Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Дара Корний — «Щоденник мавки»

Розділ 1
Чуже небо

1. Несправжнє

Що відбувається, коли настає кінець світу? Світу, створеного ним і тобою для щастя. Світу, виплеканого любов’ю, добрими намірами, наснагою, бажаннями, прагненнями, сподіваннями. І той світ ураз зачинає валитися. Небо над головою, яке ти вважала майже ідеально блакитним, дрібно поцятковане правильної форми хмарками (звісно, як же ж без них), чомусь перетворюється на кусень пластику. І той пластик, як з’ясується згодом, доволі грубо замальований брудною фарбою. І сонце, оте найсправніше, найлагідніше, зовсім не сонце, а лише жарівка, навіть не стовольтова. Воно мляво мерехтить від перепаду напруги в мережі і от-от згасне. А смарагдова трава під ногами? Ох-ох, жінко! То зовсім не трава. Нахилися, торкнися рукою. Усе несправжнє, груба робота: нитки зеленого кольору наклеєні на чорний картон. Чорний картон замість справжньої землі. І так з усім, до чого торкаються твої руки, твої очі, уста…

Божевілля. То рожеві окуляри падають і розбиваються. О, ти б ніколи не наважилася їх зняти, якби знала, що чекає тебе. Дурепо, навіщо ти зняла окуляри? Так-так, бо вже краще померти, аніж прийняти таку правду. Але ти жива. ЖИВА!

І вся правда, гірка, солодка, масна, глевка, потворна, потороча, тепер перед тобою… Коли з личин найближчих людей спадають маски, під ними з’являється вона — правда. Можна зробити надзусилля та відвести очі від того видива. Але ти не відвертаєшся. Знічено дивишся на розбиті рожеві окуляри під ногами, а тоді сердито і трохи розгублено топчешся по скельцях, щоб не було спокуси склеїти та повернути їх назад. Усі діти рано чи пізно виростають, навіть з улюблених джинсів чи мештів. Ти нарешті виросла. І ціна твоєї дорослості — це зірвані маски рідних тобі людей. Жахливе твориво. Бо, здерши з личин маски, ти побачила, що зняла з лиця ще й омертвілу шкіру, а там — смерть, яка неминуча, бо ще живе майже розклалося…

І ти, чи не вперше, хочеш чути тільки правду. Не порожні балачки, не якість дивакуваті пояснення, а правду. Що ж, сама напросилася. Отримуєш укупі з нею й вирок. Вирок, кинутий тобі збайдужілим голосом. Навіть не очі-в-очі, як мав би вчинити справжній чоловік. А отак — грубо і похапцем. Так чинять лишень боягузи. Ти згодом це зрозумієш та приймеш, а поки, після почутого, тільки біль, жахливий, убивчий, осоружний. І ти — відкрита рана, змучена, зболена від пожеж, які зараз мчать тілом, та незабаром усе вигорить і вкриється кригою. Біль від слів. Уже сам він мав би тебе прицвяхувати, розчавити, розмазати, перетворити на місиво:

— Подивися на себе, чудо. На кого ти схожа? Жалюгідна, зачухана, зачумлена домогосподарка. То ти смієш щось там патякати про мораль? Дуринда, яка ти непутня дуринда! Шо ти там варнякаєш? Вірність, клятва біля вівтаря, приплела ще й заповіді Божі. Хто за ними нинька живе? Покажи хоч одного ідійота. Навіть монахи в монастирях давно перетворили це на продукт, яким можна і треба торгувати. Ох, дуринда! Усі люди так живуть і вже давно брешуть — ближньому, Богу, а найбільше — собі. Люба моя, то все умовності, традиції, які не мають жодної вартості. Що тобі не подобається? Те, що в мене є коханка? Не заперечую. Ти спитала — я відповідаю чесно. Ліпше б ти не питала, бо із твоїм ставлення до світу краще залишатися сліпим, глухим та німим. Хочеш знати, чому вона? Тому що вона ліпша від тебе: молодша, красивіша, успішніша, вона… Вона — це і гроші, і спільний бізнес. Вона — це можливість побачити світ. А ти? Борщі, вареники, сопливі діти, якісь твої дурнуваті фантазії про вічну любов та вірність. Кому то все тре’, га? Уже цвіллю давно покрилося, бо нічого вічного не буває. Що не так? Ну, сплю я з нею, але ж через «не хо» сплю й з тобою. На всіх стане. Не кліпай, як пришелепа. Ти так не можеш? Хе! А поки не знала — могла ж? Ми з нею разом уже не перший рік і навіть не другий. Не роби такі великі очі. Женеш мене? Ой, тримайте мене! Мураха замахнулася рукою на слона. Може, ще спробуєш укусити?

Вона сиділа в кутку кімнати на підлозі, притискаючи до грудей альбом із сімейними фотографіями та заплющивши очі. Він своїм майже двометровим ростом нависав над нею скелею. Опасиста фігура, запхана в дорогий костюм, зараз не вражала солідністю. Вона лякала жінку, тому та й зажмурилася. Маленькі карі очі на круглому обличчі чоловіка пропікали. Смоляне волосся, дуже коротко стрижене, аж покрилося інеєм від холоду, яким віяло від його слів. Кидав ними, бив безжально, жорстоко, влучно. І її світ падав, валився, горів, душив димом. Не було сліз, дим їх забрав, не вистачало повітря, вогонь його випив, тому майже не дихала. Вона помирала. Кожною клітинкою свого тіла відчувала це. Німіло обличчя, очі наливалися сірістю, тіло — байдужістю… Та в когось, очевидно, були інші наміри щодо неї, можливо в того, хто її береже. Янгол підставив крило, і вона досі дихала… А остання гранітна плита, яка служила колись дахом її світу, чомусь досі не впала на голову, щоб розчавити-знищити.

— Але цей, як же так? Тоді це також несправжнє? — простягла йому фотографію, де він, вона, донечки — веселі, щасливі, усміхнені.

Він кволо, знехотя взяв знімок, покрутив, криво посміхнувся.

— Хм… Чому ж, справжнє. Однак, дорогенька, це тільки фото. Фотопапір, якісний друк. Розумієш? Його можна порвати, спалити… Ет, ти мене не чуєш, чи що? Я ж не відмовляюся ні від тебе, ні від дітей. Усе залишиться, як і було. Точніше майже так, бо зараз ти знаєш правду. Дістало, досить прикидатися, великомученице. Усі так живуть, чого ти від мене хочеш, га? Бо що я міг мати з тобою, біля тебе, твоєї спідниці? Чисто вимите вікно, баняк борщу, пампухи та вічне скімлення? Мені того мало, не втямила? Я заслуговую на ліпше і на більше. І Тоня мені відкрила двері у великий світ.

— Великий світ — то вічна молодість та гроші? Так? — майже простогнала.

— Ну, знаєш. Гроші ніколи не бувають зайвими А ось ти, наприклад, на що годна піти заради мене? Що можеш дати мені, окрім отих твоїх дурнуватих закидонів про моральність, честь, совість, примарне кохання. Змирися, мала!

— Я не мала. Я — жінка, мати твоїх дітей. Змиритися з чим, скажи? Я так не можу. Я не можу. Це не правильно, не по-людськи і тим більше не по-християнськи. Навіть не так. Любиш її — люби. Але не топчи і не рви мені душу. Я відпускаю тебе. Йди. Збирай речі і йди до неї або… — відкинула вбік альбом, ухопила його за руки, стараючись уловити погляд. — Я вмію прощати, любий. І я, навіть після щойно почутого, готова пробачити тобі. Чуєш? Але ти маєш мені пообіцяти дещо. Пообіцяти, що кинеш її, пообіцяти — більше ніколи з нею не бачитися. І я забуду про твою зраду, про ті всі гидкі, недостойні слова, котрі щойно почула. Обіцяю про це навіть не згадувати. Хіба може бути огиднішою зрада, аніж зрада заради грошей… І все буде, як колись, коли ми були щасливі, — ти, я, донечки. Дітям потрібен батько.

Він шарпнувся, вириваючи свої руки. Гидливо поморщився та далі продовжував ховати від неї очі, наче боявся, що піддасться на вмовляння, що стане йому соромно.

На колінах перед великим чоловіком стояла маленька жінка. Тендітна, змарніла, ледь жива. Пасма довгого чорного волосся позлипалися від сліз. Великі каро-зелені очі горіли розпачем та сумом. Вона була схожа на дрібне зайченя, що завмерло перелякано перед хижаком.

— Та відчепися ти, навіжена. Ото вигадала! Щасливі? Я і зараз щасливий. І до чого тут діти, гроші та справжній батько? Я від доньок не відмовляюся. Зрада заради грошей? Придумала ж таке! Я люблю Тоню. Бо вона Справжня. От, візьмімо тебе. Ти ж зовсім не пристосована до життя. Як вазонок, чесне слово. Ти ж без мене пропадеш. З голодухи здохнеш під парканом. У тебе ж нікого, крім мене, нема. Ні роботи, ні друзів, ні ворогів. І руки-ноги цілі, жебрати не станеш, бо такій ніхто й не подасть, не каліка. Господи, чудо-юдо якесь! Хто ти така? Жалюгіддя зацофане… Виганяє вона мене. Тішся, що я такий добрий. Шо, може, скажеш, що вже завтра підеш працювати і сама на дітей заробиш? Професіоналка, блін. У тебе ж ані досвіду, ані зв’язків. Тож, «кухана», сиди вдома, вари борщі, дякуй, що я тебе утримую, та не вимахуйся.

— Але ж, — почала виправдовуватися, далі стоячи навколішках. Слова боляче шмагали. — Усе не просто. Я не могла кар’єру зробити, бо Соломійка часто хворіла. А на мені лікарні, і ліки, і безкінечні уколи. І нікого з рідних поруч. Ні мами, ні тата, ні сестри, ні брата. Сама, завжди всюди сама. А ти… Ти… Завжди на роботі.

— Ну, знаєш. Це твій обов’язок — діти. Чи ти хотіла, щоб я по лікарнях валандався, а ти вдома сиділа? Бо хіба ти на щось путнє здатна, га? Реальні гроші — це бізнес, мала. І… Зрештою. На лікарню потрібні були бабки. І на жратву, і на лахи… Усьо. Припини істерику. Злізь із хмари на землю нарешті. Ось бери приклад з моєї Тоні — ідеал краси та жіночності.

— Але ж я, я… — вона далі продовжувала виправдовуватися.

Говорила, говорила, говорила, пояснюючи, що вона, звісно, винна, бо запустила себе, але не в усьому. І що готова на зміни в житті, але їй потрібна, хоча б моральна, його підтримка. Та враз умовкла, коли вдарилася своїми пориваннями об крижаний погляд та об його сміх.

— Тьху, та припини вже цей театр, — він сміявся: тихо та знущально. — Ти жалюгідна і потворна. Ти маєш дякувати мені, бо я приймаю тебе й такою. І досі пропоную повноцінну родину. Змирися. Ой, та ти навіть не жінка, ти — ніхто. Подивися на себе, — він схопив її за руку, поставив на ноги та поволік до дзеркала.

Вона знічено тупцялася слідком, утупивши в підлогу очі. Він взяв її за підборіддя, підняв його вгору, наказав:

— Дивися.

Дивилася. Очі — повні сліз, болю, розпачу. Синці під очима, розпухлі повіки, пасма брудного від сліз та поту волосся поприлипали до щік. Він вийняв з внутрішньої кишені піджака знімок. Приклав до дзеркала — навпроти її очей. Із фото дивилася красива усміхнена молода жінка. Чорні очі, доглянута зачіска.

— Порівняй.

Остання гранітна плита її світу обвалилася.

— Ти — ніхто і ніколи ніким не станеш, дорогенька. Нема в тобі ані вогню, ані куражу. А Вона… Вона — усе, вона — це мрія кожного справжнього чоловіка. Багата, розумна, красива, талановита, весела, компанійська. Хто ти така в порівнянні з нею? Бридке каченя. Навіть не гидке… Тьху. Крива качка, яка виросла і не стала лебедем. Ах-ах! Як у твоїй улюбленій приказці, дорогенька: «Народжений повзати — літати не зможе». Не будь дурною, змирися. Я тебе поки не лишаю через дочок, мушу терпіти… Навіть не так: поки ти будеш потрібна дітям — терпітиму. Зрозуміла?

Стояла. Він відійшов убік, заховавши знімок коханки до кишені. Був упевненим та задоволеним собою. Думав, що буде важче. Розмірковував, що може цього разу його сіра мишка хоч чимось його здивує — криком там, битим посудом. «Ні риба ні м’ясо» — про таких кажуть. Але ж вона не була такою, коли одружувалися? Чи була? Просто закоханий молодий телепень цього не бачив, чи, може, інші дівчата в порівнянні з нею здавалися ще гіршими? Та хоч би там як, зараз перед ним жалюгідне непорозуміння, яке хоче, щоб він її любив. А він навіть співчувати не може.

Жінка стояла біля дзеркала, продовжуючи витріщатися в те місце, де щойно була фотографія красивої та щасливої панянки, яка мала майже все й зараз, здається, отримувала для повного комфорту і справді все. Колись вона добровільно впустила цю панянку у їхнє життя. Яка банальність. Жінка повертається додому несподівано на день раніше та застає коханців у ліжку. Ага, як у пласкому анекдоті. Поперхнулася відчаєм. Слова «Ти — ніхто, ти — ніхто, ти — ніхто…» гупали в голові набатом. Від вхідних дверей квартири почувся його голос:

— У мене справи. Буду пізно. Витри сльози-соплі та йди вмийся. Добре, що дітей поки вдома немає, бо зараз ти кого завгодно можеш налякати. На відьму з жахликів схожа.

Грюкнули двері, а вона продовжувала стояти — розчавлена, прибита, але чомусь досі жива. Підійшла до вікна. Глянула згори вниз. П’ятий поверх… Краса. Подвір’я та світ мов на долоні. Не надто високо, щоб голова закрутилася, і не надто низько, щоб перечіпатися через чужі погляди. На вулиці ходили люди, їздили автівки, галасували діти. Притиснула руку до грудей. Несподівано зрозуміла, що серце досі б’ється. Жива? Жива. І тоді її почало наповнювати досі незнане почування. Вона не опиралася, не мала вже на це сили, бо гірше вже не буде. А невідомість змією обвивало серце. Слова «Ти — ніхто, ти — ніхто, ти — ніхто…» настійливо билися в голові.

Притулилася лобом до холодної шиби. Темна сутність уляглася в ній. Заговорила, щоб перекричати чоловічий голос:

— Я — ніхто? Я — ніхто? Що ж, ти сам напросився, любий. Ми ще подивимося, чия візьме.

Вона не впізнала свого голосу, він належав не їй — різкий, рубаний, без емоцій. Але голос чоловіка, що досі впевнено дзеленчав у вухах, ураз перелякано вмовк. У голові почало розвиднятися. Вона зазирнула в себе. І вже знала, що далі робитиме. Бо та гранітна плита, котра була дахом її старого світу, хоч і впала, та її не прибила, навпаки — звільнила.

Він повернувся пізно, напевне від коханки. Перед вхідними дверима, у коридорчику, спільному з сусідами, перечепився об свої валізи та наглухо замкнені двері. Гамселив, верещав, мов скажений, обзивав її лайливими словами. Вона не відчиняла, а своїм ключем він не міг відкрити. І не тому, що з того боку було вставлено ключ. Ця біснувата сучка поміняла замок! Такого він уже точно не чекав.

Жінка стояла за дверима, притулившись до них спиною, відчуваючи всім тілом їхню вібрацію. Ті удари їй не шкодили, навпаки — додавали рішучості та впевненості, якийсь німий азарт переповнював її єство. Згодом прийде розуміння: вони щойно розпочали війну, у якій переможців не буде. Та зараз це її найменше хвилювало. Бентежило інше. Вона видирала його зі свого серця, того, хто вже встиг стати його частинкою. А це боліло. Це дуже боліло. Донечки перелякано зачинилися в дитячій. Вона, як могла, їм усе пояснила. Вони не перечили, вони звикли завжди в усьому довіряти мамі, і це додавало рішучості.

За вхідними дверима враз вщухли крики та образи. То повернувся з роботи сусід, зав’язалася між чоловіками розмова. Сусід став щось розтовкмачувати неголосно, заспокоювати. Вона не прислухалася, бо могла зараз чути тільки своє серце та його біль. Сусід кинув ще пару слів, хряпнули двері помешкання, і все стихло. Пару хвилин стояла тиша. А тоді її коханий, надто голосно, щоб вона добре розчула, пригрозив: «Ну що ж, сучко! Не хочеш по-доброму, дітей тобі не шкода? Тоді я викликаю міліцію». «Ну й що, — подумалося їй. — Спробуй!» І тоді вона сама її викликала…

Щоденник Мавки

Це щоденник Мавки. Душі занапащеної, душі загубленої, душі невмирущої, справжньої. Щоденник Мавки, присвячений Тобі. Так, ти ніколи його не читатимеш, бо хіба можна без дозволу читати чужі щоденники? Зате бачитимеш дивні сни. Спатимеш у своєму ліжку й уві сні буду я: весела й сумна. Сидітиму навпроти, зазиратиму в очі та розповідатиму історії.

Тихо, тужливо, ніжно. Лесина Мавка теж розповідала своєму Лукашу історії. Ні-ні, він насправді не замерз під березою, він просто став іншим: землею, водою, деревами, небом, журбою. І закохана Мавка зазирала у його очі вранішньою росою, пестила сонячними пальчиками повіки, місячним промінчиком чоло, збираючи по краплі слова в речення, заплітаючи їх у мелодику вітру, снігу, завії, дощу… А може… Може, то була інша Мавка? Інший Лукаш слухав голос кохання, і від того народжувалася нова історія. Історія для двох. Бо для кохання, як і для щастя, потрібні Двоє. То не я придумала. Ні. Так каже моя мама. А вона завжди знає, що каже…

Знаєш, серденько, нам варто з тобою почати писати власну Історію. Не схожу на жодну з тих, що ти досі чув, що я досі знала. Ой, та історія! Її початок я тримаю у своїх руках. Не віриш? Байдуже, та вона вже майже народилася. Її початок сьогодні посеред ночі приніс північний вітер, і вона повисла он на тій гілці вишні, що так перелякано стукає у твоє вікно. Що? Ні-ні, це не місяць зачепився за гілку, це писана торба з історіями, яка за розмірами нагадує місяць уповні. Я її зніму зараз з гілки, відкрию та, може, віднайду посеред інших нашу.

Їх так багато в тій торбі. І щоб відшукати потрібну, слід добряче потрудитися. Перебираючи одну за одною різні, повчальні й чужі, я буду їх тобі розповідати. Старанно та чемно, щоб душа не боліла, щоб не плакала й не тужила. За чим? А хто його знає. Душа — річ дивна, не завше послуговується логікою розуму. Одне я знаю напевне: ти чомусь досі мене не знайшов і я чомусь усе ніяк не віднайдуся. Та переконана, любий, коли остання історія з торби писаної буде розказана, ти — знайдешся. А я зберу всі скалки свого розбитого серця, ти стулиш його докупи своїми живими долонями, і ми впізнаємо одне одного. Мавка і той, хто вміє любити по-справжньому. Не Чугайстер.

Історія перша.
Про долю, яку конем не об’їдеш

Кажуть, що долю свою конем не об’їдеш. Правду кажуть. А от домовитися з нею можна. Чи, принаймні, спробувати. Ось тобі історія найперша, історія невигадана. Чому невигадана? Бо все вже колись відбувалося, а якщо і не відбувалося, то обов’язково відбудеться, коли воно долею визначене…

Жила собі на світі білому молода вдовичка з сином. Жили не тужили. Прикростей людям не робили, працею щоденною заробляли на хліб насущний. Вдовою стала жінка рано. Ще й не знала про те, що дитя в собі носить, коли трапилося лихо. Було літо і була гроза. Так гримало й блискало, що, здавалося, весь світ перетворився на божевільну свічку, яка не лишень горіла, а боляче билася іскрами. Сполоханий грозою кінь поніс чоловіка на собі. Не втримався той, упав з коня та розбився. По-справжньому кохала жінка свого чоловіка, й іншого ані у своє життя, ані у своє ліжко прийняти так і не змогла. Уже й звикла до свого самотнього животіння. Та й, зрештою, не таким і самотнім воно здавалося. Синочок, навіть з вигляду, так нагадував коханого.

Йшов час. І коли малому мало сповнитися одинадцять літ, зачали жінку мучити недобрі сни. Начебто приходить до неї в гості сама Доля та вимагає віддати те, що по праву належить їй. Віддати сина, якого начебто рід жінки заборгував Долі.

(О, звісно, просто так у світі білому нічого не відбувається, особливо в історіях, що переповідають Мавки.)

Згадала удовичка стару небилицю, яка передавалася з вуст в уста в родині. Говорили, що колись її прапрапрадід, тоді найбідніший у селі чоловік, не витримав лихого злидарства та й пішов на відчайдушний крок. Ні-ні, не продавав він душу дідьку, хитрий був чолов’яга, вирішив перемудрити саму Долю. Прийшов до неї, чи то, точніше сказати, прикликав її до себе. Авжеж, не дивуйся, бо Долю можна прикликати, якщо знаєш спосіб. Він знав. Тож попросив чоловік у Долі щедрого, не злиденного, безбідного життя. Бо ж скільки можна — і дід був злидарем, і батько, і діти його будуть… Хтось рід колись тими злиднями прокляв, і що не робили, і як відчайдушно не працювали жінки й чоловіки родини — усе прахом. Прокляття і не збиралося відступати.

Але ніколи ніщо просто так не дається. І запитала Доля чоловіка, що вона з того матиме. Який для неї зиск прокляття знімати? О, хитрим був чоловік, дарма що бідний. Багатий на злидні, але й на розум багатий. І пообіцяв Долі на відкуп живу одинадцятирічну душу, яка народжена буде від мертвого, тобто рідну кров свою...