Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Сесилия Ахерн — «Час мого життя»

Розділ четвертий
… — Я одружилася, коли мені виповнилося двадцять років, — сказала моя бабуся, так ніби це був якийсь незвичайний подвиг.

Вона облишила намащувати маслом хліб і втупилася у мене пильним поглядом.
 — Я закінчила університет, коли мені було двадцять чотири роки, а коли мені виповнилося двадцять сім, народила трьох дітей.

Я кивнула головою, вдавши моторошний подив. Цю історію я вже чула.
— Я сподіваюся, вони нагородили вас медаллю.
— Медаллю?
— Це, власне, образний вислів. Вас не могли не нагородити, адже ви вчинили… щось надзвичайне.
Я доклала всіх зусиль, щоб стримати гіркий сарказм, який помер, щойно народившись. Він розігрівався за бічною лінією, благаючи мене, щоб я дозволила йому ввійти у гру, замінити чемність і толерантність.
— Нічого надзвичайного, лиш те, що людина повинна робити, Люсі.
Мама прийшла мені на допомогу.
— У наш час дівчата народжують дітей і під тридцять.
— Але їй уже тридцять.
— Ще без кількох тижнів, — заперечила я, сяйнувши усмішкою.
Сарказм вихопився на волю, готовий злетіти у височінь.
— Ну знаєш, якщо ти сподіваєшся народити дитину за два тижні, то тобі треба ще багато чого навчитися, — сказала бабуся, відкушуючи шматок хліба.
— Іноді жінки стають матерями і в старшому віці, — сказала мама.
Моя бабуся щось невдоволено буркнула.
— Вони мусять думати кар`єру, — правила своєї мама.
— Вона не зробила ніякої. А що ти думаєш, я робила в лабораторії? Випікала хліб?

Маму це вибило з рівноваги. Вона сама спекла той хліб, який тепер лежав на столі. Вона завжди пекла хліб, усі це знали, а надто моя бабуся.

— Принаймні дітей грудьми не годувала, — промурмотіла я, але однаково всі мене почули, й усі дивилися на мене, й у тих поглядах було мало радості. Я не змогла далі стримувати сарказм, і він вихопився на вершину. Я відчула потребу пояснити свій коментар.

— Я так сказала, бо батько не здається мені чоловіком, якого вигодувано грудьми.

Якби очі Райлі могли розширитися ще більше, вони вилізли б у нього з лоба. Він не зміг утриматися від сміху, хоч як намагався, й той вилетів химерним і веселим бульканням. Батько підхопив газету й відгородився нею від неприємної розмови. Він розгорнув її, як мені здалося, з тим самим шарудливим звуком, з яким випростався його хребет. Ми втратили його, він від нас пішов. Заховався за стіною паперу.

Я не успадкувала маминої вишуканості. Зате її успадкував Райлі. Витончений і розумний, він промениться чарівністю, і хоч він мій брат, я знаю, наскільки він привабливий для жінок у свої тридцять п`ять років. Він наслідував батька в його юридичній професії і був, безперечно, одним із наших найкращих адвокатів кримінального права. Я чула, що так про нього говорять. Я не випробувала його таланти на практиці, принаймні поки що, але я анітрохи не сумнівалася в його здібностях. Думка про те, що мій брат спроможний коли завгодно визволити мене з в`язниці, наповнювала мене теплим і дзвінким відчуттям радості. Його фото часто з`являлися на сторінках преси, коли він заходив у приміщення суду або виходив із нього, супроводжуючи чоловіків із натягнутими на голови каптурами спортивних костюмів і руками, пристебнутими до поліційних офіцерів. Не раз я потрапляла в ніякову ситуацію, дивлячись на телеекран і голосно вигукуючи при людях: «Це мій брат!», а потім, захищаючись від гнівних поглядів, мусила пояснювати, моїм братом був не чоловік із головою, схованою під каптуром спортивного костюму, звинувачений у нелюдських учинках, а той стрункий і спритний чоловік у вишуканому костюмі, який його супроводжував, проте це нікого вже не цікавило.

Я вірила в те, що світ лежить під ногами в Райлі. Він не відчував на собі жодного тиску щодо одруження, почасти тому що був чоловік, а в моєму домі існують дивні подвійні стандарти, а почасти з огляду на те, що моя мати відчувала надзвичайну пристрасть до нього, й це означало, що жодна жінка не зможе задовольнити його. Вона ніколи не прискіпувалася до них, не нарікала, але вміла тонко вказати на вади будь-якої з жінок, щоб навіки посіяти у свідомість Райлі зерно сумніву. Вона, либонь, мала б ще більше успіху, якби, коли він ще був дитиною, часто показувала йому фотографію вульви й щоразу несхвально хитала головою. Її хвилював і збуджував той факт, що він живе розкішним парубоцьким життям у місті, й вона навідувала його там на вихідні, щоб дати вихід своєму невтримному почуттю. Думаю, якби він був гей, вона любила б його ще більше, адже в такому разі жодна жінка не могла б стати для неї суперницею, до того ж гомосексуалізм — це нині так круто. Я чула, як вона одного разу це сказала.

Мама повернулася з тацею, на якій принесла салати з омарів, проте після епізоду з молюсками на званому ланчі в домі Горґанів у Кінсейлі, у якому брала участь я, тигрові креветки та пожежна бригада, для мене окремо вона принесла салат із динею.

Я подивилася на годинник. Райлі перехопив мій погляд.
— Не тримай нас більше в напрузі, мамо, що ти хотіла сказати нам? — запитав він у свій досконалий спосіб, який примусив кожного повернутися думками до столу. Він був наділений цим умінням об`єднувати людей.
— Я не хочу цієї страви, я не люблю омарів, — сказала бабуся, відпихаючи тарілку ще до того, як її перед нею поставили.

Мама трохи розгубилася, потім пригадала, чому ми всі зібралися тут, і подивилася на батька. Батько читав газету, не звертаючи найменшої уваги на те, що його омара вже поставили перед ним. Мама опустилася на стілець, збуджена.

— Гаразд, я їм скажу, — промовила вона, звертаючись до себе, так ніби її право це сказати було поставлене під сумнів.
— Як вам усім відомо, у липні цього року буде тридцять п`ята річниця нашого шлюбу. — Вона подивилася на нас поглядом, у якому читалося: «Як швидко все ж таки летить час». — І щоб відзначити цю дату, ми з батьком… — вона подивилася на всіх нас блискучими очима, — вирішили поновити нашу обітни-
цю! — Хвилювання перехопило її голос, і останні три слова вона промовила високим, майже істеричним криком. Навіть батько опустив газету й подивився на неї, потім побачив омара, відклав газету вбік і заходився їсти.
— Круто! — сказала я…

Розділ п`ятнадцятий

… Ми сиділи на лаві в парку, пили каву з паперових стаканчиків і спостерігали за Містером Пеном, який ганявся за метеликом, стрибаючи з такою радістю, що я намагалася не думати про те, що останній раз він відчув траву під своїми лапами, коли я занесла її до помешкання на взутті.

— По-перше, я не маю тата, — поправила я його. — Він не тато — він батько. Він дав нам це зрозуміти відразу, як ми навчилися вимовляти слова. А по-друге, нема чого особливо розповідати.
— Справді?
— Так, справді.
Життя обернувся до старої жінки, яка сиділа поруч із ним.
— Пробачте мені, бойфренд цієї леді покинув її, але вони вигадали брехню, аби примусити людей повірити, що все було навпаки.
— Он як, — сказала старенька спантеличено. Певно, вона подумала, що повинна знати, про що він говорить, але чомусь не знає.
— Я не розумію, навіщо ти це базікаєш, — сердито сказала я.
— Ти брешеш, а я кажу правду, — повторив він свою улюблену мантру.
— Я тобі не збрехала, я справді майже не маю чого розповісти про свого батька.
— Люсі, тобі ніколи не приходило в голову, що я тут виконую спеціальне завдання? І як тільки я обстежу всі зони і з`ясую, у чому твоя головна проблема, я покину твоє життя. Тобі не треба буде знову бачитися зі мною, і ти тільки уяви собі, яким щасливим стане тоді твоє життя. Тому у твоїх інтересах співпрацювати зі мною навіть тоді, коли ти думаєш, що те, про що я тебе запитую, не має ніякої ваги.
— Що саме ти хочеш з`ясувати?
— Я не знаю, це діагностична хірургія. Я повинен дослідити всі органи, аби довідатися, де твоя проблема.
— Отже, ти ендоскоп у моєму задньому проході.
Він пересмикнувся.
— Ти знову вдаєшся до яскравих метафор.
Ми усміхнулися.
— Я пам`ятаю, як ти сказала, що твій батько самовпевнений чоловічок, який мусив би злізти з високого коня своєї пихи. Отже, поговорити тут є про що.
— Я сказала не так, я назвала його самовпевненим сучим сином.
— Я трохи пом`якшив твій надто грубий вираз.
— Ми ніколи з ним не ладнали. Але раніше принаймні ми були достатньо чемними, щоб терпіти одне одного, але тепер нам не до чемності. — Я подивилася на нього. — Ти тут справді для того, щоб розв`язати проблему моїх взаємин із батьком? У такому разі ми можемо вважати цю справу закритою, бо якби я справді захотіла поліпшити свої стосунки з татом, то мусила б щодня докладати неймовірних зусиль для того, аби дарувати йому втіху, досягаючи великих успіхів бодай у чомусь, а нині я навіть не наблизилася до цієї високої мети. Він зазнав повного фіаско у своїх намаганнях зробити мене зовсім іншою людиною — успішною, суспільно значущою. Якщо ти поставив собі на меті налагодити мої взаємини з батьком, то тільки марнуєш час.
— Твоя правда. Ти невдаха й повне розчарування для твого батька.
Ми засміялися...

Книги этого автора
Электронные книги этого автора
Электронная книга Співуча пташка. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Тіснява міста лякає дівчину, софіти засліплюють. Але поруч – коханий. Вона має обрати свій шлях: блискучу кар’єру і золоту клітку чи самоту і життя на волі   Читать далее »
75line
60 грн
Добавить в корзину