Ирена Карпа - «Bitches Get Everything»

Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава. Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Невидима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до пори ховаю під одягом.

Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нормальності всього, що відбувається, я й сама все частіше перетворююся на дурнуватого підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене аж нудить від цього нон-стопу.

Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної безсвідомості, але ж який зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів у день квартири, майже не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.

Чомусь я не ставлюся до нього як до м’яса, придатного чи не придатного до траху. А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предметний зиск. Так я ставлюся до меншості.

Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: “тс-с-с”.

Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне, заздрісники — що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.

— Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати... Чи надихає воно Вас? — це хтось із добрих журналісток.

— Одне з ваших останніх або всі в купі! — верещить голос — також добрий — із презентаційної публіки.

Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна „Перламутрове Порно”. ***

— Моє останнє, гм, кохання... — починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись у залу. Там десь має глипати очима об’єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все. Бачу. — Так от, — продовжую — моє останнє кохання фактично незаймане...

(Залом перекочується традиційний смішок-шепотіння).

— Йому, знаєте, лише 17 рочків і я боюся пред’яви від його мами. Я ж типу особа не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з приватними уроками, що радує моїх сусідів...

Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я бавлюся в не-реальне, підсовуючи замість нього автобіографічні шматки.

— А… хочеться? — співчутливо питає хтось із журналістів так, що після “хочеться” зависає промовиста пауза.

— Хочеться, — цілком серйозно кажу я. — А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще. Фух. А я чогось думала, що півроку чекати.

Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Пєтросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.

„Кіно” починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася її фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори — не другосортні, а навпаки дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я — Тріша Торнберґ — це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і... не розчарувався. Бо найбільший сором — намагатися бути не-собою. А найбільший кайф — дурити всіх, що ти — то не ти.

А ще його чомусь дико пре від того, що я — на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося би. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він — ні.

Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго потримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м’який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м’яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його не-атлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей, теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.

***

Як же потужно він мене живить свою юністю. Моя славнозвісна власна незрілість (“Ой, а подивимося на вічного підлітка Трішечку, коли їй стукне сорок чи п’ятдесят!”) — просто ідеально обкатані рейки приміських сполучень, порівняно з цими відкритими нервами, пульсаціями й дрижаками. Каже, що коли вдихає повітря на повні груди, його пробирає аж до кінчиків пальців, він весь горить і, мабуть, вміє літати. Тільки я щось у цьому не впевнена, тому раджу йому триматися подалі від відкритих вікон. Кажу це спокійно й цинічно. Я далека від ґотичної поетики. Колись він був пробував мені чимось погрожувати, але я не ведуся на підліткові істеричні способи привертання уваги. Гру в невідворотній суїцид було швидко припинено.

Щось я вже звучу, як шкільний психолог. Мрячно напевно ним бути. Хоча... стільки свіженьких хлопчиків і дівчаток. Сиди собі за столом із фальшивого дуба і чави з них комплексні соки у трилітрові банки.

Це як той чувак у Палахнюка, що працював прибиральником у багатих свиней, а вечорами мав такий собі типу телефон довіри, на який дзвонили “сексуально нестійкі юні дівчатка, схильні до проблем із алкоголем”. Ну, він майже так і позначав цільову групу в ґазетних оголошеннях про свій “рятівний” телефон. Поки вони ридали йому в трубку, заливаючись шмарклями в якомусь громадському телефон-автоматі, він спокійно смажив собі свині котлети, парячись лише тим, що сухариків в одному місці налипло забагато, а в іншому фарш геть-чисто голий. Перевертаючи котлету на інший бік, він попутно вирішував, лишитися цій дєвучці жити чи ну її в курац. Міг просто сказати: “Знаєш, тобі ліпше померти” — і радив кілька дієвих способів. Головне, щоби та була юною і надломленою. Найразючіше квіти пахнуть тоді, коли починають в’янути.

Зрештою, шкільному психологу тут взагалі було би зовсім легко. Правда, довелося би частенько змінювати місце роботи, але що вже там... Аби душа співала. Н-да, що це мене понесло?

Мій малий дико відрізняється від усіх інших підлітків. Принаймні, мені так невідступно здається. Не буду вдаватися до пояснень, чому.

Навіть коли у нас все на позір добре, він ні з того, ні з сього, може написати мені щось таке:

Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вечерять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дупу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово “завжди”? ЗАВЖДИ — це така неперервна вервечка. Низка кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять всі бути чорні. Зв’язані між собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків раз-по-раз трапляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й неможливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) “завжди”. Звідси ті білі кубики чи й просто пробіли. “Завжди” стає беззубим і неповноцінним. Стає “Не-Зовсім-Завжди”. І досить про це, якщо не можемо (чи радше, не вміємо) напрягтися і щось подіяти...

Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на ґотичному паті в бароковому замку, після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й... пиво. Тріша героїчно не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги, і більше того — навіть не втратила свідомість. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкненою в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла з незугарними лицарсько-шароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж, ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і не сказали.

Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торннберґ труїлася, втрачала свідомість, падала на сходах, оббльовувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсентом (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не господині...

Мій малий — він дійсно вері-факін-спешл — тієї ночі просто врятував мене і мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись його вмінню легко виходити з будь-яких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начистили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно, чужих, на щастя) можна було би скласти в довгенький рядочок... Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я. Уявляєте: шукаємо його, шукаємо... Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом інфернальності. Знайомі студенти-психологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!

Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо рєшит, повезе нас до себе додому, у найзатишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості. Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч розпливається на різні консистенції і кольори... Свідомість теж зливається з туманом, хоче втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.

Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врешті решт його знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса з чорною помадою і червоними тінями, у дірявих коглотах криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме колеса ровера на нічних шляхах.

Зрештою, досить про це.

— Льотчик такий красивий, — каже моя сестра.

Я посміхаюся.

***

Спочатку ми танцювали танґо. Безумовно, були найкрасивішою парою на тому хай-прийомі. Він — Мефісто, я —жінка-Фауст. Я ні з ким не говорю, крім нього. Не говорю на своїх презентаціях. Пропускаю свої прес-конференції. Не даю інтерв’ю. Ані жодного слова. А потім з’являється оце:

Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex

Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex

Якщо повторювати це слово певну кількість разів, воно втратить своє значення. Але в жодному разі не втратить привабливості означувана ним дія.

Тим більше, коли йдеться про секс із Мефістофелем. Харизматичним, звабливим і, вочевидь, підступним. Хоча Фауст сумно цього не помічає і сумно погоджується на те, щоби його дурили.

Коли ми потім надривно кохаємося і він шепоче мені на вухо слова “кохана” чи “як же я люблю тебе”, я іронічно посміхаюся. Бо не вірю. Але погоджуюся й на таку гру. Я ж не театральна режисерка на прізвище Станіславська. Добре, що він не бачить у цю мить мого обличчя. Треба, щоби він вірив, буцімто я йому вірю. Інакше він перестане бути Мефістофелем.

Отож, спочатку ми танцювали і пили. Танґо — це вже секс. Якщо вмієш його танцювати. Ми дивним чином вміли. І без-будь яких слів йому швидко стало зрозуміло, чого хоче ця ледь знайома суміш femme fatale із enfante terrible на ім’я Тріша Торнберґ. Сама ж ця жінка-дитя — тобто я — ще якийсь час сумнівалася і, як завжди, вагалася, щоб не здатися нав’язливою. Бо нема нічого гіршого, ніж виснути на чоловікові, котрий і на гадці не мав тебе хотіти... І нема нічого кримінальнішого за провтик можливості виїбати жаданого тобою чоловіка, коли він тебе хоче, а ти просто не надто в цьому впевнена. Тому я дію хитро, швидко й цілеспрямовано.

Взнаю на рецепції номер його кімнати. Коли він, така вся з себе “італьянская звєзда”, іде з молодим українським оператором (яка малому честь! його хист помічено!) до того в номер пити віскі, я, під приводом “мені потрібно перевдягнутися”, підіймаюся до себе, швидко змінюю одяг і беру з сумки одну таку дуже хитру штуку. Її зробили для мене юні обожнювачі з технічного університету. Нібито для перформансу чи й навіть (о, так, Трішо, будь ласочка!!!) для нового фільму. Штучка-дрючка називається “Neo Locker Обломастер”. Якщо її запхати в електронний замок замість пластикового ключа, замок обов’язково розмагнітиться і працюватиме абияк. Тобто, закриватиметься, коли захоче, і відкриватиметься теж, лише коли сам цього побажає. Це як чесна лотерея: ніхто, ніколи, нічого не знає наперед. Вагітність випадком. Практичне втілення теорії вірогідності. Божий план. Негаданий сюрпириз Мефістофелю від печального Фауста.

Отже, я йду до потрібних дверей і легко вставляю ту свою картку в щілину Кройбового замка. Витягую. Зі спокійною душею спускаюся до апартменту оператора. Вечірка триває. Знайомі ґеї вбили би мене, довідавшись, що я порушила таку ідилію. “А що, як малий мав шанс?!” Але ні. Ні Кройб, ні юний оператор на підарів не виглядали. По чоловіках це ясно видно, як по стінґазеті. Не треба навіть випромінювати надмірну кількість флюїдів, аби відловлювати на свої фільтри ферменти гетеросексуала. Чи бісексуала. Тут контакт між вами й ним або є, або його нема. Та ж історія з дівчатками. Одразу видно, кого можна розвести на творчі експерименти, а хто буде на печі чекати судженого. Кожному своє, chaque a son goыt.

В номері оператора ми утрьох. Розмовляємо то тихо, то дуже голосно. Ми то регочемо, то замовкаємо, і тиша ця такого ж відрадного кольору, як віскі, котре ми п’ємо. Малий (а все-таки дуже талановитий оператор, якось його візьму в команду) не пам’ятає себе від щастя. Пришестю JC він і то радів би менше, хоча гріхів у нього не так, щоби критично, думаю. Він упивається спілкуванням з Кройбом. А втім, поводиться доволі адекватно.

На відміну від мене. Бо мені хочеться бодай найменшим шматочком себе до нього торкнутися. Тож якщо тема Причастя комусь і актуальна, то...

— Мені так холодно, — кажу зненацька я і навіть дуже правдоподібно цокочу зубами для ілюстрації уявленого стану.

— Холодно? – перепитує Кройб.

— От коли б ти, — говорю мрійливо, — сів на мої стопи?

— Можна, — він чи-то каже це, чи просто знизує плечима, але не рухається.

Відтак ми п’ємо далі. Я розумію, якщо так і буде продовжуватися, я засну прямо тут, і такого облому — прокинутися зранку в номері оператора і збагнути, що вже wszystko jest popierdolone — я собі не пробачу. Але чуваки собі п’ють спокійно, атмосфера робиться все теплішою, що жодним чином не впливає на мої вже направду змерзлі стопи.

Кройб сідає біля мене на ліжко, я обережно підсовую йому свої тремтячі стопи (пальці ніг, певно, найкрасивіше, що маю). Він попускає їх глибше (соррі за обмовку: ближчеJ), бере у свої долоні й легенько мне. Чи зможу я від цього кінчити? Чи стане тут на перешкоді сторонній хлопець, чи навпаки? Втім, ця дія така таємнича і непомітна збоку, що сторонніх враховувати зовсім не варто. Їх нема. Є тільки ця дивна пара: він і я.

Пізніше все це видаватиметься мені суцільною вигадкою, я вже й не знатиму, сама я писала собі листи чи вони були справжніми, наскільки там можуть бути аналоговими оцифровані слова. Пізніше все затягатиметься туманом: яскраво освітлений готельний коридор, наші різні поверхи, його двері, котрі — упс! — йому чомусь не вдалося відкрити, моя пропозиція зайти до мене, його згода, його постать, його усмішка, моє ліжко, перший, ніби вимушений поцілунок, кілька виноградин, що врятували нас від ротової пустки й дозволили нарешті відчути смак губ, його красиве зріле тіло, темне волосся мого кольору, смаглява шкіра мого відтінку, неймовірне почуття комфорту від дотиків до нього, знову цей його усміх, моє “чого ти усміхаєшся”, його — “тому що мені добре”, мені також добре, дико добре, ти не уявляєш, наскільки, брак будь-яких контрацептивів, його надія на мене і мій фаталізм, 50х50 вірогідності, що може народитися геніальна дитина чи дитина-гопнік (дитина-ґот?), звідкісь долітає невиразна музика, нудний пейзаж за вікном, куди нам нема чого й коли дивитися, його тепло і моє бажання викрасти його, всадовити у крадену ж таки машину і повезти кудись далеко до Північного, або Південно-Китайського моря, годувати рибою і поїти гарячим вином, читати йому вголос перед сном і слухати його розповіді, мити його і себе, і дозволяти витирати мене пухнастим білим рушником... Мати + незкінченність сексу. Worth the SEX. Нарешті це слово й дійсно трохи змінило своє значення.

Ви більше про це від мене не почуєте. І не побачите жодних на це алюзій у жодному з моїх наступних фільмів. Хіба що тільки після його смерті. Він чомусь думає, що трапиться вона за 2 роки. Я так не думаю. Я не хочу цього. Бо мені, як вірній романтичній козі, доведеться й собі вслід за ним піти з життя, а між нами, як не як, двадцять років різниці. Хулі мені вмирати ні світ, ні зоря?

На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Дафлішу.

***

Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: “Який красивий хлопчик”.

Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсякчас слідкувала за мною очима й подавала руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися аґресивними оранжевими черевиками.

— Вона лесбійка. Тут і думати нічого! — просичала тодішня моя подруга, пишна білявка, закохана у “космополітан” і рожевий колір. Я подумала: “Ну, й нічого так...”

Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподібному створінню на ім’я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, звинувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі, відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших “членів екіпажу”. На мене Стоґнєвіч майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх випасала.

— Оті що, лесбіянки? — притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.

— Ясно. — Все для себе прояснила мама.

Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте життя. Табу і мото “Хай їб***ся конями”. Люди як кентаври. Сам як додік.

Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили, що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся) просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хоч-не-хоч, я автоматично перетворююся на американського сержанта. Принаймні, для загону “Дафліш”, бо на інших — чужих і жіночої статі — мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком, а не пупсіком із вмонтованою в спину пищалкою.

Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене. Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Натомість, я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися, і першій давала їй їжу на стоянках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз-по-раз зупиняв мене (ми з двома старими друзями тупотіли ледь попереду — без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп, а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця для стоянки порадує мало) і влаштовував мікро-істерику.

— Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!

Я здивовано підіймаю брови і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.

— А ти там для чого, соколе мій? — коли лівий куток мого рота лізе вгору, нічого хорошого вже не буде по дефолту. — Ти-то чого тут скачеш коло мене й голосиш? А Стоґнєвіч що там робить — хіба вона ще не посадила Ясю собі на шию, хіба рюкзачок її в кишеню не поклала?

— Яка ти зла, Тріша!

— Нормальна, Дафліш. Просто коли я кажу, що людині не треба пертися в гори, бо в неї для цього ні навичок, ні характеру, треба мене слухати. До речі... Дивися, Дафліш, сам не розчаруй мене.

Він лякається і перестає нити. Але вже за якихось півгодини, підслизнувшись на колоді, він падає у воду (бідося — вода таки холодна, всадитися на камінці таки боляче) і вибухає такою кількістю матюків на високих тонах, що мене пробиває на недоречну ржачку. Фу, Тріша, встидно! Десь уже ця історія була... уже якийсь хлопчик верещав: “Еті йо***иє гори! Ми всє здєсь здохнєм!” Завалив тест горами. А потім мене круто підставив. Треба було й тут наперед думати, але ідіоти ніколи нічому не вчаться, мда.

Зате Стоґнєвіч пройшла мій тест, хоч я його і не для неї планувала. Яся рюмсала, подруга несла її рюкзак і підставляла плече, бо нещастя підвернуло ногу. Її направду було шкода. Ще й моя мала сестра кудись зникла, упіздувавши на бічний хребет. Її не було ні пізньої ночі, ані наступного ранку. Я вголос готувала промову для батьків із цього приводу:

— Привіт. Ельза пропала, але у вас ще є я...

На щастя, Ельза знайшлася — ночувала, падлюка, в чужому наметі, важкий перехід закінчився, мама поставила дівчатам безапеляційний діаґноз, а ми з Дафлішем уперше тоді поцілувалися. Він так довго цього хотів, а віскі вкупі з відблисками багаття на його юному обличчі так щасливо вигравало, що я махнула рукою і забула про дружбу, жорсткі рамки якої я з цим хлопчиком переступати не збиралася. Він мені тоді недостатньо подобався, щоби отак просто взяти й трахнути його. Чи навпаки, надто сильно мені подобався, і я навіть знайшла в собі силу пояснити йому, що справжня дружба зі мною триватиме значно довше за прозаїчний романчик. Що краще бути мені близькою людиною і залишатися надовго, ніж жити коротке життя метелика-коханця.

Але тоді все сталося, як сталося. А момент зриву чеки нових стосунків завжди заводить.

Знаєте шо, — сказав якось Дафліш нам зі Стоґнєвіч, коли вона вже остаточно покинула свою рибу-сонце заради компанії “двох київських падонків”.

— Ну і шо?

— Якби була тоді зима і ми би в горах заблудилися, можна було би захавати Ясю. Її надовго би стало.

— Ага, ги-ги-ги, — Стоґнєвіч гигоче, наразі спохоплюється: — Фу, які ви...

— Нє, стопудово стало би надовго, — розмірковую я, — а те, що не доїли, продали би в Яремчі на базарі. Прикинь — заходять люди у м’ясний павільйон, а там на блясі, гігієнічно прикриті марлею від мух, лежать дві пухлі Ясині литки...

Думаю, з того базікання й почалася справжня дружба між нами.

***

Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої о***нності і Дафліш. Малий раз-по-раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: “Ти спала з ним? Ти спала?!” і просто вряди-годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: “Дякую, було дуже смачно”. Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже було й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом “кохання”. Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це “все”. Щось типу: “Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти”, а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природній підрив Лібідо значно сильніший за будь-який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає. Звичайна обережність — не ворог самозакоханій уродці.

Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так крупна знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник “Кройб”. Зубна паста “Дафліш”. Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.

Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! Дафліш був занадто слабким англелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.

Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зґрабністю. Молоде вино vs старе віскі.

Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.