Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Гийом Мюссо — «Поклик янгола»

Частина перша
Кіт і Миша

Розділ 1
Обмін

Він із тих істот, яким долею судилося зустрітися.
Де б вони не були. Куди б не прямували.
Одного дня вони зустрінуться.
Клоді Галле

Нью-Йорк
Аеропорт імені Джона Кеннеді
За тиждень до Різдва

ВОНА

— А потім?

— Потім Рафаель подарував мені каблучку з діамантами від Тиффані та зробив пропозицію.

З телефоном біля вуха Медлін тинялася уздовж панорамних вікон, що виходили на летовище. За п’ять тисяч кілометрів звідти, в своїй маленькій квартирці на півночі Лондона, її найкраща подруга нетерпляче слухала детальну розповідь про романтичну втечу до Великого Яблука.

— То він насправді використав усі засоби! — констатувала Джуліан. — Вікенд на Манхеттені, номер у «Волдорфі», прогулянка в кареті, пропозиція в найкращих традиціях…

— Так, — раділа Медлін. — Усе було ідеально, як у кіно.

— Може, трошки занадто ідеально, ні? — підколола її Джуліан.

— Ти можеш мені пояснити, як щось може бути «надто» ідеальним, пані скептик?

Джуліан незграбно спробувала вийти з незручного становища:

— Я хочу сказати, що, можливо, трохи бракувало спонтанності? Нью-Йорк, Тиффані, прогулянка під снігом та каток у Центральному парку… Це трохи передбачувано, трохи штамповано, чи не так?

Медлін іронічно пішла в контратаку:

— Якщо я нічого не плутаю, то Уейн зробив тобі пропозицію, повертаючись із пабу якось увечері добряче напідпитку. Він був переповнений випивкою, наче вагон метро в годину пік, тому одразу після того, як попросив твоєї руки, побіг блювати до туалету. Чи не так?

— OK, цей раунд ти виграла! — капітулювала Джуліан.

Медлін посміхалася, наближаючись до зони реєстрації, сподіваючись відшукати Рафаеля серед усього цього натовпу. На початку різдвяних канікул тисячі мандрівників товпилися в аеропорту, що гудів, як той вулик. Деякі з них поспішали до своїх родин, інші вирушали світ за очі в райські куточки світу, подалі від сірості Нью-Йорка.

— Послухай-но, — знов розпочала Джуліан, — ти ж мені так і не сказала, якою була твоя відповідь.

— Ти жартуєш? Звичайно, я відповіла йому «так»!

— І ти його анітрішечки не змусила чекати на твою відповідь?

— Чекати? Джул, мені майже тридцять чотири! Тобі не здається, що я вже досить чекала? Я люблю Рафаеля, ми з ним разом уже два роки й намагаємося завести дитину. За кілька тижнів ми переїдемо в будинок, який обрали разом. Джуліан, уперше в своєму житті я почуваюся захищеною та щасливою.

— Ти так кажеш, тому що він поруч із тобою, чи не так?

— Ні! — вигукнула Медлін сміючись. — Він пішов реєструвати наш багаж. Я це кажу, бо я так думаю!

Вона зупинилася перед кіоском із пресою. Газети лежали впритул одна до одної, а з передовиць виринав безконтрольний світ, який давно віддав у заставу своє майбутнє: економічна криза, безробіття, політичні скандали, соціальне напруження, екологічні катастрофи…

— Ти не боїшся, що з Рафаелем твоє життя стане передбачуваним? — завдала удару Джуліан.

— Це не є недоліком! — заперечила Медлін. — Мені потрібен хтось надійний, вартий довіри, вірний. Навколо нас усе хитке, крихке та нестабільне. Я не хочу цього в своєму шлюбі. Я хочу повертатися додому ввечері та бути певною, що там панують затишок та безтурботність. Розумієш?

— Гм… — зітхнула Джуліан.

— Ніяких «гм», Джул. Тобі вже час починати турне магазинами в пошуках сукні подружки нареченої!

— Гм, — повторила тим не менш молода англійка, але цього разу скоріш щоб приховати власну розчуленість, аніж передати свій скептицизм.

Медлін подивилася на годинник. Позаду неї на злітній смузі біліли літаки, що вишикувалися вервечкою, очікуючи на виліт.

— Добре, давай прощатися, бо мій рейс відлітає о 17.30, а я все ще не знайшла свого… свого чоловіка!

— Твого майбутнього чоловіка… — виправила її Джуліан, сміючись. — Коли ти навідаєшся до мене в Лондон? Чом би не цього вікенду?

— Я б дуже хотіла, але це неможливо: ми сядемо в Руассі дуже рано. У мене ледь вистачить часу на те, щоб заскочити додому та прийняти душ перед відкриттям бутику.

— Ти диви, вона не безробітна!

— Я флорист, Джул! Різдво — це той час, коли в мене найбільше роботи!

— Спробуй хоч поспати підчас перельоту.

— Добре! Я завтра тобі зателефоную, — пообіцяла Медлін перед тим, як покласти слухавку.

ВІН

— Не наполягай, Франческо: навіть мови бути не може про те, щоб побачитися!

— Але ж я лише за двадцять метрів від тебе, внизу ескалатора…

З мобільним біля вуха Джонатан, насупивши брови, підійшов до перил, що нависали над ескалатором. Унизу сходів молода брюнетка з обличчям мадонни розмовляла по телефону, тримаючи за руку хлопчика, закутаного в трохи завелику парку. У неї було довге волосся, джинси із заниженою талією, приталений пуховик та брендові сонцезахисні окуляри у великій оправі, які, наче маска, приховували частину її обличчя.

Джонатан помахав синові рукою, а той тихенько з ним привітався у відповідь.

— Відправ мені Чарлі та забирайся! — наказав він, ледь стримуючись.

Кожного разу, коли він бачив свою колишню дружину, Джонатана охоплювала суміш гніву та болю. Потужне почуття, яке він був неспроможний контролювати, робило його водночас злим та пригніченим.

— Ти не можеш зі мною й надалі так розмовляти! — заперечила вона з ледь помітним італійським акцентом.

— Не смій мене ні в чому повчати! — вибухнув він. — Ти зробила вибір, з наслідками якого тепер маєш змиритися. Ти зрадила родину, Франческо! Ти нас зрадила, Чарлі та мене.

— Не вплутуй у це Чарлі!

— Не вплутувати? А хіба не він має тепер розплачуватися за побиті горщики? Це саме через твої походеньки він бачить батька лише впродовж кількох тижнів на рік!

— Мені дуже шко…

— А літак?! — обірвав він її. — Хочеш, я тобі нагадаю, чому Чарлі боїться літати сам? Через що мені доводиться перетинати всю країну кожні канікули? — спитав він, підвищивши голос.

— Те, що з нами трапилося, це… це життя, Джонатане. Ми з тобою дорослі, і тут немає хорошого з одного боку та поганого з іншого.

— Але суддя чомусь вважав не так, — зазначив він, відчувши раптом страшенну втому, натякаючи на вердикт судді під час розлучення, що був не на користь його колишньої дружини.

Замислений, Джонатан дивився на летовище. Було лише 16:30, але вже зовсім незабаром стемніє. На освітлених злітних смугах стояли великі транспортні літаки в очікуванні команди на зліт із диспетчерської вежі, аби попрямувати до Барселони, Гонконгу, Сіднея, Парижа…

— Так, досить уже, набалакались, — знов заговорив він. — Заняття в школі розпочинаються 3 січня, я тобі поверну Чарлі напередодні.

— Добре, — згодилася Франческа. — І останнє: я купила йому мобільний. Хочу мати змогу зв’язатися з ним у будь-який час.

— Жартуєш?! Про це не може бути й мови! — вибухнув він. — У дитини не має бути мобільного в сім років.

— Такі речі обговорюються, — заперечила вона.

— Якщо обговорюються, то ти не мала вирішувати таке самотужки. Можливо, колись ми ще повернемося до цієї розмови, але зараз ти забираєш собі той гаджет та нарешті відпускаєш Чарлі до мене!

— Гаразд, — тихо здалася вона.

Джонатан перегнувся через перила та примружив очі, аби побачити, як Чарлі віддає Франчесці маленьку кольорову слухавку. Потім хлопчик поцілував свою маму й непевними кроками рушив до ескалатора.

Джонатан посунув кількох подорожан, аби одразу ж підхопити сина нагорі.

— Привіт, тату!

— Привіт, малий, — вимовив він, стискаючи Чарлі в обіймах.

ВОНИ

Пальці Медлін бігали по клавіатурі з шаленою швидкістю. Вона роздивлялася вітрини магазинчиків duty free, майже наосліп набираючи смс, аби відповісти Рафаелю. Її супутник уже зареєстрував багаж, а тепер стояв у черзі на контроль безпеки. Медлін запропонувала йому приєднатися до неї у кафе.

— Тату, я трішки зголоднів. Можна мені паніно, будь ласка? — ввічливо запитав Чарлі.

Поклавши руку на плече сина, Джонатан ішов лабіринтом зі скла та сталі, що вів до виходів на посадку. Він ненавидів аеропорти, особливо в цю пору року, бо Різдво та аеровокзали нагадували йому про ті сумні обставини, за яких він дізнався про зраду своєї дружини два роки тому. Але він настільки радів зустрічі з Чарлі, що схопив його на руки.

— Паніно для молодого чоловіка, одна штука! — сказав він жваво, звертаючи вбік, аби зайти до ресторану.

«La Porte du Ciel»1, головне кафе терміналу, розташовувалося навколо атріуму, в центрі якого знаходилися стійки з розмаїттям страв.

«Шоколадне тістечко чи шматочок піци?» — запитувала себе Медлін, роздивляючись вітрину. Звичайно, правильніше було б обрати якийсь фрукт, але вона була голодна як вовк. Вона поклала тістечко на тацю, а потім, майже одразу, повернула його назад, як тільки Jiminy Cricket2 нашепотів їй на вушко, скільки калорій було в тій смачній спокусі. Трохи розчарована, вона взяла яблуко з плетеного кошика, замовила чай із лимоном та пішла до каси сплатити за своє замовлення.

Чіабата, песто, мариновані помідорчики, пармська шинка та моцарела: Чарлі спливав слиною перед своїм італійським сендвічем. З найменшого віку він супроводжував батька на кухнях ресторанів, що прищепило йому смак до гарних речей та розвинуло цікавість до всіляких смаків.

— Обережно, не впусти свою тацю, добре? — порадив Джонатан, сплативши за їхній перекус.

Хлопчик кивнув, старанно намагаючись утримати хистку рівновагу між своїм паніно та пляшечкою води.

Ресторан був набитим ущерть. Зала овальної форми простягалась вдовж скляної стіни, що виходила прямо на злітні смуги.

— Де сядемо, тату? — запитав Чарлі, який розгубився серед усіх цих людей.

Джонатан стурбовано окинув оком натовп, що штовхався поміж стільцями. Було очевидно, що клієнтів більше, ніж вільних місць. Та раптом, наче за помахом чарівної палички, звільнився столик просто біля скляної стіни.

— Курс на схід, юнго! — заявив він, підморгнувши синові.

Тільки-но він прискорив крок, як посеред усього цього галасу задзвонив його телефон. Джонатан вагався, чи брати слухавку. Хоча в нього були зайняті руки — валіза на коліщатках в одній руці й таця в іншій, — він спробував витягти телефон із кишені піджака, але…

— Яка ж товкотнеча! — засмутилася Медлін, спостерігаючи, як армада подорожан заполонила ресторан. Вона так сподівалася трошки розслабитися перед перельотом, а тут навіть столика вільного на знайти.

— Ай! — вона ледь стримала крик, коли дівчина-підліток без комплексів наступила їй на ногу, навіть не подумавши вибачитись.

«От же ж погань мала!» — подумала Медлін, кинувши на дівчисько дуже строгий погляд, на який та відповіла виставленим середнім пальцем, що не залишав жодних сумнівів у його сенсі.

У Медлін навіть не стало часу на те, аби засмутитися через цю ситуацію. Бо вона щойно помітила столик прямо біля скляної стіни. Вона прискорила крок, лише б не втратити цю вільну місцинку. Вона була вже за три метри від мети, як раптом у її сумці задзвонив телефон.

Зовсім невчасно!

Спочатку вона вирішила не відповідати, але потім передумала: це напевно Рафаель, який її шукає. Геть незграбно вона взяла тацю в одну руку — Господи, який же цей чайник важкий! — а іншою почала шукати слухавку, що заховалася в сумці поміж величезної зв’язки ключів, щоденника та роману, який вона зараз читала. Медлін нарешті спромоглася вигнутися, аби відповісти на дзвінок та піднести слухавку до вуха, як…

***

Медлін та Джонатан зіштовхнулися на повній швидкості. Чайник, яблуко, сендвіч, пляшка коли, келих вина — все злетіло в повітря і врешті опинилося на підлозі.

З переляку Чарлі впустив і свою тацю також та розплакався.

«Ну й дурепа!» — роздратовано подумав Джонатан, насилу підводячись.

— Невже не можна дивитися, куди ви пхаєте свої ноги? — закричав він.

«От кретин!» — дратувалася Медлін, приходячи до тями.

— Ах, так це ще й моя провина? Не треба плутати чорне з білим, старий! — зауважила вона, перед тим як підібрати з підлоги свій телефон, сумку та ключі.

Джонатан схилився до сина, аби заспокоїти малого, підняв сендвіч, що не пошкодився завдяки пластиковій упаковці, пляшечку з водою та свій мобільний.

— Я першим побачив цей столик! — обурювався він. — Ми вже майже сіли, коли ви налетіли на нас, неначе лавина, навіть не…

— Жартуєте? Я помітила цей столик набагато раніше за вас!

Гнів молодої жінки підкреслював її англійський акцент, до того майже не помітний.

— Як би там не було, але ви сама, а я з дитиною.

— Чудове виправдання! Не бачу, чому той факт, що ви маєте малого, дає вам право налітати на мене та псувати мені блузку! — випалила вона, помітивши пляму від вина на своєму одязі.

Роздратований, Джонатан похитав головою та підвів очі до неба. Він тільки відкрив рота, аби заперечити, але Медлін його випередила:

— І взагалі-то я не сама! — заявила вона, побачивши Рафаеля.

Джонатан знизав плечима та взяв Чарлі за руку.

— Ходімо в інше місце. Навіжена… — кинув він, виходячи з ресторану...