Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Макс Кидрук — «Бот. Ґуаякільский парадокс»

Повернення

Понеділок, 12 січня, 10:03 (UTC +2)
Київ, Україна

На ліжку пульта не виявилося. Тимур розчаровано крекнув, підняв голову та побачив пульт на столі між Аліниною шкіряною сумкою і пакою глянцевих журналів (кілька номерів «Українського тижня», весь український «National Geographic» за 2014 рік, три чи чотири «Cosmopolitan» і один номер чоловічого «XXL» з Астаф’євою на обкладинці, через який чи, певно, більш доречно сказати, через яку Аліна третій тиждень діймала Тимура), але вставати не захотів. Ще рано — десята. У ті дні, на які не випадало чергування у Гідрометцентрі, — і, звісно, якщо дружина була на роботі, — Тимур Коршак дозволяв собі провалятися в ліжку до одинадцятої. Чоловік відкинувся на подушку та натягнув ковдру на носа.

Колись Тимур працював програмістом. Колись… Нині ж час, коли він мусив щоранку прокидатися о сьомій і поспішати на дев’яту в офіс, давно минув. На початку зими 2009-го — через три місяці після повернення з Атаками — Тимур Коршак звільнився з «Time-To-Play Technologies». Формально — за власним бажанням, хоча насправді його попросили піти. До того клятого відрядження до Чилі Тимура вважали одним із найкращих програмістів у «TTP», його ігрові боти в буквальному сенсі не мали собі рівних не лише в Україні, але й у Європі. Дмитро Віталійович Пузатий, директор зі стратегічного розвитку «TTP Technologies» і одночасно начальник відділу Gaming AI, ігрового штучного інтелекту, постійно відзначав Тимура перед босами компанії, натякаючи, що молодого програмера слід берегти та цінувати, що за п’ять років за ним із висолопленими язиками ганятимуться скаути з «Valve Corporation», «id Software» та «EA Games», однак, попри все, повернувшись із чилійської пустелі, Тимур так і не зміг улитися назад у колектив. Він більше не міг програмувати ботів. Гаразд, давайте будемо відверті — він більше не міг програмувати взагалі.

Упродовж трьох тижнів після повернення Тимур Коршак годинами сидів перед пласким комп’ютерним екраном і дивився наче крізь нього, згадуючи малюків із кривавими очима, готових роздерти на шматки все живе, що трапиться їм на шляху; згадуючи Долину Смерті та Сан-Педро; згадуючи розкидані пустелею тіла мертвих селян і влаштовану ботами пастку на плато Ель-Татіо. Тимур не замислювався над тим, що його коди коли-небудь знову використають для втілення віртуальних монстрів у плоті — зовсім ні, він не зазирав аж так далеко, — він просто не міг позбутися, відмитися від в’язких і чорних, ніби нафта, спогадів. Спливали години, проходили дні, а на екрані не з’являлося жодного нового рядка програмного коду. Те, чого довелося зазнати в Атакамі, загартувало характер Тимура, але водночас щось зламало всередині, зсунуло якісь коліщатка зі своїх місць, від чого чоловік став цілковито непридатним для роботи програмістом — як солдат після перелому хребта втрачає придатність до служби у війську.

У компанії з мільйонними оборотами довго так тривати не могло. Дмитро Пузатий спробував відверто поговорити з Тимуром. Коршак стисло розповів босу про події в Атакамі (навряд чи Пузатий йому повірив), після чого директор запропонував своєму найкращому програмістові взяти відпустку. Тимур погодився.

11 жовтня 2009-го Тимур Коршак та Аліна Федевич розписалися в центральному київському РАЦСі, що на проспекті Перемоги, 11. Весілля влаштували невелике, на півсотні гостей, але по-європейському стильне та вишукане. Для банкету орендували залу в заміському готельному комплексі «Царьград» на Житомирській трасі, за двадцять хвилин їзди від Києва. Батьки Аліни продали земельну ділянку у Василькові Київської області, а на виручені гроші придбали та подарували молодятам однокімнатну квартиру в дев’ятиповерховому будинку на Ванди Василевської, неподалік станції метро «Політехнічний інститут». На ранок після банкету Тимур та Аліна вирушили у весільну подорож. Спочатку вилетіли до Єгипту, де протягом двох тижнів об’їздили всі древньоєгипетські храми, починаючи з пірамід Гізи біля Каїра та закінчуючи святинею Абу-Симбел у Нубії, на 280 кілометрів південніше від Асуана. Потім поромом через Червоне море попливли до Йорданії, де впродовж тижня відвідали Петру, Мертве море та поселення бедуїнів у пустелі Ваді-Рум. Завершили весільну подорож на узбережжі Середземного моря в одному із п’ятизіркових готелів туніського курортного містечка Сус.

9 листопада подружжя повернулося до Києва. Утім, після поїздки нічого не змінилося. Тимуру часто снилися кошмари, та основне — він безповоротно втратив здатність зосереджуватися на програмному коді. Раніше — до поїздки в Атакаму — програміст кепкував із людей, яким програмування здавалося складним. Сміхота, хіба ні? Це ж так просто! У листопаді 2009-го Тимур раптом усвідомив, що став таким же, як і ті, з кого раніше підсміювався: чоловік більше не бачив зв’язку між цифрами та латинськими літерами, що миготіли на екрані, та поведінкою ігрових ботів у комп’ютерній стрілялці. Хай як напружувався, він більше не знав, як можна вдосконалити цю поведінку.

10 грудня 2009-го Тимур Коршак написав заяву на звільнення за власним бажанням і назавжди розпрощався з «TTP Technologies». 27 січня 2010-го він улаштувався «провідним програмістом» у технічний відділ Українського гідрометеорологічного центру.

Попри гучну назву, робота Тимура не мала нічого спільного з програмуванням: номінально він виконував обов’язки системного адміністратора. На третьому поверсі будівлі Укргідрометцентру на вулиці Золотоворітській, 6-Б знаходиться сервер, який приймає дані про погоду з інших аналогічних серверів, розкиданих по всій Україні. Завдання «провідного програміста» полягало в забезпеченні безперебійної роботи сервера. Іншими словами, якщо обладнання працювало стабільно та без збоїв, Тимур нічим не займався. Зазвичай так і було — сервер Гідрометцентру «падав» із частотністю раз на півроку, а то й рідше, тож більшість свого робочого часу Тимур Коршак замінював картриджі в принтерах, перевстановлював ОС Windows на приватних лептопах колег гідрометеорологів і переглядав серіали в Інтернеті. Спочатку він підсів на «Lost», потім — усерйоз і надовго — на ситком «Два з половиною чоловіки», а далі пішло-поїхало. На початку 2015-го Тимур узявся по другому колу переглядати «Цілком таємно».

Робота на Українському гідрометеорологічному центрі мала чимало переваг. Офіс знаходився у самісінькому серці Києва — буквально за кілька кроків від Золотих воріт. Зручним був графік роботи — доба через три. Зміна тривала 24 години — з 9-ї до 9-ї, та це не означало, що Тимур мусить не спати всю добу. Спеціально для сну чоловік тримав у серверній надувний матрац, подушку та ковдру. Єдиний недолік роботи «програмістом» Українського гідрометеорологічного центру — це зарплата.

Спочатку через низьку платню Тимур переймався, та не минуло й півроку, як він звик. Розхлябаний режим, купа вільного часу, можливість переглядати новини, фільми та стрічки із соцмереж просто на робочому місці швидко затягнули його. Чоловік не бажав нічого змінювати та не мав стимулів, аби до чогось прагнути. Вони з Аліною мали де жити. Мали автомобіль — «Chevrolet Lacetti» 2002-го року, куплений Тимуром через рік після того, як він улаштувався на роботу до «Time-To-Play Technologies», — старий і пом’ятий, але все ж на ходу. Ну, і він, Тимур, був живий, здоровий і непокалічений — після серпня 2009-го чоловік із якимось особливим трепетом почав ставитися до цього, здавалося б, очевидно-банального факту. Що ще потрібно для щастя? Аліна, яка з 2012-го працювала в маркетинговому агентстві «MCG» і заробляла ледь не на порядок більше від чоловіка, якийсь час натякала Тимуру, що була б не проти, якби він підшукав яку-небудь престижнішу роботу — врешті-решт колись вони все ж заведуть дітей, і тоді їм доведеться жити на його зарплату. Втім, Тимур реагував на її натяки, як жираф на комарині укуси, і згодом дружина залишила його в спокої…

Згадавши, що вчора ввечері вони з Аліною дивилися на ноутбуці «Американський снайпер», Тимур Коршак опустив праву руку та пошукав під ліжком. «Є!» — зрадів чоловік, схопивши пальцями лептоп. Тепер не доведеться вставати по пульт. Він витягнув і поклав ноутбук на живіт. Підняв екран. Почекав, поки відновиться з’єднання з Інтернетом, зайшов на сайт «Української правди» та відкрив розділ новин. Відтоді як чоловік почав працювати у Гідрометцентрі, новини перетворилися на наркотик. Щоправда, після Євромайдану та початку війни з Росією на новиннозалежність страждають заледве не всі громадяни України. Тимур пробіг очима заголовки.

«Джемілєв заявив, що теракти у Франції вигідні Росії».

«У Криму масово конфіскують приватну власність».

«Президентом Хорватії вперше стала жінка».

«Індонезійські рятувальники підняли на поверхню один із бортових самописців авіалайнера компанії “AirAsia”, який напередодні впав у море».

«Ціна на нафту сорту Brent на торгах лондонської біржі ICE опустилася нижче від 49 доларів».

«За добу проросійські бойовики 63 рази обстріляли позиції ЗСУ».

«Путін відмовляється від зустрічі у “нормандському форматі” в Астані».

«Учені поки що не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору».

Нижче йшла стаття про спалах насильства в Ґуаякілі. Тимур її не зауважив, узявшись відкривати новини, які найбільше зацікавили, в окремих вкладках. Через півгодини, вдовольнивши свою пристрасть до читання новин, чоловік нарешті виліз із-під ковдри і в одних трусах і майці почалапав на кухню.

Плита стояла порожньою. Тимур зазирнув до холодильника. Порожнім він не був, однак страв чи продуктів, придатних для миттєвого споживання, також не знайшлося. По- кіношному скривившись, чоловік поліз до шафки по коробку з вівсяними пластівцями й узявся готувати собі вівсянку.

Той період, коли Аліна залишала йому на плиті сковорідку з підсмаженою яєчнею чи каструльку зі свіжозвареною вівсяною кашею, також канув у Лету. Останнім часом вони з Аліною… віддалилися?.. ні, вони неначе зчерствіли, заросли невидимою, але непроникною для хвилювань кіркою, під якою підгнивали та розкладалися їхні почуття. Вони не охололи. Аліна досі любила Тимура. Певна річ, не вмирала за ним, як під час навчання в КПІ, але й життя без нього не могла уявити...