Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Бенедикт Велс — «На межі самотності»

На межі самотності
Б. Вельс

На межі самотності

Код товара: 4087679
Язык: украинский
Оригинальное название: Vom Ende der Einsamkeit
Язык оригинала: немецкий
Обложка: переплет
Страниц: 272
Формат: 135х205 мм
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Переводчик(и): М. О. Запорожець
Год издания: 2017
ISBN: 978-617-12-3180-1
Вес: 253 гр.
75грн

Розділ 1

 

Я давно вже знаю смерть, але тепер і вона мене знає.

Обережно розплющую очі, кліпаю кілька разів. Темрява поступово відступає. Голі стіни, підсвічені то червоними, то зеленими спалахами компактних апаратів і вузькою смужкою світла, що проникає сюди крізь напівпрочинені двері. Нічна лікарняна тиша.

Мені здається, ніби я прокинувся після довгого-довгого сну. Тупий теплий біль охопив праву ногу, живіт і груди. В голові гуде. Спочатку тихо, ледь помітно, але з кожною хвилиною відчутніше. Поступово до мене доходить, що трапилося.

Я вижив.

У пам’яті спливають образи. Як я на мотоциклі виїжджаю з міста, пришвидшуюсь, переді мною поворот. Колеса відриваються від ґрунтівки, я бачу, що лечу прямо в дерево, марно намагаюся вивернути вбік, заплющую очі…

Що мене врятувало?

Я скошую очі, намагаючись побачити, що там внизу. Шию знерухомлює медичний комір, права нога теж зафіксована, здається, в гіпс, на ключиці бандаж. Перед аварією я був у гарній формі, у прекрасній формі, якщо враховувати вік. Можливо, це мені й допомогло.

Перед аварією… Щось іще, дещо інше було перед нею… Але згадувати про це не хочеться. Натомість я думаю про день, коли навчив дітей кидати пласкі камінці по поверхні води. Згадую, як рухаються руки брата, коли він сперечається зі мною. Подорож до Італії, ранній ранок, ми з дружиною прогулюємося вздовж бухти на узбережжі Амальфі, світає, море тихо шумить, накочуючись на скелі…

Я знову провалююся в сон. Сниться, що ми стоїмо на балконі. Вона пильно дивиться мені в очі, так ніби бачить мене наскрізь. Поводить підборіддям у бік двору, де наші діти граються з сусідським хлопчаком. Поки дочка відважно дряпається на стіну, син, мовчки спостерігаючи, стоїть унизу.

— Це в нього від тебе, — каже дружина.

Я чую, як вона сміється, і хапаю її за руку…

Щось запікало, і медбрат взявся міняти крапельницю. Навколо все ще глибока ніч. На стіні висить календар з написом «Вересень 2014». Я намагаюся підвестися.

— Який сьогодні день?

Голос звучить дивно, мов чужий.

— Середа, — відповідає медбрат. — Ви дві доби пробули в комі.

Таке враження, ніби він говорить не про мене, а про когось іншого.

— Як ви себе почуваєте?

Я знову опускаюсь на подушку.

— У голові трохи паморочиться.

— Це цілком нормально.

— Коли я зможу побачити дітей?

— Я повідомлю вашу сім’ю вранці.

Медбрат іде до дверей, нараз зупиняється.

— Як буде щось потрібно, натисніть кнопку виклику. Головний лікар за хвильку загляне, щоб перевірити ваш стан.

Я нічого не відповів, і він вийшов.

Завдяки чому життя складається так, як складається?

У тиші я немовби чую кожну свою думку, і сон зненацька відступає. Я починаю один за одним пригадувати окремі життєві етапи. Нібито забуті обличчя знову виринають у пам’яті. Я бачу себе то підлітком на інтернатському спортмайданчику, то в червоному світлі моєї фотолабораторії в Гамбурзі. Спогади розпливчасті, але протягом наступних годин стають все чіткішими. Мої думки блукають у минулому, проникають углиб пам’яті та врешті-решт сягають катастрофи, що затьмарила моє дитинство.

 

Течії

(1980)

Коли мені було сім, ми з сім’єю відпочивали на півдні Франції. Мій батько, Стефан Моро, родом з Бердіяка, невеликого села неподалік від Монпельє. Тисяча вісімсот мешканців, з цікавого хіба що булочна, ресторанчик, дві виноробні, столярна майстерня та місцева футбольна команда. Основною метою подорожі були відвідини бабусі, котра вже кілька років не вибиралася звідти.

На батькові була стара світло-коричнева шкірянка, що разом із затиснутою між зубами люлькою незмінно супроводжувала його в усіх тривалих поїздках. Мати більшу частину дороги дрімала, а тепер, прокинувшись, вставила в магнітолу касету «Бітлз» і повернулася в мій бік.

— Для тебе, Жулю.

«Paperback writer» тоді була моєю найулюбленішою піснею, і я підмугикував із заднього сидіння, поки музику не заглушили крики брата і сестри. Сестра вчепилася братові у вухо. Мартін, якого ми називали тільки Марті, заволав і почав жалітися батькам.

— Тупий ябедник! — крикнула Ліз і знову схопила його за вухо.

Сварка не втихала. Врешті-решт мати повернулася й уважно подивилась на обох. Що то був за погляд… Справжній шедевр. У ньому читалося і розуміння того, як нелегко Марті живеться з такою підступною сестрою, як Ліз, і співчуття до Ліз, що постійно повинна терпіти діставання Марті, та перш за все погляд матері свідчив про те, що будь-яка суперечка безглузда, разом з тим натякаючи: для слухняних дітей на наступній заправці знайдеться морозиво. Ліз і Марті одразу ж замовкли.

— Чому ми повинні кожного року їхати до бабусі? — спитав Марті. — Чому б не з’їздити хоч раз в Італію?

— Тому що так треба. І тому що ваша mamie дуже радіє, коли вас бачить, — відповів батько французькою, і далі дивлячись на дорогу.

— Неправда. Вона нас взагалі не любить.

— А ще від неї такий дивний запах… — сказала Ліз. — Як від старого дивана.

— Ні, вона тхне цвілим погребом, — втрутився брат.

— Не кажіть такого про mamie! — наказав батько, звертаючи на кругове перехрестя.

Я подивився у вікно. Вдалині виднілися поля, вкриті кущиками чебрецю й розмарину, а серед них покручені дубки. Повітря тут, на півдні Франції, пахло інакше, і кольори були густішими, ніж вдома. Я запустив руку в кишеню і почав перебирати пальцями сріблясті франки, що залишились у мене з минулого року.

Під вечір ми в’їхали в Бердіяк. Коли я зараз думаю про це селище, воно завжди нагадує мені буркітливого, але, по суті, доброго старого, що цілими днями сидить та дрімає. Будинки як у більшості районів Лангедоку: стіни з пісковику, прості віконниці, поїдена вітром і дощем черепиця м’яко червоніє в променях завислого над обрієм сонця.

Щебінка затріщала під колесами, коли універсал загальмував перед будинком в кінці рю Ле Ґофф. Щось моторошне випромінювала ця будівля, фасад якої заріс плющем, а дах давно потребував ремонту. Все тут ніби пахло минулим.

Батько першим вийшов з машини і пружною ходою рушив до дверей будинку. Він був, як то кажуть, «у розквіті сил». У свої тридцять з гаком він зберіг густе чорне волосся і звичку звертатись до кожного з люб’язною ввічливістю. Я часто бачив, як сусіди чи колеги обступали батька з усіх боків і ловили кожне слово, коли він щось розказував. Причиною тому був передусім його голос: м’який, не занадто низький, проте й не високий, з ледь помітним акцентом, цей голос невидимим ласо охоплював слухачів і змушував їх підходити все ближче. На роботі, де батько обіймав посаду фінінспектора, його дуже цінували, але для нього на першому місці завжди була сім’я. Щонеділі він готував для всієї родини і завжди знаходив час для нас, дітей, а юнацька усмішка надавала йому оптимістичного вигляду. Проте пізніше, розглядаючи його світлини, я завжди помічав, що вже тоді все було не таким безхмарним, як здавалося. Його очі. У них немов причаївся прихований біль, а може, і страх.

Бабуся з’явилася у дверях. Її рот був перекошеним, а очі дивились повз сина, немовби вона чогось соромилась. Вони обійнялись.

Ми з братом і сестрою спостерігали за цим з автівки. Нам розповідали, що в юності бабуся була чудовою плавчинею і нею захоплювалося все село. З тих пір минула, мабуть, ціла вічність. Її руки здавались крихкими, зморщене обличчя нагадувало черепашачу голову, а галас, що здіймали онуки, був для неї нестерпним. Ми, діти, страшилися і старої, і її скупо облаштованого будинку зі старомодними шпалерами та залізними ліжками. Чому батько вперто приїздив сюди кожного літа, залишалось для нас загадкою. «Нібито щось змушувало його рік у рік повертатися туди, де йому довелося зазнати найбільших принижень», — якось пізніше зауважив Марті.

Проте було й хороше. Запах кави вранці, сонячні промені на плитковій підлозі у вітальні, м’яке подзвякування, що лунало з кухні, коли перед сніданком брат із сестрою йшли по виделки чи ложки. Батько поринав у читання газети, а мати бралася розплановувати день. А потому екскурсії печерами, прогулянки на велосипедах чи партія петанку в парку.

А наприкінці серпня щорічне свято вина. У цей час у Бердіяку вечорами лунала жива музика, будинки прикрашались паперовими ліхтариками та гірляндами, а вулиці наповнювалися запахом смаженого на грилі м’яса. Ми з братом і сестрою сиділи на широких сходах ратуші та спостерігали, як танцюють дорослі на сільській площі. Мої руки стискали фотоапарат, що його мені довірив батько. То була важка й далебі не дешева камера фірми «Mamiya». Мені доручили знімати свято. Я сприймав це доручення за честь: зазвичай батько нікому не давав користатися своєю фототехнікою. Я з гордістю зробив кілька знімків, доки батько граційно кружляв маму посеред юрби інших танцюристів…