Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Квик Аманда - «Третє коло»

Передмова
*****************

Присвячується Мішель Кастл, найжахливішій невістці у світі.
Не можу дочекатися наступного сімейного круїзу!


1

Часи кінця правління королеви Вікторії…

У напівтемній галереї музею було багато химерних та бентежних експонатів. Однак жоден із них не лякав так сильно, як жінка, що розпростерлася на мармуровій підлозі в калюжі крові.
Над жінкою схилилася зловісна постать якогось чоловіка. Настінні ліхтарі були відрегульовані так, що ледь мерехтіли, але все одно світла було достатньо, щоб розгледіти силует незнайомця в довгому пальті до п’ят. Широкий комір, піднятий угору, частково закривав його профіль.
Леона Г’юїт мала лише частку секунди, щоб закарбувати у свідомості цю жахливу сцену. Вона якраз обігнула масивну камінну статую якоїсь міфічної крилатої потвори. Убрана як чоловік-лакей, із чоловічою перукою на голові, вона рухалася прудко, похапцем, намагаючись якомога швидше знайти кристал. І за інерцією вискочила прямісінько на чоловіка, що стояв над тілом жінки.
Він рвучко обернувся, змахнувши, немов чорним крилом, довгою полою свого пальта.
Леона відчайдушно спробувала змінити напрям свого руху, але було вже запізно. Незнайомець спіймав її так легко, наче вона була коханкою, що сама прагнула його обіймів, коханкою, на яку він чекав із великим нетерпінням.
— Тихо! — ледь чутно прошепотів чоловік їй у вухо. — Не рухайтесь.
Леону зупинив не сам наказ, а його інтонація. Потужна енергія пульсувала в кожному слові, заполоняючи її відчуття, немов величезна океанська хвиля. Немов якийсь схиблений лікар впорснув невідомий препарат просто їй у вену, і той препарат був досить сильним, щоб паралізувати її волю. Одначе страх, що захлеснув її лише мить тому, магічним чином зник.
— Мовчіть і не рухайтеся до моїх подальших розпоряджень.
Голос незнайомця був неначе моторошний і водночас збуджуючий голос самої природи. Цей голос кинув Леону у вир химерного просторового виміру. Приглушені звуки п’яного сміху та музики з вечірки, що тривала двома поверхами нижче, зблякли і розтанули в темряві ночі. Вона опинилася в якомусь іншому місці, де не було нічого значущого, окрім голосу.

— Чорт забирай! — промимрив чоловік. — Так ви — жінка!
Реальність, страх і приглушені звуки вечірки — усе це враз хлинуло бурхливим потоком у свідомість Леони. І вона почала несамовито пручатися. Перука сповзла вперед і частково засліпила її, затуливши одне око.
Чоловік затиснув їй рот рукою і ще міцніше притягнув до себе.
— Не знаю, як вам вдалося уникнути гіпнозу, але краще мовчіть, якщо не хочете, щоб ця ніч стала для вас останньою.
Голос незнайомця змінився. У ньому й досі звучали низькі спонукальні нотки, але слова вже не бриніли тією пронизуючою енергією, котра на якусь мить перетворила Леону на статую. Вочевидь, чоловік полишив спроби взяти її під контроль за допомогою своєї ментальної енергії. Натомість він робив це більш традиційним способом: використовував ту фізичну перевагу, якою наділила природа осіб чоловічої статі.
Леона спробувала хвицнути свого поневолювача ногою, але її черевик послизнувся на чомусь липкому. О Господи, кров! Вона промахнулася, але носком черевика вдарила якийсь невеличкий предмет на підлозі біля трупа. І почула, як той предмет зацокотів по кам’яних плитах підлоги.
— Прокляття! Хтось іде знизу сюди! — стривожено прошепотів чоловік їй на вухо. — Ви що, не чуєте кроків? Якщо нас побачать, то живими звідси ми не виберемося.
Від суворої певності його слів Леона раптом відчула непевність і розгубленість.
— Цю жінку вбив не я, — дуже тихо додав незнайомець, немов читаючи думки Леони. — Однак убивця, без сумніву, і досі перебуває в цьому будинку. Мабуть, це саме він повертається, щоб замести сліди злочину.
Леона відчула, що повірила незнайомцю, і зовсім не тому, що він її знову загіпнотизував. Усе пояснювалося простою та суворою логікою. Якби цей чоловік дійсно був убивцем, то давно б уже перерізав їй горло. І лежала б вона поруч із убитою жінкою в калюжі крові.
Леона припинила пручатися.
— Нарешті ви виявили ознаки розуму, — пробурмотів незнайомець.
І тут Леона почула кроки. Хтось і справді піднімався сходами до галереї. Якщо не вбивця, то, можливо, хтось із гостей. Та хоч би хто це був, він, скоріш за все, буде сильно напідпитку. Цього вечора в лорда Делбріджа зібралося багато його приятелів. Гулянки, що він їх улаштовував, були відомі не лише вишуканими стравами та прекрасним вином, що лилося рікою, а й зграями елегантно вдягнених повій, спеціально запрошуваних до оказії.
Поневолювач обережно прибрав руку з рота Леони. Коли ж вона не зробила спроби вирватися, він зовсім відпустив її. Леона відразу ж поправила перуку, щоб мати змогу добре бачити.

— Молі, де ти? — спитав п’яний чоловічий голос. — Де ти, моя кицю? Вибач, що я трохи спізнився. Трохи затримався в картярській кімнаті. Але я про тебе не забув.
Леона відчула, як рука незнайомця обхопила її ще міцніше. Вона здогадалася, що він відчув її мимовільне тремтіння. Не надто церемонячись, чоловік заштовхнув її далі — під захисток кам’яного столу.
Пригнувшись поруч, він витяг із кишені якийсь предмет. Леоні раптом дуже закортіло, щоб то був пістоль.
Кроки наближалися. Ще мить — і той, хто прийшов знизу, неодмінно наштовхнеться на мертву жінку.
— Молі! — гукнув чоловік, цього разу вже з легким роздратуванням. — Куди ти в біса поділася, моя дурненька дівчинко? Сьогодні я не в гуморі грати в піжмурки.
Виявляється, вбита жінка зайшла до галереї на побачення. Її коханець спізнився, і ось-ось мав на неї наштовхнутися.
Кроки завмерли.

Він здурів, подумала вона. Утікач неодмінно подумає, що перед ним — убивець. І обов’язково заверещить із переляку, а Делбрідж, слуги та гості, зачувши вереск, кинуться нагору, до музею. Леона вже приготувалася до стрімкої втечі службовими сходами. Потім їй на думку спав іще один план: може, було б краще почекати, а потім змішатися з прибіглим натовпом.
Поки Леона вирішувала, як їй учинити, почувся голос чоловіка в чорному пальті. Він промовляв з тією самою дивовижною інтонацією, яка кілька хвилин тому тимчасово позбавила її здатності рухатися.
— Спиніться! — наказав незнайомець низьким розкотистим тоном, у якому вібрувала невидима енергія. — Не рухайтеся.
Наказ вплинув на біжучу постать майже миттєво. Чоловік різко зупинився, гойднувся й закляк на місці.
Гіпноз! — збагнула нарешті Леона. Чоловік у чорному пальті був потужним гіпнотизером, який незбагненним чином наповнював свої слова нездоланною фізичною енергією.

Леона зиркнула на годинник, що стояв на столі поряд. У тьмяному світлі ліхтаря вона ледь спромоглася побачити, котра година. Була друга тридцять. Гіпнотизер забезпечив їм півгодини для втечі.
Незнайомець відвернувся від завмерлого чоловіка й поглянув на Леону.
— Ходімо, — сказав він. — Уже давно час ушиватися звідси. Треба мерщій вибиратися, поки комусь іще не наверзлося на думку придибати сюди.
Леона механічно вхопилася рукою за вівтар, щоб підвестися. Проте тільки-но шкіра торкнулася поверхні, її, немов електричний розряд, просякнув пучок негативної енергії. Леоні здалося, що вона торкнулася древньої труни, де лежав і досі не спочилий у мирі мрець.
Вона відсмикнула руку від вівтаря, підхопилася й вискочила з-за експонату. На мить зупинившись, Леона поглянула на джентльмена, що завмер як статуя посеред галереї музею.

Ні, незвичними були не контури експонатів чи їх оформлення. У тьмяному світлі ліхтарів можна було розгледіти, що більшість зібраних предметів виглядали доволі тривіально. Галерея була вщент напхана великою кількістю древніх ваз, урн, коштовного каміння, зброї, статуй та статуеток — стандартним набором будь-якої пристойної колекції старожитностей. Незвичними були слабкі, але бентежні міазми негативної енергії. Вони наповнювали атмосферу музею і змушували ставати сторч тоненькі волосинки на потилиці Леони. І цю негативну енергію випромінювали експонати.
— Ви теж відчуваєте її, еге ж? — спитав гіпнотизер.
Це тихе запитання вразило жінку. У його голосі чується цікавість, подумала Леона. Ні, скоріше не цікавість, а заінтригованість. Утім, якщо зважити на його здібності, то не дивно, що він відчував те саме, що й вона.
— Так, — відповіла Леона. — Я теж відчуваю її. І це досить неприємне відчуття.
— Мені казали, що коли наповнити кімнату достатньою кількістю паранормальних предметів, то їхню енергію відчуватимуть навіть люди, які не мають такої чутливості, як ми з вами.
— Невже ці експонати — паранормальні? — ошелешено спитала Леона.
— Було б точніше сказати, що кожен із цих експонатів тривалий час був пов’язаний із кимось або чимось паранормальним. І за цей час вони увібрали в себе якусь частку енергії, що її генерували ті люди з наднормальними здібностями, котрі ними користувалися.
— А де лорд Делбрідж роздобув усі ці химерні старожитності?
— Не можу сказати за всю колекцію, але мені достеменно відомо, що досить багато з них було вкрадено. Не баріться, хутчіш!
Та Леону й не треба було підганяти. Їй не менше, ніж незнайомцю, кортіло якомога швидше покинути музей. Що ж, доведеться повернутися сюди іншим разом, аби знайти кристал.
Гіпнотизер ішов так швидко, що їй доводилося бігти, щоб не відстати від нього. І це було можливо лише завдяки чоловічому костюму, який вона вдягла. Натомість у жіночому вбранні з його численними спідницями та шарами важкої тканини їй би це нізащо не вдалося.
Раптом органи чуття Леони наче дзенькнули. Енергія посилилася. Вона виходила від одного з предметів, що розташовувався десь поруч, і її потоки помітно відрізнялися від потоку негативної енергії. Леона впізнала їх відразу ж. То була енергія кристала.
— Зачекайте, — прошепотіла вона й зупинилася. — Мені треба зробити одну справу.
— Ми не маємо часу. — Гойднувши полами чорного пальта, що сягало черевиків, гіпнотизер різко обернувся і в упор поглянув на Леону. — У нас лише півгодини, а може, й менше — якщо комусь здумається піднятися сюди сходами.
..
— Є! — прошепотів гіпнотизер.
Скрипіння завіс видалося Леоні гучним, як шум паровоза. Вона з тривогою поглянула вздовж кімнати, на закляклу постать біля сходів. Але в кінці приміщення тіні залишилися так само нерухомими, і кроків теж не почулося.
Гіпнотизер зазирнув усередину комода.
— Схоже, ми обоє прийшли сюди за тим самим.
По спині Леони пробіг неприємний і лячний холодок.
— Ви прийшли сюди, щоб викрасти мій кристал?
— Пропоную тему законності володіння залишити до кращих часів.


— Про існування такої нічого не відомо. Стережіться. Я розумію, що ви вважаєте себе за власницю цього клятого кристала, але якщо маєте бодай краплину здорового глузду і вам не байдужа ваша власна безпека, то ви обов’язково повернете цей камінь його правдивому власнику. Я дам вам його ім’я та адресу.
— Я розумію ваше занепокоєння, але запевняю вас: Делбрідж ніяк не зможе знайти мене. І цієї ночі небезпека загрожує вам, а не мені. Ви казали про якісь галюцинації. Будь ласка, скажіть, що ви наразі відчуваєте?
Гіпнотизер різко змахнув рукою перед очима й помотав головою, наче намагаючись вигнати з неї неприємні думки.

— Якщо вірити розповідям, — спокійно і розважливо відповів гіпнотизер, — то мене поглине кошмар наяву. Невдовзі я мушу померти. Дві попередні жертви теж померли.
— Яким чином?
Супутник вийшов надвір і витяг Леону за собою.
— Один викинувся з вікна. Другий помер від серцевого нападу. Утім, досить базікати. Я мушу вивести вас звідси цілою й неушкодженою.
Чоловік промовляв із холодною байдужістю, яка була так само лячною, як і страшне пророцтво. Леона збагнула, що незнайомець уже змирився зі своєю долею, однак мав намір урятувати її. Безмежний подив хвилею накотився на неї, і їй на мить забило дух. Цей чоловік навіть не знав, як її звати, але все одно рішуче налаштувався забезпечити їй утечу. За все своє життя ніхто жодного разу не виказував стосовно неї такого героїзму.
2

«Мені гаплик», — подумав Тадей Вер.
Дивно, але ця думка не справила на нього майже ніякого враження. Мабуть, тому, що отруйна речовина вже почала діяти. Тадею здавалося, що досі йому таланило стримувати кошмари, але впевненості вже не було. Навіть саме переконання у власній силі та здатності поборювати отруту ще протягом кількох хвилин могло теж виявитися ілюзією

Напевне, ця жінка прекрасно усвідомлює, наскільки еротично виглядає вона в чоловічому вбранні, подумав Тадей. Йому було дуже приємно думати, що вона навмисне так одяглася, щоб спокусити його.
— Оговтайся, сер, — із притиском мовила жінка. — Ми вже недалеко від екіпажа. Ще кілька хвилин — і будемо в безпеці.
У безпеці. Це слово приострожило пам’ять, що вже почала була слабшати, і гіпнотизер зосередився, намагаючись пригадати щось важливе, щось таке, що він мав зробити перед тим, як заволодіти жінкою. Нарешті спогад повернувся до нього — наче пасмо, обтріпане невидимими вітрами. І Тадей міцно вхопився за цей жмутик реальності. Він мав порятувати цю жінку. Так. Саме це він і мусив зробити. Бо їй загрожувала небезпека.
Демони й потвори скривилися, загойдалися перед очима і ненадовго розтанули в повітрі. Вере, то в тебе просто галюцинації. Сконцентруйся, інакше твоя супутниця загине. Ця думка вдарила його як струмінь крижаної води. І він відтягнув себе від краю безодні.

— Щось я не розумію. Як могло статися, що в маєтку Делбріджа ти зустріла приятеля? Мабуть, він був серед гостей? — В останньому запитанні чулося холодне невдоволення.
— Будь ласка, Адаме, тільки не зараз. — Леона поспішила до екіпажа й розчинила дверцята. — Я все поясню тобі пізніше.
Адам був явно невдоволений, але, вочевидь, дійшов висновку, що наразі таки не час розпочинати суперечку.
— Прекрасно. — Він поклав пістоль до кишені й хутко скочив на козли.
Леона увібралася до неосвітленого екіпажа. Тадей побачив, як вона зникла в непроникній темряві. Крізь морок галюцинацій, що ставав дедалі густішим, до його свідомості раптом пробралася розпачлива думка про те, що він більше ніколи не побачить цю дивовижну жінку, ніколи не пізнає її таємниць. Невдовзі вона поїде геть, а він навіть жодного разу не обняв і не поцілував її.
Тадей трохи посунувся до розчинених дверцят.
— Куди ви тепер? — спитав він, сподіваючись востаннє почути її голос.
— Назад, до Лондона, звісно. На Бога, чого ви там стовбичите?! Мерщій забирайтеся до екіпажа!
— Я ж сказав, що не можу поїхати з вами. Кошмарні видіння дужчають і швидко обсідають мою свідомість.
— А я ж вам казала, що знаюся на кошмарах.
Адам, сидячи на козлах, поглянув униз на Тадея.
— Ви всіх нас наражаєте на небезпеку, — кинув він тихо, але різко. — Негайно забирайтеся до екіпажа, сер.
— Їдьте без мене, — тихо відповів Тадей владним тоном. — Я маю дещо зробити перед тим, як видіння заполонять мою свідомість.
— Що саме? — спитав Адам.
— Я мушу вбити Делбріджа.
— Гм-м-м, — замислено мугикнув Адам. — Непогана думка.
— Ні в якому разі. — В отворі дверцят з’явилось обличчя Леони. — Ви не можете ризикувати й повертатися до маєтку. Тим паче у вашому стані.
— Якщо я не вб’ю Делбріджа, він обов’язково намагатиметься знайти кристал, — пояснив Тадей.
— Я ж пояснила вам, що він ніколи мене не знайде, — запевнила його Леона.
— Твій новий приятель має рацію, — звернувся Адам до Леони. — Пропоную дослухатися до його пропозиції й поїхати, а він нехай залишається. Що поганого в тому, що він спробує вбити Делбріджа? Якщо йому це вдасться, у майбутньому матимемо на одну проблему менше.
— Ти не розумієш, — наполягала Леона. — Цей чоловік перебуває під дією страшної отрути, яка породжує галюцинації. Він не тямить, що каже.
— Тим більше ми маємо полишити його тут, — відказав Адам. — Ще психа нам бракувало по дорозі до Лондона!
Тадей пильно вдивлявся в Леону, намагаючись запам’ятати риси її обличчя, освітленого місячним сяйвом.
— Він має рацію. Ви мусите їхати без мене.
— Нічого такого! — Леона простягла руку і вхопила гіпнотизера за рукав. — Довіртеся мені, сер. Кажу вам, є велика ймовірність того, що мені вдасться допомогти вам. Без вас ми не поїдемо.
— Прокляття! — промимрив Адам. Але з його інтонації видно було, що він здався. — Що ж, можете забиратися до екіпажа, сер. Леону важко переконати, якщо вона вперлася на своєму.
Але не впертість Леони змусила його завагатися, а її впевненість у здатності допомогти, збагнув Тадей.
— Зосередьтеся на позитивних думках, сер, — владним голосом наказала Леона. — Лихі думки до добра не доведуть.
— Вона просто зациклена на енергетичних можливостях оптимізму та силі позитивної думки, — стиха пробурмотів Адам. — Якщо чесно, ця її риса мене страшенно дратує.
Тадей тоскно поглянув на розчинені дверцята екіпажа, не в змозі загасити вогник надії, що його розпалила в його душі Леона.
Якщо їй удасться врятувати його, то він зможе захистити її від Делбріджа — і, зрештою, заволодіти нею.

Так, подумав Тадей. Він і справді впізнає її — хоч би де зустрів.
Тому що вона — твоя, шепотіли йому демони.
Моя.
Раптом останній редут його оборони впав. Розлетівся на друзки. Потвори вирвалися на волю. Із затінків його свідомості вони встрибнули прямісінько в екіпаж.
Не встиг Тадей і оком змигнути, як інтер’єр екіпажа враз перетворився на темний фантастичний ландшафт. На сидінні поруч із ним опинилася якась істота розміром із великого собаку. Але та потвора виявилася не собакою. З її округлого блискучого тулуба виходили восьмеро вкритих пір’ям ніг. На позбавлених життя гранчастих очах виблискувало місячне сяйво. З гострих кликів капала отруйна рідина.
Раптом у вікно зазирнула мертвотно-бліде обличчя привида. Замість очей воно мало темні порожнини. Рот роззявився в мовчазному крикові.
Тадей вловив слабкий порух із лівого боку. Йому не треба було повертати голови: він і так знав, що істота, яка там скоцюрбилася, мала лускаті кінцівки з пазурами та величезні вуса-щупальці, які звивалися, наче хробаки, що потрапили на гарячу пательню.
Вікна екіпажа вже не виходили в темний ліс. Натомість у них виднілися фантастичні неземні краєвиди з якогось іншого виміру. Через ліс із чорними крижаними деревами текли вулканічні ріки. На замерзлих вітах сиділи химерні птахи зі зміїними головами.
Залишками раціональної свідомості Тадей збагнув, що з його боку було цілковитою дурницею намагання стримати кошмари лише завдяки силі своєї волі. Уже більше як п’ятнадцять хвилин отрута Делбріджа циркулювала в його крові, виконуючи свою мерзотну роботу. І тепер ця отрута повністю заволоділа його тілом і мозком.
Найдивніше було те, що йому було цілком байдуже.
3

— Цієї ночі вам довелося витратити величезну кількість енергії. І тому вам треба добряче виспатися.
— А ви будете тут, коли я прокинуся?
— Еге ж.
Тадей засунув перуку в кишеню пальта і слабко посміхнувся.
— Ви кажете неправду.
— Слухайте, сер, зараз не на часі розпочинати дискусію. Вам слід відпочити.
— Немає сенсу тікати від мене, Леоно. Ми тепер пов’язані одне з одним. Хоч би куди ви поділися, я неодмінно вас знайду.
— Лягайте спати, містере Вер.
Тадей не став сперечатися. Зручно вмостившись у куточку сидіння, він випростав ноги так далеко, що його коліна злегка торкалися її стегон. Леона ще довго спостерігала за ним.

— Тобі доведеться виходити з того, що тільки-но він прокинеться, йому знову закортить заволодіти отією клятою каменюкою.
Леона відчула, як її зазвичай оптимістичний настрій ураз зіпсувався. Адам мав рацію. Якщо Тадей почне її розшукувати, то тільки через те, що йому потрібен кристал, а не вона сама. Той неймовірно збуджуючий поцілунок, що трапився недавно, був частково продуктом його галюцинацій, частково — марення. Навряд чи зустріч у таких умовах здатна розпалити вогонь пристрасті в серці джентльмена.
5

Годинник ударив третю.
Ричард Сексілбі вийшов із гіпнозу й окинув поглядом галерею. Спочатку прийшло сум’яття. Що ж це він тут робить? Він уже брав участь в оглядинах музею, які Делбрідж улаштував для гостей трохи раніше. І йому це не надто сподобалося. Старожитності мало цікавили його, і тому Ричард Сексілбі мав усі підстави вважати, що в музеї йому буде нудно. Але він помилився. Проблема була не в нудності. А в тому, що оглядини колекції залишили в його душі виразно неприємне відчуття.
Чому ж він тоді сюди повернувся?
Раптом йому все пригадалось, і серце його враз похололо. Він був тут через Молі. Ця апетитна й спокуслива кралечка запропонувала йому зустрітися тут невдовзі після того, як розпочалися танці. І додала, що тут їх ніхто не шукатиме.
Але Молі померла. Її жорстоко вбили.
Він різко крутнувся. Серце його ледь не вискакувало з грудей. Ні, це не марення. Он вона — і досі лежить на підлозі. Господи, а крові скільки! — подумав Сексілбі. Хтось перерізав Молі горлянку від вуха до вуха. Зарізав, як вівцю.
До горла підступила нудота. На якусь жахливу мить Ричарду Сексілбі здалося, що він ось-ось знепритомніє. І він відвернувся, щоб не бачити страшної сцени.
Хтось мусить сказати Делбріджу, щоб той викликав поліцію.
Поліція… Паніка стиснула йому груди. Він не міг допустити, щоб його хоч якимось чином уважали причетним до цього вбивства. Схема вкладення грошей, над якою він працював так довго і так старанно, була справою вкрай делікатною. Невдовзі дуже поважні джентльмени мали вирішити, фінансувати чи не фінансувати його проект. А чутки, які в клубах поширювалися дуже швидко, могли поставити хрест на всіх його зусиллях.
Гірше того, поліція могла подумати, що саме він і вбив цю гарненьку шльондру. Як же він зможе пояснити людям зі Скотленд-Ярду свою присутність у музеї? А тут іще його дружина-мегера… Гелен просто сказиться від люті, якщо він втягне родину в скандал, пов’язаний із розслідуванням убивства. А ще більше вона розлютиться, коли дізнається, що її благовірний прийшов до Делбріджа на вечірку, щоб приємно провести час у товаристві проститутки.
Тож він мав забиратися звідси геть, поки ніхто не прийшов.
6

Дві години по тому…

Делбрідж знервовано походжав галереєю, не звертаючи ані найменшої уваги на скривавлене тіло Молі Стабтон. Наразі її смерть була найменшою з його проблем. Він був сам не свій від люті. А ще він був вкрай стривожений.
— Що, у біса, сталося з охоронцями? — спитав він у Галсі.
Доктор Безіл Галсі заперечно похитав головою і поправив окуляри. Важко було сказати, коли його сивіючу чуприну востаннє мили, не те, що стригли. Жалюгідні пасма огидним німбом стирчали на всі боки, наче наелектризовані. Зі схожої на скелет постаті звисали вічно м’яті штани і не кращого вигляду піджак. Під піджаком виднілася сорочка, яка колись була білою. Наразі ж вона була сірувато-коричневою від багаторічного впливу випарів шкідливих хімічних речовин.
Загалом Галсі виглядав тим, ким він насправді й був: геніальним ексцентричним науковцем, якого, ще й на світ не зазоріло, відірвали від роботи і силоміць витягли з лабораторії, створеної та оплачуваної Делбріджем.
— Уявлення не маю, що сталося з о-о-охоронцями, — перелякано затинаючись, відповів Галсі. — Містер Лансінґ доставив їх на кухню — як ви й наказували. Ми вдвох спробували розбудити їх, виливши на них відро холодної води. Але вони навіть не поворухнулися.
— Можна було б сказати, що вони повирубалися, нажлуктившись джину, — задумливо мовив Лансінґ. У його голосі прозвучала елегантна нудьга — звичний стан цього джентльмена, коли він не займався своєю улюбленою справою. — Але ж від них не смердить перегаром.

Хоча Делбрідж і сичав від гніву, він добре знав, що має бути обережним. У мерехтливому світлі найближчого ліхтаря Лансінґ був схожий на ангела з картини художників епохи Відродження. Це був вишукано красивий чоловік із блідо-блакитними сапфірами очей та золотавим волоссям, що виглядало майже сивим. Жінок вабило до нього як метеликів до полум’я. Але у випадку з Лансінґом його зовнішність була вкрай оманливою: цей чоловік являв собою холоднокровного вбивцю. Як хижак, він жив погонею та вбивством, і найулюбленішою його здобиччю були люди, переважно — жінки. У ремеслі вбивства він досяг жахливої вправності. І справді, природа наділила його просто надприродною здатністю переслідувати й убивати жертву. Коли ж паранормальні мисливські чуття Лансінґа збуджувалися, то він просто нюхом відчував свою жертву на великій відстані.

Через деякий час Делбрідж та Галсі стояли на кухні. Дощ і досі тривав, але темні хмари почали сіріти — прийшов ранок іншого дня.
Делбрідж поглянув на Педдона та Шатла — двох найнятих ним охоронців. Обидва розпростерлися на брезенті, яким застелили підлогу.
Делбріджу рідко доводилося бувати саме в цій кімнаті його будинку. Він був джентльменом, а джентльмени не переймаються приготуванням їжі та іншими хатніми справами. І тому Делбрідж був чимало здивований кількістю брудних плям на брезенті. Це, своєю чергою, викликало в нього сумнів щодо чистоти страв, які подавали йому слуги.
— Крадії, напевне, чимось їх напоїли, якимось наркотичним зіллям, не інакше, — звернувся Делбрідж до Галсі. — Це єдине пояснення.
Галсі, помітно спокійніший за відсутності Лансінґа, штрикнув одного з охоронців носком свого черевика.
— Можливо.
— Нам лишається тільки сподіватися, що дія цього наркотику зрештою ослабне. Якщо ж вони тут і помруть, то ми ніколи не дізнаємося правди. Галсі, ми мусимо повернути цей кристал.
— Сер, повірте мені, я стурбований не менше за вас.
— Ще б пак, чорт забирай! Мені стало в чималу копієчку обладнати вам цю лабораторію. І якщо я не поверну кристал, то який мені буде сенс у подальшому фінансуванні ваших експериментів, га?
Галсі перелякано кліпнув. Делбріджа його реакція вдовольнила й дещо заспокоїла. Вразливе місце Галсі було так само очевидним, як і вразливе місце Лансінґа. Єдиним, що тримало на світі науковця, були його дослідження.

Хвиля пригніченості знову піднялася в душі Делбріджа.
— Я зробив дуже багато. Неабияк ризикував. Витратив місяці на планування. Померли двоє знаних джентльменів. Нарешті кристал опинився в моїх руках. — Він стиснув пальці в кулак. — А тепер його викрали.