а он чудесным образом остался в живых. Харни обвиняют в убийстве, но он ничего не помнит   Читать далее »
73line
58 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Невидимка. Идеальные убийства. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Восемь месяцев назад в пожаре Эмми Докери потеряла свою сестру. Все убеждены, что это была роковая случайность. Кроме Эмми… Аналитик ФБР, она уходит в бессрочный отпуск, чтобы собрать доказательства этого   Читать далее »
45 грн
Добавить в корзину