Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Адам Джонсон — «Син начальника сиріт»

Частина перша
Біографія Чона До

Мати Чона До була співачкою. Тільки це розповідав про неї батько Чона, Начальник сиріт. Він тримав її фотографію у своїй кімнатці в «Довгому майбутньому». Мати була гарна з лиця — на фото великі очі дивляться кудись убік, із трохи стиснутих губ немовби готове зірватися ще не вимовлене слово. Оскільки всіх красивих жінок із провінції звозили до Пхеньяна, то, вочевидь, з матір’ю Чона До сталося саме так. Справжнім доказом того був сам Начальник сиріт. Ночами він пив, і сироти з бараків чули його плач і голосіння, якісь нерозбірливі спроби домовитися з тієї жінкою на фотографії. Тільки Чонові До було дозволено втішати його й урешті забрати з його рук пляшку.

Як найстарший хлопчик у «Довгому майбутньому», Чон До мав певні обов’язки: розподіляв їжу, приписував кожному нари, перейменовував новоприбулих хлопчиків відповідно до списку 114 Великих Мучеників Революції. І Начальник сиріт серйозно ставився до того, щоб не виділяти з-поміж інших свого сина, єдиного хлопчика в «Довгому майбутньому», який не був сиротою. Якщо в кролятнику було брудно, то на ніч у ньому замикали саме Чона До. Коли хтось із хлопців намочував нари, саме Чон До мусив відшкрібати з підлоги замерзлу сечу. Чон До не хвалився перед іншими, що він — син Начальника, а не просто дитина, яку батьки «загубили» дорогою до табору 9-27. Коли б хто хотів розібратися, то для нього це було б очевидним: Чон До потрапив до табору раніше за всіх інших, і його ніхто не всиновив саме тому, що батько б нікому свого єдиного сина не віддав. Цілком розумним було припустити, що коли матір хлопця забрали до Пхеньяна, то батько влаштувався на єдину роботу, яка дозволяла йому водночас і заробляти на життя, і доглядати сина.

Найпевнішим свідченням того, що жінка на фотографії — мати Чона До, була та безжальність, із якою Начальник сиріт його карав. Це могло означати тільки те, що в особі Чона До він бачив щоденне нагадування про той непроминальний біль і образу, які відчув, утративши дружину. Тільки батько, який несе в душі таке страждання, може забрати в сина взимку чоботи. Тільки справжній батько, з плоті й крові, може припекти сина розжареною лопатою для вугілля.

Уряди-годи групу дітей переводили з табору на якийсь завод, а навесні люди з китайським акцентом приходили вибирати когось для себе. Або ж будь-хто, здатний нагодувати дітей і піднести пляшку Начальникові, міг забрати їх на день. Навесні вони насипали пісок у мішки для баласту, узимку залізними ломами збивали кригу біля причалів. У цехах — за миску холодної локшини вигрібали лопатами жирні кучеряві металеві обрізки. А найкраще годували на залізниці: там давали наваристий пряний суп. Якось, прибираючи в товарних вагонах, діти вимітали звідти рештки порошку, схожого на сіль. А щойно спітніли — стали повністю червоні: і руки, і обличчя, і зуби. Потяг був завантажений хімікатами для фабрики, де виробляли фарби. Кілька тижнів діти так червоними й ходили.

А потім був рік Чучхе 85-й, повені. Три тижні лив дощ, але з гучномовців ані слова не чути було про змиті водою тераси, знесені дамби, про села, які повалилися одне на одне, підхоплені потоком. Армія була зайнята: рятували від повені завод «Сунлі-58» , тож хлопцям видали мотузки та багри з довгими ручками, щоб виловлювали людей з річки Чхонджин, поки тих не знесло до гавані. Воду суцільно вкривали дрова й колоди, бочки з-під бензину, діжки від сортирів. На поверхні гойдалися тракторна шина, радянський холодильник. Дітям було чути, як по річковому дну гуркотять товарні вагони. Пронесло мимо навіс від військового фургона, за який відчайдушно чіплялася ціла сім’я. І тут із води висунулася молода жінка з безмовно розкритим ротом, сирота на ім’я Бо Сон простяг їй руку — і його теж забрав потік. Бо Сон прибув до сирітського табору слабким хлопчиком, і, коли виявилося, що він не чує, Чон До дав йому ім’я Ун Бо Сон на честь 37-го Мученика Революції, котрий, як відомо, заткнув вуха землею, щоб не чути звуку пострілів, які він без ліку спрямовував у японців.

Але хлопці продовжували гукати його: «Соне, Соне!» — і бігли понад річкою туди, де мав би опинитися Бо Сон. Промчали вони повз зливні труби сталеплавильного заводу «Зрівняння», грузькими переходами між соляними яма- ми Рьонсона, але Бо Сона більше ніхто так і не побачив. Хлопці зупинилися вже біля бухти, де темні води рясніли людьми — тисячі тіл відчайдушно гойдалися, боролися з хвилями, нагадуючи здалеку грудки липкої пшонки, яка починає ворушитися й підстрибувати, коли нагрівається сковорода.

Хоча вони про це ще не знали, то був початок голоду — спочатку зникли електрика й залізничне сполучення. Коли затихли заводські гудки, Чон До зрозумів, що справи погані. У якийсь момент рибальське судно вийшло на промисел і не повернулось. Із зимою прийшло чорне обмороження, старі люди заснули й не встали. То були перші місяці, ще до того, як почали їсти кору. Гучномовці називали голод «важким березнем», але той голос ішов із Пхеньяна. Чон До ніколи не чув, щоб у Чхонджині це називалося такими словами. Те, що діялося, не потребувало назви — то просто було все: кожен відгризений і з’їдений ніготь, кожен рух повіки вгору після прокидання, кожен похід до сортиру, коли вичавлюєш із себе грудки тирси.

Коли ж надія померла, Начальник сиріт пустив на дрова нари, і хлопці спали навколо жаровні, що жевріла всю їхню останню ніч. Зранку Начальник зупинив на дорозі радянський «цир» — військовий фургон, який у народі прозивали «вороном» через чорний тент позаду. Залишилося тільки дванадцятеро хлопчаків — якраз стільки вміщувалося в кузові. Урешті, усім сиротам була одна дорога — в армію. Отак чотирнадцятирічний Чон До став солдатом підземель, спеціально навченим мистецтва бою за нульової видимості.

Там і знайшов його вісім років по тому офіцер Со. Старий, власне, спустився під землю подивитися на Чона До, який зі своєю командою був на нічному завданні в тунелі, що тягся під демілітаризованою зоною на десять кілометрів, мало не до передмість Сеула. Із підземелля вони завжди виходили спиною вперед, щоб очі звикли до світла, — і Чон До мало не наскочив так на офіцера Со, чиї плечі й добре розвинений торс свідчили про те, що цей чоловік виріс у добрі часи, ще до кампаній Чхолліма.

— Ти — Пак Чон До? — спитав він.

Коли Чон До обернувся на голос, світло сяяло з-за коротко постриженої сивини офіцера. Шкіра на його обличчі була темніша, ніж під волоссям чи на підборідді: офіцер справляв враження чоловіка, який щойно поголив бороду й густе, здичавіле волосся.

— Я, — відповів Чон До.

— Це ім’я мученика, — сказав він. — Сирітський загін?

Чон До кивнув.

— Так. Але сам я не сирота.

Погляд офіцера Со спинився на червоному значку тхеквондиста на грудях юнака.

— Чесно, — відзначив офіцер і кинув Чон До торбу.

Там були сині джинси, жовта футболка з поні, спорядженим для гри в поло, і взуття, що називалося «найками», таке Чон До вже бачив, коли сиріт посилали зустрічати пороми з корейцями, яких привабили з Японії обіцянками партійної роботи та квартирами в Пхеньяні. Діти тримали транспаранти з написами «Ласкаво просимо!» і співали партійних пісень, щоб японські корейці спустилися трапом попри страшний вигляд міста Чхонджин і «воронів», які чекали неподалік і мали відвезти новоприбулих до трудових таборів кванлісо. Чон До немовби тільки вчора спостерігав цих акуратних хлопчиків у новеньких кросівках, які нарешті повернулися додому.

Він узяв жовту футболку.

— І що я маю з цим робити? — спитав він.

— Це твоя нова форма, — відказав офіцер Со. — Ти ж хитавиці не боїшся, еге ж?

Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки піднічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.

Офіцер Со також узяв на борт перекладача — такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».

Вони мали взяти когось — когось на пляжі — і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.

На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.

— Це Японія, — пояснив він. — Я не маю документів на ці води.

— Я скажу, наскільки близько треба, — мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.

Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.

— Це одяг останнього з тих, кого викрали? — поцікавився він.

Офіцер Со відповів:

— Я багато років нікого не викрадав.

Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.

— Розслабся, — сказав офіцер Со. — Робив я це сто разів.

— Правда?

— Ну двадцять сім.

Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився.

Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль.

Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати. Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. — Конбан ва». «Вибачте, я заблукав. — Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? — Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта?»

Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора — заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.

Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.

— Що я вам скажу, — мовив Ґіль. — У цих краях «важкого березня» не було.

Чон До й офіцер Со перезирнулися.

Офіцер Со звернувся до Ґіля:

— Повтори йому, як буде «Як справи?».

— Оґенкі дес ка, — сказав Ґіль.

— Оґенкі дес ка, — повторив Чон До. — Оґенкі дес ка.

— Говори так, як казав би: «Як твої справи, співвітчизнику?» Оґенкі дес ка, — зауважив офіцер Со. — А не так ото: «Як справи? Я тебе зараз на хрін спишу з берега».

— А що це означає — «спишу з берега»? — поцікавився Чон До.

— Колись ми так це називали. — Со скривив губи в якійсь несправжній посмішці. — Просто скажи це як слід...