Оксана Кись — «Українські жінки у горнилі модернізації»
Розділ 1
Подружні стосунки в українській селянській родині кінця ХІХ — початку ХХ століття
Оксана Кісь
Дослідники традиційної української сім’ї, звично порівнюючи становище жінки в українській та російській сім’ях, часто вказували на таку її особливість, як демократизм і рівноправність у взаєминах чоловіка та дружини.
До прикладу, Іван Франко (1856—1916) писав: «Від давніх давен усі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського [українського] народу, признавали, що русини [українці] обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свободніше, аніж їх сусіди. У родині ж жінка займає дуже поважне й почесне становище».
Іноземці, що мандрували в різні часи Україною, спостерігаючи стосунки в українських сім’ях, зазначали, що взаємна любов і взаємоповага подружжя створювали в домашньому господарстві набагато кращий лад і гармонію, аніж влада і послух у росіян. Розглянемо основні сторони подружніх відносин і з’ясуємо, чи такі оцінки стосунків поміж чоловіком та дружиною мають достатні підстави і чи справді становище жінок у сім’ях українців було рівноправним.
Законодавче регулювання подружніх стосунків і структура української сім’ї
Одним з визначальних чинників, що впливають на становище жінки у сім’ї, є структура родини. Серед українців кінця ХІХ ст. панівним типом сім’ї була так звана мала (нуклеарна) сім’я, що, як правило, складалася з подружньої пари з дітьми, яка жила окремо та вела самостійне господарство. До середини ХІХ ст. частка таких сімей у селянському середовищі досягла 84 %. Знана дослідниця сімейного побуту слов’ян Олександра Єфименко (1848—1918), порівнюючи статус жінки у великій (патріархальній) та в малій (нуклеарній) сім’ях, зауважила, що в останній є значно менше можливостей для чоловічого деспотизму, а жінка, залишившись сам на сам із чоловіком, може успішніше протистояти його тиску та ефективніше обстоювати власні інтереси, аніж у великій родині. За даними всеросійського перепису населення 1897 р., кількісний склад української сім’ях коливався у межах 5—7 осіб. Досягаючи повноліття, діти створювали власні сім’ї і здебільшого відокремлювались від батьків, з якими, за традицією, залишався один із синів, який доглядав старих до смерті, щоб згодом успадкувати дім і господарство.
Юридично-правове регулювання прав жінок здійснювалося на підставі цивільного законодавства тих країн, до складу яких тоді входили українські землі, — Австро-Угорщини та Російської імперії. Характерною прикметою тогочасного цивільного законодавства обох держав було безумовне визнання чоловіка головою родини. Згідно з цим принципом, саме чоловік визначав місце проживання сім’ї, передавав дружині своє прізвище та права свого стану, мав вирішальний голос у внутрішньосімейних справах і пріоритетне право опіки та влади над дітьми, був представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами і в суді. Фактично у правовому сенсі дружина була особою підлеглою і другорядною стосовно чоловіка. Але законодавство обох країн визнавало правосуб’єктність жінок, тобто надавало кожній повнолітній (самотній чи заміжній) жінці реальну можливість безпосередньо звертатись до суду з позовами про порушення майнових прав, завдання особистих моральних збитків чи фізичних ушкоджень. Попри те що існувала ціла низка процесуальних обмежень, умов та застережень щодо участі різних категорій жінок у судочинстві (як свідків, представників третіх осіб тощо), сам факт можливості особисто (а не через посередника) представляти та обстоювати власні інтереси надзвичайно важливий, адже свідчить про визнання жінки суб’єктом цивільно-правових відносин.
Прикметою цивільного законодавства обох імперій є визнання за жінкою права на приватну власність, що позитивно вирізняє становище українських жінок на тлі майнової безправності жіноцтва багатьох країн Європи. Зокрема, дружина зберігала виняткове право власності на весь посаг (придане, віно), який вона отримала при одруженні та принесла в новостворену сім’ю, а також могла набувати нової власності (насамперед рухомої), вже перебуваючи в шлюбі. На особливу увагу заслуговує такий унікальний жіночий майновий звичаєво-правовий інститут, як материзна. Материзною називали майно — рухоме та нерухоме (найчастіше ділянку землі), яке жінка отримала в посаг чи у спадок від матері, що перебувало у неподільній власності жінки (хоч і в спільному користуванні сім’ї) та успадковувалося тільки по жіночій лінії. Попри те що найчастіше жінка не була власницею житла і ґрунту, її матеріальна частка в родинному майні могла бути доволі вагомою (худоба, предмети інтер’єру, прикраси, одяг тощо), що неминуче забезпечувало жінці певний статус і вагу в подружжі.
У селянському середовищі дієвість офіційного (кодифікованого) законодавства була відносною: до суду справа доходила лише у виняткових випадках, тоді як більшість питань цивільно-правового характеру, що поставали в селянській сім’ї (щодо власності, успадкування, одруження, розлучення, опікунства тощо), вирішували в межах властивого для цієї місцевості звичаєвого права. В умовах бездержавності українців чинне законодавство часто не враховувало різних етнічних особливостей традиційного господарювання, землеволодіння і землекористування, народної правосвідомості та ментальності. Через це кодифіковане право селяни часто ігнорували, а спірні питання переважно врегульовували за нормами звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усталених традицією правилах та регламентах майнових і сімейних відносин. Звичаєве право було міцно закорінене у народний світогляд із властивими йому уявленнями про чоловіка, жінку, їхні права і обов’язки та відносини між ними.
Ставлення до одруження та обрання партнера
У традиційній українській культурі одруження вважали необхідною передумовою успішності жінки. Лише заміжня жінка могла повноцінно реалізувати своє життєве покликання, виконуючи ролі дружини, господині та матері, щоб досягти визнання як соціально повноцінна особа. Статус молодиці в традиційній українській культурі був, з одного боку, обов’язковим для кожної жінки, з іншого — престижним, оскільки відкривав доступ до широкого спектра прав і повноважень у сімейній, громадській та звичаєво-обрядовій царинах.
Безшлюбність, натомість, розглядали в народі як соціальну аномалію: до старої діви зазвичай ставилися упереджено, з осудом чи співчуттям, її вважали соціально неповноцінною особою. Такий невизначений статус відтворено у приказках: «Перестояна трава — ні сіно, ні солома, а стара дівка — ні жінка, ні вдова», «Стара дівка, дірявий кожух — то один дух». Оскільки в традиційній українській культурі статус жінки визначався через її стосунок до чоловіка, то за його відсутності жінка випадала зі звичайних соціальних мереж, стаючи певною маргіналкою: її майнові права були обмежені, для неї були повністю чи частково недоступні інші соціальні та ритуальні жіночі ролі. Така сумна перспектива, вочевидь, формувала серед дівчат переконання у тому, що слід неодмінно вийти заміж: «Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за лапоть, аби не плакать», «Нехай вже і патик, аби був у мене чоловік». Чи не тому, як помітив свого часу Микола Костомаров (1818—1885), старих дів «у сільському побуті стрічається рідко, бо в цьому побуті майже всі поєднуються шлюбом замолоду».
У другій половині ХІХ ст. за кількістю шлюбів українські землі випереджували інші регіони Російської імперії і багато країн Європи, до того ж у селах шлюбність була значно вищою, аніж у містах. Середній шлюбний вік для українських дівчат становив 16—18 років, а для хлопців — 18—20 років, що було зумовлено і господарськими міркуваннями, і турботою батьків про мораль своїх дітей. Назагал батьки прагнули якнайшвидше видати дочку заміж, особливо коли в сім’ї було кілька дочок. При цьому дотримувалися принципу послідовності: насамперед віддавали старших дочок, потім — молодших.
Поширені звичаї ворожінь про заміжжя добре ілюструють, яким актуальним було це питання для дівчат. Найважливіші й наймасовіші ворожіння відбувалися на Катерини (7 грудня), на Андрія (13 грудня), а також у переддень Нового року — на Маланки (13 січня). Попри величезне розмаїття прийомів та способів, усі вони були спрямовані на з’ясування кількох визначальних для жіночої долі питань: терміну одруження; соціальних характеристик майбутнього чоловіка (вік, статус — парубок чи удівець, достаток, місце проживання, господарська вправність, риси вдачі тощо); успішності майбутнього подружжя (щасливе/нещасливе, хто старшуватиме у сім’ї тощо). Прогнозування власної долі було особливо актуальним саме для дівчат, які не могли посутньо впливати на ситуацію: вирішальна роль при одруженні належала батькам, а ініціатива — нареченому. Ворожіння про одруження, що були характерною рисою саме дівочої субкультури, можна вважати ознакою пасивно-очікувальної позиції дівчини в ситуації шлюбного вибору…
