Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Дарина Гнатко — «Душа окаянна»

1

Вечоріло. Над притихлим містечком кружляла пухнаста біла заметіль, голодним звіром завиваючи у полі поза містечковою межею та кидаючи у вікна пригоршні білого, лапатого снігу. Морозко, непривітно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидіти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негідь тепло та затишно, горять заправлені олією каганці, стрибають вогники лампад перед святими образами, й тепло, легке та затишне, наповнює велику світлицю, торкаючись м’яким світлом замислених мовчазних лиць трьох жінок, що сидять укупі біля вогнища за вишиванням. Дві ще досить молоді, й одна в літах — священикова дружина. Мовчать. Васса Карпівна, вродлива ще, тендітна попадя, спокійними рухами вишиває рушник і час від часу скидає світлими блакитними очима на насуплене личко молодшої донечки. Марта — її наймолодша та найулюбленіша дочка. Що вже боліло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була їй постійним болем і тугою. Глибоко зачаївся острах за нею в материному серці, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, і бодай трішки поводився з Мартою злагідніше… Де там! Дарма що має сан і стоїть перед престолом Божим, лиха таки людина, і довгі роки служіння Господові анітрохи не пом’якшили його серця, не змінили гнівливого, жорстокого норову. Сама Васса за роки подружнього життя вже якось ізвиклася з тим його лютуванням, хоч бувало й діставала від його гарячої руки таких побоїв, що тиждень тіло вогнем пекло. Втім, усе це забувалося та пробачалося, до того ж давно вже не чіпала її важка чоловікова рука. Інша річ замолоду… Важко те пригадувати. Бо чи ж могла вона, молода й вродлива дочка конотопського писаря, подумати, що огрядний, хороший з лиця удівець, посватавшись до неї напередодні прийняття священицького сану, виявиться таким жорстоким чоловіком? Ні, тоді він був улесливим, так умів сподобатися, що наївне її, дівоче серце розтануло, потягнулося до нього. І тому згодою відповіла вона, коли батько її запитав, чи віддасться за Саву Красногляда.

Васса Карпівна зітхнула.

Либонь, у недобру годину з’явився в її житті Сава Данилович, бо жодного дня не була вона з ним щасливою. Після весілля перед нею постала зовсім інша, незнайома доти людина. Не було вже того ввічливого, навіть улесливого, чоловіка, якого знала вона до шлюбу. Він явив нове лице, спотворене гнівом і жорстокістю. Та дороги назад вже не було, й життя її перетворилось на безкінечне терпіння, терпіння недоброго норову чоловікового, яке тільки слабшало під час виношування діточок, що їх народила вона аж дев’ятеро, а живими лишилося п’ятеро, два сини та три донечки. А може, така вже була в неї вдача, бо покірливо, мовчечки зносила докори та побиття чоловікові, тільки у вірі, у молитвах беручи сили не озлобитися, не горіти в навісному вогні злості, а пробачати кожного разу людині, з котрою повінчано її перед вівтарем та яка так часто зносила над нею дужу свою руку. І не знав ніхто, як важко було їй іноді пробачити йому. То відали тільки Господь Бог та тиша її спочивальні, про то знала тільки глупа темна ніч, коли жінка не могла заснути від болю й тихо плакала, до крові закусивши вуста, аби він, мучитель, не почув того плачу.

Та все минає в цьому світі. Зникали на тілі синці, вщухав біль, а там із часом порідшали побиття: отець Сава наче й сам почав утомлюватись від лютування на дружину, чи, може ж, старішав, утрачав сили. Поступово забувала Васса ті страшнії дні, коли частенько лютував чоловік, закривавленими слізьми змилося минуле й поволі пробачалось. А діти зростали…

Дві старші дочки успадкували її вдачу покривати голову хусткою покори, а ось Марта, Мартуся… Із самого малечку виявляла вона незалежний, волелюбний норов, узявши від батька більше, ніж того бажалося Вассі. Щоправда, не взяла вона від Сави найгіршого — його люті та жорстокості, серця черствого. Далебі, ані лютою, ані жорстокою Марта, на щастя, не була, але й покірливості не виявляла вона жодної хвилини свого недовгого віку. І саме це найбільше лякало Вассу, бо дедалі дужчало невдоволення панотця Сави до Марти, її бунтівних слів… Васса, чуючи серцем материнським, чекала вибуху, не бажала, але думала — ану ж як ізнов у чоловікові прокинеться той лютий звір, що дрімав усі ці роки, і важка, незважаючи на роки немолоді, рука отця Сави опуститься вже не на неї, а на юне тіло коханої доні. І вибух той стався. Саме тоді, коли середню дочку отець Сава віддав заміж за геть старого згорбленого пана урядника Кирила Мозолевича. Дівчата, і Марта, й Ганна, були завсігди дуже близькі між собою, і Ганнин розпач від батьківської волі Марта, вдавалося, сприйняла, мов свій власний. Вона відважилась на те, чого ніколи не могла собі дозволити сама Васса, — пішла супроти батька, вимагала в нього не нівечити життя Ганни… А Васса тремтіла поруч, щомиті чекаючи, що ось зараз Сава вдарить Марту, вдарить сильно та несподівано, як вдарив колись її, смиряючи важкою рукою. І він справді вдарив, ударив лише раз, дзвінким ляпасом по лицю, але того ляпаса було досить, щоб зробити їх ворогами. Однак не допомогло нічого, Ганна стала дружиною Мозолевича, і в день їхнього вінчання у стінах церкви Васса почула від Марти слова, які змусили її здригнутися.

— Я ненавиджу його, — тихо проказала вона, не зводячи чорних очей з вівтаря, в якому стояв панотець Сава, вдоволений та пишно вбраний з нагоди вінчання середульшої доньки з багатим паном.

Васса тоді налякано захрестилась.

— Що це ти, доню, гріх таке казати.

Марта палахнула очима.

— А йому не є гріх?

Усе, і слова супроти неї не скажеш, не вкладеш у серце того, що треба прощати, як прощав колись Господь і нам заповів у Святому Письмі. Пече дитину болюча, пекельна та отруйна образа за сестру, і бачить Васса, як горить Марта в тому вогнищі, а вдіяти нічого не здужає, не має вона впливу на кохану доню, а чи ж не вміє розповісти усе так, щоб дійшли слова до доньчиного серця, торкнулися його. Ні, не вміє…

За вікном почулося іржання коней, і Васса помітила, як здригнулася Марта, як і без того її похмуре лице насупилося ще дужче, і гостра голка вколола білий пальчик. Донька, одначе, вдавалось, і не завважила того, і крапельок крові не вгледіла, напруженим, застиглим поглядом уп’явшись у вікно, за яким карколомно кружляла віхола, чулись чоловічі голоси та іржання коней.

Отець Сава повернувся додому.

Васса глибоко зітхнула й відклала вбік своє шитво, сковзнувши поглядом по червоних маках. Чоловіка не було вдома довгенько, з тиждень тому від’їхав на архієреєве запрошення до Полтави. І ввесь той час, хоча й грішно було так думати, вільніше дихалося в хаті без нього. Явдоха, молода невістка, котра дуже боялася свекра, немов уся розквітла, та й Марта розкошувала, хоча й похмурніло її чоло в тузі за коханим парубком Микитою, а все ж і всміхнеться, і заспіває коли, чого зроду не дозволяла собі вдома при батькові.

Затупотіли чоботи в сінях, зачулися голоси, поміж яких вирізнявся гучний бас отця Сави, що так гоже красував слух у стінах церкви під час Божої відправи, навертаючи на вицвілі очі літніх парафіянок сльози. Той самий голос, який несамовито ревів у страшні хвилини панотцевого гніву. Двері заскрипіли, гойднулися, відчиняючись і пропускаючи в теплу світлицю прохолоду сіней та подих зими. Та і його ж, господаря панотця Саву, у довгій хутряній шубі та в шапці. Високий, широкий у плечах та ще доволі дужий, як на свої майже сімдесят літ, з напівпосивілим чорнявим волоссям та гострим поглядом вогняних чорних очей отець Сава Красногляд залишався ще привабливим чоловіком, а поважний вік тільки доповнював ту привабливість, не окрадаючи її. Марта була схожа на батька: таке саме темне, майже чорне, волосся, вродливе, хоча й з менш різкими рисами, лице та чорні очі. Тридцять років шлюбу не минулися даремно для Васси, і одного погляду на чоловіка їй досить було, щоб зрозуміти його настрій, побачити вдоволення на позбавленому зморшок обличчі. Хтозна, чи ласкавий прийом архієреїв, а чи ще щось відрадне утішило серце чоловікові. Від’їздив до Полтави у геть кепському настрої, похмурий та крикливий, з насупленими бровами. А тепер он удоволений який ввійшов до світлиці, мало не сяє, ще й колядку різдвяну мугикає собі під носа. Утім, Вассі ніяк не покійно від пісень його тих, навпаки, тривогою, мов імлою, серце криється.

Господарем, владним та холоднуватим, увійшов отець Сава до світлиці свого будинку, куценькими звиклими рухами перехрестився на ікони з потемнілими суворими ликами в червоному кутку і всміхнувся знайомою скупою усмішкою.

— Ну, що заклякли? Ходіть під благословіння!

Васса перша, яко старша, схилила покірно голову під ієрейське благословіння чоловіка, човником склавши долоні.

— Чи добре ж із’їздив, батечку?

Отець Сава знов усміхнувся, поблагословив її та вдоволеним голосом загудів:

— Ой, і не питайся, матінко. Ще таких вдалих відвідин Владики в мене не було. Пишайся, матінко, твого дому торкнулася велика благодать Божа. Аз, многогрішний, — зарокотів отець Сава, гордовито поблискуючи чорним недобрим оком, — ієрей, слуга Господній, сподобився честі бути нагородженим коштовним золотим хрестом і… — Батько поважно змовк, обвів поглядом лице кожної з жінок, і на мить, коли поглянув на Марту, в очах його промайнула тінь темного невдоволення, — і грамотою, — провадив далі, — згідно з якою я тепер протоієрей та благочинний Диканьки.

Васса радісно сплеснула руками.

— Батечку…