Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Барбара Делински - «Повернення»

Розділ 5

Моє серце калатало, коли у віконці заднього ряду я побачила, як Ейдан Міейд розглядає моє авто, а потім і мене. Але зовсім не фізичний потяг був причиною того серцебиття. Не думаю, ніби я відчувала до Ейдана щось подібне тоді, коли мені виповнилося вісімнадцять років, коли ми зустрічалися в лісі біля Купер Поінт. Те, що я відчувала тоді, можна назвати благоговінням: Ейдан був найпопулярнішим двацятиоднорічним хлопцем у Міддл Рівері, і тут я сподобалася йому — або так мені тоді здалося.

А тепер я напевне знала, що цього разу серцебиття посилилося від гніву, який я намагалася перебороти протягом усього того часу, поки він розглядав мій автомобіль, його нахабно стояв поперек дороги, а потім він відчинив дверцята, виліз назовні й підійшов до мене.

За п`ятнадцять років можна було б і перестати клекотіти. Заспокойся й стань розважливою жінкою, якою ти є у Вашингтоні, такою, яка не діє імпульсивно і володіє собою.

— Класне авто, Енні Барнз, — похвалив він рівним голосом, але чим ближче він наближався, тим здавався менш впевненим. — Це ти, Енні?

— Та нібито.

— Ти і схожа на неї, і не схожа. Вау, як ти змінилася.

Він наче зробив мені комплімент, і я мала б заспокоїтися, але він дратував мене все більше.— А ти не змінився, Ейдане, — зауважила я, — такий і лишився. Постарів, але не змінився.
Він криво усміхнувся:

— Я думав, ти скажеш, став старший, але й мудріший.

— Мудріший? — не змогла я стримати сарказму. — Який у тебе зараз шлюб? Четвертий?

— Третій. Чотири — це забагато, ти не думаєш?

Я думала, і три в його віці — забагато, але перш ніж я це йому сказала, він мене випередив:

— А ти таки стежиш за моїм життям?

— Не лише за твоїм. Я дуже уважно читаю «Міддл Рівер Таймс». Це так цікаво — краще за будь-який журнал світської хроніки. Там писалося про кожен твій шлюб як про перший.

— Тату! — заверещав з машини дитячий голос.

Ейдан підняв руку, щоб стишити голос.

Я нічого не могла побачити у вікні, але в тому не було потреби.

— Ти став татом, — схвально відзначила я. — Скільки в тебе дітей?

— П`ятеро.

— Всіх разом?

— Троє з Джуді й зараз двоє з Бев Ліндсі, але вcі вони не мої.

Я здивувалася.

— Ліндсі, здається, була твоєю першою. Ви ж одружувалися тому, що вона завагітніла.

Так, тоді він був змушений. Ціле місто обсмоктувало ту новину. Але в неї стався викидень, і вони тут же розлучилися. Шлюб протривав якихось шість місяців.

— Ні, — збрехав Ейдан, а потім глянув у бік своєї машини, звідки лунали крики.

— Тату, він б`ється! Перестань, Міка!

— Міка, тримай при собі свої ноги! — закричав Ейдан. А потім знову обернувся до мене: — Ти стала гостроязикою, Енні. А втім, ти завжди була такою. Наскільки я пам`ятаю, ми з тобою гуляли, поки ти не стала крутити носом.

На той жарт взагалі не варто було реагувати.

— А наскільки я пам`ятаю, — сказала я з посмішкою, ми з тобою ніколи не гуляли, оскільки ти ніколи не приходив на ті прогулянки. Призначив мені зустріч на восьму, і я сиділа в лісі, поки ти не з`явився о десятій чи об одинадцятій. Відтак розповідав мені щось про роботу, на якій затримався і тепер дуже втомлений, і що зателефонуєш мені за пару днів. Що вже й говорити — зателефонував! А Майкл Корі звинувачував тебе у справах з його дружиною, а ти виправдовувався: мовляв, це неможливо, оскільки в тебе саме тоді було побачення зі мною. Ти виклав усе це в письмовому вигляді. І я підтвердила це.

— Ага, було, — сказав він самозакохано.

— Інакше, заперечуючи це, — продовжувала я, радісно звільняючись від того тягаря, — означало б визнати перед усім містом, що побачення, власне, й не було, а ти знав, що я того не зможу зробити. Ти знав, я тоді ні з ким не зустрічалася, а тоді увагу Міейда я сприйняла як дар всевишнього. Ти знав, як я тоді запала на тебе.

— О так, ти запала, — криво посміхнувся він.

— І що я радше збрешу, ніж визнаю, що ти просто використав мене.

— О так, ти брехала.

— Я брехала, але не в суді, як ти, — посмішка зійшла з мого обличчя. — Я забезпечила тобі алібі у ніч свого випускного вечора. Ти обіцяв тоді піти зі мною.

— Щоб віддячити тобі, — підтвердив він.

— А потім знову використав мене.

— Я нічого не міг вдіяти. У мене були інші справи, — хмикнув він.

— Отже, я просиділа вдома сама цілий вечір, одягши найкращу сукню з маминої крамниці. Я сказала всім у школі, що ти будеш моїм кавалером. Коли я не прийшла, вони вирішили, що я все вигадала.

— І тоді ти зробила задній хід і засвідчила, що брехала й раніше, — завершив спогади Ейдан, — тільки тобі вже ніхто не повірив. Зрештою, я поклявся, що говорив правду. Ти була така кумедна. Люди зрозуміли, чому я повівся з тобою саме так.

— Хоча ти й брехав.

— Моя брехня була в ім`я добра. Чи варто було Мікі Корі знати правду про Кікі й мене? Вони знову зійшлися після нашого з нею розриву.

Я безтурботно посміхнулася йому.

— В ім`я добра? А що б ти сказав, якби довідався, що в мене зараз диктофон?

На якусь мить він ніби злякався, але його відвернув пронизливий галас із його авта. Верещали на дуже високих нотах.

— Ви, обоє, облиште дитину! — загорлав Ейдан. — Бо вдома дістанете від мене!

Він б`є своїх дітей? Я хотіла спитати його, але це могло змінити напрямок нашого спілкування. А ми ще на закінчили з попередньою темою.

Переляк Ейдана минувся.

— У тебе немає диктофона. Ти ж і уявлення не мала, що я з`явлюся на цьому перехресті.

— Не мала, але я дуже рада, що це сталося, — сказала я щиро.

Я з огидою думала про можливість цієї зустріч. Але це сталося, і з мене не впала корона. З`явилося підтвердження того, що я більше не та затуркана дівчина, якою я тоді була, яка чекала Ейдана Міейда в лісі, з якою так кепсько він повівся на її випускний вечір, яка була ображена, принижена й скомпрометована перед усім містом. Та самодостатня жінка, якою я стала зараз, заговорила твердим, гідним тоном:

— Я завжди хотіла сказати тобі, яка ти зміюка. Ти використав мене, Ейдане. Я цього ніколи не забуду.

І нараз із-за перехрестя з`явився ще один великий SUV. Він був точнісінько такий, як в Ейдана, із затемненими вікнами, а на його бічних дверцятах був логотип фабрики Нортвуд. Він зупинився так само раптово, як і Ейдан, перетнувши вулицю. Водій відчинив двері й вийшов. То був чоловік десь сорока років, інтелігентного вигляду, в джинсах і светрі з таким самим логотипом на нагрудній кишені.

— Твій батько вийшов на стежку війни, — сказав він Ейдану. — Вже приїхали люди з реклами, а в тебе не відповідає мобільний.

Ейдан підійшов до машини й гаркнув:

— Міка, телефон дзвонив?

Я обернулася на своєму сидінні й побачила дитину, але мою увагу привернула інша постать — той, хто сидів на пасажирському місті машини SUV фабрики Нортвуд. Судячи з його зовнішності, той чоловік також був із Міейдів. Певно, Джеймс. Старший син, головний спадкоємець, мозковий центр і запорука процвітання фабрики, права рука батька.

Не пам`ятаю, що ті діти відповіли своєму батькові, але Ейдан довго сперечався з чоловіком із фабрики:

— Вони збиралися прибути тільки о четвертій!

Коли ж він побачив, що його брат дивиться на мене, він єхидно зауважив:

— Це Енні Барнз. Знову приїхала в наше місто наробити тут різних справ.

Мене не стурбувала ця репліка. Я виглядала добре і знала про це. Простягаючи руку тому чоловікові, я мило посміхнулася:

— А хто ви?

— Тоні О`Роарк, — відповів він.

— Це наш віце-президент, — вставив п`ять копійок Ейдан, це означало, що старий посилає його по них, коли має якісь проблеми. — І, поки Тоні привітно тис мені руку, він сказав: — Ті люди сказали, що приїдуть о четвертій, а до того я буду тут.

— Він чекає на тебе зараз.

Погляд і тон Ейдана були незадоволені.

— А зараз я зайнятий.

Зрозумівши, що нічого не вийде, Тоні знову сів до машини і від`їхав. Ейдан дивився їм услід. Його губи були міцно стиснуті, коли він знову обернувся до мене і ми повернулися до попередньої розмови.

— Отже, ти приїхала в наше місто, щоб узяти реванш. Мені дуже жаль, дитино, але тут нема кому мститися.

— Тоді, тобі нема про що турбуватися, правда? — сказала миролюбно, і ці слова чомусь знервували його.

Він весь ніби напружився. А потім обережно спитав мене:

— Ти приїхала, щоб писати?

Я глянула на аптеку, звідки нарешті з`явилися Ліза й Тіммі.

— Так, писати, це моє ремесло.

— Скільки тобі платять за книгу?

— «Світанок самоти» скоро буде перевидано. Загальний наклад наближається до двох мільйонів.

— І скільки ти на цьому маєш?

Я була вражена.

— Вибач, але про гроші не говорять.

— Я можу це з`ясувати.

— Не думаю. Міейди контролюють Міддл Рівер, але не Нью-Йорк або Вашингтон, — посміхнулася я. — Ти не залякаєш мене, Ейдане. — Я обернулася з посмішкою до своїх племінників:

— Ви вже зробили свої справи?

На знак ствердної відповіді Ліза продемонструвала мені аптечний пакет.

— Добрий день, містере Міейд, — сказала вона з повагою, і її брат одразу повторив те саме.

Діти всілися вдвох на пасажирське сидіння й пристебнули ремінь.

Я чемно звернулася до Ейдана:

— Боюся, я мушу попрохати тебе від`їхати, щоб дати нам дорогу.

Він, певне, знову почав би сперечатися, адже останнє слово завжди мало лишатися за Міейдами, але його діти знову заверещали:

— Тату, мені треба на горщик!

Не приховуючи свого незадоволення, він дав дорогу моєму BMW і вийшов.

Я побачила у дзеркалі заднього ряду, як він заліз у свій великий чорний SUV, зачинив двері й від`їхав. Тепер моє серце більше не калатало. Я молилася, щоб мій контакт з Ейданом відбувся якомога пізніше, але вищі сили знали краще за мене. Це не означає, що мої молитви не були почуті, це означає, що я напевне не знала, що просити в Бога. Я мала молитися, щоб усе минулося швидше, і так воно й сталося. Тепер я була спокійна й задоволена.

Рідко яка розмова приносить таке заспокоєння.

Повернувшись додому, поки Тіммі мив моє авто з любов`ю десятирічного хлопчика, а Ліза, маленька господинька, готувала чилі з овочевого міксу, я знову зайшла в Інтернет, щоб освіжити дані щодо ртутного отруєння.

Отже, є два випадки: гостре й хронічне.

Гостре ртутне отруєння є результатом активної дії протягом короткого періоду часу, це зазвичай відбувається, якщо отруйні речовини потрапили або в шлунок разом із їжею, або в легені в процесі дихання інтенсивних випарів. Симптомами є кашель, біль у грудях, прогресуючі шлункові й дихальні розлади. Можливий летальний кінець, якщо почне розвиватися пневмонія. У випадках, якщо ртуть проковтнули, можлива нудота, блювота й діарея, вже не кажучи про ниркові розлади.

Ні, мої мати й сестра до цієї категорії не належать. Хронічне ртутне отруєння не так легко діагностувати, його спричиняють постійні дії на організм малих доз, і, оскільки симптоми з`являються повільно, їхні прояви в кожного хворого індивідуальні. В одного можливі кровотечі, в іншого — німіють кінцівки. А в когось розвиваються вади мовлення, затруднюється пересування, змінюється настрій, з`являється дратівливість, апатія, підвищена вразливість. На пізніших стадіях хронічного отруєння ртуттю вражається центральна нервова система.

Погано працюють нирки й печінка. Також страждає репродуктивна сфера, вагітних жінок завжди застерігають, щоб вони не вживали в їжу ті сорти риби, які можуть містити вищі концентрації цього металу. А також окрему сторінку становить зв`язок між ртутним отруєнням та аутизмом в дітей.

Я переглянула багато сайтів, шукаючи інших симптомів. І поступово знайшла й опис тих, які могла спостерігати у своїх мами й сестри — тремтіння рук, проблеми з рівновагою, провали в пам`яті, неможливість протягом тривалого часу сконцентруватися на одній думці.

Так, ці самі симптоми також можуть спричинити і хвороби Паркінсона й Альцгеймера, або й інші захворювання. Іноді ртутне отруєння ідентифікувати майже неможливо. Гостре ртутне отруєння може бути доведене, оскільки аналіз крові, зроблений через кілька днів після отруєння великими дозами, виявляє високий вміст цього металу. А через кілька днів отруйні речовини переміщаються до нервової системи і в крові їх більше нема, а отже, від аналізу крові немає жодної користі. Щодо аналізу сечі справи ще гірші: оскільки ртуть ніколи не виходить з організму, то й у сечі її просто нема.

Який висновок? Хронічні ртутні отруєння ніколи не можуть бути стовідсотково продіагностовані.

З іншого боку, якщо можна довести, що особа з певними симптомами може розглядатися як отруєна ртуттю, це може бути непрямим доказом. І це може стосуватися Нортвуда. Так, я упереджено ставлюсь до цієї фабрики. Але які ще в мене є підстави? Якщо люди в Міддл Рівері хворіють так часто, то десь має бути велике ртутне джерело. А фабрика велика.

— Що ти робиш, тітко Енні? — спитала Ліза.

— Дещо шукаю, — відповіла я, знаючи, що вона може подумати, ніби це дослідження для книги. Виділяючи останній шматок інформації, я скопіювала його до папки разом з усім іншим.

— Це журналістське розслідування, — я закрила папку й вимкнула свій ноутбук. — Чилі пахне просто чудово. Це тебе мама навчила куховарити?

— Ні, тато. Він добрий кухар. Мама тільки приходить додому, коли треба сідати їсти. — Ліза глянула на двері й захоплено вигукнула: — Ось вона! Мама раніше пішла з роботи, щоб побачитися з тобою! — вона підбігла до дверей й відкинула завіску на вхідних дверях. — Привіт, мамо! Заходь! Я готую вечерю для тітки Фібі й тітки Енні.

Сабіна переступила поріг, утомлена й роздратована.

— Ти чудова дівчинка, — сказала вона, цілуючи дочку в чоло. — Іди й допоможи Тіммі домити машину, щоб я хвилинку побула з тіткою Енні сам на сам.

— Спочатку я маю перемішати чилі, — відповіла дівчинка й повернулася до плити. Неспішними рухами — її, певно, так учили — вона одягла кухонну рукавичку, підняла кришку великої сковороди, перемішала чилі так, щоб нічого не пригоріло, потім опустила кришку назад, зняла рукавичку й посміхнулася нам.

— Вийшло дуже добре, — відповіла я, посміхаючись їй у відповідь.

Із почуттям гордості від зробленого, вона вийшла з кухні.

Тільки-но завіска на вході перестала гойдатися, Сабіна рушила в куток кухні, де сиділа я, й заговорила, клекочучи від гніву:

— Мені щойно зателефонував Ейдан Міейд. Він хоче знати, навіщо ти сюди приїхала. Що ти йому наговорила?

— Нічого, — відповіла я. Мені набридла її докучливість. — Мене він не питав, чому я тут. Чому він про це питає тебе?

— Тому, що, очевидно, ти сказала йому щось таке, що завело його. Я питала тебе, чи ти пишеш книгу, ти мені сказала «ні». А він вважає, ніби ти таки пишеш. Думає, ти й досі плануєш зробити щось таке, як і Грейс.

— Це ніяк не стосується Грейс.

— Все, що робиш ти, завжди пов`язано з Грейс. Вона має зуб на маленькі міста. Ти так само.

Грейс насправді не мала ніяких зубів проти маленьких містечок. Просто вона в них не вписувалася.

— Вона просто ненавиділа їх. Поглянь на той же «Пейтон Плейс», — продовжувала Сабіна.

— Грейс лише написала реалістичну картину. Те місто є стільки ж причин любити, як і ненавидіти.

— От бачиш, ти захищаєш її.

— Я розумію її. Я знаю, що це таке, — не вписуватися у формат. Але навіщо мені писати книгу про це? В мене багато ідей для майбутніх книжок, мені не потрібне це місто. В Ейдана Міейда має бути дуже нечисте сумління, якщо він боїться, ніби я напишу книгу про нього.

— Або про нас. А інакше навіщо б ти їхала сюди?

— Це мій дім.

— Неправда, — відповіла Сабіна. — Твій дім у Вашингтоні. Ти тут виросла, але виїхала звідси. Ти зреклася нас.

— Нічого подібного, — відбила я, — це ви зреклися мене. Це Міддл Рівер зробив моє життя настільки нестерпним, що я була змушена поїхати. Повір, у мене зараз добре життя. Але моє коріння тут. Я відчуваю потребу в ньому.

— Але ж мама померла!

— Проте ти тут. Фібі тут. Ви мої найближчі кревні родичі. — Звідси випливла моя Істина номер 4: Моя потреба в родині, яка нестримно збурює моє єство. — Повір мені, я б хотіла, щоб ми стали ближчими. Ми ніколи не були емоційно близькими.

Слова Сабіни допекли мене до болю. Але вона сама, здається, заспокоїлася. Утомившись, сестра замовкла й відкинулася на спинку стільця.

— А спробуй глянути на все це з іншої позиції, Енні. Я у важкій ситуації. Він мій роботодавець.

Сабіна була головним програмістом на фабриці Нортвуд, майстром на всі руки в царині комп`ютерних технологій. Тільки-но якийсь комп`ютер виходив з ладу, вона була там. Коли якийсь користувач потребував якихось роз`яснень, вона також була там. Її участь була потрібна. Тільки-но до мережі додавали нові комп`ютери, коли систему треба було очистити від вірусів, або коли планували модернізації, її слово було вирішальним. А це означало, що після кожної модернізації вона мала знову вчити користувачів.

Сама ж я була лише грамотним користувачем комп`ютера, тобто могла робити все — користуватися електронною поштою та пошуковою системою, але не більше, а до Сабіни як фахівця я відчувала велику повагу. В мене було таке враження, що сестра працювала на фабриці значно інтенсивніше, ніж усі Міейди взяті разом.

— Вони потребують тебе більше, ніж ти їх, — відповіла я їй.

— Неправда, — не погодилася Сабіна, — вони добре платять мені, і це удвічі більше, ніж я могла б заробити будь-де. Ми маємо двох дітей, яких треба виховувати. Але тобі цього не зрозуміти.

Звичайно ж, не зрозуміти. Щоб не встрявати в цю дискусію, я змінила тему:

— Сабіно, що ти знаєш про отруєння ртуттю?

— А що я можу знати про це?

— У мами були саме ті симптоми.

— У мами була хвороба Паркінсона. Що тобі заважає з цим погодитися? Ти боїшся, що й у тебе це може виявитися?

— Ні. Але це непокоїть мене. Ці самі симптоми наявні у Фібі. І я читала в «Міддл Рівер Таймс», що від подібних захворювань потерпає тут багато людей.

— Правда? — спитала вона недовірливо.

— Якщо у вашій газеті пишуть правду. Ти знаєш колонку…

— Я знаю, але недуги не знають меж. Повір у це, Енні. Міддл Рівер старіє, а старі люди мають більше шансів занедужати.

— А велика кількість викиднів у тих, кому трохи за двадцять? Часті випадки аутизму в дітей?

— І що ти думаєш з цього приводу? — спитала Сабіна скептично.

— Винна фабрика. Гадаєш, вона не може забруднювати довкілля?

— Ні.

— Ти ніколи не чула про застосування ртуті на виробництві?

— Ні.

— Чи тобі відомо, що дію ртуті активно обговорюють політики?

— Ні! На що ти натякаєш?

— Не знаю. Просто мене дуже цікавлять усі ці речі.

Сабіна підвелася, втомлена й засмучена.

— Я знаю тебе, Енні. Цікавість не приводить до добра. Прошу, ні, навіть благаю тебе, не роби нічого такого, щоб наше життя тут стало гіршим, ніж воно є. Мій чоловік працює на фабриці, і я працюю на фабриці. Це наше життя, наше майбутнє, майбутнє наших дітей. Прошу, не лізь куди не треба.

Я не лізла, куди не треба. Просто читала дані в Інтернеті, і коли Фібі пішла до себе нагору, я вирішила всього лише побільше довідатися про чинники, які, можливо, завдавали великої шкоди.

Отже, є два джерела ртутних випарів — природний та індустріальний. Природні ртутні випари трапляються від вивержень вулканів, від ерозій ґрунтів і скель, іноді вони йдуть з океанів.

Від цього впливу ніхто не врятує.

Але інша річ — індустріальні ртутні забруднення. Тут є два шляхи. Перший — це спалювання відходів, коли знищують предмети, які містять ртуть: термометри, флуоресцентні лампи, зубні пломби. Другий — це вугле- й нафтопереробні заводи. Такі підприємства вважаються головними ртутними забруднювачами: токсичні речовини від них лишаються в атмосфері протягом сторіч. Більше того, викинуті в повітря краплини ртуті потрапляють у ґрунт, отруюють ґрунтові бактерії, і утворюється так звана метилова ртуть, яка є особливо токсичною. Також вона біоакумулятивна, тобто активізується, потрапляючи до ланцюга живлення. Ртуть у дрібній прісноводній рибі не настільки шкідлива, як у форелі, де, в свою чергу, не настільки шкідлива, як у тунці, який має значно більшу вагу. Людина, перебуваючи на верхівці ланцюга живлення, потерпає найбільше.

Хоча найбільше ртуті викидають в атмосферу заводи Середнього Заходу, мало не 50 % виробляється в Новій Англії. В Нью-Гемпширі ртутні отруєння досі не заборонені, тому тут ситуація найтяжча.

Отже, я вже мала деяку інформацію. Але мені бракувало чогось важливішого. Треба копати глибше; звичайно ж, промисловці не хотіли, щоб хтось добирався до її жахливих задніх подвір`їв. Через нескінченні розгалуження лінків я нарешті знайшла те, що шукала: паперові фабрики таки належать до числа ймовірних ртутних забруднювачів.

Якщо Нортвуд справді переробляв ртуть, головним джерелом контамінацій є річка. Магазин моєї матері розташований саме на березі річки, та ще й неподалік від фабричного зливу. Вона проводила там більшість свого робочого часу. Тепер моя сестра прийняла зміну. А скільки інших мешканців Міддл Рівера працює на березі річки? А скільки часу продавці сидять на задніх верандах, п`ють і їдять на осонні, й гадки не маючи про шкідливі випари. А всі ті люди з протилежного берега рибалять і їдять рибу, яку піймали.

Варіантів було безліч.

Я не знала, чи треба хвилюватися, чи жахатися. Відчуваючи потребу поділитися із кимось, я вимкнула свій ноутбук і зателефонувала Грегові. Я цілком припускала, що його, певно, немає вдома, він може святкувати свій від`їзд із Вашингтона, але мені пощастило. Він виявився вдома.

— Привіт, — сказала я йому з радістю.

— Привіт, — відповів він, і тут же відповів на на мій мейл: — Все спаковано, дякую.

— Тоді чому ти не гуляєш?

— Я гуляю.

Отже, він не сам.

— О, любий, то може ми поговоримо іншим разом?

Але Грег, видно, не мав нічого проти розмови зі мною.

— Ми збираємося йти звідси, отож зараз все гаразд, можна розмовляти. Що сталося?

Я зраділа, що він готовий вислухати мене.

— Я тут дещо з`ясувала, — нетерпляче повідомила я, — симптоми моєї матері відповідають ртутному отруєнню.

— Ртутному? І в тебе є ідеї, як це могло статися?

— Наша паперова фабрика.

— Вона використовує ртутні відходи?

— Не зараз. Але це було. Паперові фабрики містяться в списку забруднювачів. Їхні відходи зливають прямо до річки. Моя мама багато років працювала саме біля річки. Тепер там працює моя сестра, і в неї ті самі симптоми.

— Ті самі?

— Так. Вона весь час застужується. Однією з ознак ртутного отруєння є послаблення імунної системи. Постійні застуди, грипи, пневмонії.

— Я не певен, що отруєння ртуттю може настати просто від того, що людина працює на березі річки. Гадаю, тут мають бути прямі контакти: коли щось з`їв або торкався руками.

— Можливо, — погодилася я, — та чи не нагадаєш ти мені останні закони щодо застосування ртуті?

Грег блискавично відповів; він міг годинами відтворювати програми новин відповідною лексикою:

— Без сумніву, ці випари треба зменшити. Питання тільки наскільки й коли. Акт про чисте повітря пропонує норми й кінцеві терміни, але норми завищуються, а кінцеві терміни віддаляються.

— Під тиском лобістів?

— Звичайно ж. А ще є кредитно-торгівельний бізнес. Усі заводи щось забруднюють. Їм усім надають кредити на очисні споруди. Завод, який є чистим настільки, що йому ті кредити не потрібні, може продати їх іншому заводові, який очищатися не хоче. Чистий завод заробляє гроші на тому, що вони чисті, а брудні платять гроші за те, щоб лишатися брудними. Опоненти кажуть, ніби це створить гарячі точки, де забрудненість перевищить усі показники. Хто захоче жити в тих гарячих точках?

— Але моя мати, сестра і ще багато хто в Міддл Рівері, можливо, саме так і живуть.

— Прямий контакт, Енні. Май це на увазі. Крім того, я б не звинувачував нікого, поки не довідався більше. Ці дані мають бути неспростовними. Якщо ваша фабрика, загалом, дотримується правил, то вона може відмазатися від усього.

— А як я це з`ясую?

— Розпитай.

— Я не можу розпитувати на самій фабриці. Це їх роздратує.

— Тоді зателефонуй до Управління штату з охорони навколишнього середовища.

— Ніби вони знають усі порушення правил! Таке приховують.

— Вони спробують з`ясувати. Якщо їх упіймають на цьому, вони заплатять штраф. І відшкодують збитки. За цим ще й досі стежить держава.

Добре, що я зателефонувала Грегові. Його поради завжди розумні, дієві й дипломатичні. Тож я, за характером імпульсивна особистість, постійно це цінувала.

Управління штату з охорони навколишнього середовища, занотувала я, а потім сказала:

— Я маю звернутися до архіву місцевої газети, щоб з`ясувати, хто на що заслаб і коли. Мені потрібно ретельно опрацювати колонку здоров`я.

— Краще поговорити з місцевими лікарями.

— Але тоді шило вилізе з торби.

— А це вже аж так погано?

— Так. Міейди — власники фабрики, вони живлять це зло. Вони довідаються, що я копирсаюся в цьому всьому й помстяться на моїх сестрах. Я говорила з лікарем моєї мами. Він головний лікар. Це він навів мене на ртутний слід, але зробив це неофіційно. Фабрика контролює в місті все, включаючи клініку, — я зробила паузу. — Коли ми говоримо «Міддл Рівер», то маємо на увазі фабрику. І навпаки.

— А ти б хотіла вийти на Міейдів.

— Моя мама померла. І сестра хворіє.

— А ти була б рада вийти на Міейдів, — повторив Грег.

Я замовкла. Він занадто добре знав мене.

— Ти певен, що справа саме в цьому? — нарешті відповіла я.

— А ще ти думаєш продовжити справу Грейс.

— Ні, зовсім ні! Грейс писала книгу, а я цього робити не збираюсь.

— Навіть якщо таки знайдеш зв`язок? І побачиш, що справи міняються?

— Якщо справи почнуть мінятися, то напевне не буде жодної потреби в написанні книги.

— А що як ти все-таки з`ясуєш те, що приховують? В тебе буде колосальний сюжет для книги!

— Це твоя сфера, Грегу. Ти журналіст, а я белетристка.

— Так само, як і Грейс.

— Я не Грейс.

— Ти це говориш стільки, скільки я тебе знаю. А знаю я тебе вже дванадцять років. Але вона твій приклад для наслідування. Ти гостриш свої кігті на її спадщині. — У його жарті була частка правди.

— Проте моя кар`єра повністю відрізняється від її.

— Але тепер, коли багато чого досягла, ти можеш писати все, що захочеш, і тобі буде гарантована велика читацька аудиторія.

— Моїм читачам це не сподобається.

— Але ти вже маєш платформу. — І потім він спитав мене зі щирим зацікавленням: — А як ти гадаєш, невже Грейс писала «Пейтон Плейс» просто для того, щоб сплутати чиїсь карти? Просто, аби спровокувати скандал?

— Ні, я так не думаю. Вона любила писати і добре знала маленькі міста. Отож і писала про те, що знала.

— Але вона дістала цим багатьох.

Грейс ніколи не погоджувалася на те, що традиційно очікували від жінок — бути гарненькою, хазяйновитою, привітною жіночкою, матір`ю, приємною в усіх відношеннях. Вона носила джинси й чоловічі сорочки. Ніколи не прибирала вдома, хіба що в тому кутку, де стояла її друкарська машинка, — вела своє я. — Вона зневажила саму моду п`ятдесятих, просто не могла бути звичайною дружиною шкільного вчителя, створювати якісь комітети, займатися благодійністю, ярмарками. Вона була блискучою письменницею, яка боролася з владою, клацаючи на друкарській машинці. Писати — стало її головною справою. А все інше її мало цікавило. Отож її й цькували.

— А вона відбивалася.

— Вона казала правду.

— І тим самим мстилася.

— Це ще невідомо, бо після виходу її першої книги вона дуже скоро здеградувала.

— Але вона таки зробила те, що хотіла!

— У певному сенсі, так, — погодилася я. — Але що ти цим хочеш сказати, Грегу?

— Те, що ти мені подобаєшся. Я не хочу, щоб тобі було зле. Я в захваті, що ти там, я б хотів зрозуміти, на що хворіє Фібі, і також волів би допомогти тобі довести, що в цьому винна фабрика. Я допоможу тобі написати книгу про це. Мені просто не хочеться, щоб ти в результаті постраждала.

— Я не страждатиму. Люди в Міддл Рівері ненавидять мене. Що я втрачаю?

Він деякий час помовчав. А потім заговорив зі співчуттям, на яке я була нездатна:

— Ти пройшла довгий шлях, Енні. Коли я тільки познайомився з тобою, ти все ще не могла позбутися Міддл Рівера, але зараз це давно в минулому. Але ти завжди повертаєшся туди, коли згадуєш те місце. Ти колюча і й агресивна. Я не певен, що це місто буде корисним для твого здоров`я.

— Я так само, — відповіла я, вкладаючи новий сенс у свої слова й набираючись рішучості. — На все добре, Грегу. Щасливої дороги!