Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Элизабет Костова - «Історик»

... 12 грудня 1930 року Трініті-коледж, Оксфорд Мій любий і нещасний спадкоємцю!Я з жалем уявляю, як ти, хто б ти не був, читаєш викладене мною нижче. Частково мені шкода й себе самого, бо, якщо це потрапило у твої руки, зі мною, принаймні, вже сталося лихо, я можу бути мертвим, а може, відбудеться щось гірше. Але мені шкода й тебе, мій невідомий друже, тому що колись цей лист прочитає лише той, кому потрібна така огидна інформація. Якщо ви не є моїм послідовником у якомусь іншому сенсі, ви незабаром станете моїм спадкоємцем, і мені сумно через те, що заповідаю людській істоті мій власний, можливо, неймовірний досвід спілкування зі злом. Чому я сам успадкував це, не знаю, але сподіваюся колись розгадати це, можливо, листуючись із тобою, а може, й у світлі подальших подій.

***

Та старанність, з якою я взявся досліджувати цю таємницю, відкинула мене далеко від мого офіційного літнього завдання — дослідження торгівлі острова Крит. Але тими днями я забув про розважливість, коли сидів у тій спекотній, задушливій бібліотеці в Стамбулі. Я пам’ятаю, як крізь брудні шибки дивився на мінарети собору Айя-Софія. Я працював за своїм столом із паперами, у яких турки описували князівство Влада, я мудрував над словниками, записував і переписував величезну кількість інформації, перемальовував від руки карту. Щоб не набридати вам із розповіддю про довге дослідження, я зупинюсь на тому, як колись увечері я застряг на одному добре позначеному місці на карті Проклятої могили, це була третя й найзаплутаніша карта. Ви пам’ятаєте, що Влад Тепес має бути похований на острові в монастирі біля озера Снагов, у Румунії. На цій карті, як і на інших, не було ніякого озера, хоча там була зображена річка, яка розширювалась на середині. Я переклав практично всі підписи на полях карти за допомогою професора арабської й турецької мови в Стамбульському університеті. Я переклав загадкові вислови про природу зла, більшість із яких було взято з Корану. Подекуди на карті, серед грубого зображення гір, вимальовувалися написи, які, на перший погляд, здавалися слов’янськими назвами місць, але під час перекладу виявилося, що це просто загадки — імовірно, ключ до справжнього місцерозташування: долина Вісьмох Дубів, село Свинокрадів і так далі, якісь ще дивні селянські назви, які ні про що мені не говорили.

У середині карти, над знаком, що позначав Прокляті могили, де, вочевидь, вони мали знаходитися, було грубе зображення дракона, у якого на голові замість корони був замок. Дракон був зовсім не схожим на дракона в моїй — у нашій — старовинній книзі, але я припустив, що дракон з’явився в турків разом із легендою про Дракулу. Під зображенням дракона хтось зробив ледь помітний підпис: спочатку я подумав, що це арабські слова, як ті, що були написані на полях карти. Але, глянувши на напис крізь збільшувальне скло, я раптом зрозумів, що слова написано грецькою. Я переклав їх уголос, не встигнувши навіть подумати про етикет. Щоправда, в бібліотеці нікого не було, крім мене й бібліотекаря, який заходив час від часу, аби перевірити, чи не поцупив я що-небудь. Але тоді я був сам. Мініатюрні букви танцювали в мене перед очима, коли я вимовляв їх уголос: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його з могили».

Тієї миті я почув, як унизу, у фойє, гримнули двері. На сходах пролунали важкі кроки. Одна думка все крутилася в моїй голові: за допомогою збільшувального скла я зрозумів, що ця карта, на відміну від перших двох, була підписана трьома різними людьми, трьома різними мовами. Почерки різнилися, як і мови. Та сама історія була з кольорами дуже старого чорнила. Потім у мене було видіння, відчуття, якому вчений може довіряти, особливо коли він провів кілька тижнів за кропіткою роботою.Мені здалося, що з самого початку ця карта складалася тільки з цього центрального креслення й гір довкола нього із грецьким написом у центрі. Згодом, напевно, було зроблено написи слов’янською, щоб описати місцевість, нехай навіть у закодованому вигляді. Згодом якимось чином ця карта потрапила в руки оттоманів і на полях з’явилися написи з Корану, які охороняли й утримували зловісний напис у центрі або правили за талісмани темних сил. Якщо це було правдою, тоді той, хто знав грецьку мову, зробив перший напис, а може, навіть намалював карту? Я знав, що за часів Дракули грецькою користувалися візантійські вчені, а не вчені оттоманського світу.

Перш ніж я встиг зробити записи стосовно цієї теорії, перевірити яку, можливо, буде мені не під силу, саме цієї миті двері з іншого боку зали широко відчинилися, і високий, добре складений чоловік швидко пройшов повз полиці з книгами й зупинився з іншого боку стола, за яким я працював. Він мав вигляд умисного порушника — я відчув, що це не працівник бібліотеки. Я також відчув, що мені треба підвестись, але через якусь гордість я не зміг цього зробити: можливо, це була б зайва шана, зважаючи на те, що мені досить грубо перешкодили.

Ми подивились один одному в очі, і я був уражений ще більше. Чоловік явно не підходив до цієї таємничої місцевості: він був гарним, акуратним, смаглявим — турецький або південнослов’янський тип — з довгими густими вусами; на ньому був шитий костюм, як у європейського бізнесмена. Він войовничо поглянув на мене, його довгі вії не пасували до його суворого обличчя. Шкіра його була хоч і жовтувата, але бездоганно чиста, губи дуже червоні.

Сер, — сказав він низьким, ворожим тоном, він говорив англійською з турецьким акцентом. — Я не думаю, що у вас є дозвіл для цього.

Для чого? — запитав я, підвищивши голос.

Для такого дослідження. Ви працюєте з матеріалом, який турецький уряд уважає своїм недоторканним архівом. Можу я подивитися ваші документи?

Хто ви такий? — перепитав я так само спокійно. — Чи можу я подивитися ваші документи?

Із внутрішньої кишені піджака він дістав гаманець, розкрив його й поклав на стіл переді мною, а потім знову закрив. Я встиг тільки розглянути картку з безладними турецькими написами. Рука чоловіка була неприємно бліда з довгими нігтями, зовнішню сторону руки вкривало довге темне волосся.

Міністерство культури, — сказав він сухо. — Як я розумію, у вас немає належної угоди з турецьким урядом, на підставі якої ви могли б займатися цими документами. Так?

Ні, не так, — я подав йому лист від Національної бібліотеки, зазначивши, що в мене є дозвіл проводити дослідження в будь-якому її відділенні в Стамбулі.

Це не підходить! — вигукнув він, відкидаючи мої документи на стіл. — Вам треба піти зі мною.

Куди?Я підвівся, почуваючись на ногах певніше, бо сподівався, що він не подумає, ніби я вирішив здатися йому.

У поліцію, якщо буде необхідність.

Це обурливо! — я давно затямив, що, коли борешся з бюрократизмом, підвищуй голос. — Я аспірант Оксфордського університету, громадянин Об’єднаного Королівства. У день свого приїзду я зареєструвався тут через університет й одержав цей лист, що підтверджує мій статус. Я не дозволю допитувати мене ні поліції, ні вам.

Розумію, — він посміхнувся так, що мій шлунок скрутився у вузол.

Я дещо читав про турецькі в’язниці та про їх випадкових західних ув’язнених. Я потрапив у сумнівну ситуацію, хоча не розумів, як виникла ця проблема. Я сподівався, що один із бібліотекарів, які сновигали там, почує мене й прийде, аби заспокоїти нас. Потім мені спало на думку: можливо, саме вони були відповідальні за те, що ця особа з’явилася переді мною зі своєю погрозливою візиткою. Можливо, він був поважною людиною. Він нахилився вперед.

Дозвольте подивитися, що ви робите. Відійдіть, будь ласка.

Я неохоче відійшов убік, а він нахилився над моєю роботою, затуливши словники, щоб прочитати напис на обкладинках, при цьому на його обличчі залишалася та сама неприємна посмішка. Своєю масивною фігурою він нахилився над столом, і я відчув, що від нього йде дивний запах — ніби одеколон, який використовують, аби приховати якийсь гидкий запах. Нарешті він узяв карту, над якою я працював, його руки раптом стали дуже ніжними — він обережно тримав документ. Він подивився на карту так, ніби давно вже знав, що на ній, але я водночас подумав, що це може бути блеф.

Ви працювали над цим архівним документом?

Так, — сказав я гнівно.

Це дуже цінний документ, що є власністю турецької держави. Я не повірю, що цей документ потрібен іноземному дослідникові. Цей клаптик паперу, ця маленька карта змусила вас пройти весь шлях з англійського університету до Стамбула?

Спочатку я хотів відповісти, що в мене була й інша справа, щоб збити його з мого сліду, але потім передумав, бо вирішив, що тоді можуть з’явитися інші питання.

Так, саме так.

Саме так? — перепитав він м’якше. — Боюся, що доведеться конфіскувати її у вас на певний час. Який сором для іноземного науковця.

Обурюючись про себе (адже розв’язка була так близько!), я радів, що того ранку не взяв із собою копій старих карт Карпатських гір, які збирався звіряти із цими картами наступного дня. Вони знаходилися в моїй валізі в номері готелю.

Ви не маєте ніякого права відбирати документи, на роботу з якими мені дали дозвіл, — сказав я крізь зуби. — Я негайно попрошу університетську бібліотеку розібратися із цим і звернусь до Британського посольства. У будь-якому разі, які звинувачення ви можете висунути проти мене за те, що я вивчав ці документи? Це всього лише неясні уривки середньовічної історії. Вони ніяк не пов’язані з інтересами турецького уряду, я впевнений у цьому.

Чиновник стояв поруч і дивився убік, немов він по-іншому побачив шпилі собору Айя-Софії, як ніколи раніше йому не доводилось бачити.

Це тільки для вашого добра, — сказав він байдужим тоном. — Буде значно краще, якщо над цими документами попрацює хтось інший. Іншим часом. Він стояв майже непорушно, повернувши голову до вікна, ніби хотів, щоб я простежив за його поглядом і побачив щось. У мене було якесь дитяче передчуття, що мені не треба цього робити, що це може бути пастка, натомість я дивився на нього й чекав. І раптом я побачив це, ніби він спеціально повернувся, щоб денне світло впало на його шию, трохи вище від коміра його дорогої сорочки. З того боку, на його широкому, масивному горлі виднілися дві коричневі цятки, не свіжі, але ще не зовсім зарубцьовані, немов його вкололи виделкою із двома зубцями або покалічили кінчиком ножа.

Я відхитнувся від стола, вирішивши, що вже зовсім з’їхав з глузду через свої нездорові читання і що розум мій почав схиблювати. Але кімната була освітлена звичайним денним світлом, чоловік у темному вовняному костюмі був цілком реальним, як і запах його тіла, поту, несвіжості й чогось іще, що приховував одеколон. Нічого не зникло й не змінилося. Я не міг відвести очей від тих двох ранок, що не до кінця загоїлися. За кілька секунд він відвів погляд від вікна і знову посміхнувся, здавалося, задоволений тим, що побачив, або тим, що побачив я.

Це тільки заради вашого ж добра, професоре.

У мене не було слів, я стояв нерухомо, а чоловік згорнув карту й вийшов із кімнати. Мені залишалося тільки слухати, як його кроки стихають на сходах. За кілька хвилин увійшов один зі старших працівників бібліотеки — це був чоловік з кучмою сивого волосся на голові, він тримав дві старі папки, які почав розставляти на нижній полиці.

Вибачте, — звернувся я до нього, але слова застрягли у мене в горлі. — Вибачте, але це обурливо! — Він здивовано подивився на мене. — Хто це був тут щойно? Чиновник?

Чиновник? — повторив за мною бібліотекар.

Ви повинні мені дати офіційний лист, щоб я міг працювати з цим архівом.

Але ви маєте право тут працювати, — сказав він заспокійливим голосом. — Я ж сам зареєстрував вас тут.

Знаю, знаю. Але тоді ви маєте затримати його і примусити повернути карту.

Затримати? Кого?

Чоловіка з міністерства… Чоловіка, який щойно був тут. Хіба не ви його сюди пустили?

Бібліотекар здивовано подивився на мене з-під копиці свого сивого волосся.

Хтось був тут зараз? Сюди ніхто не заходив за останні три години. Я сидів біля входу. На жаль, у нас мало відвідувачів.

Чоловік… — почав я, але одразу ж замовк. Раптом я подивився на себе збоку і побачив роздратованого іноземця, що люто жестикулює руками. — Він забрав мою карту, тобто карту з архіву.

Карту, сеньйоре професоре?

Я працював із картою, яку взяв сьогодні вранці.

Ви про цю карту говорите? — він показав на мій стіл: посередині лежала звичайна карта Балканських гір, яку я бачив уперше в житті. П’ять хвилин тому її не було там.

Бібліотекар взявся за другу папку.

Не звертайте уваги, — я зібрав свої книги якнайшвидше і вискочив з бібліотеки. На гучній, велелюдній вулиці не було видно того чиновника, хоча повз мене проходили чоловіки в таких самих, як у нього, костюмах зі схожою статурою, в руках у них були портфелі. Коли я зайшов у кімнату, в якій зупинився, то виявилося, що мої речі пересували ніби через якісь технічні негаразди в номері. Мої перші замальовки старих карт, як і записи, що мені не були потрібні того дня, зникли. Валіза була ідеально перепакована. Службовці готелю нічого не могли відповісти на це, вони нічого не знали. Цілу ніч я не стулив очей, усе лежав і прислухався до звуків зовні. Наступного ранку я зібрав свій невипраний одяг, словники й поплив на кораблі назад у Грецію.

***

…Чекаючи, я розпалив вогонь, підклав туди ще дров, поставив дві склянки й оглянув свій стіл. Мій кабінет часто правив за вітальню, тому я завжди дбав про нього, щоб він виглядав акуратним і затишним, як того вимагали меблі дев’ятнадцятого сторіччя. Того вечора я багато попрацював, о шостій мені принесли вечерю, після чого я став розбирати свої документи. Темрява вже підступала, а разом із нею прийшов і похмурий дощ. Той вечір здавався мені найпривабливішим з осінніх вечорів, не таким вже й похмурим, тому я трохи здригнувся від дивного передчуття, коли моя рука, яка шукала книгу, щоб хвилин десять почитати, випадково натрапила на той старовинний томик, який я уникав брати в руки. Я залишив його серед звичайної літератури на полиці над моїм столом. Тоді я сів на своє робоче місце, із задоволенням обмацавши пальцями старовинну палітурку, м’яку, як шовк, і знову розкрив цю книгу.

Одразу ж я відчув щось дивне. Зі сторінок книги піднімався запах, що був не просто запахом старого паперу чи потрісканого пергаменту. Це був сморід розкладання, жахливий, хвороботвірний сморід, запах протухлого м’яса або гнилої плоті. Раніше я ніколи не помічав цього, я нахилився нижче і став нюхати, не вірячи собі, а потім закрив книгу. За мить я розкрив її, і знову смердючі пари, що вивертали шлунок, стали підніматися зі сторінок. Здавалося, маленький томик у моїх руках був живий, але від нього тхнуло смертю.

Цей сморід вибив мене з колії, і на мене знову напав той нервовий страх, що переслідував мене після повернення з континенту, і, тільки сконцентрувавшись, я насилу заспокоївся. Старі книги гнили — це факт, а з цією я подорожував і під дощем, і в шторм. Звичайно ж, запах можна було пояснити цим. Я подумав про те, щоб знову віднести цю книгу у відділ рідкісної книги й порадитися щодо того, як очистити цю книгу або продезінфікувати.

Якби я навмисно не намагався ігнорувати свою реакцію на цей неприємний запах, то знову відклав би цю книгу якнайдалі. Але тоді, уперше за багато тижнів, я розкрив її на тій незвичайній сторінці на розвороті, де над готичним написом дракон розгорнув крила. Раптом я подивився на малюнок по-іншому і вперше помітив щось нове. Я ніколи не відзначався особливим візуальним сприйняттям світу, але якимось чином мені вдалося подивитися на дракона в цілому, на його розгорнуті крила й загнутий хвіст. Цікавість поглинула мене, і я немов у спазмах почав ритися в записах, які привіз зі Стамбула і які весь цей час пролежали в шухляді мого стола. Незграбними рухами я нарешті знайшов потрібний аркуш, вирваний із зошита. На ньому був малюнок, зроблений мною в архівах стамбульської бібліотеки, це була копія першої з трьох карт, знайдених там.

Ти ж пам’ятаєш, що там було три карти, які з різним масштабом показували той самий невідомий регіон, і кожна карта показувала його більш детально. Ця місцевість, навіть намальована моєю незграбною рукою, мала чіткі кордони й форму. Цей малюнок був схожий на симетричне зображення крилатого звіра. Довга річка тяглася далеко на південний захід, загинаючись назад, як і хвіст дракона. Я став розглядати гравюру в книзі, серце прискорено закалатало. Хвіст дракона був загострений, на його кінчику знаходилася стріла, що вказувала… (від цього здогаду в мене перехопило подих, і я забув про ті тижні, коли я видужував від своєї одержимості) на місце, яке на карті позначало розташування Проклятої могили.

Візуальна подібність між двома зображеннями було занадто разюча, щоб бути збігом. Як я не помітив ще в архіві, що регіон, відображений на картах, був такої самої форми, як і мій дракон із розгорнутими крилами, ніби він згори відкинув тінь на цю місцевість? Гравюра, над якою я так багато думав ще до моєї подорожі, мабуть, містила велику таємницю і про щось повідомляла. Цей малюнок було зроблено для того, щоб загрожувати, придушувати й нагадувати про силу. Але для наполегливої людини це може стати ключем. Хвіст указував на могилу так явно, як будь-який палець показує на себе: оце я. Я тут. А хто був там, у центральній точці, у цій Проклятій могилі? Відповідь знаходилася в лапах дракона: «DRACULYA».

Я відчув якесь напруження, ніби кров пульсувала в моєму горлі. Я знав, що треба утриматися від таких висновків, знав це із власного досвіду, але впевненість була сильнішою від розуму. На жодній карті не зображувалося озеро Снагов, де, за припущенням, мав бути похований Влад Тепес. Звичайно, це означало, що Тепес (Дракула) спочивав десь в іншому місці, яке навіть не відбилося в легендах. Але де ж тоді була його могила? Я вимовив це питання вголос, усупереч собі. І чому його місцезнаходження трималося в такому секреті?

Я сидів і намагався зібрати ці уривки докупи, як раптом почув звук знайомих кроків по коридору — це було човгання Хеджеса, мила серцю хода. Я подумав про те, що мені треба сховати всі матеріали, підійти до дверей, налити херес і сконцентруватися на дружній бесіді. Я підвівся й став збирати папери, як раптом запала тиша. Це було схоже на помилку в музичному творі, ніби виконавець надто довго затримав ноту і це краще, ніж будь-який акорд, привернуло увагу слухача.

Знайомі, приємні кроки стихли просто за моїми дверима, але Хеджес не постукав у двері, як він зазвичай це робив. Моє серце з нетерпінням чекало того пропущеного стукоту. Через шелест паперів і шум дощу, що тарабанив по жолобу над моїм вікном, яке вже стало темним, я почув глухий шум — це кров шуміла у моїх вухах. Я кинув книгу, підбіг до вхідних дверей, відімкнув замок і відчинив.

Хеджес був там, тільки він лежав, розпростершись на відполірованій підлозі. Голова відкинута назад, тіло скорчене в один бік, ніби якась величезна сила скинула його вниз. Нудота підступила до горла, коли я усвідомив, що не чув, як він скрикнув або впав. Очі його були розплющені, він уважно дивився кудись убік, повз мене. Весь цей час я думав, що він помер. Але потім він ворухнув головою й застогнав. Я присів навпочіпки поруч із ним.

Хеджесе!

Він знову застогнав і швидко заблимав очима.

Ти мене чуєш? — видихнув я, схлипуючи від радості, що він виявився живим.У той момент його голова затрусилася в конвульсіях і з одного боку його шиї я побачив криваву рану. Вона була невелика, але здавалася глибокою, ніби на нього напав собака й відірвав шматок тіла. Кров цівкою текла на комірець, через плече й на підлогу.

***

Якщо я очікував, що кабінет Тургута виявиться ще однією східною мрією, божественним місцем оттоманського вчення, то я помилявся. Кімната, у яку він провів нас, була значно менша від тієї, з якої ми щойно вийшли, але в ній була така ж висока стеля, а денне світло, яке проникало крізь два вікна, добре освітлювало меблі. Дві стіни від підлоги до стелі були заставлені книгами. Біля кожного вікна висіли чорні вельветові штори, гобелен із зображенням коней і гончих псів надавали кімнаті середньовічної розкоші. Купка англійських довідників лежала на столі в центрі кабінету. Біля стола у вигадливій шафці стояла величезна колекція книг Шекспіра.

Але перше враження від кабінету Тургута було пов’язане не з англійською літературою, натомість я одразу відчув похмурість, одержимість, що врешті-решт перевершила атмосферу англійських праць. Ця похмура присутність раптом проявилася обличчям — обличчям, яке було всюди, воно дивилось на мене зі шпалер за столом, з підставки на столі, зі старої вишивки на стіні, з обкладинки папки, з начерку біля вікна. У кожному разі це було те саме обличчя, з різним виразом, під різним кутом, але це було одне обличчя із широкими вилицями, вусами, обличчя середньовічного володаря.Тургут спостерігав за мною.

А, ви знаєте, хто це, — сказав він похмуро. — Я зібрав його в різних ракурсах, як ви бачите.

Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися на надрукований портрет у рамочці на стіні за столом. Це була репродукція того малюнка, який я бачив удома, тільки цього разу обличчя дивилося прямо — так, що чорні як сажа очі, здавалося, простромлювали нас своїм поглядом.

Де ви знайшли всі ці різні зображення? — запитав я.

Де тільки міг. — Тургут показав на папку на столі. — Іноді я змальовував їх зі старих книг, іноді знаходив у магазинах антикваріату або на аукціонах. Просто неймовірно, як багато таких картинок гуляє нашим містом, це помітно, коли шукаєш їх. Я думав, що коли зберу їх усі, тоді, напевне, зможу розгадати таємницю моєї дивної книги в його очах. — Він зітхнув. — Але ці малюнки такі грубі, чорно-білі. Мені було цього не досить, і я попросив свого друга-художника зібрати їх усі воєдино.

Він підвів нас до ніші біля одного вікна, де чорні штори, теж із чорного вельвету, щось закривали. Страх охопив мене ще до того, як Тургут простягнув руку до завіси, а коли хитро повішені штори розсунулись після його дотику, моє серце завмерло. Ми побачили живий портрет чоловіка, написаний олією, це було зображення голови й плечей кремезного молодого чоловіка. У нього було довге волосся, важкі чорні завитки спадали із плечей. Обличчя було неймовірно гарне й жорстоке, шкіра бліда, неприродно зелені очі, довгий ніс, широкі ніздрі. Чутливі червоні губи були вигнуті під темними вусами і міцно стиснуті, ніби для того, щоб змусити підборіддя не тремтіти. У нього були гострі вилиці, важкі чорні брови під темно-зеленим конусоподібним вельветовим капелюхом з коричнево-білим пером. Обличчя було повне життя, але цілком позбавлене жалю, воно сяяло силою й жвавістю, але не приховувало нестійкості характеру. Очі найбільше нервували мене в цій картині: вони простромлювали нас своїм поглядом, немов живі, і через кілька секунд я з полегшенням відвернувся. Хелен, яка стояла поруч зі мною, підсунулася ближче до мого плеча більше для того, щоб заспокоїти мене, а не себе.

Мій друг — дуже гарний художник, — тихо промовив Тургут. — Тепер ви розумієте, чому я тримаю цю картину за шторою. Я не люблю дивитися на неї, коли я працюю. — Я подумав про те, що було б точніше, якби він сказав, що не любить, коли портрет дивиться на нього. — Приблизно такий вигляд мав Влад Дракула 1456 року, коли почав правити Валахією. Тоді йому було двадцять п’ять років, він був добре освічений, судячи зі стандартів того часу, до того ж він чудово їздив верхи. У наступні двадцять років він убив приблизно п’ятнадцять тисяч своїх співвітчизників, іноді з політичних міркувань, але найчастіше заради задоволення дивитися, як вони помирають.

Тургут закрив штори, і я зрадів, що ті яскраві, жахливі очі зникли.

У мене ще є дещо цікаве для вас тут, — сказав він, показуючи на дерев’яну засклену шафу. — Це печатка Ордену Драконів, яку я знайшов на ринку старовинних речей біля старого порту. Це срібний кинджал часів ранньої епохи оттоманів у Стамбулі. Я вірю в те, що його використовували для полювання на вампірів, бо про щось схоже свідчать слова на руків’ї. Ланцюги й вістря, — він показав нам іншу шафу, — були предметами катувань, може, навіть із самої Валахії. А отут, друзі мої, — приз.

Зі стола він дістав маленьку дерев’яну коробочку і відкинув кришку. Усередині, серед складок чорного атласу, лежало кілька гострих предметів, схожих на хірургічні інструменти, а також маленький срібний пістолет і срібний ніж.

Що це? — Хелен обережно потягнулася до коробки, а потім забрала руку.

Це справжній набір зброї для полювання на вампірів, йому сто років, — з гордістю відповів Тургут. — Гадаю, це з Бухареста. Кілька років тому один мій друг колекціонер привіз його мені. Було багато таких, їх продавали мандрівникам, які вирушали у Східну Європу у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях. Зазвичай тут ще лежав часник, ось у цьому місці, але я свій підвісив.

Він показав жестом на двері, в мене по спині пішов холодок, коли я побачив довгі зв’язки сушеного часнику по обидва боки від входу просто перед його столом. Я раптом зрозумів, як це було у випадку з Россі тиждень тому: професор Бора був не просто сумлінним ученим, він був божевільним.

Через кілька років я краще зрозумів свою першу реакцію, те занепокоєння, яке я відчув, побачивши кабінет Тургута: ця кімната, повна інструментів для катувань, могла цілком відтворити кімнату в замку Дракули. Існує відомий факт про те, що ми, історики, цікавимось тим, що частково є нашим відбиттям, можливо, тією нашою частиною, яку ми б раді приховати, хіба що давши їй волю у науковому дослідженні. Справді, як тільки ми захоплюємося нашим предметом, він дедалі більше заповнює нашу свідомість. Через кілька років, під час візиту в американський університет (не мій), мене познайомили з одним із перших істориків нацистської Німеччини. Він жив у затишному будинку на краю університетського містечка, де він збирав не тільки книги на цю тему, а також порцеляну третього Рейху. Собаки, дві величезні німецькі вівчарки, охороняли його двір удень і вночі.

Коли ми сиділи в його вітальні з іншими викладачами, він розповідав мені у грубих висловах, як він ненавидів злочини Гітлера і як хотів викрити його в дрібних деталях перед усім цивілізованим світом. Я рано тоді пішов із вечірки, обережно проходячи повз великих собак, і довго не міг відігнати почуття відрази.