Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Андрей Кокотюха — «Чорний ліс»

Частина друга
Свої

29 червня — 2 липня 1943 року
Розділ 1
Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

Максим відразу зрозумів, до кого потрапив, згадавши розмови про діяльність націоналістичних банд у тутешніх лісах.

Хоч на цьому армійський інструктор не зупинявся докладно, час від часу нагадував: на загони, які іменують себе повстанськими, доведеться зважати. Звичайно, ніхто всерйоз не припускав зіткнення диверсантів із місцевими партизанами. Але так само не уявлялося, що вчорашні кримінальники зрадять і Коломієць лишиться один.

Чоловік, котрий узяв Максима в полон, відгукувався на Явора. Так зверталися до нього товариші, полоненому ж партизан себе не назвав, забагато честі. Коломієць теж відмовчався, бо той категорично заявив: розмовляти з ним буде командир Хмара. Та хвилювала не цілком закономірна зустріч із повстанським ватажком, що сама по собі, на Максимову думку, могла дати йому надію залишитися живим. Наприклад, прикинув він, його могли обміняти на якогось свого полоненого, бо подібний обмін, напевне, має місце тут, у німецькому тилу, де підпілля цінує кожну людину.

Проте сподівання повернути ситуацію в такому напрямку були примарними, хоч весь час, поки повстанець вів його до своїх, ці думки роїлися в Максимовій голові.

Перше, що сказав Явір, коли полонений кинув зброю та повернувся: «Ти вбив нашого побратима, друга Тополю!» Коломієць спробував пояснити: нікого не вбивав, хоча й чув постріл, та партизан слухати не хотів. Крім нього, москаля у формі червоного бійця, поруч нікого не було. І взагалі, сюди, у Чорний ліс, чужі бояться заходити, і найперше німці. Можуть пролізти ляхи, тільки тих давно звідти витіснили. Лишаються червоні партизани або совіцькі парашутисти, лише в них стає нахабства залазити на чужі землі й поводитися тут зовсім по-хазяйськи.

Після кількох безглуздих спроб незграбно виправдатися Коломієць облишив цю справу. Справді, краще пояснювати все старшому, бо, дивись, цей застрелить на місці, якщо гарикання набридне. Тому, підкорившись та взявши мертвого Тополю на плечі, Максим рушив уперед, керований своїм полонителем. Добре, хоч годинник залишився. Час від часу просячи перепочинку, Коломієць обережно клав тіло на землю, сідав поруч, закурював — мав при собі фабричні папіроси «Делі», щедрий дарунок капітана Орлова, — і позирав на циферблат. Так, із зупинками, до місця, де розташувалися основні сили, вони дійшли трохи менш ніж за дві години.

На підступах до бази їх зупинили двоє вартових, які виринули з-за дерев, немов з’явилися з повітря. Упізнали Явора, від нього першими дізналися — полонений москаль застрелив вістуна Тополю, і жоден із них не намагався забрати в бранця тіло товариша. Коломійцеві довелося пройти свій шлях до кінця: покласти ношу Явір дозволив посеред невеликої галявини, де розмістилися повстанці.

Чим вони займали себе до того, Максим не розгледів. Його поява привернула загальну увагу, і полоненого миттю взяли в щільне кільце, яке Явір розширив, ставши по центрі й вигукуючи:

— Розійдіться! Посуньтеся! Командира пропустіте!

Поки по того збігали, Коломієць із неприхованою цікавістю роздивився чоловічий гурт. Перше, що кинулося в очі, — строкате, зовсім не уніфіковане вбрання. На більшості були німецькі мундири, дехто не відпоров відзнаки. Хтось натягнув під мундир зелені галіфе, і не всі Максим упізнавав, як штани радянських бійців. Чоботи майже в усіх доглянуті, попри обставини лісового життя, — звичайно, взуттєвою ваксою тут не пахло, зате їх старанно витирали й навіть, судячи з усього, за першої ж нагоди мили.

Кілька вояків не знімали плащ-наметів, і це теж мало своє пояснення: у серці Чорного лісу звичного для літа тепла не відчувалося. Голови прикривали гостроверхі шапки, Максим бачив такі на картинках: здається, їх називають «петлюрівками» чи щось таке, точно з буржуазією пов’язано.

Військовий одяг був не на всіх. Один вояк, старший, із зарослим дводенною щетиною обличчям, носив під піджаком із ватними плечима вишиту сорочку, заправлену в штани. Холоші, своєю чергою, акуратно заправив у халяви чобіт.

І всі тримали зброю. Переважно німецьку, та Максим помітив радянські дискові автомати. А ближче до центру галявини, біля згаслого вогнища, розмістився на шматку брезенту розібраний, готовий для чищення кулемет Дегтярьова.

Трофеї, інакше бути не може. Так само, як галіфе чи солдатські чоботи.

Їх здобули в боях, убиваючи попередніх власників, своїх ворогів.

Той, хто заволодів ППШ, мусив убити радянського солдата чи офіцера.

Коломієць мимоволі стиснув кулаки. Він точно не серед своїх, слід відкинути найменше бажання порозумітися, шукати спільну мову, щось там погодити. Навіть ураховуючи те, що табірні вертухаї за Уралом мали ту ж саму зброю, однаково Максим не збирався домовлятися чи проситися в тих, хто вбиває наших.

Стоп, виринуло з пам’яті. Хіба не він сам застрелив офіцера міліції, теж ніби свого, на сто відсотків нашого, перевіреного. Нехай майор Руфін потім розкрив очі, явивши справжню суть Матвія Романенка, і той виявився мало не прихованим ворогом, хіба ні? Більше того, Максим Коломієць не шкодував про наперед продуманий та безжально скоєний злочин незалежно від того, що потім, через два з гаком роки, повідав комісар держбезпеки. Навпаки, нічого не змінилося, бо він визнав: убив би радянського міліціонера й комуніста ще раз, якби виникла потреба чи той би, не дай Бог, вижив.

Коломієць труснув головою, навіть легенько прикусив губу.

Ще трохи подібних думок, і він, чого доброго, поставить себе в один ряд із цими бандерівцями, німецькими посіпаками. Хоча й тут не все складалося. Адже якщо радянська форма й зброя — бойові трофеї, чому німецькі кітелі, автомати й чоботи повинні мати інше походження. Виглядає, усе теж узято з мертвих ворогів. Те ж саме стосується польської зброї, в одного з вояків Максим помітив польський карабін.

Коли вже так міркувати, ці люди тут, у лісах, з усіма воюють. Навіть можна сказати — з усім світом.

Хід думок полоненого перервала поява того самого командира, до якого Явір звернувся «друже Хмара». Даючи йому дорогу, вояки розступилися, і Коломієць зробив ще одну замітку для себе: схоже, тут зібралися всі. Їх небагато, а отже, він потрапив до невеличкого мобільного підрозділу. Скоріш за все, розвідка чи така сама диверсійна група, яку невдало очолив він сам, тільки чисельніша. Хмара ж, яким погрожував Явір, виявився непоказним, трохи нижчим не лише за полоненого, а й за більшість своїх бійців, і кирпатим, що робило його простецьким на вигляд. Волосся стрижене коротко, та спереду лишився чуб, який командир звичним жестом відкинув набік, потому запитав коротко:

— Хто такий?

— Він Тополю вбив! — укотре вигукнув Явір. — Друже Хмаро, його треба отут катрупити! Руки його погані рубати! Чого з ними говорити!

Усі довкола слухали розмову уважно, і полонений відчував на собі погляди десятків пар очей. Вони не були добрими. Він розумів: вояки чекають наказу командира, аби розправитися з ворогом та зрадником, не сходячи з місця, дружним гуртом.

— З усіма треба говорити, — спокійно відбив Хмара, не зводячи при цьому очей із Максима.

— Друже Хмаро! — вигукнув Явір. — Ну, наслухалися вже його! Доста наговорив! На станок його брати!

— Заткайся, — відрубав командир, відкинув набридливе пасмо з лоба, відступив трохи, кивнув полоненому: — Уперед ходи.

Розділ 2
Здолбунів, генеральний округ Волинь-Поділля

Ванда дістала наказ перейти в розпорядження капітана Хольмана.

Нічого хорошого для себе від того не чекала. Дивувалася лиш, чому цей хтивий кабан терпів до останнього. Давно б міг скористатися своєю владою й домогтися в комендатурі, щоб перекладачку Мостовську відрядили до відділу пропаганди для його потреб. Вони без того бачилися в комендатурі щодня, і огрядний Франц ніколи не забував бодай ущипнути її жартома, при людях, не вбачаючи нічого ганебного в таких ось проявах уваги до симпатичної працівниці.

Якби Ванда не значилася в документах фольксдойч, підозрювала — події б розвивалися інакше. Хольман чи такі, як він, може й приховували б свої зв’язки з представницями неповноцінних націй. Але, з іншого боку, зґвалтування в цих випадках не вважалося злочином. Навпаки, право переможця на жіноче тіло не скасовувала жодна з армій світу. Ванда не тішила себе ілюзіями стосовно поведінки частини польських солдатів та офіцерів за подібних обставин. Проте саме тепер її переймала цілком конкретна, власна проблема: уперті й наполегливі приставання німецького офіцера, котрий не може собі дозволити брутально скористатися правом завойовника.

Оскаржити розпорядження Ванда не мала права. Просити захисту в Ерика Венцеля, зв’язок із яким був її головним завданням від польського підпілля, теж марно. Адже ще нічого не сталося, її гестапівець отримав останнім часом купу роботи і якось відповів коханці, байдуже, навіть з цинічним гумором:

— Розчарую, лібхен. Ти себе переоцінюєш. Чи, скажімо так, занадто високо цінуєш. Як ти називаєш Хольмана? Диким кабаном? Схоже, дотепно. Не знаю, мабуть, трапляються стурбовані сексом wildschwein, бо твій капітан Хольман чіпає всіх жінок, до яких може дотягнутися рукою. До речі, руки в нього коротенькі. Просто відходь подалі, і він заспокоїться.

Сперечатися не хотілося. Тим більше не бажала роздмухувати проблему, адже так мимоволі приверне до себе надмірну увагу не лише офіцера-пропагандиста і не тільки слідчого гестапо, з яким ділить ліжко. Німці з початком активізації партизанів усіх мастей, від радянських до українських, не кажучи вже про польських, стали надто підозрілими. Хоч Ванда Мостовська, згідно з метрикою, наполовину німкеня, однаково не може мати рівні з чистокровними арійцями права.

Значить, поскаржившись на дії німецького офіцера, вона неодмінно приверне додаткову увагу до себе. Наслідок цього — почнеться перевірка, бо того вимагають інструкції.

Рано чи пізно за нею вирішать стежити. Просто так, без підозр, задля очистки совісті.

Хтозна, чи не поставить стеження під загрозу якусь важливу операцію, яка готується саме зараз і в яку вписана Ванда, безпосередньо пов’язана не лише з підпіллям, а й з Армією крайовою.

Тож, поміркувавши, вона вирішила дати собі раду з капітаном Хольманом сама. І не чекала, що в його кабінеті буде ще один чоловік, Станіслав Юркевич. Тому, коли Франц, із незграбною галантністю поцілувавши їй руку, зачинив двері зсередини, Ванда не відчула загрози. Справді, не викликав же він цього сутулого, лисого, мов коліно, типа, аби давати собі волю з перекладачкою при свідкові...