Брюс Кэмерон — «Життя і мета собаки»

Розділ 1

Якось мені спало на думку, що оті теплі та пискляві істоти, які повзають довкола мене і пахнуть, — мої брати й сестра. Мене це дуже розчарувало.

Незважаючи на те, що я ще не міг нормально бачити, а лише вирізняв якісь розмиті образи на світлі, я знав, що ось ця велика та красива істота — моя Мати. Я це зрозумів, коли вона десь пішла й моєї шкурки торкнулося холодне повітря. Я також знав, що час їсти настане тоді, коли тепло повернеться. Часто для того, щоб втамувати голод, доводилося відштовхнути оте, що, як я тепер зрозумів, було мордочкою брата чи сестри. Мене намагалися відтіснити від Мами, і це дуже дратувало. Я взагалі не розумів, навіщо здались ці брати й сестра. Коли Мати лизала мені животик, щоб у мене все добре виливалося з-під хвоста, я підморгував їй і мовчки благав десь подіти інших цуценят заради мене. Я хотів, щоб вона була тільки моя.

Згодом з’являлися інші собачки, і я похмуро змирився з їхньою присутністю в зграї. Мій ніс розповів мені, що в мене є сестра і двоє братів. Сестра трохи менше цікавилася боротьбою зі мною, ніж брати. Одного з них я називав Швидким, бо він чомусь завжди був спритнішим за мене. Другий був Голодний — він завжди скавучав, коли Мама десь ішла, а коли вона поверталася, то ссав її так відчайдушно, наче ніяк не міг наїстися. Голодний спав більше від інших, тому ми часто стрибали на нього й кусали за мордочку.

Наша нора була вирита під чорним корінням дерева. Під час денної спеки в ній було темно й прохолодно. Коли я вперше вибрався на сонечко, Сестра і Швидкий теж пішли зі мною. Звичайно, Швидкий пропхався наперед.

Із нас чотирьох тільки у Швидкого є біла цятка на морді. Коли він безтурботно побіг уперед, хутро на ній заблищало на сонці. Здавалося, що ця яскрава зірочка на морді Швидкого промовляла: «Я особливий». Решта тіла в нього була такого самого невиразного буро-чорного кольору, як і в мене. Голодний був дещо світліший, а в Сестра мала такий, як у Мами, товстий ніс і плаский лоб. Незважаючи на зарозумілість Швидкого, ми були дуже схожі між собою.

Наше дерево стояло над струмком. Я дуже зрадів, коли Швидкий сторч головою покотився вниз, хоча ми з Сестрою спускалися не красивіше, ніж він. Від слизького каміння і тоненького потічка йшли дивовижні пахощі. За струмком ми знайшли мокру прохолодну печеру — велику металеву трубу. Чуття підказувало мені, що там добре буде ховатися від небезпек, але на Маму наша знахідка не справила великого враження. Вона без церемоній занесла нас за шкірку до Нори, коли виявилося, що в наших лапках ще бракує сили, щоб видертися вгору самотужки.

Ми засвоїли, що не можемо повернутися до Нори самостійно, якщо підемо вниз до струмка. Проте, щойно Мама десь пішла, ми знову це зробили. Цього разу до нас приєднався Голодний, хоча, коли ми опинилися в трубі, він ліг у прохолодну багнюку і заснув.

Пошуки здавалися нам річчю дуже потрібною: нам треба було добувати їжу. Мама вже від нас втомлювалася. Бувало, вона вставала тоді, коли ми ще недоїли. У цьому, на мою думку, винні інші цуценята. Якби Голодний не був такий жадібний, Швидкий не вдавав із себе найголовнішого, а Сестра не крутилася, то Мама лежала б спокійно і давала нам досхочу наїстися. Я впевнений! Адже кому, як не мені, завжди вдавалося її вмовити — вона зазвичай зітхала й лягала, коли я тягнувся до неї знизу.

Часто Мама забагато часу вилизувала Голодного — як на мене, це несправедливо.

На той час Швидкий і Сестра вже виросли більші за мене. Моє тіло було таке саме, як у них, а ось ноги — коротші й міцніші. Голодний, звичайно, був найбільш кволим у зграї. Мені було прикро, що Швидкий і Сестра завжди кидали мене з ним і гралися вдвох. Здавалося, наче ми з Голодним зайві у нашій зграї.

Оскільки Швидкий і Сестра більше цікавилися одне одним, ніж іншими членами сім’ї, я карав їх і позбавляв свого товариства — сам-один заходив у глиб труби. Якось я натрапив там на смачнючий запах тухлятини — аж раптом переді мною вискочила нова істота — жаба!

Я зрадів, кинувся до неї та спробував накрити жабу лапами, а вона знову стрибнула вбік, і я злякався. Я ж лише хотів погратися, мабуть, я навіть їсти її не став би.

Швидкий і Сестра вчули моє збудження і прибігли в трубу — поїхали по слизькому металу й збили мене з ніг. Жаба стрибнула, а Швидкий кинувся на неї, відштовхнувшись від моєї голови. Я загарчав на нього, а він навіть уваги не звернув.

Сестра і Швидкий кинулися до жаби, остання скочила у воду й попливла геть спритними безшумними рухами. Сестра засунула морду у воду — і пирхнула, бо набрала води в ніс, забризкавши і мене, і Швидкого. Брат заліз їй на спину, а про жабу — мою жабу! — всі забули.

Я засумував і пішов геть. Здається, наче навколо самісінькі дурні живуть!

Я потім не один день згадував про ту жабу, зазвичай тоді, коли засинав. Спіймав себе на думці про те, яка ж вона може бути на смак.

Дедалі частіше Мама тихо гарчала, коли ми підходили до неї. Вона вишкірила зуби, побачивши, що ми йдемо до неї та спотикаємося від голоду, і я з відчаєм зрозумів: ці цуценята все зіпсували! Тоді до неї підповз Швидкий, і вона схилила морду до нього. Він лизнув її в губи, і за це вона відригнула для нього їжу — ми теж кинулися поїсти. Швидкий нас відштовхнув, але тепер ми вже знали, що робити. Коли я понюхав і лизнув Маму, вона дала їсти й мені.

На той час ми вже добре розвідали місцевість над струмком і обб???ігали територію так, що всюди густо пахло нами. Швидкий і я здебільшого займалися серйозною справою — гралися. Я зрозумів, наскільки для нього важливо боротися: повалити мене на спину, кусати за морду й горло. Сестра ніколи не задиралася до нього, і мене трохи засмучувало те, що в нашій зграї все вирішувалося за старшинством. Голодному, звичайно, було байдуже, яке місце він посідає, тож я кусав його за вуха, коли мені було досадно.

Якось підвечір я сонно спостерігав за тим, як Сестра і Швидкий смикають в різні боки десь знайдену ганчірку. Раптом вуха в мене самі настовбурчилися: ішла якась тварина — велика й шумна. Я скочив на ноги, але не встиг побігти понад руслом і подивитися, що воно таке, як прибігла Мама. Вона напружилася, наче попереджала нас про щось. Я здивовано помітив, що вона несе за шкірку Голодного, — так вона нас не носила вже кілька тижнів. Мама завела нас у темну трубу і пригнулася до землі, прищуливши вуха. Ми все зрозуміли й тихо відповзли вглиб тунелю.

Коли стало видно істоту, що йшла понад струмком, я відчув, як у Матері хвилями побіг страх поза шкірою. Істота була велика, вона незграбно йшла до нас на двох ногах, а з її рота виривалася пекуча пара.

Я уважно дивився, як зачарований. Сам не розумію, чому, але я відчув, що істота мене чимось вабить. Хотілося вискочити їй назустріч і привітатися. Я навіть напружився всім тілом, щоб це зробити, проте Мама глянула на мене так, що я вирішив цього не робити. Істоти треба уникати будь-якою ціною.

Звичайно, це була людина. Перша людина, яку я бачив у житті. 

Чоловік у наш бік навіть не подивився. Він оглянув берег і зник з наших очей. Мати трохи зачекала, тихо вийшла на сонце й підвела голову, щоб перевірити, чи небезпека дійсно минула. Відтак вона з полегшенням повернулася до нас і кожного лагідно й заспокійливо поцілувала.

Я теж вибіг подивитися, — і мені стало прикро, що від людини залишився тільки запах диму в повітрі.

Відтак Мама повсякчас нагадувала нам ту науку, яку ми отримали тоді в трубі: уникати людей будь-якою ціною. Їх треба боятися.

Наступного разу, коли Мати вибралася за здобиччю, вона дозволила нам піти з нею. Щойно ми відійшли від нашої безпечної Нори, як Мама стала лякливою та дуже обережною. Ми всі поводилися так, як вона: трималися подалі від відкритих місць, тихо пробиралися понад кущами. Якщо ми бачили людину, Мати застигала на місці, напруживши плечі, готова утікати. У такі моменти здавалося, що біла цятка на морді Швидкого привертає увагу так само, як гавкіт цілої зграї. Проте ніхто нас не помічав.

Мама показувала нам, як рвати прозорі мішки, що лежать за будинками, швидко розкидати неїстівні папірці й знаходити шматки м’яса, сиру та крихти хліба — все це ми якнайшвидше жували. Смак тих наїдків був незвичний, а запах — просто дивовижний, але тривога Матері поступово передавалася нам, тому ми їли похапцем, довго не смакуючи. Голодного майже зразу знудило. Мені це здалося дуже кумедним, аж доки зі мною не сталося те саме — усередині сильно скрутило.

Здається, за другим разом їжа пішла краще.

Я завжди знав, що є й інші собаки, але ще нікого не бачив, крім своєї сім’ї. Іноді, коли ми йшли за здобиччю, хтось гавкав на нас з-за парканів. Мабуть, заздрили, що ми вільно ходимо, а вони зачинені там. Мати, звичайно, ніколи не дозволяла нам підходити близько до незнайомців. Швидкий трохи сердився. Його ображало те, що хтось наважується гавкати на нього, коли він підіймав лапу біля наших дерев.

Одного разу я нарешті побачив собаку в машині! Коли це сталося вперше, я дуже здивувався і довго дивився на цю голову, яка з висолопленим язиком визирала з вікна. Пес весело гавкнув, коли помітив мене, але я був настільки вражений, що зміг лише підняти ніс і недовірливо принюхатися.

Машин, великих і малих, Мама теж уникала. Хоча я не розумів, яка від них може бути небезпека, адже в них навіть собаки їздять. Одна велика та шумна машина часто їздила та забирала мішки з їжею, які люди залишали для нас. Після цього день чи два нам майже нічим було тамувати голод. Я не любив цю машину і жадібних людей, які вискакували з неї та забирали всі харчі, — усі вони й без того чудово пахли.

Тепер часу на гру стало менше: ми добували їжу. Мати гарчала, коли Голодний намагався лизнути їй морду з надією, що вона дасть йому їсти, — і ми все зрозуміли. Ховаючись від чужих очей, ми виходили й щосили шукали поживу. Я втомлювався й почувався слабким. Тепер я навіть не боровся зі Швидким, коли він клав голову мені на спину й штовхав мене грудьми. І нехай, хай він буде головний. Наскільки я розумів, мої короткі ноги все одно були більш придатними до того бігу крадькома, якому нас учила Мати. Якщо Швидкий думає, що завдяки зросту та силі він чогось вартий, то він сам себе обманює. Усе одно Мама в нас головна.

Тепер у Норі під деревом ми насилу вміщувалися, а Мати зникала все на довше й на довше. Щось підказувало мені, що колись вона піде й не повернеться, і нам доведеться самим про себе дбати. Швидкий завжди відштовхує мене від їжі та намагається забрати мою частку. Колись Матері не буде поряд, щоб подбати про мене.

Я почав думати, як воно — залишити Нору.

Усе змінилося того дня, коли Голодний пішов до труби й ліг там замість того, щоб іти добувати їжу. Він тяжко дихав, язик звисав з його рота. Мама понюхала Голодного перед тим, як іти. Коли я його понюхав, він не розплющив очей.

Над трубою була дорога. Колись ми знайшли на ній великого мертвого птаха і смикали його на всі боки, доки Швидкий не схопив пернатого й не поніс кудись. Незважаючи на ризик, що нас хтось побачить, ми час від часу бігали на дорогу й шукали такі забавки. Саме цим ми й займалися, коли Мати раптом стривожено підвела голову. Усі ми одночасно почули: під’їжджала велика машина. 

Ця машина вже була нам знайома. Така сама, з такими самими звуками, повільно, навіть загрозливо (неначе полювала саме на нас), вона їздила нашою дорогою туди-сюди...