Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Брайан Д`амато - «Вогонь майя»

(0)
Першим, що я побачив, була червона цятка на бірюзовому тлі. Потім над нею, трохи лівіше з’явилася ще одна, майже одразу поряд зачервоніла третя, а потім ще одна, і ще одна, п’ята, дев’ята, тринадцята. Цятки росли та розпливалися, зливалися, перетворюючись на суцільну пляму, і нарешті я усвідомив, що то були краплі моєї власної крові, які падали з язика на блакитний жертовний папір.
Спрацювало, подумав я. Чорт забирай! Я був не в 2012, а в 664 році. І було 20 березня. Або, згідно з календарем майя, 3 Змії, 5 Туману, одинадцятого уіналу одинадцятого туну одинадцятого катуну десятого бактуну. Була 4 година
48 хвилин ранку суботи.

Гм.
Гадаю, мої відчуття були схожі на ті, що виникають при будь- яких кардинальних змінах у звичному трибі життя. Усвідомлення настає не одразу, а лише після тривалої затримки, у якій немає геть нічого смішного. Наприклад, щось на кшталт цього: о Господи, мене таки заарештували, у мене є дитина, мене проштрикнули
ножем, мені дійсно роблять потрійне шунтування, ці будівлі насправді розвалюються. І кожного разу здається, ніби нічого настільки серйозного ніколи не відбувалось ані з вами, ані з будь-ким іншим. Подумки вилаявшись, я підвів очі й зосередив увагу на дуже маленькому дверному отворі, що мав форму трапеції.

Небо вже почало світлішати, але я все одно бачив значно більшу кількість
зірок, ніж зазвичай. Розсип яскравих блискіток, аж до четвертої зоряної величини. Звісно, за майже півтори тисячі років карта зоряного неба змінилася, але Таро розрахував час таким чином, щоб кінчик сигари Першого Оцелота — Альґеніб із сузір’я Пегаса — знаходився в трапецієвидному отворі приблизно на томусамому місці, тобто трохи правіше від центру. Незабаром зліва від нього, десь на півдорозі до зети Пегасу Хомама, з’явиться нова зірка, що буде достатньо яскравою для того, щоб стати гаммою Андромеди. Мабуть, залишилося не менше ста років до того, як вона спалахне. Інакше Аль-Хаварцимі обов’язково б згадав її
у своїх записах. Це було неймовірно, надзвичайно, фантастично, але це все ж
таки сталося. Отже, вони все розрахували вірно. На тому ж місці, але в інший час. Звісно, це не означало, що я дійсно знаходився в тому ж самому місці у Всесвіті, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. За 1,347 років сонячна система істотно зміщується в просторі. Проте я перебував у тому ж місці на Землі, у крихітному
приміщенні біля самої вершини найвищої піраміди міста Іш, що знаходилося в регіоні центральної Гватемали, який пізніше буде названий департаментом Альта-Верапас. Тільки зараз святилище було освітлене жовтогарячим полум’ям смолоскипів, а стовпці моторошнуватих химерних символів були рівні, не поїдені часом і розфарбовані в чорний, синій та карміновий кольори. Крім того, місто навколо піраміди було живим, я чув багатоголосий гомін натовпу або, радше, відчував його вібрації, що проходили крізь камінь. Та головним із моєї точки зору було те, що я перемістився не в просторі, а в…

Гм. Я ледь не бовкнув, що мене перемістили назад у часі. А мені не хотілося б, щоб із самого початку моєї розповіді мене приймали за недоумка, що верзе явні нісенітниці. Як це не прикро, подорожі в часі неможливі. Принаймні, у минуле.
Якщо ви забажаєте швидше переміститись у майбутнє, то можете просто заморозити своє тіло. Але повернення в минуле абсолютно та безперечно неможливе з кількох добре відомих причин.

Однією з них є так званий «парадокс дідуся», тобто це означає, що якби подорожі в часі були можливими, то ви б завжди змогли повернутися в минуле та вбити власного діда, а в такому випадку вас ніколи б не існувало. Але навіть якщо, повернувшись у минуле, ви взагалі нічого не будете робити, залишаються молекули вашого тіла, деякі з яких напевне будуть тими ж самими, з яких складалося тіло вашого колишнього «я». Таким чином, одні й ті самі молекули будуть одночасно присутні у двох різних місцях, чого статися ніяк не може. Це є другою причиною. Існує й третя — суто механічна. Єдиним відомим людству шляхом повернення в минуле є перехід через просторово-часовий тунель або, як його ще називають, кротову нору. Проте пропускати матерію крізь просторово-часовий тунель — це все одно, що пропускати вазу з мейсенської порцеляни
крізь м’ясорубку. Усе, що вийде з іншого кінця, буде розтрощеним, перемішаним та ні на що не придатним.

Але — але, але, але — існує обхідний шлях. Суть підходу дослідницької лабораторії Уоррена полягала в тому, що навіть якщо неможливо відправити в минуле матерію, це не виключає інших можливостей. Якщо не можна відправити щось матеріальне, то як щодо нематеріального? А що таке, власне кажучи,
електромагнетизм, як не дещо нематеріальне? Вони розробили спосіб пропускання керованих пучків енергії крізь штучно створену мініатюрну трубу Краснікова 1 та створили модель, завдяки якій спрямовані енергетичні пучки могли б переносити певну кількість інформації. Насправді виявилося, що вони можуть переносити
дуже велику кількість інформації. У сигналі, який вони посилали в минуле, були закодовані очищені від зайвого балласту спогади про ціле людське життя, тобто про все, з чого в основному складається ілюзія, яку називають відчуттям власної особистості.

У даному конкретному випадку, моєї особистості. Звичайно, існує ще проблема приймача та вмістилища для збереження інформації на іншому кінці. А в ту епоху, яка нас цікавила, не існувало ані параболічних радіолокаційних антен, ані дисководів, ані кремнієвих мікросхем, ані перетворювачів проміжної частоти, і навіть детекторних радіоприймачів. Тобто в 664 році існував лише один об’єкт, здатний приймати та зберігати таку велику кількість інформації. Людський мозок.
Нарешті я зміг рухати очними яблуками й роздивитися свою праву руку, що стискала якусь всипану колючками бадилину. Рука була широкою й сильною, з грубими мозолями на нижній частині долоні. Довгі загострені нігті були інкрустовані сердоліком у формі
літери «Т», а всі пальці вкриті витатуйованими червоними тачорними смужками, що робило їх схожими на коралових аспидів.

Браслет із нефритової луски охоплював майже все передпліччя, від зап’ястка до ліктя. Крім цього, я міг бачити частину свого оголенного торсу та схоже на вилок цвітної капусти ліве коліно, вкрите кіркою яскраво-синьої глини. Один нуль на користь команди Чумової п’ятниці, подумав я. Я дійсно перебував у тілі іншої людини. Точніше, у тілі чоловіка на ім’я Ікластий Колібрі.

Ми, тобто учасники проекту Уоррена, знали про нього дуже мало. Він був патріархом клану Оцелотів та ahau — це хтось на кшталт місцевого царя, правителя чи воєначальника — міста Іш та десь двох тисяч інших міст, містечок та сіл, що знаходилися на підвладних Ішу землях. Його батьками були дванадцятий ахау на ім’я Палаючий Ліс та ахау-на Циклон. Сьогодні йому мало бути рівно сорок вісім років та шістдесят один день, і він сидів та постував у цьому приміщенні вже близько сорока двох годин поспіль. Після цього, на світанку, ахау мав явитися народу, щоб його знову коронували на ще один двадцятирічний термін.

Десь у дванадцяти-тринадцяти сантиметрах на північ від мого лівого коліна стояла чаша з жевріючими жаринками, і я, не усвідомлюючи того, що роблю, підняв просяклий кров’ю паперовий чотирикутник з очеретяної циновки й почав роздивлятися його над жаром, що йшов від чаші. На мить папір став майже прозорим, й у світлі жаринок спершу проступили написані з іншого боку
ієрогліфи, що складалися у фразу «Дбай про нас та захисти нас», а потім профіль орла: Точніше, це був не просто орел, а орел-гарпія, Thrasyaetus harpyia, якого іспанською називають arpia, а мовою майя — hunk’uk, «золотий патрач». Пізніше ацтеки називали його Крилатим вовком. Орел- гарпія був символом клану, мого клану, точніше, клану людини, чиїм мозком я силоміць заволодів. Закривавлений папір був посланням, зверненням мого клану до Першого Оцелота, що перебуваєв Лоні Неба. Я мимоволі почав згортати липкий від крові папірець, надаючи йому трикутної форми. Це було досить складним завданням, на кшталт складання паперового журавлика, і вимагало певних навичок у мистецтві оригамі, але я, точніше, попередній власник мого нинішнього тіла, напевне, практикувався робити це сотні разів. Упоравшись із цим, я поклав згорнутий папірець у чашу з розпеченими жаринками. Мабуть, папір був просочений якимись солями
міді, тому що зашкварчав і спалахнув зеленим полум’ям.
Мій язик пульсував від болю, і я втягнув його — хоча, ні, зачекайте,
я намагався втягнути його, але… Гм. Мені це не вдалося.

Тоді я спробував сковтнути, а потім просто закрити рота, щоб
язик опинився всередині. Але моє обличчя наче скам’яніло. Я не міг поворухнути жодним м’язом.

-M’AX ECHE? Здається, я почав думати мовою Ch’olan. Хто ти?
Стоп! Хвилинку.

Це були не мої думки. Вони належали комусь іншому. Відчуття було таким, ніби я почув чийсь голос, хоча я знав напевне, що насправді не чув нічого, окрім гудіння натовпу на майдані внизу та притлумленого гуркоту видовбаних зі стовбура кедра
щілинних барабанів, котрі відбивали незвичний для слуху, пульсуючий п’ятидольний ритм. Скоріше, я наче прочитав слова, які з’явилися перед моїми очима. Попри те, що їхня поява була безгучною, складалося враження, що вони написані великими палаючими літерами, які просто неможливо не помітити. Здавалося, що ці думки таки з’явилися в моїй голові, але належали вони не мені.
— M’AX ECHE?
От дідько.

Це тіло належало не лише мені. Я був сам у цьому приміщенні, але не у власному мозку. Цього тільки бракувало. Річ у тім, що першим етапом у процесі перенесення свідомості мало стати повне стирання спогадів об’єкта та створення «чистого
аркуша», з якого належало почати мені, точніше, моїй свідомості. Але, вочевидь, на цьому етапі щось не спрацювало або спрацювало недостатньо добре. Володар тіла, у якому я наразі знаходився, усе ще думав, що він — це він.
— M’AX ECHE? — Мене звуть Джед ДеЛанда, — подумав я у відповідь.
— B’A’AX UKA’AJ CHOK B’OLECH TEN? — У приблизному перекладі «НАВІЩО ТИ ОВОЛОДІВ МНОЮ?»
— Я не оволодівав тобою, — подумки відповів я. — Тобто я дійсно всередині тебе, точніше, моя свідомість усередині тебе, тому що ми послали її туди…
— TECHE HUN BALAMAC? ТИ — ПЕРШИЙ ОЦЕЛОТ?
— Ні, — надто швидко подумав я, але одразу схаменувся. Прокляття. Це було дурістю з мого боку. Ну ж бо, Джеде. Зосередься. Як каже Уїнстон у «Мисливцях за
привидами», якщо хтось питає в тебе, чи ти, часом, не Бог, треба відповідати, що так. Уторопав? Гаразд.
Тоді вперед.
— Так! — подумки вигукнув я, цього разу свідомо. Я дійсно Перший Оцелот. Найперший та наймогутніший з усіх Оцелотів. Я великий та…
— MA-I’IJ TEC NO. НЕПРАВДА, ТИ НЕ ВІН.
— Правда, — наполягав я. О, demonio 1. Цьому хлопцеві до біса важко брехати. Не дивно, адже він чує всі мої думки. Навіть попри те, що він думав класичною мовою чоланських майя, а в моєму мозку була звичайна суміш іспанської, англійської та сучасної, звироднілої мови майя, ми чудово розуміли один одного. Фактично, то
було більше схоже не стільки на розмову з кимось іншим, скільки на суперечку із самим собою, наче одна моя половина спонукає мене щось зробити, а інша категорично це забороняє. Проблема полягала лише в тому, що чужорідній, впевненій у собі половині цей внутрішній діалог давався легко, без жодних зусиль, а іншій, моїй половині було важко навіть сформулювати свої думки.
— НАВІЩО ТИ ОВОЛОДІВ МНОЮ, ВСЕЛИВСЯ В МЕНЕ?
— Що? — запитав я чи, радше, подумав. — Я прийшов, щоб навчитися Грі Жертвопринесення. — Це була щира правда.
— НАВІЩО?
— Ну, для того щоб… Тому що я прийшов звідти, де настає кінець часів. З тринадцятого бактуну. Тому що мій світ у великій- великій біді, і нам необхідно навчитися Грі, щоб врятувати його.
— ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ. — Я не можу.
— ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ.
— Вибач, але я дійсно не можу цього зробити. Так вийшло, що ти саме той, хто…
— IM OT’ XEN. ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ІЗ МОГО ТІЛА.
— Я не можу цього зробити, — напружено думав я у відповідь.
— Але, послухай, як щодо цього. Я можу…
— ТОДІ СХОВАЙСЯ, — подумки наказав він. — ПРИНИШКНИ. ЗАМРИ. МОВЧИ.
Я слухняно замовк. Усе це подобалося мені дедалі менше. Моя рука почала рухатися до відкритого рота та обхопила схожу на колючий дріт бадилину, просмикнуту крізь дірку в моєму язиці. Я різко шарпнув її вниз. Кров бризнула на всі боки, коли п’ять гострих шипів пройшли крізь отвір, розриваючи плоть. Я подумав,
що це дуже боляче, але якось відсторонено. Для мого колишнього тіла подібного болю було б достатньо, щоб змусити мене лементувати щонайменше годину, однак я навіть не здригнувся. Але ще дивнішим було те, що я не відчував страху, притаманного кожному хворому на гемофілію страху сплисти кров’ю, якого ніколи не міг позбутися, коли був Джедом. Згорнувши бадилину в кільце, я поклав її в чашу. Мої рухи були відпрацьованими, як у пілота винищувача, що складає свій парашут після вдалого катапультування. Вона одразу ж почорніла та зморщилася,
наповнивши приміщення димом, що тхнув кров’ю та мав різкий присмак міді.
Рот швидко наповнився кров’ю, і я сковтнув її. Смачно. Гомін натовпу назовні став голоснішим, переходячи в скандування, і я усвідомив, що не лише розбираю окремі слова, але й розумію їхнє значення попри те, що справжня мова чоланських майя значно більше відрізнялася від своєї відтвореної в двадцять першому сторіччі версії, ніж я собі уявляв.
Uuk ahau K’alomte yaxoc…
Наш Повелитель, Великий Праотець,
Прабатько, Праматір,
Нефритове Сонце, Нефритовий Оцелот,
Ти, хто полонив 25 Воїна Озера Трьох Пагорбів,
Ти, хто полонив 1000 Душителя Розбитого Неба…Ми випростали ноги. Ми підняли руки та поправили високий головний убір, що на дотик був схожий на поставлену сторчма довгу жорстку подушку, з якої стирчали жмутки котячого хутра,
але не стали витирати кров із нашого обличчя. Ти, хто полонив 17 Піщану Бурю Випаленої Гори, Наш годувальник та захисник, Нефритовий 9 Ікластий Колібрі:
Коли ти знову з’явишся Зі своєї небесної печери, Щоб глянути на нас та почути нас?

Пригнувши голову, ми поповзом вирушили до крихітного дверного отвору, проповзли крізь нього, припавши до підлоги, й опинилися зовні піраміди. Юрба на майдані раптово замовкла, наче затамувавши подих. Мені здалося, що я відчуваю, як падає тиск від того, що тисячі легень одночасно втягнули повітря. Ми випросталися. Заторохтіла нефритова луска й намиста, зроблені з мушель
спондилюса 1. Здавалося, що вся кров, яка ще залишилася в нашому тілі, відпливла від голови, і гадаю, що в будь-якій іншій ситуації навіть це тіло знепритомніло б, але цього дня рівень адреналіну тримав його на ногах. Ми навіть не хиталися, хоча платформи сандалій були настільки високими, що радше нагадували котурни в щонайменше двадцять сантиметрів заввишки. Я відчував,
що тепер значно нижчий на зріст, ніж коли був Джедом. А також легший та сильніший. Але я аж ніяк не відчував себе сорокавосьмирічним. Це було дивно. Я поглянув униз. Під нами простягався Іш. Здавалося, що місто розляглося до нескінченності, заполонивши собою увесь світ. Наші очі оглядали панораму міста не більше двох із половиною секунд, після чого ми знову підвели їх догори, аби бачити Альґеніб. Але навіть цього часу було достатньо, щоб зрозуміти, що жодна
людина у 2012 році й, коли вже на те пішло, ніхто протягом попередніх
сторіч — не мав щонайменшого уявлення про те, як насправді
виглядає це місце. Я подумав про те, що ми не просто помилялися. Усе було значно гірше. Ми поводилися, як невігласи, що йшли через пустелю та
знайшли п’ять вибілених часом та сонцем кісток із приблизно 206-и, з яких складається основний скелет, а потім, замість того, щоб з’ясувати стать, вік та генетичне походження людини, якій вони належали, або ще щось, що можна було б обґрунтовано встановити, маючи у своєму розпорядженні кілька ребер та хребців, зупинитися на цьому, створили цілу легенду щодо того, яким було життя цієї людини, у що вона вдягалася, чим захоплювалася, як звали її дітей тощо, а потім пішли ще далі, написавши її повну біографію, доповнену невиразними круговими діаграмами та блідими, непривабливими ілюстраціями, виконаними гуашшю. Тому,
якби після цього ви на власні очі побачили цю людину, з’ясувалося б, що вона на вигляд не тільки абсолютно не схожа на образ, який ви створили, але й її особистість, життя та навіть місце у Всесвіті не мають нічого спільного з вашими нудними та прозаїчними здогадами.

Саме це відбувалося зі мною зараз.

Фрагментарні, сточені часом руїни, що збереглися до двадцять першого сторіччя, не становили навіть п’яти відсотків від загальної картини. Вони були лише її кам’яним підрамником. Місто було справжнім шедевром, створеним із переплетених, зітканих, зв’язаних та змережених лозин та очеретин. Цей плетений мегаполіс був настільки несхожим на існуюче в моїй уяві, що я навіть не міг
розрізнити добре відомі мені архітектурні пам’ятки. Наразі ми стояли обличчям на схід, де протікала ріка, за якою височіла Сан-Енеро, найвища гора гірського хребта, що облямовував долину, у якій розташувався Іш. Саме було виверження — стовп чорного попелу чітко вирізнявся на рожево-бузковому тлі передсвітанкового неба… хоча, ні, я зовсім заплутався. Це ж звичайна гора, а не вулкан. Мабуть, вони просто розпалили на вершині велике багаття з деревини каучукового дерева. Але й з іншими схилами все було не так. Я пам’ятав їх густо порослими лісом, а тепер вони
були повністю оголеними та являли собою каскад із висічених у камені терас і розташованих на них майданів, що нагадували затоки, утворені водоспадом. Крім того, кожен пагорб увінчували очеретяні шпичаки, які розходилися променями, мов на короні статуї Свободи. Міріади якихось чи то плям, чи то цяток, чи ще
бозна-чого коливалися та погойдувалися над і перед пагорбами та високими будівлями. У перший момент, коли місто відкрилося моїм очам, я подумав, що просто ще не встиг звикнути до своїх нових органів відчуттів і ці плями були лише зоровою ілюзією, симптомами мігрені чи якихось бридких паразитів, що завелися
в моїй внутрішньоочній рідині, але вже наступної миті зрозумів, що це сотні зроблених із пір’я повітряних зміїв. Усі вони були завбільшки з дорослу людину, круглої чи п’ятикутної форми, вкриті чорно-біло-пурпуровим орнаментом. Гаряче дихання багатотисячної юрби підтримувало їх у повітрі, і вони пливли високо над містом, нагадуючи різнокольорове озеро. Скандування юрби змінило тональність:
Hun k’in, ka k’inob, ox k’inob…

Одне сонце, потім два сонця, потім три сонця…
De todos modos 1, подумав я. Зосередься. Спробуй визначитися.
Знайди якісь орієнтири. Де ріка? У мене склалося враження, що вона розширюється, утворюючи велике озеро, хоча води, як такої, я не бачив. Замість цього переді мною розстелилася мозаїка з чогось схожого на нашвидкуруч зроблені плоти та величезні каное, з’єднані між собою якимось яскраво-жовтими прожилками, напевне, утвореними мільйонами кинутих у воду квітів нагідок. Протилежний берег справляв враження хитромудрої багатоярусної композиції, що складалася з пов’язаних між собою різнорідних елементів — довгих будинків із вигнутими, мов спини стегозаврів, дахами, веж на підпорах із непропорційно великими виступами, що явно кидали виклик земному тяжінню. Для того, щоб уся конструкція не завалилася, ці архітектурні надмірності мали бути легкими, як пір’я. Можливо, то були якісь ґратчасті конструкції, скріплені кукурудзяним клеєм… Але, як я вже казав, то було лише перше враження, тому що всюди, на кожній вертикальній чи горизонтальній поверхні, кожному виступі та кожній грані, від верхівок пагорбів до майдану, що розкинувся внизу, вирувало життя.

Усюди, скільки сягало око, напирали незчисленні лави ajche’ejob, Людей, що сміються, цебто жителів Іша. Вони заповнювали майдани та майданчики, обліплювали стовпи підпорок, риштуваннята фасади, утворюючи живий пульсуючий покров, схожий на шар
поліпів на кістяку тисячолітнього рифу, з якого вгору тягнуться щупальця горгонієвих коралів. Нікого не було лише на стрімких бічних гранях чотирьох великих mulob, другорядних пірамід, що підіймалися з моря людських тіл, наче штучно вирощені ступінчасті кристали карборунду. Але навіть на них неможливо було знайти навіть крихітної ділянки оголеного каменю. Усе було отиньковано, пофарбовано та розписано олійними фарбами, не кажучи вже про смуги гострих пелюсток бірюзового, жовтого та чорного кольорів, що зловісно стирчали догори, наче прикраси на отруйному
торті. Кожна з пірамід мала гребенеподібний верх і бухкала димом із замаскованих вентиляційних отворів. Скільки ж тисяч людей тут зібралися? П’ятдесят? Сімдесят? Адже я бачив лише частину натовпу. Припустимо, що на майдані Оцелота, площа якого десь близько гектара, зібралося приблизно дві тисячі людей.

Потім знову ж таки припустимо, що майданів такого розміру було в цілому не менше тридцяти. Стоп, досить, це не має жодного значення. Зосередься на свої головній меті. De todos modos. Куди подівся Ікластий Колібрі? Ти маєш його знайти та…
Wak k’inob, wuk k’inob…
Шість сонць, потім сім сонць…
Upa. От дідько.
Щось було явно не так.
Якщо не вважати того, що цей майянський хлопець вперто не хотів залишати свій мозок у повному моєму розпорядженні, щось інше було дуже-дуже не так. Схоже на те, що трапилася якась жахлива помилка. Але яка?
Я спробував прислухатися до думок того, хто наразі розділяв зі мною тіло, так само, як він прислухався до моїх. І я їх таки почув. У моєму мозку почали спалахувати образи. Зморшкуваті та беззубі обличчя селян, голі воласті діти, що явно страждали на захворювання щитоподібної залози, очеретяні халупи, криваві сліди ніг на залитій сонцем бруківці, великі важкі палаючі каучукові м’ячі, що злітають високо в темно-бузкове небо й по широкій дузі летять до мене, стрімко відлітають від мене… що ж, ці спогадиявно не могли належати правителю. А потім у мене виникло відчуття чужої свідомості, що якимсь чином просотується в мою, і я зрозумів, що тіло, у якому я наразі перебував, належало людині на ймення Шакал.

Не Ікластий Колібрі. Шакал.
І він не був ахау. Ні. Я, тобто він, був гравцем у м’яч. Але ж це неправильно. Ми в чомусь помилилися. Дуже серйозно, фатально помилилися. Цей хлопець вдягнений як ахау. І він знаходиться тут, нагорі, у святилищі ахау, але він не…

— Bolon k’inob, lahun k’inob, — продовжувала монотонно скандувати юрба.

Дев’ять сонць, потім десять сонць… Одинадцять сонць, дванадцять сонць… Це був зворотний відлік часу, що залишився. Хоча вони рахували в прямому напрямку, від нуля до дев’ятнадцяти. Гаразд, що ж тоді означає вся ця чортівня? Якщо цей хлопець не ахау, тоді чому він поводиться так, наче він…

Усвідомлення обрушилося на мене зненацька та оглушило, мов удар довбні. Він заступав місце 9 Ікластого Колібрі.

Це було не повторне зведення на престол, а офірування. І він був жертвою. Добровільною, щасливою жертвою. Юрба на майдані відлічувала час до старту, точніше, до стрибка. Щойно вони дійдуть до дев’ятнадцяти, відлік знову почнеться з нуля. А я полечу вниз.

Оце так халепа. Яка дурість. Ми мали б передбачити таку можливість. Вона була очевидною. Тепер, зрозумівши, у чому справа, я пригадав, що читав про подібне. Це була стаття в JPCS 1, що називалася «Ритуальні самогубства майя замість осіб царської крові в доколумбовій Америці». Теорія, яку висував автор, була побудована на тому, що в давні часи — я маю на увазі дійсно дуже, дуже давні часи, навіть давніші, ніж той час, у якому я наразі перебував, — ахау міг правити не більше одного катуну, тобто приблизно протягом двадцяти років. А потім, першніж ахау ставав старим та немічним і це починало даватися взнаки його державі та підлеглим, він передавав свої регалії молодшому наступнику, після чого вчиняв самогубство. Але в один прекрасний момент якийсь геніальний ахау зметикував, що може значно полегшити свою долю й водночас дотриматися формальностей. Він просто влаштовував урочисту церемонію, під час якої передавав
своє ім’я та регалії іншій особі — навіть не комусь схожому на нього, а будь-якому полоненому чи добровольцю — і ця людина вважалася ахау та діяла як ахау протягом п’яти днів, після чого вчиняла належне ритуальне самогубство. Це було щось на кшталт спалювання зображення людини замість неї самої. Тільки цього разу зображення
було живим. А потім, коли все було скінчено, колишній ахау проводив ще один ритуал, під час якого брав собі нове ім’я, а відтак залишався правителем ще на один катун.

Що ж, чудово. Принаймні, тепер я знав, що відбувається. А відбувалося те, що я був десь у дідька в зубах, у чужому тілі, сам-один — ніхто з тих, кого я знав, навіть не народився — а тепер ще й виявлялося, що я мушу покінчити життя самогубством. І що
мені тепер робити?

Гаразд. Не панікуй. Ти все ще можеш взяти ситуацію під контроль.Отже, ти опинився в тілі не того хлопця. То берися до діла.Це, звісно, неприємно, але наразі не смертельно. Вірно? На щастя, у нас були розроблені деякі допоміжні сценарії на випадок непередбачених обставин і ось таких незначних ускладнень.Крім команди Чокула та команди Чумової п’ятниці, — я розумію,
що вживаю надто багато назв, які поки що звучать як тарабарщина,
— Уоррен також сформував лінгвістичну дослідницьку групу, яку назвали командою Янкі з Коннектикуту 1. Їхнім завданням було розробити своєрідне меню, з якого я міг би вибирати, що мені говорити та/чи робити, якщо зіткнуся з такою або аналогічною
проблемою. Вони муштрували мене доти, доки я не знав кожен із можливих варіантів не гірше за слова пісеньки «З днем народження». Для тієї надзвичайної ситуації, у якій я опинився, найкраще підходила промова під кодовою назвою «Вулкан». Гаразд.
Я кілька разів подумки прокрутив її у своїй частині мозку, переробляючи згідно з напрочуд незвичним варіантом чоланської мови.

Bueno 1. Ось воно. Жодних проблем. Готовий? Тепер просто починай голосно говорити. «Я той, хто прийшов, щоб загасити сонце» і таке інше. Вони почують моє пророцтво,
почекають, щоб побачити, чи справдиться воно, а потім, коли почнеться виверження, я стану надто цінним для того, щоб мене вбивати. Мабуть, вони навіть облаштують для мене щось на кшталт власного робочого місця. Такий собі скромний палац кімнат
на п’ятдесят, три чи чотири сотні наложниць, що досягли шлюбного віку, ну, може, ще парочка пірамід. А можливо, вони навіть зроблять мене ахау. Я буду таким собі «Джимом у джунглях». Достатньо черкнути запальничкою, і канібали витягнуть тебе з казана та
почнуть називати Білим бвана 3. Нічого складного. Вірно? Вірно. От і добре. Вдихни на повні груди. Давай.

Ну ж бо, давай.
Нічого.
Гаразд. Спробуємо ще раз.
Нічого.
Уперед. Кричи. Негайно!
Обличчя наче скам’яніло.
От чорт.
Давай, Джеде, ти ж знаєш, що треба казати. Просто змусь себе
вимовити це. Я той, хто прийшов, щоб загасити наступне сонце.
Ну ж бо. Відкрий рота. Негайно. Усе, що тобі треба зробити, — це
відкрити свого…
— МОГО РОТА.
Чорт, чорт, чорт. .Ni mierditas! 4

Гаразд, хлопче, давай спробуємо разом, ну — мммммммммМММММ!!!
Я напружував усі сили, намагаючись розчепити щелепи, але єдиним фізично відчутним результатом був глухий біль, неначе я намагався розгризти камінь. Та навіть цей біль я сприймав якось відсторонено. О, Боже, Боже! Цього просто не може бути. Шакал не може
контролювати це тіло. Воно моє. Давай. Рухайся. Зроби хоч що-небудь. Звивайся, кричи. Підніми руку.
Нічого.
Підніми руку.
Нічого.
Підніми руку, кажу тобі. Підніми руку! Підніми хоча б палець…
Чорт.
Усе скінчено, усе скінчено. Як це безглуздо, безглуздо, безглуздо. Ми зробили п’ять ритуальних кроків у напрямку краю східців. Напружившись, я намагався опиратися рухам Шакала. Марно. Здавалося, що мене ув’язнили в корпусі автономного робота, який
просто продовжує діяти згідно із закладеною в нього програмою, в той час як я навіть не можу знайти засобів керування. Ми зупинилися біля самого краю. Кінчики пальців наших ніг трохи виступали за нього. Я знав, що по вертикалі від майдану Оцелота нас відділяло
рівно 35,5 метрів, а довжина діагоналі, проведеної над двомастами шістдесятьма східцями, становила 118,5 метрів. Але зараз ця відстань здавалася мені принаймні вдвічі більшою, і не лише тому, що тепер я був менший на зріст. Ми дивилися вниз, на східці, що
збігали в нескінченність. Від цієї картини паморочилося в голові. На бірюзовій поверхні східців виблискували ділянки, вкриті рожевою піною — сумішшю пива з агави та крові попередніх жертв.
По краях східців вгору стриміли догори гострі трикутні камені, роблячи їх зазубреними та схожими на ножові полотнища. Архітектурні елементи як знаряддя вбивства. Згідно з ритуалом, я мав якомога елегантніше стрибнути на смертоносні східці й скотитися вниз, дорогою розвалюючись на шматки, які вони потім зберуть і, можливо, перемелять на фарш для тамале, щоб потім розкидати мої рештки по всій ділянці між трьома пірамідами.