Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Даниэла Стил - «Неможливо»

Сашин водій заїхав по Ліама рівно о пів на восьму, а за чверть восьма вони заїхали по Сашу в «Кларіджез». Як і було домовлено, Саша чекала його внизу, а потім сіла поруч із Ліамом у машину, коли вони під'їхали. На ньому був пристойний чорний костюм, червона сорочка, яку він сам пофарбував (колись вона була біла). Він забув, що зробив це зі своєю гарною сорочкою — з тією, котрою він не витирав свою машину. Одного разу, коли Ліам напився, він пофарбував її, тоді йому здавалось, що це було весело. А сьогодні ввечері він виявив, що це була його єдина сорочка. Він сподівався, що вона сподобається Саші. Їй вона не сподобалась, але Саша нічого не сказала. Він був художником, як і її син, але якби Хав'єр надяг щось подібне в «Харріс Бар», Саша вбила б його. Але Ліам був не її син.

Непомітно вона поглянула на його туфлі, які були стерпними, але не зовсім. Це були нормальні «дорослі» туфлі, передбачалося, що на них мали бути шнурки, але з якоїсь абсурдної причини він викинув їх. Коли він одягався, то згадав, що, можливо, перев'язав ними посилку, яку відправляв кудись, але він так і не згадав, що саме відправляв. Він вважав, що все одно туфлі виглядали набагато краще без шнурків — так вони йому більше подобались. Він був чисто виголений, прийняв душ, від нього приємно пахло, волосся було бездоганно чистим, перев'язане простою чорною стрічкою, яку він обв'язав навколо резинки, якою він зв'язав волосся у хвіст. Він був красивий і бездоганно чистий, і якщо не звертати уваги на сорочку і відсутність шнурків на черевиках, він міг здатись стильним, але, зрештою, він же був художником. Ліам ніколи не жив за правилами. Він не вбачав потреби в тому, щоб іти за чиїмись правилами, крім своїх, почасти саме через це його дружина залишилась у Вермонті і не бачила його з липня. Незважаючи на фарбовану сорочку і зав'язаний хвіст, було в ньому щось елегантне, навіть аристократичне. Він був красивим чоловіком, чоловіком контрастів. В іншому житті він зміг би стати актором, моделлю, юристом чи банкіром, але сорочка, яку він пофарбував, свідчила про те, що він був не тільки художником, а й дитиною, яка повстала: «Погляньте на мене — я можу робити все, що захочу, і ви нічого не зможете вдіяти».

— У мене гарний вигляд? — нервово запитав він Сашу, і вона кивнула.

Вона не хотіла ранити його почуття, а сорочка взагалі була ніби витвором мистецтва. Тільки в «Харріс Бар» Саша помітила відсутність шнурків. А коли він забрався на стілець біля бару, вона помітила, що на ньому не було і шкарпеток. Офіціант добре знав Сашу, і, не сказавши жодного слова, він простягнув Ліаму довгу чорну краватку, яка справді пасувала до сорочки, коли він її притулив до себе. Саша допомогла йому зав'язати краватку, так само, як вона допомагала це робити Хав'єрові, коли той був маленьким. Ліам сказав, що він уже кілька років не носив краватки і забув, як її зав'язувати. Він поводився зовсім вільно. Той факт, що всі присутні в кімнаті були добре одягнені: чоловіки були в красивих, пошитих на замовлення в Парижі костюмах, на жінках були гарні вечірні сукні від відомих модельєрів, — зовсім не турбував його. Єдине, чого було в Ліамі хоч відбавляй, так це впевненості, особливо в тих питаннях, які стосувалися Саші. Він хотів справити на неї враження і не знав точно, як це краще зробити. Вона була такою досвідченою й упевненою, так тихо і спокійно розмовляла з ним, що Ліам раптом відчув себе невинною дитиною. Вона поводилася з ним, як із дитиною. Коли він питав, який у нього вигляд, Саша говорила, що гарний, вона гордо заходила з ним у ресторан і поводилася так, начебто будь-який чоловік має виглядати так само. Через це в Ліама паморочилась голова, коли він ішов поряд із нею, він почував себе Пікассо, коли вони нарешті сіли.

У машині він двічі запитав її про контракт. Щоб заспокоїти його і себе, Саша дала йому контракт за столом. Він підписав його, навіть не глянувши на нього, всупереч усім її застереженням зробити по-іншому, а потім він сліпуче посміхнувся Саші. Тепер він був художник Сювері. За останні десять років він хотів тільки цього. І ось нарешті це відбулося, тепер він готовий був смакувати кожну мить. Він знав, що це буде такий вечір, якого він ніколи не забуде, як і Саша. А вона подумала, що колись вони будуть глузувати з цього вечора, коли він ввійшов у «Харріс Бар» у сорочці, яку сам пофарбував. Незважаючи на молодість і кумедний вигляд, від нього йшла якась аура величі.

Після того як Ліам випив мартіні в барі, Саша замовила їм обом шампанське, виголосила тост, а потім він зробив те саме. Саша випила дві склянки. Ліам допив усе інше, навіть оком не змигнувши. На той час він уже розповів, що в родині він був бридким каченям. Його батько був банкіром і жив у Сан-Франциско, один брат був лікарем, другий — адвокатом, вони обидва вже одружені. Ліам сказав, що був складним із самого початку. Брати знущалися з нього, кажучи, що його всиновили, хоча насправді це було не так. Але із самого дитинства він був інший. Він ненавидів усе, що подобалося їм, не любив спорт, погано вчився у школі, у той час як вони були відмінниками. Обидва брати були капітанами університетських команд з футболу, баскетболу і хокею. А Ліам сидів сам у своїй кімнаті і малював. Вони жорстоко знущалися з нього, викидаючи його картини. Ліам розповів Саші, що батько одразу ж дав зрозуміти, що його син є для нього розчаруванням і ганьбою для всіх. На цілий жахливий рік, щоб покарати Ліама за погані оцінки, батько послав його у військову школу. Одного разу вночі він пробрався в їдальню і намалював на стінах карикатури на вчителів, деякі з них були порнографічні. Це був його ідеальний план, у результаті якого його мали вигнати, і цей план чудово спрацював, сказав він Саші, широко посміхаючись. А коли він повернувся додому, то продовжились катування, які йому влаштовували рідні. Нарешті, коли вже ніхто не знав, що з ним робити, його стали просто ігнорувати. Вони поводились так, ніби його не існувало, забували кликати його на вечерю і не розмовляли з ним, коли він сидів з ними в одній кімнаті. Він перестав бути членом родини, а потім став справжнім вигнанцем. Що жорсткіше вони поводилися з ним, то гіршим він ставав і жахливіше поводився. Оскільки він не слухався їх, не підкорявся їхнім правилам і не виправдував сподівань, родина зовсім відмовилась від нього. Кілька разів Ліам чув, як батько казав, що в нього було два сини, а не три. Ліам не підкорявся правилам родини, тому його стали уникати. І, нарешті, у школі він теж був вигнанцем, до нього зверталися, коли треба було намалювати декорації для драмгуртка, коли потрібні були плакати чи малюнки. Але в інших випадках на нього ніхто не звертав уваги ні в школі, ні вдома. Однокласники називали його «божевільним художником», що спочатку дуже ображало його, а потім сподобалося і він навіть пишався цим. Іноді у підлітковому віці Ліам думав про те, чи не божевільний він насправді.

— Я зрозумів: якщо я буду тим, ким вони мене називали, божевільним художником, тоді я зможу робити все, що захочу. Так і було. Я робив усе, що тільки спадало мені на думку.

І як наслідок, оскільки він зовсім не вчився, його виключали з однієї школи за іншою. І в результаті він покинув школу і навіть не думав здобувати освіту, поки дружина не змусила його одержати диплом, коли вони одружились. Школа для нього не мала значення, це було всього лише місце, у якому його мучили за те, що він був іншим. Зі слів Ліама Саша зробила висновок, що ніхто, крім його матері, не розумів і не визнавав, що він мав талант. Мистецтво було неприйнятним заняттям для їхньої родини. Тільки спорт і наука мали значення, а Ліам не вдався в обох напрямах, та він навіть і не прагнув цього. Саші було цікаво, чи був він справді не здібний у навчанні, якщо так противився школі. Багато хто з художників були такими, і це було джерелом великого нещастя для них, яке вони компенсували художнім талантом. Але Саша не досить близько знала Ліама, щоб питати про таке, тому вона й не запитала, а просто слухала його історію з цікавістю і співчуттям.

Він постійно повторював, що з тієї миті, як вийшов з утроби матері, він хотів стати художником. Одного різдвяного ранку, перед тим як усі встали, він намалював фреску у вітальні, а потім прикрасив рояль і диван. Сорочка, можливо, була пізньою версією того ж напряму в мистецтві. Того доленосного ранку йому виповнилося сім років, він не міг зрозуміти, чому нікому не сподобалося і ніхто не оцінив те, що він зробив. Батько добряче відшмагав його, після чого суворо вичитав, і після цього його мати тяжко занедужала. Вона померла влітку того року, і відтоді його життя стало суцільним жахом. Його єдиний захисник, єдина людина, що любила і визнавала його талант, — зникла. Іноді його навіть забували годувати. Вони поводились так, ніби Ліам помер разом із нею. Мистецтво стало його єдиною розрадою, втіхою і єдиним зв'язком із матір'ю, бо їй подобалось усе, що він робив. Ліам розповів Саші, що протягом багатьох років (іноді навіть зараз) у нього виникає таке відчуття, наче він малює для своєї матері. Коли він сказав це, на очах у нього виступили сльози. Всі інші члени його родини поводилися так, ніби він був божевільним, і все ще продовжували так до нього ставитись. Ліам сказав, що батька і братів він не бачив уже кілька років.

Він познайомився з Бет, майбутньою дружиною, на лижному курорті у Вермонті, коли у вісімнадцять років Ліам пішов із дому і малював у Нью-Йорку. Він одружився з нею, коли йому виповнилося дев'ятнадцять, тоді він малював і жив надголодь у Гринвіч Віледж. Судячи зі слів Ліама, вона працювала, як віл, і підтримувала його, а її родина була розчарована. Вони були такими ж консервативними, як і його рідні, і Ліам їм не подобався. Вони ненавиділи його за відсутність відповідальності і за неможливість утримувати дружину. У них із Бет було троє дітей: двоє хлопчиків — сімнадцяти і дванадцяти років і п'ятирічна дівчинка. Вони були світлом його життя, як і Бет, поки вона в липні не поїхала у Вермонт до родини.

— Ти гадаєш, вона повернеться? — співчутливо запитала Саша.

Було в ньому щось таке ніжне й вразливе, від чого Саші хотілося обійняти його і вирішити за нього всі проблеми. Але з досвіду спілкування з іншими художниками Саша знала, що той безлад, на який вони перетворювали своє життя, найчастіше було неможливо виправити. За його словами, стосунки в його родині неможливо було врятувати, навіть не треба й намагатися. Але Саші боліло серце, коли вона слухала про його самотнє дитинство, про дружину і дітей. Він, здавалося, був загублений без них, Саша відчувала, що він багато що замовчував. Ліам щиро подивився їй в очі, коли вона запитала про повернення Бет, подумав якусь мить, а потім похитав головою.

— Мабуть, ні.

Голос його звучав переконливо. Він вірив, що Бет пішла назавжди.

— Може, коли вона дізнається, що фінансові справи поліпшились, вона змінить своє рішення?

Саша не могла зрозуміти чому, але заради Ліама їй хотілося, щоб Бет повернулася. Саша була не настільки впевнена в їхньому розриві, на відміну від Ліама. Його засмучував їх розрив, але він приймав його як щось неминуче. Вони прожили в шлюбі двадцять років, і це було нелегко. Передовсім для неї. У нього був вигляд людини, яка скоїла злочин, він дуже сумував, але знав, що вже нічого не міг змінити.

— Це не було проблемою. Я маю на увазі фінанси, — Здавалося, він говорив щиро про це, Саша не могла втямити, що ж тоді було проблемою. У цей час вони вже їли «паста» і запивали гарним французьким «бордо».

— Що ж тоді було проблемою?

Можливо, їх занадто обтяжували діти. Саші було цікаво, чи це так. Чи, може, їхні стосунки просто розчавив невблаганний час.

— У червні я переспав з її сестрою.

Вигляд у нього був сумний, голос був грубий, коли він говорив це, і, попри всі зусилля Саша була шокована. Це було вкрай нерозумно — зрадити жінку, яка працювала не покладаючи рук і таким чином двадцять років підтримувала його та дітей. Хав'єр говорив, що вона була гарною жінкою. Може, це Ліам був не таким гарним хлопцем. Його зізнання явно свідчили про це.

— Навіщо ти зробив це? — мовила вона, ніби питаючи в дитини.

— Ми дуже напилися, коли Бет із дітьми відпочивала на вихідних. Коли вона повернулася, я розповів їй. Я подумав, що Бекі й сама скаже, адже вони близнючки.

— Ідентичні?

Саша вважала його історію дивною, але жалюгідною. Розповівши це, Ліам затяг її в саму драму. Як і було з історією про братів та батьків. Саша не могла зрозуміти чому (і чи заслуговував він на це), але він їй подобався. Вона хотіла допомогти йому, але була вражена тим, як він зрадив свою дружину. Саші цей учинок говорив про брак моральних цінностей, що дуже засмутило її. Але в Ліама була якась дитяча невинність, через яку хотілося йому простити, яким би серйозним не був злочин.

— Вони не ідентичні, але дуже схожі. Бекі роками за мною увивалась. Наступного ранку я не міг повірити в те, що я зробив, але я це зробив.

У нього був такий вигляд, наче він от-от розплачеться. Коли він розповідав Бет, він плакав.

— Ти алкоголік? — суворо запитала його Саша. Він явно добре прикладався до вина, але Саші він не здавався п'яним.

— Ні, я просто дурний. Ми з Бет багато сварилися за останній рік. Вона хотіла, щоб я знайшов роботу. Вона втомилася від роботи, їй набридло мистецтво. Батьки Бет постійно вмовляли її кинути мене і повернутися додому. Її батько тесля, а мати вчителює. Вони вважають мої картини нісенітним маренням, я вже й сам почав було так вважати. До сьогодні.

Він вдячно посміхнувся Саші. Перед ним важко було встояти. Навіть почувши його зізнання в зраді, неможливо було гніватись на нього. Він назвав усе правильно. Це було просто дурістю. Але, незважаючи на це, в ньому була невинність, яка притягувала. Вона не могла пояснити це, але її тягло до нього як до людини і навіть як до чоловіка.

— Що робить Бекі? — спитала Саша підозрілим тоном.

— Вона працює офіціанткою на лижному курорті, заробляє багато грошей і псує багатьох хлопців. Вона завжди мене хотіла. Може, мені теж її хотілося. Я не знаю. Двадцять років з однією жінкою — це задовгий період. Я був незайманим, коли одружився з Бет, і я жодного разу не зрадив її до цього випадку. — Навіть він розумів, що це було неправильно. — Але мені не можна знайти виправдання, — чесно сказав він Саші. — Це був підлий учинок.

— Можливо, коли-небудь вона простить тобі?

Заради нього Саша сподівалася, що так і буде. Він був пристойним, дотепним хлопцем, що зробив усього лише одну помилку (хоча, треба визнати, дуже велику помилку) за всі двадцять років. Для Бет, можливо, було нелегко утримувати їх усіх п'ятьох.

— Не думаю, що вона коли-небудь зможе вибачити мені. Вона все життя ревнувала до Бекі. Їй завжди діставалися хлопці. А в Бет був я, троє дітей і багато роботи. Я ніколи достатньо не заробляв. Усі ці роки Бет утримувала нас, увесь час вірила в мене. Поки я не переспав із Бекі. На Різдво я зателефонував їй і дітям, і вона сказала, що хоче розлучитися. Я не можу її звинувачувати. Вона вдосталь натерпілася від мене. Принаймні, я зможу тепер посилати їй гроші. Після всіх цих років вона заслуговує на це.

Ліам був справедливим і чесним, просто трохи не збігався з реальністю: можливо, тому, що був художником. Саша чула історії значно гірші. Її засмутило їхнє горе, особливо те, що зруйнувався їхній шлюб. Жахлива втрата і ганьба. Усі платили ціну за помилку.

— Як давно ти не бачив дітей?

— Відтоді, як вона виїхала. Я не міг оплатити переліт. І її батьки, напевно, вб'ють мене. Її батько розлючений.

— Вона розповіла їм, що трапилося?

— Ні, це зробила Бекі. Вона теж мене ненавидить. Вона хотіла, щоб я покинув Бет і одружився з нею. Вона сказала, що завжди кохала мене. Дивні речі відбуваються іноді з близнюками. Бет говорила, що Бекі все життя кривдила її. Вона шикарна жінка, але жоден хлопець не хотів одружитися з нею. Вона завагітніла в п'ятнадцять років, і батьки змусили її віддати немовля на усиновлення. Я думаю, вона збожеволіла після цього. Коли її синові виповнилося вісімнадцять, вона намагалася знайти його, це було шість років тому. І тоді вона довідалась, що приблизно два роки тому її син загинув в автокатастрофі. З нею діється щось незрозуміле. Напевне, вона звинувачує себе. Може, вона ненавидить Бет за те, що в тієї троє прекрасних дітей. Я не знаю. Це так складно.

—Таке відчуття, ніби в минулому червні ти потрапив на мінне поле.

— Я знаю, що так воно і є. Бет говорить, що Бекі підставила мене. Вона двадцять років чекала, щоб зробити це. Три пляшки дешевого червоного вина — і я втратив двадцять років життя в шлюбі із найпоряднішою жінкою у світі.

— Чому ти не полетиш у Вермонт і не поговориш із нею? Я можу дати тобі аванс, Ліаме. Я все одно збиралася.

Було таке відчуття, що йому потрібен цей аванс, Саша зрозуміла це ще до того, як він сказав, що не бачив дітей уже півроку.

— Занадто пізно, — відповів Ліам. — Вона зв'язалася зі своїм коханцем, Бет говорить, що вони одружаться, як тільки вона одержить від мене згоду на розлучення. Торік померла його дружина і залишила його з чотирма дітьми. У нього є гроші, він власник лижного курорту, і він дуже хоче підтримувати Бет і моїх дітей. Як на мене, так це набагато краще, ніж бути дружиною божевільного художника. Вона, схоже, так само вважає. — Ліам був нещасливим, але по-філософському дивився на речі.

— Ти божевільний художник, Ліаме, — ніжно мовила Саша.

У якихось питаннях він був схожий на схибленого, але взагалі таким не був. Понад усе він здавався ще не досить дорослим, але був добрим. Було неможливо повірити в те, що чоловік із такою привабливою зовнішністю міг переспати тільки з однією жінкою за все своє життя, якщо не вважати однієї ночі з близнючкою його дружини. Щось було дивне в цьому, але він, здавалося, був гарним хлопцем, та й Хав'єр говорив так само. Саша довіряла йому. Усі її інстинкти говорили, що Ліам був хорошою людиною. Дивакуватий і дитинний, можливо, але загалом — хороша людина.

— Іноді я справді божевільний художник, — погодився він. — Деколи я просто хочу бути дитиною. Що в цьому поганого?

— Гадаю, це залежить від того, хто від цього страждає. У цьому разі постраждала Бет. І твої діти. Звучить так, ніби ти теж. Але цього не можна сказати про Бекі.

— Вона ні про кого не думає, окрім себе. І ніколи не думала.

— Можливо.

Саша замовкла, думаючи про це, а потім зрозуміла, що Ліам дивився на неї.

— А як щодо тебе? Хав'єр вважає тебе центром всесвіту. Він втрачає розум від тебе. Рідко буває, коли син його віку відчуває таке до матері. А поговоривши з тобою, я зрозумів, що він має рацію. Йому пощастило, що в нього така любляча мати.

У Ліама теж була мама, але він занадто рано її втратив.

— Я теж втрачаю розум через нього. Він чудова дитина. Як і моя дочка. Я дуже щаслива жінка, — Саша посміхнулася Ліаму.

— Можливо, не настільки й щаслива. Я знаю, що рік тому помер твій чоловік, — мовив він співчутливим голосом.

— Так, помер, — спокійно погодилась Саша, але очі її наповнилися сльозами і їй стало соромно. Її горе не було проблемою Ліама, вона не хотіла навантажувати його своїми прикрощами чи ділитися ними. — Він умер п'ятнадцять місяців тому. Ми були одружені двадцять п'ять років.

Артур був єдиним чоловіком у її житті. У цьому вони були схожі, як і в тому, що в дитинстві втратили матерів і пережили жахливий емоційний стрес, який жорстоко вплинув на них.

— Тобі, напевно, важко бути вдовою… — сказав він із співчуттям, коли вони доїли «паста», і ніжно поглянув на Сашу.

— Так, це так. Зараз уже краще, ніж на початку, але іноді дуже важко. — Ліам кивнув, ніби він усе розумів. Він втратив Бет через свою дурість і одну доленосну помилку. Артура ж забрала доля. — Але ти продовжуй жити. У тебе немає вибору. Мені ж допомагає робота.

— Але ти не можеш обійняти картини вночі. Ти зустрічалася з ким-небудь?

Це його не обходило, але Саша все одно вирішила відповісти йому. Вона не хотіла, щоб він знав, якою вразливою і самотньою вона була. Якщо вона збиралася представляти його, вона мусила здаватись йому сильною, принаймні вона так вважала.

— Ні, не зустрічалася. А ти?

Їй було цікаво дізнатися про нього якнайбільше. Як і йому про неї. Після того як він розповів їй про свою родину і шлюб, між ними виник зв'язок значно міцніший, ніж вона очікувала, і набагато сильніший, ніж вона хотіла. Вперше в житті її потягнуло до її художника, але Саша не збиралася дозволити цьому почуттю захопити її. За вечерею вони відкрилися одне одному. Саша і Ліам були одинаками, які в дитинстві зазнали багато втрат і в результаті втратили саме дитинство, а в дорослому житті вони ще й втратили коханих людей, але Саша ніколи не дозволить, щоб цей зв'язок зайшов далі. Вона не збиралася піддаватися тому, що її вабило до нього. Вона була занадто дисциплінованою і чутливою для цього. Але з іншого боку, вона не дозволить, щоб його почуття розрослися, і це було не схоже на те, як раніше вважала Саша.

— Я зустрічався з декількома, — зізнався Ліам, — Хав'єр познайомив мене. — Він посміхнувся матері свого друга, яка тепер була його дилером. Зв'язок між ними здавався смішним навіть для нього. — Але я не міг піти далі, вони були просто дітьми. Та й для чого? Я все ще сумував через Бет. Це було влітку, відразу після того, як вона виїхала. Відтоді я ні з ким не зустрічався. Гадаю, зараз, коли я знаю, що вона виходить заміж, усе буде інакше. Але поки не зустрів нікого, хто мені сподобався б. Багато жінок, які хочуть зустрічатися з художниками, самі доволі божевільні. — Він посміхнувся, коли сказав це, і раптом здався більш старшим. — Як щодо тебе? Чого ти хочеш від життя?

— Нічого. Я не хочу бути однією з тих жалюгідних жінок, які будь-що хочуть знайти собі чоловіка. Вважаю, що зустрічатися з кимось у моєму віці — це огидно. Я вважаю це принизливим і жахливим.

— Це буде не так, якщо ти знайдеш гарного хлопця, — ніжно мовив Ліам, а Саша похитала головою.

— Я вже зустріла, але він помер. Для мене ця справа закінчена.

— Це так нерозумно, — сказав він гнівно. — Ти надто молода, щоб ось так здаватися. І надто красива. Скільки тобі років? — Він гадав, що їй максимум сорок п'ять, та й то тому, що знав, скільки років було Хав’єру. Можливо, вона навіть молодша на два роки, якщо вийшла заміж у вісімнадцять.

— Мені сорок вісім. Це достатній вік, щоб уже піти на пенсію в цій справі. У мене було двадцять п'ять прекрасних років.

— Ти можеш прожити ще п'ятдесят. Хочеш провести їх сама?

Ця ідея жахала його. Але Сашу — ні. Вона давно вже прийняла свою самітність, яку вважала неминучою.

— Ні. Я хочу залишок свого життя провести з ним. Я б так і зробила, якби він був живий. Але в мене немає шансу. А інші варіанти мені не підходять. І не думаю, що колись буде все по-іншому. Мені здається, більш гідно і краще бути самотньою, ніж бігати в пошуках хоч когось, хто б підійшов на цю роль.

— Мабуть, він був гарним хлопцем, якщо ти так його любиш.

Поговоривши з нею за вечерею, Ліам ще дужче захопився нею. Вона була дивною жінкою, подобалася йому, і він поважав її.

— Він був прекрасним, — смутно зітхнула Саша. — У нас одне від одного паморочилась голова. Його смерть — величезне горе.

— Схоже, це так. Але він умер, Сашо. А ти ні. Якби ти вмерла, а він ні, він знайшов би собі кого-небудь. Нам усім треба когось любити. Життя занадто важке, щоб бути самотньою. — Останні півроку без Бет і дітей були для Ліама пеклом.

— Я не думаю, що набагато полегшає, коли ти зв'яжешся не з тією людиною. Як, приміром, Бекі. Я одразу це зрозуміла. Не думаю, що може ще раз так пощастити. Навіщо ризикувати? — сумно промовила Саша.

— Тому що тобі має знову поталанити. Ти гарна людина. Ти заслуговуєш на це. Усе буде не так, як раніш, буде інакше. Але інакше — не значить погано.

— Я не можу уявити собі, як я зустрічаюся з кимось, — чесно зізналась вона, коли офіціантка поставила перед ними вазочки з цукерками і тарілку з печивом. — Але дійсність, яку я бачу щодня, жахає мене.

— Так, мене теж, — Ліам розсміявся від абсурдності їхньої ситуації. — Я роблю те саме, що й ти, намагаючись забутися в роботі. Я не переставав малювати відтоді, як вона пішла.

— Для мене це підходить. — Саша посміхнулася: поки на світі були такі талановиті художники, як Ліам, вона готова працювати. — Важко, коли дітей більше немає поряд. Принаймні в Парижі я ближче до Хав'єра, до того ж я часто їжджу в Нью-Йорк. Але я їх обох розумію, — зізналася вона, і Ліам кивнув.

— Я теж. Я нудьгую за дітьми, як божевільний. Гадаю, що зараз їм краще без мене, до того ж у них є майбутній чоловік Бет. Вона говорить, що він гарний хлопець, можливо, він навіть кращий батько, ніж я. З Бет їм набагато легше, ніж зі мною. Він розважливіший, ніж я, і більш традиційний. Бет говорить, що дітям так буде краще. У ньому немає жодної божевільної риси. — Голос Ліама лунав сумно і понуро. Він утратив не тільки дружину, а й дітей.

— Ти їхній батько, Ліаме. Ти не можеш залишити їх. Ти повинен незабаром поїхати і побачитися з ними.

— Так, — мовив він нерішуче. — Я поїду.

Але з голосу не можна було зрозуміти, чи переконала його Саша, і це непокоїло її.

Саша заздалегідь подзвонила в ресторан і попросила не виписувати чек за вечерю, оскільки не хотіла принижувати Ліама. І після того як вони з'їли десерт і випили каву, вони вийшли на вулицю і сіли в машину. Саша попросила водія відвезти її назад у готель, а потім висадити Ліама біля його будинку. Але як тільки вони доїхали до готелю, Ліам сказав, що він може доїхати на таксі. Він запитав її, чи не хоче вона ще випити, але вона відмовилась: вони й без того випили досить шампанського та вина, до того ж Саша рідко пила.

— Я проводжу тебе до твого номера, а потім піду, — запропонував він переконливо.

Саші було приємно провести з ним вечір, та й добре, що хтось міг провести її додому. Вона відчувала, як знайома самотність підкрадалася до неї, і Ліам відчував те саме. Ночі нестерпні для самотніх, а вони були саме такими людьми. Потім Саша посміхнулася, поглянувши на його туфлі і помітивши відсутність шкарпеток, коли вони піднімалися сходами. Вона не могла втриматись і пожартувала з цього приводу, бо зараз вона вже знала його трохи краще.

— Я не міг знайти жодної шкарпетки, — сказав він, зовсім не соромлячись. — До того ж я художник. Мені не обов'язково носити шкарпетки.

Він сказав це з переможним виглядом, і Саша розсміялася:

— Хто вигадав це правило?

— Я, — гордо мовив Ліам. — Я божевільний художник. Я можу робити все, що захочу. — Коли він говорив це, то виглядав на п'ять років молодшим, у його очах Саша помітила пустощі. Він грубо опирався будь-яким формам контролю і повчання, як тільки чув їх.

— Ні, ти не можеш робити все, що тобі заманеться. Нам треба жити за правилами. — Коли Саша говорила це, у неї було таке відчуття, що вона вчителька, і Ліам розсміявся з її слів.

— Хіба є правило щодо шкарпеток?

— Звичайно.

Сказавши це, Саша подумала, що треба буде відправити йому посилку зі шкарпетками і сорочками. Очевидно, йому потрібні були ці речі і, напевно, шнурки теж. Їй було цікаво, чи носив він їх узагалі. Можливо, ні. З усього було помітно, що йому подобалося бути оригінальним і вигадувати власні правила. Потім вона подумала: може, він не носив і білизни. І від цієї думки Саша почервоніла.

— Про що ти подумала? — він помітив вираз її обличчя.

— Ні про що, — у Саші був винуватий вигляд.

— Ні, ти думала. Ти думала про те, чи ношу я спідню білизну, чи не так? — Він угадав, і Саша знову зашарілась.

— Ні, я не думала, — збрехала Саша і хихикнула.

— Ні, думала. Отож я ношу білизну. Принаймні зараз. Мені вдалося знайти її.

— Переконливо, — сказала Саша, і Ліам знову розсміявся.

— Це є в контракті, що я підписав? Я мушу носити шкарпетки й спідню білизну? Якщо це так, тоді я розірву його. Ніхто не може говорити мені, що я повинен робити.

Це був класичний протест підлітка. У Ліама Аллісона була війна з контролем, принаймні так здавалося. Він плив життям проти течії, боровся з умовностями і ламав правила.

— Насправді це є в контракті, раз ти вже згадав про це, — Саша жартувала з нього у відповідь, і це тішило її. На той час вони вже підійшли до її дверей.

— Ні, неправда, — заперечив він уперто і здратовано. Він був схожий на примхливу дитину.

— Правда, — серйозно мовила Саша, у ньому написано, що відтепер ти увесь час зобов'язаний носити білизну і шкарпетки.

— Можеш мене змусити! — вигукнув він.

— Так, можу, — сказала Саша, напустивши на себе поважний вигляд, і Ліам посміхнувся, дивлячись на неї, а потім нахилився і поцілував її, щоб вона замовкла. Це дуже здивувало Сашу. У руці вона тримала ключ і впустила його разом із сумкою від подиву, що її цілують. Після поцілунку вона випросталась і подивилася на нього. — Чому ти зробив це, Ліаме? — запитала Саша, злякана тим, що їй сподобалося цілувати його. До речі, дуже сподобалося, дуже. І навіть занадто. Він підняв ключ і ніжно відкрив двері її кімнати. Він стояв і дивився на неї, а потім, не промовивши жодного слова, Саша ввійшла в кімнату, а він пішов за нею. Через кілька секунд він уже був у кімнаті і знову цілував її, зачинивши при цьому двері ногою. Сашу сповнювали різноманітні почуття.

Вона хотіла зупинити його. Серйозно. У неї була купа підстав, щоб зупинити його, але вона не могла. Та найгірше було те, що вона не хотіла зупинятися, як і він. Він просто продовжував цілувати її, а потім ніжно підняв на руки і поклав на ліжко. У кімнаті горів один світильник, Ліам потягнувся і вимкнув його. Він нічого не говорив. Лише цілував і роздягав, і за кілька секунд вони вже були у ліжку, голі, вони вже займалися коханням, перш ніж Саша змогла зрозуміти, як це відбулося. Вона хотіла зупинити його, але не могла. Вона і не хотіла зупиняти. Саша хотіла саме того, чим вони займалися, як і Ліам. Вони обоє були голодними людьми, що знайшли одне одного і не могли розлучитись. Їх занадто сильно вабило одне до одного, і перед цим не можна було встояти. Вони жили різними життями, були не схожі, але обоє відчували, що були близькі духом, споріднені душами певною мірою. Вони потребували одне одного у своїй самотності, тяглися одне до одного, поки не лягли, обійнявшись, знесилені й бездиханні. Саша лежала у темряві й дивилася на нього, уражена тим, що вони зробили, а він посміхнувся їй із ніжністю люблячого чоловіка.

— Напевне, я закоханий у тебе, — прошепотів він ніжно, і сльози закололи в її очах, коли вона почула ці слова. Саша вважала, що більше ніколи не почує цієї фрази, а тепер він говорив їй це, але ж вони зовсім одне одного не знають. Але всупереч цьому у своєму серці Саша відчувала, ніби давно знає його. Вона відчувала його дитячу самотність і чоловічу уразливість.

— Це неможливо. Ти не знаєш мене, — ласкаво мовила вона, а сльози котилися по щоках. Це були сльози за Артуром, і за Ліамом, а також за самою Сашею.

— Це можливо, і я знаю тебе. До того ж я хочу пізнати тебе краще. — Він багато розповів їй про себе того вечора і тепер хотів знати більше про неї.

— Це божевілля, Ліаме. — Саша підвелась на лікті й поглянула вниз на нього, а він ніжно витер сльози з її щік при місячному світлі. Усе, що він робив, він робив з добротою, ніжністю і любов'ю.

— Може, й божевілля, — зізнався він. — Але, можливо, нам обом це потрібно. Я знаю, що мені треба. І я гадаю, тобі це теж необхідно.

— Що, секс? — Вона була ображена. Саша не збиралася бути його жінкою на одну ніч, як Бекі. До того ж це було смішно. Вона була його дилером, а не дівчиною. До сьогодні вони були незнайомцями і все ще ними були. Що скоїлося з нею? Вона відчувала, наче пливе в незнайомому морі, ніби течія несе її до нього, хвиля була набагато сильніша за неї, проти неї Саша не могла встояти.

— Це не секс, Сашо. Ти теж про це знаєш. Точніше, це не тільки секс. Хоча було досить добре.

Насправді він був приголомшливим, до того ж зважаючи на те, що вони були майже незнайомцями. Це було неймовірно для них обох.

— Це не може бути коханням. Адже ми навіть не знаємо одне одного.

— Сподіваюсь, що знаємо, — сказав він ніжно. Насамперед він був доброю людиною і неймовірно привабливим чоловіком. Навіть занадто для його щастя і її. Сашу щось усередині вабило до нього, і зараз вона зрозуміла, що так воно було з першого моменту їхньої зустрічі. Вона намагалася не помічати цього, але не могла.

— Це неможливо, — знову повторила вона. — Я твій дилер, до того ж я на дев'ять років старша за тебе.

— Ну то й що? Невже в тебе теж є правило щодо цього? — Здавалося, різниця у віці не вразила його, це не мало для нього значення.

— Так, у мене є правила щодо цього. Я не сплю зі своїми художниками. Я ніколи так не робила і не збираюся починати зараз, — строго сказала вона, ніби для того, щоб ще раз нагадати собі про це.

— Гадаю, ти щойно це зробила. До того ж тоді ти була заміжня. Тепер правила змінились.

— І що, тепер я повинна почати спати зі своїми художниками? Я так не думаю, Ліаме.

Раптом Саша розсердилась на себе, і перш ніж вона встигла сказати більше, він знову поцілував її і ніжно провів руками по її тілу. Кожен міліметр її шкіри здригався, коли він торкався її. Саша відчувала, що втрачає через нього розум. Цього разу вона навіть не намагалася зупинити його. Вона хотіла його більше, ніж першого разу, а опісля вона лягла в його обійми і заплакала. Тепер це були сльози полегшення. Ліам пригорнув її ближче, обійняв її міцно і лежав так доти, доки вона не перестала схлипувати. У Саші було таке відчуття, ніби усередині неї прорвалася дамба і тепер її переповняли емоції.

— Я кохаю тебе, Сашо. Я не знаю тебе, але кохаю. І я знаю, що згодом я буду кохати тебе більше. Тільки дай мені шанс, — благав її Ліам. Він хотів її більше, ніж будь-кого у своєму житті, навіть Бет.

— Це може ніколи не статися.

Її слова заглушилися в нього на грудях, і він посміхнувся.

— Наступного разу, я обіцяю, на мені будуть шкарпетки, — сказав він, не відпускаючи її.

— Я серйозно, Ліаме, — ніжно сказала Саша і заснула в його руках.

— Я знаю, Сашо... я знаю... але все одно тебе кохаю... — Поцілувавши її волосся, розкидане по подушці, він посміхнувся, тримаючи її в обіймах, і заснув. Це була перша гарна ніч для них обох за багато місяців.

Придбати роман Даніели Стіл - "Неможливо"