Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Джоджо Мойес — «Один плюс один»

Пролог

Ед

Ед Ніколс пив каву з Ронаном у кабінеті креативників, коли зайшов Сідні. За ним маячив хтось ледь упізнаваний — черговий «костюмчик».

— Ми шукаємо тебе, — сказав Сідні.

— Що ж, ви нас знайшли, — відгукнувся Ед.

— Не Ронана, а тебе.

Хвилину Ед пильно роздивлявся їх, а тоді підкинув до стелі червоний пінопластовий м’ячик і впіймав його. Покосився на Ронана. Хоча «Інвестакорп» викупила половину акцій компанії ще півтори року тому, Ед і Ронан досі подумки величали їх «костюмчиками». То було одне з найдобріших прізвиськ, що вони давали їм позаочі.

— Ти знаєш жінку на ім’я Діанна Льюїс?

— До чого це?

— Ти повідомляв їй будь-яку інформацію про запуск нового програмного забезпечення?

— Що?

— Це просте питання.

Ед перевів погляд з одного «костюмчика» на іншого. Атмосфера була на диво напружена. Його шлунок, наче забитий ліфт, повільно рушив униз, у п’яти.

— Може, ми балакали з нею про роботу. Нічого конкретного не пам’ятаю.

— Діанна Льюїс? — перепитав Ронан.

— Ти маєш бути в курсі, Еде. Ти надавав їй інформацію про запуск SFAX?

— Ні. Можливо. А що?

— Поліція внизу обшукує твій кабінет, і з ними двоє горил з Управління фінансового нагляду. Її брата арештували за інсайдерську торгівлю. На базі інформації про запуск програмного забезпечення, що ти їм надав.

— Діанна Льюїс? Наша Діанна Льюїс? — Ронан почав протирати окуляри, як робив завжди, коли хвилювався.

— У перший же день торгів геджевий фонд її брата заробив 2,6 мільйона доларів. Сама вона переказала сто дев’яносто тисяч на свій особистий рахунок.

— Геджевий фонд її брата?

— Не розумію, — промовив Ронан.

— Пояснюю на пальцях. Діанна Льюїс офіційно визнає, що розмовляла з братом про запуск SFAX. Каже, наш Ед повідомив її, що ціна буде величезною. І вгадайте що? Два дні по тому фонд її брата опиняється серед найбільших покупців акцій. Що саме ти їй розповів?

Ронан не зводив з Еда очей. Ед силкувався зібратися з думками. Він глитнув до непристойності чутно. З того боку офісу поверх стінки боксів витріщалася команда розробників.

— Я нічого їй не казав. — Він кліпнув очима. — Не знаю. Може, щось і казав. Це начебто не було державною таємницею.

— Це була державна, блін, таємниця, Еде, — сказав Сідні. — Це називається інсайдерською торгівлею. Вона розповіла йому, що ти називав дати, терміни. Казав, компанія заробить цілий статок.

— Тоді вона бреше! Плескає язиком. Ми просто… посварилися трохи.

— Ти хотів затягти дівчину в ліжко, тож усе їй розпатякав, аби вразити?

— Усе було не так.

— Ти спав з Діанною Льюїс? — Ед відчув, як короткозорі очі Ронана пропалюють його наскрізь.

Сідні підняв руки.

— Тобі треба телефонувати адвокату.

— Чому в мене мають виникнути проблеми? — спитав Ед. — Я ж начебто не отримав жодного зиску. Я навіть не знав, що її брат має геджевий фонд.

Сідні кинув погляд йому за спину. Обличчя спостерігачів миттєво знайшли щось цікаве в себе на столах. Він понизив голос.

— Тобі вже треба йти. Тебе хочуть допитати в поліційному відділку.

— Що? Та це безглуздя. За двадцять хвилин у мене нарада з питань програмного забезпечення. Не поїду я ні до якого відділку.

— І, само собою, тебе усунуто, доки ми в усьому не розберемося.

Ед хмикнув:

— Жартуєш? Ви не можете мене усунути. Це моя компанія.

Він підкинув угору пінопластовий м’ячик і впіймав його, розвернувшись до них упівоберта. Ніхто не ворухнувся.

— Не поїду. Це наша компанія. Скажи їм, Ронане.

Він глянув на Ронана, але той застиглими очима дивився кудись на підлогу. Глянув на Сідні, але той похитав головою. Потім підвів очі на двох людей у формі, що з’явилися за спиною Сідні, на свою секретарку, яка прикривала рота долонею, на килимову доріжку, котра вже стелилася від його ніг до дверей, і пінопластовий м’ячик безшумно впав на підлогу між його стопами.

 

Розділ перший

Джесс

Джесс Томас і Наталі Бенсон попадали на сидіння фургона, припаркованого на достатній відстані від дому Наталі, щоб звідти їх не було видно. Наталі палила. Вона вже вчетверте кидала шість тижнів тому.

— Вісімдесят фунтів на тиждень, гарантовано. І доплата за вихідні, — скрикнула Наталі. — Чортзна-що. Просто хочеться знайти цю шльондру, яка лишила сережку, і відгамселити, бо через неї ми втратили найкращу роботу.

— Може, вона не знала, що він одружений.

— О, ще й як знала. — Перед тим як зустріти Діна, Наталі два роки прожила з чоловіком, в якого виявилася не одна, а аж дві родини на іншому кінці Саутгемптона. — Жоден холостяк не тримає на ліжку декоративних подушок, дібраних за кольором.

— Ніл Брюстер тримає, — сказала Джесс.

— У Ніла Брюстера шістдесят сім відсотків музичної колекції — це Джуді Ґарленд і ще тридцять три — Pet Shop Boys.

Вони разом прибирали кожного робочого дня останні чотири роки, з часів, коли парк відпочинку Бічфронт був трохи раєм, трохи будмайданчиком. Відколи забудовники обіцяли місцевим родинам доступ до басейну й запевняли всіх, що масове спорудження фешенебельних будівель піде на користь їхньому приморському містечку, замість висмоктати те, що лишилося від їхнього життя. Вицвіла назва «Бенсон і Томас, прибирання» за допомогою трафарету була виведена на боці їхнього білого фургона. Нижче був додаток, зроблений Наталі: «Ми готові до брудного. Викликайте!», доки Джесс зауважила, що за два місяці половина отриманих дзвінків не мали стосунку до прибирання.

Майже всі замовлення надходили тепер з новобудов Бічфронта. Навряд чи хтось у місті мав гроші — чи схильність — наймати прибиральницю, хіба що лікарі, адвокати й випадкові клієнти, як-от місіс Гамфрі, чий артрит заважав їй прибирати власноруч. З одного боку, це гарна робота. Можна працювати на себе, самим організовувати робочі години й добирати клієнтів. І недолік цієї роботи — не паскудні клієнти (а завжди знайдеться хоч один такий) і не те, що чищення чужих туалетів якось залишає враження, що ти на щабель нижче, ніж варто. Джесс не бентежило, що доводиться витягати жмутки волосся з чужих зливних отворів або що більшість людей, винаймаючи житло для відпочинку, вважають мало не за обов’язок пожити тиждень як свині.

Що їй дійсно не подобалося, то це усвідомлення, що знаєш про чуже життя більше, ніж хотілося б.

Джесс могла б розповісти про таємну купівельну пристрасть місіс Елдрідж: чеки за дизайнерське взуття, якими забитий сміттєвий кошик у ванній, і чохли з неношеним одягом у шафі, з досі прикріпленими ярликами. Могла б розповісти, що Ліна Томпсон чотири роки намагається завагітніти і двічі на місяць проходить тести на вагітність (а ходили чутки, що вона й колготок не знімає). Могла б розповісти, що містер Мітчелл у великому будинку за церквою отримує шестизначну зарплатню (він залишав платіжки на столі в передпокої — Наталі була готова заприсягтися, що навмисне), а його донька потай палить у ванній.

Якби мала таку схильність, Джесс могла би поіменно перелічити жінок, які виходять на люди, маючи бездоганний вигляд — ідеальна зачіска, лаковані нігті, легкий запах дорогих парфумів, — і не соромляться залишати брудні труси просто на підлозі. Або хлопчиків-підлітків, чиї задубілі рушники вона наважувалася брати до рук лише в гумових рукавичках. Були пари, які щоночі спали в різних ліжках (дружини, які просили поміняти простирадла в гостьовій кімнаті, палко наполягали, що днями в них була «навала гостей»), і туалети, в яких потрібен протигаз і попередження про хімічну небезпеку.

А потім тобі раз у раз трапляється чудовий клієнт на кшталт Лізи Ріттер, ти приходиш пилососити її підлоги і знаходиш діамантову сережку, а з нею цілу купу відомостей, без яких чудово могла б обійтися.

— Це, мабуть, донька загубила, коли приїздила востаннє, — промовила Ліза Ріттер, тримаючи сережку в руці, і її голос тремтів від зусиль. — У неї пара таких самих.

— Авжеж, — сказала Джесс. — Мабуть, її випадково закинули до вашої спальні. Чи принесли на чиємусь черевику. Ми якось так і подумали. Пробачте. Якби знала, що це не ваше, нізащо б не турбувала вас через це.

І коли місіс Ріттер відвернулася, Джесс одразу зрозуміла, що це кінець. Люди не дякують тим, хто з’являється на порозі з лихими вістями.

У кінці дороги пухкий карапуз перечепився, м’яко впав, наче підрубане дерево, і після короткої мовчанки почав скиглити. Його мати з повними руками ідеально врівноважених магазинних пакунків стояла й дивилася в мовчазному сум’ятті.

— Слухай, ти ж чула, що вона казала на тому тижні, — Ліза Ріттер радше позбудеться своєї перукарки, ніж нас.

Наталі зробила гримасу, натякаючи, що Джесс шукатиме світлий бік навіть у ядерному апокаліпсисі.

— Ніж «прибиральниць» узагалі. А так їй байдуже — чи це будемо ми, чи «Швидко й чисто», чи «Покоївки за наймом». — Наталі похитала головою. — Ні. Відтепер ми для неї завжди прибиральниці, що знають правду про її зрадливого чоловіка. Для таких жінок, як вона, це має значення. Репутація для них — усе, правда ж?

Мати опустила пакунки й нахилилась, аби підняти малюка. Джесс поклала босі ноги на приладову панель і зарилась обличчям у долоні.

— Чорт забирай. Де нам тепер брати гроші, Нет?

— Той будинок був бездоганний. Здебільшого протирання двічі на тиждень. — Наталі безвідривно дивилась у вікно.

— І вона завжди платила вчасно…