Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Раймонд Коури - «Еліксир безсмертя»

Розділ 3

Була вже шоста тридцять вечора, коли Евеліна повернулася нарешті до міста й піднялася на третій поверх до своєї квартири на Ру Комодор.

День видався важким і великою мірою знаменним, через що вона почувалася змореною та виснаженою.

Коли Фарук кудись зник, Рамез не тільки не став розпитувати про нього і навіть не зробив жодного натяку під час їхніх розмов (і це дало Евеліні підставу визнати його людиною, що вміє неабияк володіти собою), а й зумів влаштувати їй персональну зустріч з мером Забкіна, якого турбували зовсім інші, набагато важливіші проблеми, аніж розкопки ймовірного храму доби раннього християнства. Однак Евеліні та її молодому протеже усе ж вдалося його переконати, і той дозволив їм продовжувати дослідницьку роботу.

Це було неабияке досягнення, якщо мати на увазі той факт, що на даний момент голова її повнилась уже зовсім іншими думками.

Відтоді як Фарук показав їй потертий конверт з фотографіями, спогади, що сколихнулися в її душі, не давали спокою і поглинали всі думки. Повернувшись додому, Евеліна довго милася під гарячим душем, а тепер сиділа за столом, не зводячи очей з грубої теки, яку завжди брала з собою, коли перебиралася на нове місце. З тягарем на серці Евеліна розв’язала штрипки на теці і почала розглядати її вміст. Старі фотокартки та вицвілі пожовклі аркуші, фотокопії наче розбудили ту частину її свідомості, яка спала тривалий час. Одна за одною змінювалися сторінки, збурюючи наростаючий потік емоцій, який, урешті, вхопив її і поніс в минуле, в той час і те місце, що назавжди закарбувалися в її пам’яті.

Аль-Хілла, Ірак. Осінь 1977 року.

На той час вона вже провела на Ближньому Сході більше семи років, більшість із них — на розкопках в П???етрі, що в Йорданії, та у Верхньому Єгипті. Під час цих розкопок Евеліна дізналася чимало нового — саме тоді вона й закохалася у цей регіон — та невдовзі відчула, що займається не своєю справою. Їй захотілося просто вгризтися зубами в щось таке, що вона могла б назвати своїм, рідним. Тому, завершивши великий обсяг важкої дослідницької роботи та домігшись необхідного фінансування, вона нарешті отримала те, що хотіла. Йшлося про розкопки у місті, котре бентежило її уяву, відколи пам’ятала себе, і про яке археологи останнім часом незаслужено забули. Вавилон.

Історія цього легендарного міста налічує більше чотирьох тисяч років, але, оскільки воно було збудоване з висушених на сонці цеглин, а не з каменю, невблаганний і жорстокий час не вберіг його, і нині від нього мало що лишилося. Та й це вивезли країни-метрополії, які панували в цьому неспокійному регіоні впродовж останніх ста років. Сили природи, турки, французи та німці накинулися на колиску цивілізації як ненаситні гієни, не залишивши їй жодного шансу вціліти.

Евеліна хотіла бодай трохи виправити цю історичну несправедливість.

І почалися розкопки, які проводилися серйозно і ретельно. Умови виявились не надто важкими, і вона швидко звикла до спеки і комах. Дуже здивувала суттєва допомога з боку місцевої влади. Баасисти, що п’ять років тому прийшли до влади після десятиріччя нестабільності та державних переворотів, були ввічливі й прагматичні — тоді у кінотеатрах спокійнісінько демонстрували американський фільм «Екзорцист»  , а до кривавого саддамівського заколоту лишалося ще багато часу. Сам район розкопок був злиденний, зате люди в ньому мешкали гостинні й добросерді. До Багдада можна дістатися за дві години, і це давало змогу нормально помитися, купити пристойну їжу і поспілкуватися, бо саме спілкування їй не вистачало найбільше.

На знахідку натрапили цілком випадково. У підземеллі старовинної мечеті в Аль-Хілла місцевий пастух, намагаючись докопатися до води, знайшов купку клинописних табличок з дуже давнім письмом. Евеліна, якій пощастило опинитися поруч, вирішила, що місце заслуговує, аби його дослідити.

Кілька тижнів по тому, під час пошуків у старовинній мечетній прибудові Евеліна знайшла іще дещо. Ця знахідка не була ні особливо давньою, ні коштовною. Така собі низка з’єднаних між собою склепінчастих льохів, в яких століттями ніхто не бував. У перших кімнатах не було майже нічого, крім скромних дерев’яних меблів, урн, глечиків та кухонного причандалля. Цікаво, та нічого особливого. Однак в найдальшій кімнаті увагу Евеліни привернуло дещо особливе: викарбуване на стіні зображення змія, що кусає себе за хвіст.

Уроборо.

Це був один з найдавніших містичних символів у світі. Його походження сягало вглиб тисячоліть — аж до свиноподібних драконів культури Хоншан в Китаї та Давнього Єгипту, а звідти — до фінікійців та стародавніх греків, які й вигадали назву «уроборо», що означало «пожирач хвоста». Цей образ зустрічається в скандинавській міфології, індуських традиціях, ацтекських символах та в багатьох інших культурах. Він упродовж століть займав постійне місце в алхімічній символіці у цілому світі. Змій, що кусає себе за хвіст, є потужним архетипом, який у різних народів означав різні поняття: для одних він був позитивним символом, для інших — втіленням зла.

Наступне дослідження підземних кімнат дало ще більш цікаві та дивовижні результати. Те, що спочатку здалося кухонним причандаллям, виявилося набагато складнішим та загадковішим: це було примітивне лабораторне устаткування. Детальніше дослідження скалок розбитого скла встановило, що це — залишки колб та пробірок. Були знайдені також рештки корків та патрубків, кухлів та якихось шкіряних мішечків.

Загадково-зловісна атмосфера цих підземних приміщень зацікавила Евеліну. Їй здалося, ніби вона відшукала криївку невідомої підпільної групи анонімних змовників, які навмисне зустрічалися подалі від завидющих очей під егідою зловісного змія-самопожирача. Наступні кілька тижнів вона займалася ретельним дослідженням льохів, і її старанність було винагороджено іще однією знахідкою — у кутку однієї з кімнат вона розкопала великий глиняний глек, запечатаний шкіряною заглушкою. Він мав зображення уроборо, схоже на те, яке було вибите на стіні. В ньому Евеліна знайшла паперові фоліанти — в цих краях папір прийшов на зміну пергаменту ще у восьмому столітті, задовго до своєї появи у Європі. Аркуші в цих фоліантах були густо вкриті письменами та вигадливо оздоблені загадковими геометричними фігурами, науковими визначеннями всесвіту, та рослинними — хоча й химерними — анатомічними ескізами.

Перебираючи зображення змія у своїй теці — гравюри, ксилографії та відбитки — Евеліна натрапила на купку старих вицвілих фотографій. Вона відклала теку й цілком зосередилася на них. Там були кілька світлин знайдених нею підземних приміщень, а також фотографії, зроблені на розкопках — вона та її група. На одній з карток був Фарук. Як він постарів, подумала вона. Як усі ми постаріли! Ось її погляд упав на одну з фотографій — і Евеліна заціпеніла, відчувши тремтіння. На ній була вона сама — тридцятилітня ясноока жінка, амбітна й енергійна, а також чоловік приблизно такого ж віку. Вони стояли пліч-о-пліч на археологічному майданчику в пустелі — двоє шукачів пригод з давно минулої епохи. Знімки були не надто чіткі — ці маленькі фотографії вона зробила сама, і вони, пробувши майже тридцять років у теці, пожовкли і зблякли. Того дня сонце шкварило немилосердно, і їхні очі були захищені окулярами, а обличчя — затінені капелюхами сафарі. Незважаючи на це, її уява швидко домалювала решту деталей чоловіка, який стояв поруч із нею. І навіть через стільки років серце Евеліни тенькнуло, згадавши його.

Том.

Вона подумки заглибилася у фотокартку — і шум хаотичного міста за вікном помешкання стих, відійшов кудись на задній план. Запала тиша. Суперечливі емоції завирували в її душі, а на обличчі мимоволі з’явилася гіркувато-солодка посмішка.

Евеліна так ніколи і не зуміла збагнути, що ж трапилося того далекого року. Том Вебстер з’явився в місті Аль-Хілла несподівано — через кілька тижнів після її знахідки. Він назвав себе археологом-істориком з інституту Холдейна — дослідницького центру та філії Броунівського університету — і сказав, що саме перебував у Йорданії, коли один його колега випадково розповів йому про її дослідження символу уроборо. Дослідницька робота в ті далекі доінтернетівські часи означала відвідування бібліотек і спілкування — часто неприємне — з відомими фахівцями. Том сказав, що приїхав автомобілем, аби дізнатися більше про її відкриття.

Чотири тижні вони провели разом.

І відтоді жоден чоловік не викликав у неї таких сильних почуттів, як Том.

Їхні дні минали в дослідженнях льоху, вивченні текстів та ілюстрацій в загадкових фоліантах, у поїздках до музеїв та бібліотек в Багдаді та деінде, а також у пошуках і зустрічах з істориками та іншими науковцями, які могли б пролити світло на її знахідку.

Каліграфія текстів чітко вказувала, що написані вони були в добу Абашидів, тобто приблизно в десятому столітті. Вуглецеве датування підтвердило це припущення. Знайдені фоліанти були написані чудовим почерком, прекрасно ілюстровані і стосувалися розмаїття тем: філософії, логіки, математики, хімії, астрології, астрономії, музики та релігії. Але вони не містили ні вказівок на авторів, ні роз’яснень стосовно значення символу змія-самопожирача.

І Евеліна, і Том працювали з ентузіазмом, і незабаром в їхніх пошуках з’явився проблиск надії, коли вони роздобули інформацію про маловідому групу людей, які жили в ту ж саму добу Абашидів і називали себе Братством Непорочності. Хто були ці братчики і чим вони займалися — можна було лише здогадуватися. Відомо лише те, що це була група філософів-послідовників Платона, котрі потай збиралися кожні дванадцять днів і чия маловивчена спадщина містила, серед іншого, дивовижну збірку наукових, релігійних та езотеричних доктрин, в основу якої лягли різні вчення і традиції і яку вважають нині однією з найдавніших відомих науці енциклопедій.

Певні аспекти текстів, знайдених у льосі, дійсно співпадали з творами братчиків — як за стилем, так і за змістом. Але серед них не було таких, що мали б якийсь стосунок до релігійних поглядів людей, які збиралися в цих підземних кімнатах. Хоча погляди членів Братства й брали початок у ісламі, вони містили також фрагменти з Євангелій і Тори. Братчики вважалися вільнодумцями, які не асоціювали себе з жодною конкретною вірою, а натомість шукали зерна істини в усіх релігіях і вважали знання справжньою духовною поживою. Вони прагнули до примирення ворогуючих конфесій, до їхнього гармонійного об’єднання в одне ціле з метою припинення релігійної ворожнечі, від якої страждав регіон, і сподівалися перетворити віру в Бога на духовний притулок, на храм для кожної людини.

Евеліна і Вебстер припускали, що колектив, який збирався у льосі, міг бути однією з філій Братства, але ніщо не могло ані ствердити, ані спростувати цю теорію. Втім, один з аспектів їхньої теорії дійсно співпадав зі знахідкою: вважалося, що братчики мешкали в Багдаді та Басрі, а Аль-Хілла знаходилася якраз між цими двома містами.

Вебстер не припиняв дивувати Евеліну своїм невичерпним ентузіазмом, енергією та бажанням будь-що розгадати виявлену нею таємницю. А ще він дивував її своїм величезним обсягом знань — як для пересічної людини — стосовно уроборо та історії цього регіону.

Цілком природно, що вона покохала Тома, а він — її. Саме через цю обставину його несподіване зникнення стало для неї тяжким ударом, який вона переживала довго й болісно. Особливо якщо врахувати те, з чим він залишив її назавжди. І неправду, з якою їй відтоді довелося жити.

Гіркі спогади наплинули на Евеліну, і її обличчя затьмарилось. Але вона швидко себе опанувала; загартоване довгими роками почуття пасивної покірливості долі взяло гору над ностальгією і повернуло її до проблеми, з якою вона зіштовхнулася сьогодні.

Кілька взятих у рамку фотографій ілюстрованих сторінок зі знайдених у льосі старовинних фоліантів висіли напроти на стіні, ваблячи своєю загадковою красою і таємничістю. Відірвавши від них погляд, Евеліна витягла залишені Фаруком фотографії, взяла ту з них, на якій був зображений старовинний рукопис, пригадала гнітючу новину — і похолола від страху.

Один з її знайомих загинув. Саме через це.

Де ж приятель Фарука знайшов цей фоліант? Про що в ньому йшлося? Багато років тому її та Томові пошуки скінчилися нічим. То чому ж ця книга має бути цікавішою за ті, в яких вони так нічого і не знайшли? Що в ній особливого?

Їй пригадалося останнє запитання Фарука: хто іще може розшукувати цю книгу?

От халепа! Цього їй лише бракувало — при тому хаосі, що панує довкола! Але подітися нікуди. Їй не хотілося їхати на зустріч з Фаруком, але вона не могла його підвести. Він сподівається на неї. Сподівається, що вона йому допоможе. Іракець, без сумніву, був чимось наляканий. І чим більше Евеліні пригадувався переляканий вираз на обличчі Фарука, тим сильніше вона усвідомлювала необхідність їхньої зустрічі.

Була іще одна думка, яка не давала їй спокою.

Треба попередити Тома.

Звісно, якщо зможе його розшукати. Бо вони, фактично, не спілкувалися. Відтоді як він поїхав з Іраку, Евеліна його не бачила й не розмовляла з ним.

Навіть тоді, коли виявилося, що вона вагітна.

Евеліна відклала фото і витягла свій записник. Це був великий «філофакс» в шкіряній обкладинці, з яким вона не розлучалася вже кілька десятиліть і який ледь закривався, бо був напханий вирізками, картками та примітками, що накопичилися за довгі роки. Понишпоривши в його кишеньках та рукавчиках, Евеліна знайшла стару візитівку. На ній золотисто-жовтим шрифтом було надруковано Том Вебстер, назву та логотип інституту. Колись вона переборола бажання скористатися цією карткою, і з плином часу цей клаптик паперу перекочував до найвіддаленішого куточку записника та її пам’яті.

Минуло тридцять років. Безглуздо телефонувати.

Але Фарукове прохання і досі не йшло у неї з голови. Вам треба розпитати його, пані Евеліно, будь ласка. Щось у глибині її душі ворухнулося і таки змусило спробувати.

Поки сигнал мчав крізь простір, відбиваючись від супутників зв’язку, пройшов якийсь час, а потім пролунав характерний для підземного кабеля дзвінок і почувся неприродно ввічливий жіночий голос, який сповістив Евеліну, що на зв’язку — інститут Холдейна.

На якусь мить вона завагалася.

— Я хочу знайти свого давнього приятеля, — мовила вона нарешті тремтячим голосом. — Його звуть Том Вебстер. Колись він залишив мені цей номер, але… але це було досить давно.

— Зачекайте, будь ласка. — Поки телефоністка перевіряла список, серце Евеліни стислося від хвилювання. — Вибачте, — недоречно-радісно защебетала жінка. — Такого у нас немає.

— А ви добре подивилися? Перевірте ще раз, будь ласка. — Евеліна розчаровано відкинулася на спинку крісла.

Телефоністка попрохала її назвати ім’я та прізвище по літерах, ще раз переглянула список і знову нічого не знайшла. Евеліна тяжко зітхнула. Мабуть жінка-оператор почула її зітхання, бо несподівано запропонувала:

— Якщо хочете, я перевірю список наших штатних співробітників, а тоді вам зателефоную. Може, ваш приятель залишив які-небудь контакти…

Евеліна назвала телефоністці своє ім’я і номер бейрутського мобільного телефону, подякувала і поклала слухавку. Вона й не сподівалася знайти Тома в інституті, але збурена спогадами хвиля радісно-очікувального збудження ніяк не вгамовувалася і не давала їй спокою.

Евеліна поглянула на годинник: майже сьома. Вона скривилася. Домовилася зустрітись з Майєю в її готелі і посидіти в барі. Гіршого часу для зустрічі годі було й придумати. Хотіла вже зателефонувати Майї, щоб скасувати побачення, проте не наважилася. Евеліну лякала навіть думка про те, що доведеться сидіти дві години на самоті в полоні спогадів, що, мов краплини дощу, торохтіли по даху її пам’яті, і чекати, доки настане час їхати на зустріч з Фаруком, якої вона з кожною хвилиною боялася дедалі більше.

Евеліна вирішила, що коли вона посидить за склянкою спиртного в барі зі своєю донькою, слухаючи приємну музику і насолоджуючись темрявою напівпорожнього залу, то це допоможе їй згаяти час. Правда, доведеться уникати розмов на одну досить неприємну тему. Принаймні доти, поки донька не збагне, про що йдеться.

Вона закрила теку, поклала отримані від Фарука фотографії та мобільник до сумочки і вирушила до готелю, який знаходився через дорогу напроти її квартири.