Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Наталья Доляк — «Заплакана Європа»

Нотатки з пам’яті

Десята година ранку… Час «ікс», час, коли відчиняються універмаги часів Перестройки. Уся робота у Вінниці (Українській РСР, СРСР) тоді зупиняється чи бодай гальмує. Застигають в очікуванні колишніх переможців соціалістичних змагань фабрики та заводи, зникають з-за прилавків огрядні продавчині овочевих магазинів, залишивши напризволяще гнилу капусту та п’яних вантажників; двірники та жеківські працівники зопалу кидають мітлами та лопатами об брудну бруківку; у квартирах та домівках вимикаються телевізори й радіоприймачі, відпускаючи від себе постійних глядачів «Рабині Ізаури» та слухачів «Голосу Америки». Усі ці люди приєднуються до натовпу, де вже в перших рядах тримають оборону фарцівники, спекулянти, перекупники, блатні та «приблатнені». Там кричать, борсаються, штовхаються, махають руками, копають один одного ногами, намагаючись проштовхнути свої тіла у щойно відчинені двері центрального універсального магазину. Народ штурмує цю неприступну фортецю, аби заволодіти дефіцитним крамом. Той, хто опинився під магазином у слушну годину, розмахує в повітрі кипами різноколірних талонів, що їх отримав на роботі на додачу до справжніх грошей. Люди тренують голосові зв’язки вправами на звукосполучення «ху» та «ля», відбиваються від надто настирних сусідів за допомогою заборонених прийомів карате й айкідо.

Удертись до універмагу першими щастить, природно, не всім. Так само не кожен вийде звідти ощасливлений щойно придбаним міксером, подрібнювачем кави чи іншим непотребом вітчизняного виробництва. Совєтська середньостатистична родина висилала на здобування цінних речей і бодай якихось продуктів найвитривалішого — як у фізичному, так і в психологічному сенсі — члена родини. Той займав черги, чесно годинами вистоював їх, читаючи тим часом класиків світової літератури. За кілька кроків до каси гнав додому, волік до магазину все посімейство, щоб побільше взяти, бо в одні руки давали не більш ніж двісті грам, одну пару чи півлітра. Прибігши назад, заготівельник відповідав на питання співгромадян про «Вас тут не стояло» риторичним «Закрий пельку» та набирав у торби харчів, пред’явивши вимогливій і строгій продавщиці сина, дочку, бабусю й дідуся, які мали б побожитися біля святого прилавка, що вони одна родина.

Олег Тимофійович Жужелиця також займався заготівлями харчів після виснажливої роботи на заводі. Наддефіцитні предмети одягу та вжитку привозив із мандрівок. У часи застоїв та застіль швендяти безмежними просторами величезної імперії вважалося заняттям не так престижним, як життєво необхідним. Заводським давали путівки до Ленінграда, Риги, Немирова та П’ятихаток. То в санаторій, то до пансіонату. Товариш Жужелиця хапався за будь-яку можливість рвонути у далекі далі. Було-бо для кого старатися: мав дочку на порі, Люсю.

Люся Жужелиця, серед друзів просто Жужа, в школі займалася художньою гімнастикою, планувала вступати до педагогічного інституту на козлофак, як називали студенти фізкультурний факультет. Та не судилося. На перших іспитах її завалили, розчищаючи місце для дочки шанованого в місті партбоса. Люда недовго переймалася й на знак протесту подалася до найближчого від її будинку навчального закладу — торговельного технікуму, куди вступила без особливих зусиль.

На останньому курсі технікуму Людочка зустрілася зі своєю долею.

***

— На «Термінал»? — запитала Катя, Людчина давня подруга.

«Термінал» — то назва дискотеки, точніше, спочатку назва заводу. Від заводу побудували приміщення, котре проектувалося як ресторан, здавалося в експлуатацію як дитячо-юнацький клуб, а працювало як дискотека, бо саме танцмайданчик виявився найбільш затребуваним і прибутковим.

— Давай на «Термінал», — погодилася Людочка.

Рвонули… Усе як завжди… Ті самі хлопці, ті самі дівчата, та сама «совєцька естрада» й наприкінці вечора на п’ятнадцять хвилин — блок зарубіжки на чолі з Карелом Готтом.

Але…

Люся ненароком у танці штовхнула найкрутішу тьолку не лише «Терміналу», а й усього міста — Сашку Бевзу.

— Вибач! Тебе звати Саша? Вибач, Сашо, я ненароком, — не від страху, а з ввічливості виправдовувалася Люся.

— Це будеш лікарям казати, — грубо кинула нарвана дівка та, жуючи баблгам , схопила Людочку під руку й поволокла за собою надвір.

Увесь дискотечний бомонд припинив танцювати й подався за дівчатами.

Події надворі розгорталися дуже швидко. Вийшовши на терасу, Люся сходу отримала від Саші добрячого стусана, зойкнула від болю та схопилася за передпліччя.

— Сука! — вихопилося в Люсі само по собі.

Вона не вкладала у це слово ніякого підтексту. Матюкнулася та й годі… Реакція на біль… Кожен має право…

— Це я сука? — обурилася Саша. Вона довела себе до такого роздратування, що, здавалося, вбила б Люсю на очах у молоді, яка вихлюпнула з приміщення, аби помилуватися двобоєм.

— Я не хотіла, — Люся взялася пояснювати Саші, що вона не її конкретно назвала сукою, що вона перепрошує, що випадково штурхнула Сашу, що не хоче битися, що їй боляче, що краще піти потанцювати…

— От бичка, — вигукнула Саша й зацибала навколо Жужі, як професійний боксер.

Біля дівчат зімкнулося коло, спочатку маса німувала, важко дихаючи одним гарячим подихом. Тоді хтось із натовпу гукнув:

— Надери їй зад!

Заклик підхопили інші. Хором загули, зашипіли й загигикали. Людмилі паморочилося в голові, але слова про те, що потрібно надерти зад, спонукали її до активних дій.

«Може, час дати цій дурепі прочухана? Сама бичка репана», — активізувалася ніжна таткова доня і рвонула в атаку. Заняття спортом, що вимагає гнучкості й концентрації уваги, допомогли обійти скам’янілу Сашу, ухилившись при цьому від трьох її ударів, забігти ззаду та прожогом застрибнути боксерці на спину. Жужа обхопила рукою голову Саші, ноги сплела в неї на талії й, удаючи наїзницю, застрибала на спині фаворитки знавіснілого натовпу. Молодь була в захваті. Плескали у долоні, свистіли й закликали Люсю до жорстокості.

— Ввали їй!

Саша метеляла у повітрі руками, але дістати до спаринг-партнерки не могла, бо та виробляла акробатичні трюки, чіпко причепившись до ворога ногами.

— Досить! — за кілька хвилин заверещала знеструмлена Саша.

— Давай! Давай! Дери їй волосся! — підбадьорювали з натовпу ті, що очікували справжньої крові.

— Припини! — крик Саші високими нотками розрізав хоровий рев.

Люся, зробивши стійку на руках, вивільнила супротивницю від тілесних пут. Випроставшись, простягла ворогині руку для примирення. Та, бурмочучи, відвернулася від переможниці й почалапала до приміщення «Терміналу».

— Привіт, красуне!

Першою на голос озирнулася Катя. Була впевнена, що звертаються до неї. Відкрила рота, аби відповісти щось влучне, але прозвучала друга частина звернення:

— Навчиш мене таким прийомчикам? — промуркотів незнайомець, і Катя перевела погляд на подругу, яка досі стояла спиною до хлопця й не реагувала на його фрази. Катерина штовхнула Люсю ліктем і широко всміхнулася.

— Звичайно, навчить, такого хлопця гріх чогось не навчити, — Катею почало теліпати, голос її змінився, вона виструнчилася, неправдоподібно вигнувши спину й виставивши вперед декольтовані груди. Дівчина глипнула на подругу, побачила, що та лишається сумною, й додала: — Шкода, що ми йдемо… додому…

— То я вас проведу, — сказав хлопець у спину Люсі, а Катя, пропалюючи його поглядом, взяла на себе роль тлумачки Люсиних думок.

— Чому б ні, — защебетала. — Страшно йти по нічному місту ніжним створінням на самоті.

— Справа в тому, що це я боюся вештатися темними вулицями. От, думаю, класна охоронниця, може, погодиться мене супроводжувати. Коля, — простяг руку для знайомства, і лише тоді Люся повернулася до нового знайомого.

Коля

Микола з задоволенням розповів Люсі про себе й активно цікавився її життям. Казав, що приїхав із Мурманська, де працював на торговельному судні. Наче з книжки читав, оповідав про море, професію, друзів, інші країни, які, незважаючи на молодий вік, встиг відвідати.

— Греція! Греція! — декламував, сидячи в Люсі на кухні та сьорбаючи гарячий чай. — Там мені сподобалося найбільше. У Греції, уяви, — змінював інтонацію на еротично-інтимну, — уяви лишень: на пляжі, на звичайному міському пляжі дівчата без ліфчиків загоряють. Такі класні! Отакої статури, як у тебе. Маленькі, спортивні, з довгим волоссям. Лежать собі, ні на кого не звертають уваги. Наші хлопці, сміх один, виймають фотоапарат «Зєніт» і давай клацати, але так, ніби море знімають… Потім зробили фотки, то піврейсу було чим зайнятися.

Хлопець задумливо всміхнувся.

— Чим? — поцікавилася Люся.

— Чим іще можуть займатися хлопці, відірвані на шість місяців від землі з усіма її принадами.

— Ти також дрочив?

— Ні! — гордо відповів юнак, та Люся відчула брехню. — Мені цього не треба було, — поміркував. — На мене було кому западати.

— Ви ж без принад півроку… — не второпала Люся.

— На борту було дві жінки, — Микола говорив пошепки, хоча в квартирі окрім них нікого не було. — Одна — куховарка, інша — лікарка. Ну, до лікарки не підходь. Капітанова пасія. Йому в рейсах було не скрутно. З такою кралею… Висока, ноги від вух ростуть, білява, пихата до безбожності, вдягнена, як лялечка. Капітан із неї пилинки здував. Був у нас іще санітар. То він усю роботу лікарську виконував. Я сумніваюся, чи Галка взагалі мала диплом медика, — задумався, ніби лише зараз про це здогадався.

— А інша? — поцікавилася Люся.

— Інша — тьотя Вєра. З кухні.

— Тьотя?

— Ну так, тьотя. Їй тоді було років п’ятдесят, не менше. Стріляна морська вовчиця. Усе життя на суднах. Варила так собі. А вже як хто їй сподобався, той не дрочив на саморобні еротичні фотокартки.

— Тобто? — ніяк не могла в’їхати у сказане дівчина.

— Я б чогось поїв, — Коля волів уникнути пояснень.

— Варимо вушка? — весело прощебетала Жужа й побігла на кухню.

— Вушка? — не второпав Коля.

— Макарони! — почувся Жужин крик.

***

Люся вмощувалася спати, батьки бачили другий сон, а може, й третій, як задзвонив телефон. Подивилася на годинник. Перша ночі. Завтра на дев’яту на практику, до книгарні. «Якщо це Катька, я її приб’ю», — подумала й подріботіла у коридор до телефону.

— Алло! — незадоволено прошепотіла.

На тому кінці дроту мовчали.

— Алло! Хто це? — нервувала, дивлячись на зачинені двері до батьківської спальні.

— Я кладу слухавку, — й одразу виконала погрозу.

Постояла хвильку й посунула до свого дивана. На півдорозі знову задзенчало, Люся в один стрибок підскочила до апарата з дисковим набором та приглушено гаркнула:

— Да!

— Я з нею спав, — подав голос Микола.

— Із ким? — більше автоматично, ніж зацікавлено, запитала Люся. — З ким ти спав, Колю? — роздратовано перепитала. Замість відповіді — мовчанка. — Та мені все одно, з ким ти там спав, а з ким ні. Знаєш… ти мені більше не дзвони… Ти не в моєму смаку… Вибач…

— З тьотьою Вєрою, — Коля ніби не чув, що йому говорить Люся. — Вона хоч стара, та нас, молодих, любила. Хто їй сподобається, то може й не турбуватися.

— Колю! — благально промовила дівчина. — Мені до цього немає ніякого діла! Хоча ні, мені смішно, як уявлю собі, що ти злягаєшся зі старою бабою. Б-р-р-р.

— Я хочу, щоб ти знала про мене все, — наполегливо повідомив.

— Навіщо?

— Бо я тебе кохаю.

— Та невже? — Люсі залоскотало внизу живота. — І що далі?

— Я стою під твоїм будинком…

— То стій.

— Мені немає куди податися…

— До чого тут я?

— А ти двері відчини… Старі вже сплять?

— Вони не старі.

— Ну, предки…

— Вони мама й тато… Так, сплять, — мовила ніжніше. На роздуми пішла мить. — Піднімайся!

***

— Гайда на Пироговку. Там живе дядько мого знайомого. Старий поїхав на дачу. А Славко мені ключики дав, — Микола хизується зв’язкою ключів.

Коля і Люся разом майже місяць. Коля офіційний хлопець Жужі.

— Ходімо! — без особливого ентузіазму погоджується Жужа.

У квартирі бозна-чийого дядька Микола, роздягнувшись догола, гепається на розстелене ліжко. Люся з огидою зиркає на постіль, викликаючи зневажливу посмішку партнера.

— Чого ти? Ми на кораблях ще й не в такому спали, і нічого.

Зазвичай після отого «На кораблях… Коли ми ходили в море… В морехідці…» Люсі кортить запитати: «Коли це було й чи було взагалі?»

Пересилюючи відразу, дівчина роздягається швидко, бо кавалер горить, і влягається зверху на Миколу. Воліє втриматися на чоловічому тілі в такому положенні, аби жодною частинкою себе не зачепити пожовкле чуже простирадло.

Розніжені від пестощів закохані не сподівалися почути, як відчиняються вхідні двері. Молодята завмирають, дивлячись один на одного театрально округленими очима. За хвилину до власної спальні заходить, посвистуючи, огрядненький дядечко.

Свист зненацька припиняється, ніби свистуна хтось вдарив важким тупим предметом по свистку.

— Перепрошую, — запопадливо каже дядечко й додає: — А це сорок друга квартира?

Микола бере ситуацію в свої руки, подає голос з-під Людочки, яка соромиться глянути на власника сорок другої, лише світить старому в очі голим цупким задом.

— Ми від Слави! — майже пафосно проголошує Коля в надії, що чоловік усе зрозуміє й зникне на якийсь час, аби дати окупантам одягтися.

Натомість дядько починає усвідомлювати, на що перетворилася його цнотлива спальня, червоніє й жбурляє в закоханих пустим цебром, яке доти тримав у руці. Микола, як справжній джентльмен, ногою відбиває відро й накриває Людочку собою. Тепер хазяїн квартири має змогу розгледіти й хлопцеву дупу.

— От паскуда! Ану, забирай звідси свою брудну шльондру, — знавіснілий чоловік штурхає зашкарублими долонями Люсю й Миколу, які міцно обнялися...