Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Джеральд Даррелл — «Гончаки Бафуту»

Гончаки Бафуту
Дж. Даррелл

Гончаки Бафуту

Код товара: 4098539
Язык: украинский
Оригинальное название: The Bafut Beagles
Язык оригинала: английский
Обложка: переплет
Страниц: 208
Формат: 135х205 мм
Иллюстрации: ч/б
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Переводчик(и): О. Є. Лесько
Год издания: 2017
ISBN: 978-617-12-2450-6
Вес: 238 гр.
80line
70грн

Розділ перший

Ропухи і мавпочки-танцівниці

Про більшість західноафриканських вантажівок ніяк не скажеш, що вони перебувають у розквіті своєї молодості, і життя навчило мене не очікувати від них надто багато. Але такого видовища, як та вантажівка, що приїхала відвезти мене в гори, я ще не бачив: вона була на межі старечого занепаду. Машина стояла переді мною на просілих колесах, ухоркана після нескладного підйому пологим схилом до нашого табору, і я з тривогою довірив їй себе і весь свій багаж. Водій, який виявився веселим молодиком, попередив, що йому потрібна буде моя допомога у двох вельми важливих справах. По-перше, коли ми спускатимемося з гори, я мав притискати ручне гальмо аж до підлоги, бо інакше воно вперто відмовлялося працювати. По-друге, мені треба було пильнувати зчеплення, бо муфта цього примхливого механізму лише вичікувала першої-ліпшої нагоди, щоб із ревом спійманого в пастку леопарда вискочити зі свого гнізда. Оскільки цілком зрозумілим було, що навіть водій західноафриканської вантажівки не може вдало керувати машиною, скоцюрбившись під приладовим щитком у позі ембріона, то я мусив перебрати на себе управління цими механізмами, якщо хотів лишитися живим. Отож я раз по раз нахилявся й тиснув на гальма, вдихаючи їдкий запах паленої гуми, тимчасом як наша відважна вантажівка, смикаючись, посувалася до гір зі сталою швидкістю двадцять миль  на годину; іноді, спускаючись зі схилу, вона забувала про всю обачність і мчала сторчголов на цілих двадцяти п’яти.

Перші тридцять миль дорога з червонястого ґрунту зміїлася низиною, порослою лісом; обабіч щільною лавою стояли велетенські дерева, а їхні верховіття, сплітаючись, утворювали над нами листяне склепіння. Птахи-носороги, змахуючи крилами, зграйками перелітали через дорогу і трубили, наче клаксони якихось стародавніх таксі-привидів, а на узбіччях, візерунчасто помережані клаптиками сонячного світла, лежали агами, від хвилювання паленіючи призахідними барвами й несамовито хитаючи головами. Поволі й майже непомітно дорога пішла вгору, звиваючись набридливими закрутами довкола лісистих пагорбів. Хлопці в кузові вантажівки завели пісню:

Мій дім, мій дім,

Коли побачу рідний дім?

Коли побачу рідну матір?

Ніколи не забуду їх…

Водій почав тихенько підмугикувати приспів, позиркуючи на мене, чи я, бува, не проти. На його подив, я заспівав і собі, і так вантажівка наша котила вперед, здіймаючи за собою хмари червоної куряви, з кузова линув дружний хор голосів, тоді як ми з водієм доповнювали й урізноманітнювали його всілякими приспівками, а водій ще й акомпанував уривчастими звуками автомобільного гудка.

Що вище ми здіймалися, то частіше траплялися просвіти в лісових нетрях, а незабаром почав змінюватися й підлісок: наче ватаги розбійників, дебелі деревуваті папороті стояли вздовж дороги на товстих присадкуватих волохатих стовбурах, з верхівок яких пір’ясте бадилля розбризкувалося зеленими фонтанами ніжного листя. Як виявилося, це були вартівники нового світу, адже зненацька гори немов скинули з плечей плащ, і ліс зник. Він лежав позаду нас, у долині, — густе зелене хутро, що хвилями відходило в мерехтливу від спеки далечінь, тоді як перед нами велично здіймалися гори, встелені килимом високої, по пояс, трави, що брижилася й мінилася золотом на сонці. Вантажівка видиралася дедалі вище, від надзусиль двигун сопів і здригався. Я вже було подумав, що останні двісті чи триста футів  нам доведеться штовхати цю горопаху, але, на подив усім, вона таки спромоглася сама вилізти на гребінь гірського пасма, тремтячи від утоми, вергаючи струмені пари з радіатора, наче кит, що конає, зі свого дихала. Ми проповзли ще трохи й спинилися. Водій вимкнув двигун.

— Мотор стати гарячий, ми чекати мало часу, — пояснив він, показуючи на передок вантажівки, яка вже повністю сховалася під хмарою пари.

Мені за щастя було вилізти з розпеченої кабіни. Я пройшовся до місця, де дорога спускалася в чергову долину. З цього оглядового майданчика я бачив і ту місцевість, яку ми лишили за собою, і ту, у яку мали ось-ось в’їхати.

Позаду простяглися безкраї зелені ліси, які звідси видавалися щільними й непроникними, як овеча шерсть; лише на вершинах пагорбів можна було помітити просвіти в гущавині листя, адже дерева на тлі неба вимальовувалися неначе з подертими торочками. Перед нами ж розіслався світ геть інакший; здавалося неймовірним, що він може лежати поряд із тим, попереднім. Не було поступового переходу: позаду зостався ліс велетенських дерев, що виблискували у вишуканих шатах із листя, наче гігантського зросту «перламутрові королі» в зеленому вбранні. А попереду аж ген до імлисто-блакитного обрію пасмо за пасмом простяглися гори, зливаючись і перетікаючи одна в одну, ніби величезні застиглі хвилі. Гори немов обертаються обличчям до сонця, а схили їхні від підніжжя до гребеня вкриті мінливим золотаво-зеленим руном трави, яка то світлішає, то тьмянішає, коли вітер колошкає чи розгладжує її. Позаду нас ліс оздоблений щонайяскравішими відтінками червоногарячого й зеленого — різкими й насиченими кольорами. Попереду ж у цьому невідомому гірському трав’янистому світі барви були м’якими й ніжними: блідо-зелені, золотаві, жовтувато-брунатні, теплі коричневі. Плавкі вигини пагорбів, укритих травою в легких, пастельних тонах, цілком могли бути краєвидом Англії — пагористими пасовиськами на її півдні, тільки більшого розміру. Цю оману, однак, порушувало сонце, що немилосердно пражило без упину, аж ніяк не на англійський лад.

Відтоді дорога скидалася на «американські гірки»: ми зі скрипом і торохкотінням спускалися в сідловини, а потім з хрипом і кашлем видиралися на крутосхили. На вершині однієї з гір ми знову зупинилися, щоб дати двигуну охолонути, і я помітив у долині село, що з цієї відстані здавалося безладною купкою чорних поганок на зеленому тлі. Коли двигун було вимкнуто, тиша, наче вовняною ковдрою, накрила нас; чути було тільки м’яке шамотіння трави, яку хвилював вітер, та ще із села внизу долинав гавкіт собаки й кукурікання півня, звуки неголосні й притлумлені відстанню, однак чіткі й виразні. У бінокль я розгледів, що в селі відбувається якийсь рух: юрмища людей сновигали довкола хаток, зблискували мачете й списи, раз по раз миготіли барвисті саронги.

— Що там за метушня? — запитав я шофера.

Водій, примружившись, поглянув із гори, а потім обернувся до мене й радісно вишкірився.

— То базар, сер, — пояснив він і додав із надією: — Маса хотіти там зупинитися?

— Думаєш, там можна купити якогось звіра?

— Можна, сер!

— Справді?

— Справді, сер!

— Ти брешеш, чоловіче, — я вдав розгніваного. — Ти хочеш зупинитися там, щоб випити пива. Хіба не так?

— Ет! Воно так, сер, — усміхаючись, визнав водій. — Але і маса знайти там собі звіра.

— Гаразд, ми зупинимося там ненадовго.

— Так, сер! — радо відказав водій, і вантажівка помчала з гори.

Великі круглі хатини з солом’яними стріхами стояли якраз довкола невеликого майданчика, затіненого купками молодих евкаліптів. На цьому майданчику і розташовувався базар; торговці розклали свій товар просто на землі, на клаптиковій ковдрі світла й тіні під стрункими деревами, кожен на своєму клаптику, а довкола торговців юрмилися сільські мешканці, що протискалися поміж ними, сперечаючись, галайкаючи й розмахуючи руками. Від розмаїття товарів розбігалися очі, а часом траплялися й геть несподівані речі. Приміром, тут продавалися копчені соми, настромлені на короткі палички. Ця риба й жива не дуже приємна на вигляд, а висушена, зморщена й почорніла від диму вона скидалася на якусь лиходійну шаманську ляльку, яку скрутило в дивному відразливому танці. Продавалися й величезні паки полотна, серед якого траплялося й завезене з Англії, дуже яскраво розфарбоване, що так до вподоби африканцям. Більш приємними на око були плетива місцевої роботи, щільні й м’які. Поміж цих клаптів яскравої донезмоги тканини лежала всяка всячина: яйця, курчата в бамбукових кошиках, зелений перець, капуста, картопля, цукрова тростина, здоровенні криваві шматки м’яса, велетенські очеретяні щури, ретельно випатрані й підвішені на мотузочках, глиняні горщики й плетені з тростини кошелі, стільці з дерева іроко, голки, порох, кукурудзяне пиво, капкани, плоди манго й папайї, клізми, лимони, тубільне взуття, прегарні торбинки з волокон рафії, цвяхи, кресала, карбід і проносне, заступи й леопардові шкури, мешти з парусини, повстяні капелюхи, пальмове вино в калебасах, ядра кокосового горіха й арахіс у старих бляшанках з-під гасу.

Люди на базарі відзначалися таким самим розмаїттям і так само викликали цікавість, як і виставлені на продаж товари. Тут можна було зустріти представників народу хауса в блискучих білих шатах і маленьких, теж білих, шапочках-ярмулках, місцевих вождів у строкатому вбранні й щедро гаптованих шапках із китицями. Були тут і погани з віддалених гірських сіл, одягу на них не було ніякого, окрім клаптя брудної шкіри, пов’язаного довкола стегон; зуби вони мали заточені, а лиця розтатуйовані. Для них це селище було наче велелюдним містом, а цього торжка вони, либонь, чекали весь рік як щонайбільшої розваги. Вони несамовито сперечалися, розмахуючи руками, штовхаючи один одного, а їхні темні очі зблискували захватом, коли горяни бачили щось на кшталт ямсу або очеретяних щурів. Іноді вони збирались у невеличкі купки й безнадійно позирали пожадливими очима на височенні стоси різнобарвного полотна, сновигаючи довкола них, щоб краще роздивитися всю цю недосяжну розкіш…