Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Дж. Грегори. К. Тинтори - «Книга імен»

Пролог

7 січня 1986 року

Саккара, Єгипет

Двоє чоловіків у темряві копали пісок. Єдиним джерелом світла в печері був ліхтар, що стояв поряд із рюкзаками. Ці кілька печер і могил за п’ятнадцять миль від Каїра виявилися скарбницею пам’яток давньої культури. Саккара, Місто Мертвих, упродовж трьох тисячоліть було місцем поховання царів і простих людей — археологи, мабуть, ще дуже довго не відкриють усіх його таємниць. Так само як і грабіжники.

Сер Родні Дейвіс, — титул рицаря він одержав за те, що відкрив храм Ахенатон з усіма його дивовижними скарбами, — відчув знайомий мандраж. Вони вже дуже близько. Він це знав. Він уже майже торкався долонями крихкого папірусу.

Книга імен. Її частина. Чи й вона вся. Цього він не знав. Знав лише, що вона тут. Мусить бути тут.

Таке саме радісне збудження охопило його на горі Кетеф Гінном в Ізраїлі тієї ночі, коли він знайшов золотий скіпетр царя Соломона. Увінчаний великим гранатом, вирізблений зі слонової кістки, з написом гебрейською мовою, скіпетр був першою вцілілою знахідкою, яка пов’язувала біблійного царя десятого сторіччя до Р. Х. з нещодавно виявленими тут фортифікаційними спорудами. Однак Книга імен затьмарила б і це, і будь-яке інше відкриття. Їй було б гарантоване місце в історії.

Він довіряв своїй інтуїції. Як та чарівна лоза, з якою шукають воду або руду, вона вела його, притягувала до безцінного скарбу. І цієї ночі, у цих пісках, якими в давнину ходили царі, сер Родні копав і копав, гнаний жагою відкриття, передчуваючи, як знайде те, чого ще не бачив ніхто від часів янголів і колісниць.

Рауль, що працював поруч, відкинув лопату вбік і взяв флягу з водою. Пив він жадібно, великими ковтками.

— Перепочинь, Рауле. Ти ж почав на годину раніше від мене.

— Це вам, сер, треба відпочити. Вони пролежали тут не одне тисячоліття. Що можуть змінити ще якісь три-чотири години?

Сер Родні зупинився й звів очі на свого товариша, який був йому вірним помічником ось уже майже дванадцять років. Скільки було Раулеві ла Дусеру, коли вони розпочали пошуки? Шістнадцять, сімнадцять? Таких невтомних робітників, як цей, сер Родні ще не зустрічав. Стриманий, гордий молодий чоловік з оливковою шкірою жителів Середземномор’я та глибоко посадженими очима — одне кольору сапфіра, інше темне, як зерна турецької кави.

— Друже, я півжиття чекав на це відкриття. Хіба в такий момент має значення якась додаткова година роботи? — Він відкинув чергову купку піску з дна печери. Якусь мить Рауль мовчки спостерігав, тоді закрутив флягу й знову взявся за лопату.

Вони працювали понад годину, тишу порушувало тільки важке дихання й глухі удари лопат по піску. Аж раптом щось дзенькнуло, і сер Родні завмер. Тоді впав навколішки і, забувши про втому, почав швидко розгрібати пісок довгими мозолистими пальцями. Рауль, схвильований, клякнув поруч.

— Рауле, ліхтар, — тихо попросив сер Родні, обхопивши руками глиняну посудину, закопану в пісок. Кілька разів легенько хитнув її і витяг на поверхню.

Рауль підніс ліхтар, і вони побачили всередині скручений папірус.

— Боже мій, це, мабуть, воно! — тремтячою рукою сер Родні витяг згорток зі схованки.

Рауль кинувся розстеляти брезент. Тоді шанобливо відступив, доки його наставник розгортав на ньому пожовклі аркуші. Обоє відразу впізнали давньогебрейське письмо й зрозуміли, що вони знайшли.

Сер Родні нахилився ближче, намагаючись розгледіти дрібнесенькі літери. Серце калатало. Під пальцями в нього була найбільша знахідка всього його життя.

— Їй-богу, Рауле, це може змінити світ.

— Атож, сер. Звичайно.

Рауль поставив ліхтар на край брезенту й, відступивши назад, непомітно сягнув рукою до кишені. Мовчки витяг скручений дріт і холоднокровно накинув його серові Родні на шию. Археолог не встиг навіть скрикнути.

Усе відбулося блискавично. Одним рухом Рауль відштовхнув його від безцінного папірусу й затягнув зашморг.

«Старий, як завжди, мав рацію, — думав він, збираючи тонкі аркуші. — Ця знахідка змінить світ».

Рауль був надто збуджений від своєї перемоги й не помітив на дні глиняної посудини невеличкого шматочка бурштину. На ньому було вигравірувано три гебрейські літери.

***

7 січня 1986 року

Лікарня в Гартворді, штат Коннектикут

Доктор Генрієта Ґарднер утомлено опустилась на тверду канапу в чекальні, збираючись уперше за останні дванадцять годин бодай щось перекусити, як раптом запищав пейджер. Це означало, що треба негайно повертатися до реанімації.

Відкусивши великий шматок яблука, вона швидко побігла коридором. Мабуть, щось серйозне, подумала на ходу, бо інакше Рамірез зробив би все сам. Вона вкинула недоїдене яблуко в смітник, що трапився по дорозі, вгадуючи, що це — автокатастрофа чи пожежа? Увірвалася крізь білі металеві двері й побачила три бригади травматологів, що працювали з неймовірною швидкістю. На лікарняних візках лежало троє дітей-підлітків, одне дико верещало. Ще п’ять хвилин тому в цьому крилі лікарні чулося лише тихе гудіння моніторів; час від часу десь зі свистом виходило повітря з тонометра та ще іноді з шостої палати долинали схлипи п’ятирічного хлопчика, який чекав на рентген, що мав підтвердити перелом ноги.

Тепер же в операційній було повно медсестер і поліцейських, а Рамірез, головний хірург, запихав дванадцятирічній дівчинці в горло ендоскоп.

— Цьому хлопцеві треба негайно зробити томографію! — крикнув він Оззі, медбратові, який повіз одного з новоприбулих пацієнтів на просякнутому кров’ю візку до ліфта. Той не рухався, одна нога в нього була вигнута під неможливим кутом. Над правим оком зяяла глибока рана, з обох вух сочила кров.

— Що в нас? — Генрієта кинулась до хлопця у светрі з джерсі, і Тереза, молода лікарка на чергуванні, відступила вбік. Светр у хлопця роздерся посередині, і було видно закривавлені груди.

— Вони впали з даху, — пояснив інший медбрат. — Летіли три поверхи та ще й повз фронтон.

Дітки.

— Принесіть трохи газів крові, — швидко наказала Генрієта. — І портативний рентгенограф. — Вона й пропрацювала в реанімації цілих три роки, але й досі стискалося серце, коли сюди привозили дітлахів.

Спокійно, казала вона собі, дивлячись на монітор. Пульс 130, тиск 80/60.

Справи в хлопця були кепські.

— Це син сенатора Шепарда. — Доші підкотила кисневий бак до голови пацієнта. — А той інший, якого Оззі повіз на томограф, — син швейцарського посла.

— Як його звати?

Доші зазирнула в картку.

— Девід. Девід Шепард.

Генрієта знову подивилась на понівечене тіло Девіда Шепарда й спохмурніла.

— Схоже, пошкоджена грудна клітина, зламана ключиця, опущена легеня...

Доші вправно вставила пластикову кисневу трубку хлопцеві в трахею.

— Інші приходили до тями кілька разів, а цей весь час непритомний.

З тонометра знову зі свистом вийшло повітря. Генрієта глянула на монітор. Тиск у малого швидко падав.

От чорт.

***

Організація Об’єднаних Націй, Нью-Йорк

Генеральний секретар Альберто Ортеґа закінчив промову, й зала вибухнула оплесками. З усмішкою Ортеґа протиснувся крізь натовп дипломатів, потискаючи руки та приймаючи привітання з нагоди ухвалення поправки до Конвенції про рабство, уперше підписаної в Женеві 1926 року. Його погляд блукав залою й нарешті зупинився на знайомій постаті аташе.

Вираз обличчя в Ортеґи не змінився, навіть коли Рікардо наблизився до нього й поклав йому в руку скручений папірець.

Опинившись у своєму кабінеті, подалі від галасу преси й штовханини, він замкнув на ключ різьблені дубові двері й розгорнув записку. Читаючи, примружився.

Ла Дусер захопив головний зразок. Пошуки тривають.

***

Лікарня в Гартворді, штат Коннектикут

Уже нічого не болить. Девід подивився вниз на своє тіло на лікарняному візку і здивувався, що на грудях у нього стільки крові. П’ятеро... шестеро... семеро... стільки людей схилилося над ним... стільки метушні... чому вони просто не дадуть йому спокій? Йому так хочеться спати...

Ось до нього йде Кріспін. Дивно, в нього теж під ногами немає підлоги.

Коли Кріспін наблизився, вони обоє подивилися вниз і побачили, що напруження в операційній сягнуло піку.

Девід почув, як хтось його кличе, але тієї ж миті Кріспін показав угору на яскраве світло.

— Неймовірно, правда?

«О так, — подумав Девід. — Справді неймовірно. Навіть дивовижніше за північне сяйво, яке я бачив минулого літа».

Кріспін рушив назустріч цьому світлу, і Девід попрямував за ним. Раптом сліпуче сяйво огорнуло їх. Вони опинилися всередині нього й попливли якимсь довгим тунелем. Попереду було ще яскравіше світло, і вони рушили швидше.

Девідові тепер було так спокійно, так радісно. Так затишно.

Раптом він зауважив у неземному світінні в кінці тунелю рух, і крізь тишу до нього долинув якийсь дивний гомін. Кріспін застряг десь позаду, тимчасом як Девіда щось тягнуло далі, неначе велетенський магніт.

І тут трапилося незбагненне.

Гомін перетворився на заглушливий рев. Він побачив перед собою обличчя. Невиразні, розпливчасті, вони про щось благали. Сотні. Тисячі.

О Боже! Хто ці люди?

Він почув протяжний крик. Здається, минула вічність, доки він збагнув, що це його власний голос.

***

— Він помирає! Дефібрилятор! — крикнула Генрієта.

Доші занесла розряди над Девідовими грудьми.

— Готово! — І дала розряд.

— Ще раз! — наказала Генрієта. Схилившись над цим чорнявим підлітком, вона відчула, як на обличчі в неї проступає піт. — Девіде, повернися. Девіде! Слухай мене. Повернися!

Доші стояла з розрядами напоготові. Генрієта швидко глянула на монітор. Тиск далі на нулі. Пульс ледь-ледь пробивається. Чорт забирай!

— Доші, ще раз!

***

За три години доктор Генрієта Ґарднер закінчувала паперову роботу. День був важкий. Усе почалося з тридцятип’ятирічної жінки з серцевим нападом, тоді немовля, що поранило собі голову виделкою. А насамкінець троє підлітків, яким одного морозного пообіддя заманулося ризикнути життям — видертися на якийсь клятий дах.

Одна обійшлася синцями на шиї та зламаною рукою.

Інший розтрощив праве стегно й нині перебував у глибокій комі.

А ще одного вона насилу вирвала з лещат смерті. Цікаво, чи бачив він оте світло?

Зітхнувши, доктор Генрієта Ґарднер поставила теки на полиці й пішла додому годувати собаку.

Розділ перший

Афіни, Греція

Дев’ятнадцять років по тому

Рауль ла Дусер, щось собі наспівуючи, відчинив багажник винайнятого «ягуара». Потихеньку витяг із-під вовняного пледа гвинтівку й раптом відчув, що страшенно зголоднів. Що ж, лишилося недовго. Дорогою, приблизно за десять миль до цього місця, він помітив таверну просто неба, і йому страшенно захотілося тушкованої ягнятини з чаркою анісового лікеру.

Він подивився на годинник. Часу досить. Із двома охоронцями він уже покінчив, скотивши їхні тіла вниз із пагорба. Він випереджав графік — за п’ять годин він поверне авто й полетить до Лондона, щоб чекати там наступного завдання. Часу вистачить навіть на дві чарки анісового лікеру.

Він навмисне пішов крізь оливкову плантацію, відчуваючи дивний неспокій. Крізь темні окуляри бачив яскраві промені все ще гарячого вечірнього середземноморського сонця. Він волів працювати в темряві.

Щоправда, в юності йому випало стільки гарувати під цим нещадним сонцем, що він навчився зносити його; тож витримає й тепер. З-під пахв лився піт, та він не зважав. Вибрав позицію так, щоб було добре видно всю територію позаду будинку. Тоді вдихнув з інгалятора й налаштувався чекати.

Від аромату оливкових дерев запекло в горлі. Цей запах навіяв спогади про дідову ферму в Тунісі, де він із шести років мозолився, як невільник. Відрізав гілочки й садив у землю, щоб із них виростали нові оливкові дерева, і так по десять годин на добу під палючим сонцем. У горлі було сухо, як у люльці, й страшенно пекло.

І яка винагорода чекала його після цієї рабської праці? Скибочка хліба, шматочок сиру? А нерідко дід міг іще й відшмагати віником із тих самих гілочок, яких він сам і нарізав.

Дід був першим, кого він убив. Того дня, як йому виповнилося п’ятнадцять, він забив діда до смерті.

«Сьогодні теж, мабуть, чийсь день народження», — думав Рауль, споглядаючи кольорові кульки, прив’язані до стільців у вітальні, та купу подарунків у яскравих обгортках на столі.

Вечірка мала от-от розпочатися.

***

Беверлі Панаґуполос пекла все пообіддя. Не те, щоб братів шеф-кухар не вмів спекти іменинного торта. Просто для своїх онуків вона воліла робити це сама.

Найменшій онуці Алеріссі сьогодні виповнилося дев’ять. За годину іменинниця та її старші брати Естевао, Ніло й Такіс зберуться біля басейну разом із батьками, кузинами, тітками й дядьками. Алерісса така сором’язлива, що все святкування ніяковітиме, зате потім кілька днів тільки про нього й розповідатиме.

Беверлі злизала корицю з пальця й пішла надвір подивитися, чи розташовані рожеві й сріблясті кульки та подарунки саме так, як задумано. Вона на мить замилувалася блакитною гладдю басейну, де незабаром усі дітлахи плескатимуться перед вечерею.

Вона нічого не чула, доки з-за пальм не пролунали постріли.

Вона нічого не відчувала, доки спину їй не пронизали кулі.

Вона не бачила, як срібляста блакить басейну почервоніла від її крові.

Вона померла з корицею в кутиках губів.

***

Звивистою дорогою авто спустилося з поодинокого пагорба та виїхало на шосе. Шукаючи на радіо якусь знайому станцію, Рауль натрапив на кінець випуску новин. Терористи підірвали міжнародний термінал в аеропорту Мельбурна, і тисячі людей, очевидно, загинули під уламками зруйнованої будівлі.

Рауль усміхнувся сам до себе. Він молодець. Найкращий. Доказом служить дедалі більший хаос у світі. Незабаром його вітатимуть як одного з головних героїв нового ладу.

Із потаємних тридцяти шести залишається щораз менше. Беверлі Панаґуполос була чотирнадцятою, що загинула від його руки. Убити стількох іще не вдавалося нікому. Тепер із тридцяти шести залишилося лише троє. «Коли їх знищать, — із гордістю думав Рауль, — з нікчемним Божим світом буде покінчено».

Усе й так з дня в день погіршується. Війни, землетруси, голод, пожежі, хвороби — всілякі природні й штучні катастрофи ширяться світом, як ніколи. Лишилися якісь лічені дні.

Коли останніх трьох не стане і світло потаємних тридцяти шести згасне, настане час гносеїв і світу більше не буде.

***

Бруклін, Нью-Йорк

Час спливав.

Майже за п’ять тисяч миль у своєму маленькому кабінеті на авеню Z рабин Елізер Бен Моше заплющив старечі очі й молився.

За вісімдесят дев’ять років ці очі бачили чимало трагедій і зла, радості й добра. Однак останнім часом зло, здавалося, множиться, як ніколи. Він знав, що це не випадково.

Серце йому стиснули страх і відчай. Усе життя він вивчав кабалу, роздумував над таємницями Бога, кликав Його багатьма іменами. Вимовляв їх потиху, благаючи захисту — не для себе, для світу.

Бо над світом нависла загроза, ще більша, ніж усесвітній потоп. Служителі одного давнього темного культу знайшли Книгу імен. Він був переконаний у цьому.

І всіх ламед-вовників, перелічених у давньому рукописі, вбивали, одного за одним. Скільки їх залишилося? Це відомо лише Богові й гносеям.

Зітхнувши, він подивився на талісмани на столі. Деякі були йому зрозумілі. Деякі ні. Він узяв їх один по одному й поскладав до старої шкіряної торбини, що стояла розчахнута на столі. Тоді зняв з полиці важкі старовинні томи Зохар і Танах, аж заболіли від артриту пальці, й відчинив потаємний сейф позаду. Тільки коли замок клацнув і торбина з реліквіями була знову надійно захищена куленепробивним металом, він узяв свій старенький Псалтир і пошаркав до дверей.

Губи пошепки вимовляли молитву, і довга сива борода при цьому тряслася.

Боже милосердний, дай нам силу й знання, щоб зупинити тих, хто коїть зло.

Умонтований під столом крихітний мікрофон передавав його молитву.

Однак не Богові.

Розділ другий

Джорджтаунський університет

Вашингтон

Ідучи до бару «Гуліґен» після ранкових лекцій, Девід Шепард думав лише про те, що в нього шалено болить голова і що він страшенно зголоднів. Минулої ночі він не міг спати, бо був надто збуджений після візиту Тоні Блера до університету. Промова Блера справила на студентів величезне враження, а обговорення в офісі декана Маєра затяглося майже до першої ночі.

Візит Блера вважали його великим досягненням, але насправді йому просто пощастило. Девід познайомився з британським прем’єром кілька місяців тому, коли його запросили провести семінар в Оксфорді. Після семінару була вечеря на його честь у «Бойсдейл у Белґравії», і Блер, що сидів навпроти, похвалив його останню книжку «Зміцнення держав: боротьба за мир в епоху поширення ядерної зброї».

Потім вони обмінялися електронними листами й, на великий подив, прем’єр прийняв запрошення виступити з промовою в Джорджтауні.

Візит виявився надзвичайно вдалим, однак ніч була суцільним жахіттям. Девід крутився без сну до четвертої ранку, не чув будильника спізнився на лекцію о восьмій. Не було навіть часу, щоб прийняти якийсь тайленол чи випити чогось тонізуючого. Він навіть не поголився, лише вскочив у душ і зачесав назад своє густе темне волосся.

— Девіде, як справи? — Крізь галас він упізнав гугнявий голос Тома Мак-Інтайра. Той сидів через два столики та махав йому. — Як на Маєрового мазунчика ти явно не у формі. Що, засидівся ввечері з другом Тоні, обговорюючи становище у світі?

Мак-Інтайр, лисуватий доцент, із яким Девід мав спільний кабінет на кафедрі політології, подав знак офіціантці. Теж неодружений, приблизно одноліток Девіда, Том був чудовим партнером у спаринґу й одним із найпопулярніших викладачів в університеті. Щосеместру він відстежував, до кого з них запишеться більше студентів. Бачачи, як Том щоразу намагається його підколоти, Девід відчував, що для колеги це дещо більше, ніж просто дружнє суперництво. Однак він був сином сенатора й виріс серед політики, тож його такі речі не зачіпали.

Зазвичай він просто не зважав на прагнення Тома в усьому бути першим — винятком були хіба що їхні спільні щорічні вилазки в гори на Захід. Том був хорошим хлопцем і до біса вправним альпіністом, неперевершеним в одній сфері, де Девід любив суперництво, — змагання з природою, підкорення гір.

Зі стогоном Девід опустив своє довге атлетичне тіло на стілець навпроти Тома.

Той пив пиво.

— Не хочеш? Пиво може тебе зцілити.

— Аякже. А як ще дати молотком по голові, то й біль мине. — Девід утомлено посміхнувся. — Не маєш часом при собі молотка?

Але Том уже не слухав, він прикипів очима до телевізора над баром.

— Курчатко Ципа мало рацію, друже. Кінець уже близько.

— А я хіба заперечую? — Девід замовив гамбургер, чілі з цибулею та пиво «Гайнекен». Відхилився на спинку стільця й потер скроні. Погляд його автоматично перебіг услід за Томовим до телевізора, що транслював новини Сі-Ен-Ен. Новий теракт у Мельбурні. Він скривився. Катастрофи трапляються по всьому світу з дивовижною регулярністю.

***

Девід викладав політологію вже майже десять років, останні чотири тут, у Джорджтауні, але ще ніколи йому не було так важко, як цього семестру. Слова Платона, Торо, Черчілля та інших видатних мислителів аж ніяк не пояснювали того безладу, що охопив сучасний світ. Урагани, цунамі, війни, вбивства, терор — суміш природних катаклізмів та насильства людини проти людини. Його студенти мали більше запитань, ніж він — чи й навіть Тоні Блер — відповідей.

Коли офіціантка принесла пиво, Девід майже з полегшенням відвів погляд від екрана. Том нахилився до нього й заговорив напівголосно.

— Слухай, друже, сьогодні твій щасливий день. Кейт Воллес щойно приземлила свою прекрасну золотоволосу панянку за два столики від нас. Підійди до неї й запроси на пікнік із нагоди Дня праці.

Девід переміг у собі бажання озирнутися. Кейт Воллес, тридцятиоднорічна викладачка англійської мови, писала якийсь пікантний роман про двір Фердінанда й Ізабелли. Це була перша жінка, якої він серйозно прагнув, відколи Мередіт подала на розлучення. Вони кілька разів пили разом каву в кімнаті відпочинку, і поки що вона, схоже, ставилася до нього прихильно.

Чорт забирай, а чому б і ні?

Він глянув скоса на Тома й підвівся зі стільця. За дві хвилини вже записував телефон і адресу Кейт.

Коли він повернувся до свого столика, Том пхикнув:

— Оце так диво! Тобі треба було тільки півтора семестру, щоб наважитися на перший крок.

— Я чув, що правильно вибрати час — це головне. — Девід відкусив від гамбургера та втупився в папірець.

Він перестав жувати. Що за чортівня?

Замість «Кейт Воллес» він написав щось інше.

Беверлі Панаґуполос.

О ні, я більше не можу. Головний біль, що трошки вгамувався, коли він їв, тепер загупав з новою силою. Ще одне випадкове ім’я. Їх було так багато. Звідки вони беруться?

— Гей, Девіде, з тобою все гаразд? Серйозно, ти раптом став білим наче мрець.

Девід напружився. Том не уявляв, якими близькими до істини були його слова. Але він ніколи нікому не розповідав про той нещасний випадок у дитинстві, коли мало не загинув. Навіть Мередіт нічого про це не знала.

— Це все той клятий головний біль. — Він через силу відкусив ще шматок гамбургера. Уже не думав ні про їжу, ні про Тома, ні про Кейт. Тепер він думав лише про Беверлі Панаґуполос.

Хоч зовсім не хотів про неї думати.

***

Годину по тому Девід проїжджав повз Східний ринок, трохи перевищуючи межу швидкості, дозволену біля Капітолійського пагорба. Звертаючи у провулок, щоб припаркувати авто позаду свого міського будинку, він аж згорав із нетерпіння пересвідчитися, чи є ім’я Беверлі Панаґуполос у його щоденнику. Уже хотів було заглушити двигун, коли по радіо почався черговий випуск новин Сі-Бі-Ес.

Важливі новини з Афін: Поліція оточила резиденцію прем’єр-міністра Греції Ніколаса Аґнастоу. Кілька годин тому там по-звірячому вбито його сестру Беверлі Панаґуполос...

Рука завмерла на ключі запалювання. На чолі проступив піт, а всередині все похололо. Чому її ім’я прийшло мені саме сьогодні — у день її смерті? Досі такого ще не бувало. Девід швидко витяг із кишені записку і втупився в неї, намагаючись зібратися з думками. А може, бувало?

Він швидко вибіг східцями нагору і з розгону вставив ключ у замок. Вхідні двері затріснулись самі собою, а Девід кинувся через передпокій до кабінету. На столі був звичний безлад із уривків його життя: наполовину перевірені роботи студентів, теки й книжки, набір ручок «Шарпі», фото в рамці — він зі Стейсі під час їхньої останньої поїздки до Вейла, на лижний курорт, і сіро-блакитний агат, що зазвичай лежав на долоні червоної керамічної мавпи, яку Джадд Вонамейкер, найкращий батьків друг, привіз Девідові з Таїланду, коли тому було вісім років.

Він рвучко висунув центральну шухляду стола й налапав під банківськими виписками та рахунками грубий червоний записник. Почав пробігати очима сторінки з іменами, серце шалено калатало.

Сто сорок п’ять сторінок, усі списані іменами. Тисячі й тисячі імен.

І раптом він побачив. Посередині сорок другої сторінки.

Беверлі Панаґуполос.

Він написав його сьомого жовтня 1994 року. Він завжди занотовував дати, коли імена з’являлися в його голові. Ім’я Беверлі прийшло, коли йому було двадцять два.

Стільки років тому він написав її ім’я вперше. А сьогодні написав знов. У день її смерті.

Він подивився на імена. Ціла Організація Об’єднаних Націй. Девід був певний, що в його списку є представники всіх націй землі.

У юності він проглядав телефонні довідники в кожному місті, куди їздив з батьками, шукаючи імена, котрі записував.

Так і не знайшовши жодного, за якийсь час облишив цю справу.

Але сьогодні він знав напевно, що одне з цих імен належить убитій жінці. Він замислився: чи й справді тільки одне. І від цієї думки йому стало лячно.

***

Вілла Каза делла Фалконара, Сицилія

Ірина перебувала в темряві. Змерзла. Налякана. Гола.

О Мадонно, скільки ж вони мене тут триматимуть? Навіщо я їм?

Очі їй зав’язали, і вона не уявляла, як довго на ній ця шовкова пов’язка. Їй не дозволяли знімати її, навіть коли приносили їжу і звільняли руки, щоб вона могла поїсти й піти в туалет.

Їй хотілося додому, знову сидіти біля вікна й вишивати собі на посаг наволочки. Залишалося вишити ще п’ять, і тоді вона одружиться з Маріо.

Чи вийде вона тепер заміж за Маріо? Чи шукає він її? Сумує за нею? Чи побачить вона його ще колись?

Шовкова пов’язка на очах намокла від гарячих сліз. Вона здригнулась і подумки проказала молитву. Ту саму, яку повторювала щодня, знову й знову.

Де ти, Боже?

***

Місячними серпневими ночами прем’єр-міністр Італії полюбляв сидіти в саду на своїй віллі й палити кубинські сигари — уперше батько дозволив скуштувати їх на вісімнадцятий день народження. Каза делла Фалконара, з якої було видно античний амфітеатр у Сеґесті, належала його родині вже чотири покоління. Сімдесят років тому його батьки вирішили відсвяткувати своє весілля на великій терасі, бо звідти відкривається чудова панорама, проте він найбільше любив усамітнюватися в саду, де ніхто не смів його турбувати.

Він заплющував очі й, насолоджуючись легким ароматом лимонних дерев, що доносився з долини, слухав давні грецькі й римські вистави, які саме відбувалися в амфітеатрі.

Сьогодні в амфітеатрі було тихо, в саду теж ні душі. А за міцними мурами вілли Едуардо ді Стефано приймав обраних гостей — двадцятьох чоловіків, які щось обговорювали стишеними голосами.

Лакей мовчки ходив довкола довгого стола, за яким вони сиділи, й наповнював келихи тридцятип’ятирічним портвейном. Доки Сильвіо був у кімнаті, говорили лише про неймовірну спеку та вечерю з шести страв, якою їх щойно частували. Та за якийсь час він непомітно вийшов — усі почули, як за ним зачинилися двері з червоного дерева з вигадливим різьбленням. Тоді Едуардо ді Стефано встав, замкнув двері на ключ і заговорив своїм чітким, заворожливим голосом:

— Сьогодні, мої вірні друзі, ми впритул наблизилися до мети. Тридцять три перешкоди усунено. — Присутні голосно зааплодували. Ді Стефано замовк, проникливі очі засвітилися вдячністю. Це був надзвичайно привабливий чоловік із високим розумним чолом, твердим підборіддям та усмішкою, що могла б розтопити золото. Йому було вже майже шістдесят, однак сивина лише ледь-ледь торкнулася темного волосся, і це додавало йому шарму так само, як і смокінг від Армані. Доки гості аплодували, він крутив золотий перстень із двох переплетених змій на середньому пальці, чекаючи тиші.

— А ще важливіше те, — вів далі ді Стефано, — що наш Змій на порозі остаточного відкриття.

З усмішкою він повернувся до поважного золотоволосого банкіра — чоловіка, родині якого було довірено зберігати їхні величезні статки ще шістнадцятого століття. Це його син зумів безпомилково виявити всі тридцять три мішені для Темних янголів, це завдяки йому довгоочікуваний тріумф став таким близьким.

Гості знову зааплодували, і банкір на знак вдячності схилив голову.

— Мене повідомили, — промовив ді Стефано, — що ваш син знову три доби не відходив від комп’ютера. Панове, тепер щомиті він може знайти решту інформації — останні три імені.

Чоловіки, позривавшись на ноги, перезиралися між собою, вражені й зворушені. Понад сто поколінь їхніх предків наполегливо шукали цього знання, прагнули до цієї мети. Передчуття близького успіху, цілковитого духовного просвітлення приголомшувало, п’янило, як солодка пристрасть, як вогонь, що спалює тіло та звільняє душу.

— Будьмо, друзі! — Ді Стефано підніс келих і зустрівся поглядом зі своїм заступником Альберто Ортеґою. Колишній Генеральний секретар ООН широко йому всміхнувся і теж підніс келих.

— Приготуймося ж до решти подорожі. — Неспішно, смакуючи, ді Стефано відпив темного густого портвейну, решта зробили те саме. Цей звичний ритуал заспокоїв його і підбадьорив.

Він згадав, як йому дозволили взяти в ньому участь уперше. У ніч напередодні він не стулив очей і ані крихти не проковтнув за весь день.

Батько ніколи й натяком не давав йому зрозуміти, що відбувається в цій кімнаті протягом тих особливих прийомів, які влаштовувалися двічі на рік. У дитинстві він знав лише, що слуги починають готуватися до цих банкетів уже за кілька днів, і навіть мати не сміє туди заходити.

Бувало, він прокидався о п’ятій ранку від шурхоту автомобільних шин на всипаній гравієм алеї, що вела з пагорба на шосе, — це гості, наче зірки, що гаснуть перед світанком, тихо зникали.

Що вони робили тут усю ніч? Він знав, що батько — важлива персона, так само, як і ті чоловіки, що приїздили сюди двічі на рік, — серед них були відомі політичні діячі й глави держав.

Здавалося, ніби ООН проводить засідання на Сицилії, у них удома.

Відколи різьблені подвійні двері вперше зачинилися перед ним, залишаючи його на самоті у викладеному мармуром передпокої, він завжди мріяв бути там, сидіти поруч із батьком і слухати, убирати в себе владу, що зосереджувалася в цій кімнаті.

Аж коли йому виповнилося вісімнадцять, він одержав власний талісман — золотий перстень, якого ніколи не знімав, — а також запрошення на ці збори.

Від побаченого там йому стало гидко.

Дивовижно, але мало-помалу ритуал, яким закінчувався вечір, почав йому подобатися. Батько, котрий, на щастя, мав терпіння й чуйність, пояснив, чому це потрібно робити і яку високу мету вони переслідують. Жінки, що їх вони посвячують, відіграватимуть важливу роль, коли світ належатиме їм. Ретельно відібрані, ізольовані, вони будуть потрібні, щоб виконувати свою природну функцію. Добровільно або примусово.

І тепер, коли він, бувало, не міг заснути в ніч напередодні ритуалу, це вже не мало нічого спільного зі страхом.

Він простягнув засмаглу руку й натисеув на кнопку на стіні. Стіна безшумно відсунулась.

Вона чекала там у напівтемряві: чорноволоса, гола, із зав’язаними очима.

Дехто з чоловіків нетерпляче засовався, наперед уявляючи той божественний екстаз, який на них чекає. Інші навпаки завмерли, не зводячи з дівчини хижих поглядів.

Це були розумні й освічені чоловіки, можновладці, віддані справі. Як і їхніх попередників, кожного ще в дитинстві ретельно відібрали для цієї честі, цього випробування, цієї найвідчайдушнішої і найнебезпечнішої місії.

«І немає у світі мудріших людей, ніж вони», — думав із задоволенням ді Стефано. Ніхто з тих дурників, що борсаються у фізичному світі, анічогісінько не знає про гносеїв.

Дівчину притягли ближче.

Альберто Ортеґа наблизився до стіни, де на полиці в підсвітленій скляній скриньці виблискували, неначе темні зірки, два давні камені — аметист і смарагд. Їм було по кілька тисяч років. Це були два з дванадцяти давніх каменів, на основі яких пізніше з’явилися камені знаків зодіаку. Обережно, намагаючись не трясти скринькою, Ортеґа дістав ритуальний келих і невеличкий срібний флакон. Насипав у келих трохи блакитного порошку, доки гранули не вкрили вигравірувану на дні змію, що кусає власний хвіст. Ді Стефано наблизився, щоб налити в келих вина з кришталевого графина; дівчина схлипувала. Він дивився, як темно-червона рідина піднімається до другої змії, вигравіруваної на половині висоти келиха; тоді розмішав вино пальцем.

Із блиском в очах він дав знак, щоб дівчині розв’язали очі. Не звертаючи уваги на переляк на її обличчі, він підніс келих до тремтячих вуст.

— Прошу, не треба, — благала вона, відчайдушно намагаючись відвернутися.

— Ану припини скиглити, — тихо наказав ді Стефано, торкнувши пасма, що впало їй на щоку, а тоді міцно схопив іззаду за волосся й відхилив голову. — Ти маєш бути вдячна. Тебе обрано для великої справи.

Дивлячись просто у вічі, він влив їй у рот майже всю гіркувату рідину з келиха, і за мить вона затремтіла, неначе в лихоманці. Тоді він передав келих — спочатку Ортезі, той відпив ковток і передав його далі Одіамбо Мофулатсі, третьому за рангом. Швидко келих обійшов увесь стіл — кожен відпив малесенький символічний ковток.

Раптом плечі дівчини конвульсивно затрусилися.

Світ закрутився, перед очима затанцювали різнокольорові вогні, серце заколотилося так, що аж заболіло в грудях. Вона відчула на собі змій, вони повзали по тілу, обплітали плечі й груди. А тоді відчула запах чоловіків.

Вогні, чоловіки, жах — усе змішалося й разом навалилося на неї, і вона дико закричала.

***

Мерилбон, Лондон

В очах йому аж пекло. Графіки на пласкому двадцятичотирьохдюймовому моніторі зливалися. Три дні на цьому стільці, втомлено думав він. Три дні він порівнював графіки, накладав один на інший. Три дні шукав збігів у транскрипціях, намагаючись розшифрувати три останні імені. Зі стогоном він вимкнув комп’ютер. Досить.

Якщо зараз не зробити перерви, то це може погано скінчитися. Він знав межі своїх можливостей — ці межі він уже переступив. У цілому Лондоні не знайдеться такої кількості крапель для очей, щоб він протримався ще бодай годину.

Розвернувшись на стільці, він мимоволі глянув на чудову картину Ґустава Клімта, що займала всю стіну кабінету. Працюючи, він зовсім не звертав уваги на розкіш довкола себе — підлогу з чорного дерева, привезеного з африканських лісів, вигадливе ліплення на стелі, вишукані килими із зебрових шкур, обюссонські гобелени й скульптури, придбані на аукціоні «Крісті». Коли він іще навчався в Оксфорді, знайомі здебільшого вважали його декадентом — і вони таки мали рацію. Він, як і батько, — та й загалом більшість гносеїв — умів по-справжньому насолоджуватися життям.

Якщо плоть — це зло, то навіщо намагатися її приборкати? Навіщо опиратися природним бажанням? Зло невіддільне від плоті — лише душа чиста, як і Джерело, з яким вона прагне возз’єднатися. Коли він працював, то весь поринав у роботу — зосереджений, уважний, наполегливий. Коли ж розважався, то весь віддавався розвазі — не відмовляв собі ні в чому.

А тепер настав час для розваг.

Він подивився на годинник — наймодніший швейцарський «Вашерон Константин» — і подумав про те, що старовинна церемонія на Сицилії вже почалася.

У нього сьогодні буде власна церемонія. Вона поверне йому сили.

Він узяв палицю і з зусиллям підвівся. Кульгаючи мармуровими коридорами свого триповерхового помешкання на Блендфорд-стрит, згадав, що вже цілу добу не їв нічого путнього. Нічого, скоро він усе надолужить. Зараз йому хотілося скуштувати чогось гострого й гарячого.

Зі спальні він подзвонив Гілбертові. Індійська кухня — саме те, що треба.

— Зарезервуй мені на вечір столик у «Тамаринді» — усе, як завжди. Сьогодні я хочу рудоволосу. Типу Кейт Бланшетт. І щоб вона була вже на місці за півгодини до мого приїзду.

Кульгаючи, він зайшов до величезного гардеробу, при кожному кроці ковінька глухо стукала об підлогу. Зупинився й торкнув рукав найновішого смокінгу від Ерменеджільдо Зеґна. Він доповнить його сапфіровими запонками, які принагідно купив у Флоренції минулого місяця.

Скинув одяг на ліжко та зняв із шиї золотий медальйон — дві змії з діамантовими очима, що сяють на блискучому золоті, сплелись у вісімку, кусаючи одна одну за хвіст.

«Мій талісман зі змій величніший за батьків, — задоволено думав він. — Як і належить Змієві».

У тіло зусібіч ударили крижані струмені води, що виходили з безлічі дірочок у гранітних стінах душу. Холодна вода, як завжди, приємно бадьорила. Він намилив своє русяве волосся до плечей і розтер утомлені м’язи широкої могутньої спини.

«Кінець світу мусить почекати ще кілька днів», — думав, намилюючи сідниці, на яких було витатуювано чорні переплетені змії.

Вишукана їжа, секс, насолода — усе це поверне йому гостроту розуму перед фіналом. Незабаром ця нікчемна земля з її жалюгідними хмарочосами, фабриками, що безперервно гудуть, сміховинними церквами й облудливими урядами розчиниться в ефірі. Усе це — зло, чисті лише Джерело й душа.

Сьогодні ввечері він тимчасово облишить пошуки найвищої чистоти — сенсу буття. Перестане думати про кляті три останні імені й тішитиме плоть.

Власну плоть.

І все задля блага душі.

Розділ третій

Шен Джінчао

Ґленда Мак-Фарон

Гассан Габарі

Любомир Залевскі

Доналд Волстон

Руфус Джонсон

Ноеланія Тріас

Генрік Коленко

Сандра Гадсон

Мзобанзі Нґзеле

Девід гарячковито гортав щоденник і вносив у пошукову систему імена, узяті навмання, з різних сторінок.

До півночі він устиг перевірити понад п’ятдесят імен. У кількох випадках пошук не дав результатів. Інші імена траплялися на багатьох сайтах, однак додаткових відомостей виявилося небагато.

Тоді він набрав Маріка Дубровска. На екрані з’явилося кілька посилань на сайти з новинами з Кракова. Якусь Маріку Дубровску застрелили вві сні два роки тому в готелі «Висотскі». Свіжішої інформації Девідові знайти не вдалося; мабуть, це вбивство так і не розкрили.

Один Сімон Розенблатт виявився жертвою Голокосту — його стратили в газовій камері у Треблінці 1942 року. Інший був американським моряком, що загинув під час бомбардування Перл-Харбора. Було ще три Сімона Розенблатта — усі померли між 1940 і 1945 роками.

Ла-Тоя Лінкольн була працівницею соціальної сфери в Детройті. 1999 року її труп винесло на берег ріки Детройт із канадського боку.

Пальці Девіда вистрибували по клавіатурі. Він набрав ще одне ім’я, тоді ще одне.

Доналд Волстон. На екрані вигулькнуло безліч посилань. Девід переглянув інформацію щодо чотирьох Доналдів Волстонів — електрика з Нью-Брансвіка, прадіда на якомусь генеалогічному дереві в Південній Африці, письменника в Бірмінгемі, що в Англії, та стоматолога в Санта-Барбарі.

Руки в нього почали тремтіти. Усі чотири були покійниками. Хоч жили в різних країнах, у різний час. Прадід із Південної Африки помер від черевного тифу 1918 року; решта ж загинули з інтервалом у кілька місяців один від одного — усі протягом минулого року.

Електрик став жертвою умисного вбивства, письменника збило авто, водій якого зник із місця катастрофи, стоматолог загинув у пожежі.

До сьомої ранку він перевірив сто вісімдесят імен із щоденника. Шістдесят знайшов в Інтернеті — сорок вісім із цих людей були мертві. Як і трьох Доналдів Волстонів, двадцятьох сімох убили, решта загинули від нещасних випадків. Жоден не помер природною смертю.

Приголомшений, Девід перечитував імена знову й знову. Ці люди народилися в найрізноманітніших куточках земної кулі. Дати їхніх смертей припадали на кілька століть. Це були представники всіх прошарків суспільства, усіх національностей, усіх релігій.

І всі вони були в його щоденнику.

І всі з’явилися в нього в голові.

Розділ четвертий

— Ну от, Ділоне, тепер ти знаєш. Скажи, я псих?

Отець Ділон Мак-Ґрет пильно подивився на Девіда проникливими синіми очима, які за сорок п’ять років бачили чимало.

— Якщо ти почув у голові ім’я Беверлі Панаґуполос у день, коли вона загинула, а потім знайшов його у своєму щоденнику, то це ще не означає, що ти псих. Екстрасенс — можливо, але до чого тут псих?

— Якби в мені було хоч щось від екстрасенса, то я б уже давно виграв у лотерею.

На обличчі Ділона з’явилася знайома лукава усмішка, через яку чимало жінок прокляли його священицьку рясу. Девід завжди думав, що Ділон Мак-Ґрет зі своїми чорними кучерями та рум’яним обличчям більше скидається на пірата, аніж на священика. Однак єдиною слабкістю, яку йому вдалося виявити в цього статечного професора кафедри теології за вісім років дружби, була пристрасть до шотландського віскі й контрабандних кубинських сигар.

Вони почали викладати в Джорджтаунському університеті майже одночасно. Вони були зовсім різні, проте, спілкуючись на роботі, поступово потоваришували і навіть узяли за правило щонеділі вранці разом шукати, де в місті найкраще готують на сніданок бублики з лососиною.

Девід мимохідь глянув на книжкові полиці: вони займали цілу стіну в кабінеті Ділона й були заставлені томами з філософії, порівняльної релігії, метафізики. Та навряд чи хоч один із них може пояснити, що з ним коїться.

— Відколи ти записуєш ці імена? — запитав Ділон, відпивши кави. — Можеш пригадати?

— Від другого класу старшої школи.

— І що ж такого трапилося того року, що могло стати поштовхом до цього?

— Нічого. — Девід зірвався на ноги та швидко закрокував туди-сюди кабінетом. Він не був упевнений, що справді готовий розповісти про той випадок, хоч саме для цього й прийшов.

— Звільнися від цього, Девіде. Я надто добре тебе знаю. Коли ти починаєш отак метатися по кімнаті, я знаю: у цій світлій голові роїться тисяча думок. Не змушуй мене витягувати їх із тебе.

— Ти тепер говориш так само, як той психіатр, до якого батьки затягли мене відразу після тієї нещасної пригоди.

Ділон нахилився вперед.

— Пригоди?

Девід зітхнув, повернувся до друга обличчям і впав на стілець.

— У тринадцять років я ледь не вбився, а зі мною ще двоє друзів. За два роки до того, як почалися ці імена. Ми впали з даху. Я розтрощив собі грудну клітину й кілька хвилин перебував у стані клінічної смерті.

Він подивився Ділонові просто у вічі.

— Так-так, — додав, випереджуючи запитання: — Я був у тунелі й бачив оте славнозвісне світло.

Ділон був вражений.

— І ти досі ані мур-мур?! — Він показав рукою на книжкові полиці. — Знаючи, що я написав дві книжки про метафізику й життя після смерті, ти не розповів мені про власний досвід?

— Пробачте, отче, я грішний. — Широко усміхаючись, Девід підніс догори руки, наче здаючись.

Ділон похитав головою.

— Цей твій стан клінічної смерті мусить якось стосуватися тих імен. — Його голос звучав схвильовано. — Два роки для підсвідомості — лише мить.

— Ну, якщо ти так уважаєш... — Девід глибоко зітхнув. — Наразі я не знаходжу пояснення. Тому й прийшов.

Ділон відкинувся на спинку стільця.

— А ти розкажи все з початку. Нічого не замовчуй, не думай, як краще висловитися. Просто розповідай усе, як пам’ятаєш.

І Девід розповів. Розповів Ділонові про поважних гостей, котрі того зимового пообіддя приїхали на батькове запрошення до їхнього будинку в Коннектикуті. Швейцарський посол, Ерік Мюллер, його дружина та син, Кріспін, на два роки старший від Девіда і такий самозакоханий, якого він зроду не бачив. Девід мав завдання його розважати.

Кріспін — блондин, широкоплечий, спортивної статури — був вправним лижником і нахвалявся, що вже в семирічному віці вилазив на Меттергорн — знаменитий пік в Альпах. Він не вгавав ані на мить — явно намагався справити враження на Еббі Льюїс, найкращу подружку Девіда, що витріщалася на старшого хлопця, наче це був сам Девід Бові.

Від згадки про події того дня Девіда занудило: ось Кріспін підбурює його вилізти на дах сусіднього триповерхового будинку з фронтоном, ось він, Девід, з удаваною хоробрістю приймає виклик. Еббі дряпається за ними, сніжинки тануть на її віях. Він намагається ступати слідами Кріспіна і раз по разу послизається, але вдає, що йому зовсім не страшно, що запаморочлива висота — то пусте.

Еббі втрачає рівновагу, її сміх змінюється криком. Девід намагається її втримати й ненароком штовхає Кріспіна. Неначе в сповільненому кадрі, усі троє летять назустріч засніженій землі — удар і німа чорнота.

— А потім...

Девід змовк. Ділон звів брови.

— А потім... що?

Девідові стало млосно. Говорити про це було нестерпно, нестерпно було знову відчувати ту страшенну провину. Він чув голос батька, тихий, докірливий:

Як ти міг утнути таку дурницю, Девіде? Кріспін тебе підбурював, а ти взяв та й послухав? Ти усвідомлюєш, що тільки чудом не загинув? А той хлопець може залишитися в комі на все життя. Чому, чорт забирай, ти не думав головою, Девіде? Ти ж начебто такий розумний, чому ж ти не думав, що робиш?

Серце заколотилося. Він згадав, як мати тоді шикнула на батька, відтягла від лікарняного ліжка, але було запізно. Ці слова повисли між ними назавжди, мов ті вицвілі сірі фіранки, якими медсестри відгороджували його від надокучливих репортерів.

— Наступне, що я пам’ятаю, — це лікарня, пекельний біль, на тілі різні дроти й трубки — і лікарі, вони кажуть, що повернули мене з того світу.

Ділон кивнув.

— І де ж ти був?

— Точно не знаю. — Девід узявся однією рукою за голову й примружився, напружено згадуючи. — Пам’ятаю лише тунель, яскраве світло. Те саме, що згадують усі, кому довелося таке пережити. Більше нічого. Я прочитав усі книжки Елізабет Кублер-Росс на цю тему. Наскільки можу судити, зі мною не трапилося нічого унікального.

Ділон заговорив спокійно.

— Більшість людей, що бачили те світло, пригадують більше. Там явно було щось іще. Інакше просто бути не може. А ти блокуєш це у своїй пам’яті, — упевнено сказав він. — Можу закластися: хоч би що з тобою трапилося в тому тунелі, це якось стосується тих імен. Ти, як одержимий, записуєш їх у щоденник рік за роком уже майже чверть століття. Таке не трапляється просто так, випадково. Принаймні не з такою розсудливою, врівноваженою та прагматичною людиною, як ти.

— Але ж я зовсім не такий урівноважений, як ти думаєш, ось у чім річ! Мені взагалі здається, що я божеволію. Останнім часом я чую ці імена дедалі частіше. Що мені з цим робити?

— Мусиш іти до самого джерела. — Ділон стурбовано зморщив чоло. — Якщо ти настільки заблокований, то треба звернутися до гіпнотерапевта.

Девід запанікував. Останні слова подіяли на нього так, наче друг запропонував йому електрошокову терапію.

— Не хвилюйся. Тут усе чисто, — запевнив Ділон. — Алекс Дорсет працює з потерпілими від злочинів і з вашингтонською поліцією. Він дуже кваліфікований гіпнотерапевт і до того ж мій друг.

Ділон погортав візитник.

— Ось, тримай. — Він написав щось на аркуші з блокнота. — Я передаю тебе у винятково надійні руки.

Девід подивився на папірець у руці священика, однак не взяв його.

— Ділоне, мені не подобаються всі ці штучки...

— А тобі подобається, що імена не дають тобі спокійно жити? Мені здалося, ти шукаєш пояснення.

Девід не відповів. Потер скроні. Минулого вечора він записав у щоденник ще одне ім’я. Він намагався не думати про це.

Ділон упхав аркуш йому в руку.

— Найкраще почати саме з цього. Подзвони Алексу.

Девід склав папір учетверо й поклав у портмоне.

— Я тебе поінформую, що з цього вийшло.

— До речі, — зауважив Ділон, коли Девід уже рушив до дверей. — Ти так і не сказав, що сталося з твоїми друзями.

— З Еббі все гаразд. Вона тільки зламала руку. А от Кріспін...

Він змовк і спохмурнів. Ділон мовчки чекав.

— Кріспін впав у кому. Лікарі казали, можливо, він ніколи з неї не вийде. Батько час від часу цікавився, у якому він стані, протягом року чи близько того. Його відвезли назад до Швейцарії, але покращення не було. — Девід похитав головою. — У мене залишилась одна його річ. Але я досі не можу збагнути, навіщо йому був камінь із написом гебрейською мовою.

— Це ти про що? — Ділон схилив голову набік.

Девід знизав плечима.

— У нього був такий голубий камінь, дуже гладенький. Агат завбільшки з виноградину. Коли він агітував нас із Еббі вилізти на дах, то розмахував ним і нахвалявся, що камінь має магічну силу й оберігатиме нас від падіння. Якась чортівня, правда? — запитав похмуро.

— Цей камінь досі в тебе?

— Як тільки розтанув сніг, я пішов на те місце, де ми впали, — просто так, подивитися, — і раптом побачив його в траві. Я зовсім про нього забув. Підняв і залишив собі — на згадку про те, як дорого часом коштує імпульсивність.

Ділон дивився на нього з цікавістю.

— І ти знаєш, що написано на тому камені?

Девід фиркнув.

— Мабуть, слова якогось мудреця. Щось на кшталт: «Тяжіння — хай його дідько вхопить».

Коли за Девідом зачинилися двері, священик задумався. Підійшов до полиць із книжками і взяв грубий том про юдейську магію. Закопиливши губу, подивився у зміст, тоді розгорнув книжку на потрібній сторінці.

За півгодини він поставив том назад на полицю й узяв телефон.

Розділ п’ятий

У п’ятницю вранці Девід виїхав на вулицю D і рушив у напрямку Пенсільванія-авеню. Був гарний серпневий день. У цілковитій тиші Девід об’їхав довкола Капітолію та знову виїхав на Пенсильванія-авеню — він навмисне не вмикав ні радіо, ні програвача компакт-дисків. Хотів прийти на прийом до гіпнотерапевта з абсолютно свіжою головою.

Припаркувався, вимкнув двигун і подивився вгору на високий цегляний будинок, де розташовувався офіс гіпнотерапевта, з надією і страхом водночас. Будівля не виглядала загрозливо. То чому ж йому так похололо в грудях?

Ну що ти, чоловіче, заради Бога, ти ж вилазив на високі гори. Переживеш якусь годину гіпнозу. Чого ти боїшся?

І раптом він збагнув. Він боїться, що це нічого не дасть, що гіпноз нічого йому не прояснить. Що імена лунатимуть у голові довіку й назавжди залишаться таємницею.

Перші кілька років після падіння страх не полишав його ні на мить. Спочатку він його буквально паралізував: Девід боявся ескалаторів, відкритих сходів, атракціонів — будь-якої висоти.

Батьки тягали його від одного психіатра до іншого, але зрештою Девід сам знайшов спосіб, як побороти страх. У шістнадцять років він нарешті втомився постійно боятися, зненавидів і самого себе, і той нудотний мандраж, що раз по разу зводив нутрощі.

***

Рік тому кільком сенаторам, у тому числі його батькові, погрожували розправою. Роберт Шепард відразу найняв собі та своїй родині охоронців. До Девіда приставили Карла Гатчинсона, колишнього моряка, розумного, жвавого й незворушного. Хлопці швидко потоваришували, і, замість того щоб зневажати охоронця, який усюди ходив за ним слідом, Девід — навпаки — із задоволенням проводив час із Гатчем.

Гатч навчив його піднімати тягарі й боксувати, і незабаром м’язи на юному тілі Девіда налилися силою, водночас з’явилася впевненість у собі. Коли погрози сенаторам припинилися, Гатча й інших охоронців звільнили, проте Девід із Гатчем не припинили спілкування. І коли Девід остаточно зважився здолати страх висоти, то звернувся по допомогу саме до Гатча.

Батьки відпустили його на два тижні до Арізони, де родина Гатча мала невеличку хатинку. І там Девід подивився своєму страху в обличчя.

Він попросив Гатча взяти його в гори. Спершу вони лише сходили кам’янистими стежками, зарослими чагарником та перекотиполем. За якийсь час Девід вирішив, що цього йому замало, і наполіг, щоб Гатч відвіз його до Прескотта, де він спробує підкорити круту й неприступну Гранітну гору заввишки шість тисяч футів.

Гатч — слід віддати йому належне — не посміявся з нього. І хоч першого разу Девід спромігся подолати лише тисячу футів, цього виявилося досить. Він відчув смак.

Два тижні в горах стали найвиснажливішими й найзахопливішими в його житті. Девід повернувся до Коннектикуту з обвітреним обличчям, увесь у синцях і подряпинах, проте з переконанням, що не поступиться, доки не підкорить Гранітну гору. І це був лише початок.

Колись він переміг страх висоти, тепер знав, що мусить перемогти страх перед цими іменами.

Він саме виходив з авта, коли задзвонив мобільник. Звучала мелодія з «Чарівника країни Оз» — значить, це Стейсі. Удвох вони стільки разів переглядали цей фільм, що він і досі знає напам’ять усі діалоги.

— Привіт, Мишеня. — Він усміхнувся, подивився на годинник. У Санта-Моніці ще не було одинадцятої. — Ти хіба не в школі?

— Обідня перерва, — відповіла падчерка, і Девідові защеміло серце. Це був уже не той дитячий голосок, який він пам’ятав. Стейсі виповнилося тринадцять, і говорила вона тепер, як типовий підліток.

— Я мушу тобі щось сказати, але не хочу говорити при мамі.

— Звучить серйозно. — Він повернувся спиною до будинку й сперся на авто. — Що трапилось?

— Нічого доброго.

Він почув, як Стейсі глибоко й схвильовано зітхнула. Він не уявляв, що зараз може почути.

— Минулої неділі мама знову вийшла заміж. Я маю нового вітчима. — Останнє слово вона наче виплюнула, як кислу цукерку. — Він зовсім не такий, як ти.

— Але ж, Мишеняточко, таких, як я, взагалі більше немає. — Девід намагався говорити спокійно, хоч насправді був вражений. Він розмовляв із Мередіт лише кілька тижнів тому, і вона навіть словом не прохопилася, що з кимсь зустрічається. — Він тобі не подобається? А може варто все ж дати йому шанс?

— Та ні, Лен, здається, нормальний. Він навіть переконав маму знову кинути палити. Але надто вже він старається. Я з ним ледве знайома, а мама вже дозволила йому мене вдочерити. Це неправильно. Вони мені навіть не сказали наперед — я нічого не знала аж до весілля.

Удочерити? Девід був приголомшений.

Голос Стейсі затремтів від сліз.

— Якщо котрийсь із маминих чоловіків і мав би мене вдочерити, то я б воліла, щоб це був ти. — Вона заговорила тихіше. — А якщо це не можеш бути ти, то нехай у мене залишиться прізвище мого справжнього батька і я буду тією, ким є.

Девід подумки вилаяв Мередіт за імпульсивність: ніколи вона не думає, як її дії відбиваються на інших, передусім на доньці. Але мусив стримати гнів.

— Так, Стейс, усе це непросто. Хотів би я чимось тобі допомогти.

— Це ще не все. Вони хочуть, щоб я їхала з ними в «родинну» весільну подорож. Уявляєш? Лен навіть купив мені мобільник із глобальним покриттям — такий, як у тебе, — щоб я могла тобі дзвонити з Італії.

Девід подивився на годинник. 14:02. Його прийом почався без нього.

— Сонечко, я тобі співчуваю, але знаю: мама бажає тобі тільки найкращого. Що, як я подзвоню їй пізніше? Може, мені вдасться переконати її, щоб відпустила тебе до мене замість тієї весільної подорожі.

— Дідька лисого з цього вийде! Вони з Леном просто зациклились на цій родинній подорожі. Але моя родина — це ти, Девіде. Не розумію, чому ви з мамою розлучилися.

Девід скривився. Напевно, це передусім його вина, що в них із Мередіт життя не склалося. Вона казала, що він не пускає її у свій світ, що вона втомилася від його перепадів настрою, самоаналізу, навіть від головного болю, із яким він ніколи не звертався до лікаря. Він знав, — хоч вона ніколи не говорила цього вголос, — що їй бракує тієї невимушеної близькості, котра так легко виникла між ним і її донькою. Із Мередіт — ефектною, навіженою Мередіт — усі стосунки зводилися здебільшого до сексу. Поза межами спальні він не міг дати їй того, що вона хотіла: уваги, захоплення, відвертих розмов про найінтимніше. Їхнє одруження було помилкою, його помилкою. І найбільше страждала від цього Стейсі.

— Іноді дорослі теж не мають відповідей на всі запитання, Стейс. Але послухай, що я тобі скажу. Ми з твоєю мамою розійшлися, це не означає, що ми з тобою теж мусимо розійтися. Ти мене розумієш?

— То ти поговориш із мамою і скажеш, що я не хочу бути Стейсі Лахман?

Стейсі Лахман. Девід сполотнів. На мить йому перехопило подих, слова застрягли в горлі.

Стейсі Лахман.

— Девіде? Ти мене чуєш?

— Чую... — відповів хрипло. Прокашлявся. — Я тут, сонечко. Я зроблю все, що зможу, добре? Стейс, я мушу бігти. Зроби мені ласку — піди і щось з’їси.

Девід поклав телефон у кишеню й поспішно перейшов вулицю. Усередині в нього все похололо від страху. Ім’я Стейсі Лахман було йому дуже знайоме. Це ім’я він писав у своєму щоденнику знову та знову.

Коли він біг до ліфта, серце вискакувало з грудей. Єдине, що було доброго від його семирічного шлюбу з Мередіт, — це Стейсі. Неймовірно, але вони потягнулися одне до одного відразу, як познайомилися, першого ж вечора, коли Мередіт повела його до Стейсі в дитсадок на виставу. Трирічна фея ледь сягала йому колін. Він щиро сміявся, коли Мередіт розповіла, що донька тижнями подовгу простоювала перед дзеркалом в передпокої, декламуючи свій простенький віршик.

Девід уже приготувався був їй голосно аплодувати, аж раптом подружка Стейсі, Емілі, яка мала виступати перед нею, забула свій віршик, голосно розплакалась і втекла зі сцени.

Стейсі лише хвильку повагалась, а тоді кинулася навздогін. В антракті Девід із Мередіт знайшли обох дівчаток за сценою — ті трималися за руки і разом із мамою Емілі співали «Зіронько, гори, гори».

— Стейсі, ти зіпсувала виставу! — дорікала доньці Мередіт годину по тому в цукерні «Бен&Джерріз». — Чому ти втекла і не розповіла віршик?

— Емілі плакала, — відповіла та, старанно облизуючи морозиво-ріжок.

— Але ж там була її мама.

— Я була ближче, — твердо стояла на своєму Стейсі.

Мередіт сердилась, а от Девід зрозумів малу. В очах трирічної дитини, коли вона вимовляла ці слова, було щось дуже чисте. Щось, що не мало назви. Він став на коліна й серйозно потис їй ручку.

— Емілі пощастило мати таку подружку, як ти, Стейсі. Напевне, ми з тобою теж потоваришуємо.

***

Секретарка тихо постукала в двері Алекса Дорсета й відразу відчинила їх. Девід швидко пройшов повз неї до затишного сонячного кабінету.

Алекс Дорсет щось писав за столом. Це був доволі огрядний лисуватий чорношкірий чоловік із довгими вусами й глибоко посадженими карими очима. У кабінеті панував безлад і пахло засобом для полірування меблів. Девід нарахував чотири тарелі з різноманітними цукерками — до кожної можна було дотягтися з одного зі стільців, розставлених по кабінету.

— Прошу, — пухкою рукою Дорсет показав Девідові на м’яке чорне розкладне крісло перед столом. — Прошу сідати, професоре Шепард, і спробуйте розслабитися. Ви, схоже, трішки схвильовані.

— Я хочу, щоб ви мене загіпнотизували. — Девід сперся долонями на Дорсетів стіл. — Просто зараз.

— Спочатку я мушу дещо довідатися. По телефону ви окреслили проблему в дуже загальних рисах. Чому б вам не розповісти мені докладніше, наприклад, про головний біль, що його ви тоді згадали?

— Головний біль мене зараз цікавить найменше! — У розпачі він ударив рукою по столу. Від напруження на шиї набрякли жили. — Я мушу з’ясувати, що це за імена.

Дорсет звів брови.

— Передусім ви мусите заспокоїтися, лише тоді я зможу вас загіпнотизувати. Прошу, сядьте й розкажіть мені про цю свою напасть.

Девід змусив себе сісти і викласти скорочену версію того, що раніше розповів Ділонові. До чого тут Стейсі? Чому в щоденнику з’явилося її ім’я? Він мусить це з’ясувати.

— З телефонної розмови я зрозумів, що це складний випадок. — Гіпнотерапевт легенько постукав олівцем по столу.

— Чорт забирай, ще й який складний! Можемо почати негайно?

— Спробуймо.

Дорсет, важко ступаючи, обійшов довкола стола і сів на стілець поруч із Девідом; той нервово зітхнув і змусив себе заплющити очі. Відкинувся на опущену спинку крісла й почув, як клацнув умикач магнітофона. Дорсет запевнив, що Девід прокинеться відсвіжілим і пам’ятатиме все, що згадав під гіпнозом, і наказав слухати його голос.

Голос гіпнотерапевта був низький, глибокий, заспокійливий, як у диктора радіо.

— Рахуйте в зворотному порядку... п’ять... тепер чотири...

За кілька секунд Девіда огорнула прозора темрява. Він кудись плив... геть від болю, що стугонів у скронях... від тривоги... від думок...

Він слухався голосу. Цей рівний, спокійний голос привів його знову в ту зиму, коли йому було тринадцять, на засніжений дах високого гарного будинку. Ось Кріспін Мюллер легко біжить попереду.

— Еббі! Хапай мою руку! Еббі!

— З Еббі все нормально, Девіде, — каже Дорсет. — Ти в лікарні. Біля тебе лікарі. Бачиш їх?

— Бачу себе. На грудях кров. Лікарі схилились наді мною.

— Тобі боляче?

— Ні, я просто кудись пливу. Тепер і Кріспін тут — лікарів уже немає. Що це за світло?

— Подивися сам. Іди до нього, Девіде. Нічого не бійся. Скажи мені, що ти бачиш.

Світло, м’яке прекрасне світло. У цьому світлі він бачить людей, постаті, обличчя. Скільки облич! Вони йому щось кричать, простягнувши руки з-за блискучої мерехтливої веселки. Він зачудовано дивиться на їхні обличчя — прозорі, з виразом болю й благання.

Крик майже поглинає світло, стукає в голові, гримить, наче грім. Їхні імена. Вони вигукують свої імена. Він чує сотні імен, тисячі, чує знову і знову. А тоді всі ці спотворені стражданням обличчя разом викрикують одне-єдине слово.

Захор.

***

Раптом усе зникло.

Коли Девід розплющив очі, м’яке світло в кабінеті Дорсета, здавалося, пекло йому в потилицю.

Голова розколювалась, дихав він часто й уривчасто.

— Усе гаразд, Девіде?

— Ви мали б це краще знати, лікарю. — Перемагаючи слабість, він сів.

Дорсет подав йому склянку води.

— Пам’ятаєте все, що казали мені?

— Кожне слово. — Девід зблід. Йому непросто було осягнути те, що він щойно пережив знову. Замість відповідей у нього тепер з’явилося ще більше запитань.

— Я завжди пам’ятав, як мене тягнуло до якогось яскравого світла. Але геть забув, що бачив там усі ці обличчя... й чув, що вони кричали. — Девід зморщив чоло. — Хто такий Захор? — запитав він, радше сам себе. — Вони всі разом сказали це слово. Захор.

Дорсет уважно подивився на нього.

— Може, вам варто пошукати у своєму щоденнику. І може, є сенс прийти сюди ще раз, наступного тижня. Ви з першої ж спроби подолали величезну відстань. Можливо, наступного разу нам удасться сягнути іншого рівня.

— А ви не могли б повернути мене туди ще раз просто зараз? Я мушу з’ясувати, що означають ці імена.

— Ні, це неможливо. З цього не вийшло б нічого доброго. Такі експерименти виснажують психіку. Дайте час підсвідомості освоїти побачене. Повірте, так буде найкраще.

Девід вийшов від гіпнотерапевта сповнений тривоги. Дорогою до авта він зателефонував Ділонові МакҐрету.

— Ділоне, у моєму щоденнику виявилось ім’я Стейсі. Не уявляю, з чого б це. Дехто з цих людей загинув, Ділоне. — Слова сипалися швидко й безладно. — А що означає Захор? Вони сказали мені «Захор».

— Хто тобі сказав «Захор»?

— Ті люди. Що в кінці тунелю. — Девід нервово зітхнув. — Їх там були тисячі. Вони кричали до мене. Вигукували свої імена. А тоді всі разом промовили «Захор».

У телефоні запала тиша.

— Здається, я знаю одну людину, яка могла б тобі допомогти, — нарешті вимовив Ділон. — Думаю, тобі треба порадитися з рабином, Девіде. Я знаю, тебе не дуже тягне до релігії, — швидко додав він, перш ніж Девід устиг заперечити. — І до синагоги ти не заходив від часу бар міцви*. Але ті голоси промовляли до тебе на івриті.

* В юдаїзмі обряд на повноліття, тобто на тринадцятий день народження; для хлопчиків — бар міцва, для дівчаток — бат міцва.

— На івриті? — Девід вкляк на місці за два кроки від авта. — Захор — це на івриті?

— Це означає «пам’ятай». Ті люди, яких ти бачив у кінці тунелю. Вони хотіли, щоб ти пам’ятав.

— Пам’ятав що? — Девід узявся рукою за голову і, примружившись, подивився на небо.

— Але ж це ясно як день, Девіде. — Голос Ділона був тихий і терплячий. — Вони хотіли, щоб ти пам’ятав їхні імена. І ти їх запам’ятав.