Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Владимир Войнович — «Москва 2042»

Частина перша
Розмова за гальбою пива

Ця розмова відбулася в червні 1982 року.

Місце дії: Англійський сад, Мюнхен.

Ми сиділи в пивній на свіжому повітрі. Ми — це я і мій знайомий на ім’я Рудольф чи, коротше, Руді. А прізвище його російській людині запам’ятати взагалі неможливо. Чи то Міттельбрехенмахер, чи то Махенміттельбрехер. Щось на такий кшталт, але це неважливо. Я особисто зову його просто Руді.

Ми сиділи один навпроти одного, і Руді злегка затуляв мені кругогляд. Але, скосивши очі трохи вправо, я бачив перед собою свинцеве сяяння сонного озера, по березі якого, перевалюючись із ноги на ногу, повільно походжали жирні гуси й голі німці. Себто, скоріш за все, не тільки німці, але й ексгібіціоністи усіх країн і народів, які, користуючись потуранням тутешньої поліції, злітаються до Мюнхена зі всього світу, щоби на людей подивитись і себе показати.

Ми пили пиво з літрових гальб, які тут називають мас. Я, щоправда, точно не знаю, це сама гальба називається мас чи порція пива, яку містить гальба. А втім, це неважливо. Важливо те, що ми сиділи в пивній, пили пиво і розмовляли про що завгодно. Розпочали ми, здається, із коней. Бо цей Руді кіннозаводчик. Він вирощує, купує і продає коней. Я з ним, між іншим, через інтерес до коней і познайомився.

Коли виконував одне делікатне доручення. Доручення полягало в тому, щоби придбати й відправити до Канади лоша благородної породи й обов’язково білої масті. Пригадується, я тоді дивувався, чому лоша треба купувати тут, а не в самій Канаді. Чи в будь-якій країні на тому континенті.

Коли я запитав про це Руді, він дуже довго сміявся. Він мені сказав, що в усьому світі розводять багато коней, яких називають білими з дурного розуму. Насправді ж вони переважно білі з жовтим, рожевим, сірим, синім чи іншим відливом. Але істинно білі коні народжуються й розводяться лише в одній-єдиній місцині на всій землі. Ця місцина називається Камарг, розташована вона у Франції, у гирлі Рони.

Вибирати лоша ми їздили на розкішнім Рудіному «ягуарі», напханому усілякою електронікою, яку Руді обожнює навіть більше, ніж своїх коней. У нього весь дім обладнано за останнім словом найновітнішої ультратехніки, на яку він витрачає мільйони зі своїх кінських оборудок. Якісь комп’ютери, телерадіокомбайни, автоматичні двері й ще щось у цьому дусі. Світло в його кабінеті з настанням темряви вмикається саме собою, але тільки тоді, коли в кабінеті хтось є. Якщо господар із кабінету виходить, світло гасне. (Руді стверджує, що завдяки цьому пристрою він економить на електриці не менше від чотирьох марок на місяць). Авжеж у нього є музикальний комп’ютер, на якому можна грати, як на органі, скрипці, ксилофоні, балалайці та безлічі інших інструментів окремо й гуртом. Тож одна людина одним пальцем може виконувати твори, які раніше спроможні були зіграти лише великі оркестри. Руді так захоплений технікою, що, здається, нічого не читає, крім технічних журналів і фантастики. Він навіть моїх книг не читав, хоча тримає їх на видноті та своїм кінським знайомим завжди хвалиться, що має такого ось незвичайного друга — російського письменника.

Мені він каже (не читаючи), що я пишу занадто реалістично, а реалізм — це вчорашній день літератури. Чесно кажучи, мене те безглуздя просто бісить, і я Руді завжди кажу, що його коні також учорашній день. Але якщо навіть коні ще комусь потрібні, то й у літературі, що зображає реальне життя людей, також потреба ще є. Людям самим про себе читати значно цікавіше, аніж про якихось там роботів, кіборгів чи марсіян.

Я йому це саме в пивній, де ми сиділи, і сказав. На що Руді, поблажливо всміхаючись, запропонував порівняти тиражі моїх книжок із тиражами будь-якого середньої руки фантаста.

— Фантастика, — сказав він самовпевнено, — це взагалі література майбутнього.

Цим твердженням він вкрай роздратував мене. Я замовив другий мас і сказав, що фантастика, як і детектив, — це взагалі не література, а дурня на кшталт електронних ігор, які сприяють розвитку масового ідіотизму.

Спекотне сонце, холодне пиво й загальний лад тутешнього життя не сприяють пристрасній суперечці. Руді заперечував ліниво, не піддаючись моєму збудженню, і пригадав Жуль Верна, який, мовляв, на відміну від реалістів, передбачив багато наукових досягнень нашого часу, разом із подорожжю людини на Місяць.

Я відповів, що передбачати наукові досягнення взагалі не є завданням літератури, а в передбачуваннях Жуль Верна нічого оригінального немає. Будь-яка людина колись уявляла собі й польоти в космос, і плавання під водою, у багатьох старовинних книгах подібні чудеса були описані задовго до Жуль Верна.

— Можливо, — погодився Руді. — Однак фантасти передбачали не лише технічні винаходи, але й еволюцію сучасного суспільства до тоталітаризму. От, наприклад, Орвелл. Хіба не передбачив він у деталях створення тієї системи, яка існує сьогодні у вас у Росії?

— Звичайно, не передбачив, — сказав я. — Орвелл написав пародію на те, що існувало в його час. Він описав ідеально діючий тоталітарний механізм, який у живому людському суспільстві існувати не може. Якщо взяти Радянський Союз, то його населення виявляє лише зовнішній послух режимові та водночас абсолютне презирство до його лозунгів і закликів, відповідаючи на них кепською працею, пияцтвом і злодійством, а так званий старший брат — предмет загальних насмішок і постійна тема для анекдотів.

Мушу зауважити, що із західними людьми сперечатися зовсім нецікаво. Західна людина, коли бачить, що власна точка зору співрозмовника дуже йому дорога, готова тут-таки з нею погодитися, чого ніколи не трапляється в нас. Наша суперечка з Руді сама собою якось зів’яла, а мені кортіло її підігріти. Тому я сказав, що фантасти понапридумували чимало такого, що справдилося, але придумують також і те, що не збудеться ніколи, наприклад, подорож у часі.

— Що? — сказав Руді, запалюючи сигару. — Ти справді вважаєш, що подорожі в часі неможливі?

— Так, — сказав я. — Саме так я і вважаю.

— У такому разі, — сказав він, — ти дуже помиляєшся. Подорожі в часі вже перейшли з галузі фантастики в галузь практики.

Зрозуміло само собою, що розмова наша велась німецькою, у якій я тоді, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, був ще не вельми вправним (нині я в ній також вправний не надто). Тому я запитав Руді, чи правильно я його зрозумів, що вже сьогодні можна за допомогою якихось технічних засобів перенестися з одного часу в інший.

— Саме так, — підтвердив Руді. — Саме про це я тобі й товкмачу. Уже сьогодні ти можеш піти в райзебюро, придбати за певну суму квиток і на машині часу вирушити в майбутнє чи минуле, куди тобі більше подобається. Між іншим, така машина існує наразі тільки у нас у Німеччині, у компанії «Люфтганза». Треба зауважити, технічне вирішення дуже просте. Це звичайний космоплан на кшталт американського шатла, оснащений, однак, не лише простими ракетними, але й фотонними двигунами. Космоплан досягає спочатку першої, потім другої космічної швидкості, після чого вмикаються фотонні двигуни. З їх допомогою машина розвиває швидкість, близьку до швидкості світла, і тоді час для тебе зупиняється, а на Землі триває, і ти потрапляєш у майбутнє. Або апарат набирає надсвітлової швидкості, і тоді ти випереджаєш час і потрапляєш у минуле.

Я вже надудлився пива й трохи сп’янів, але ще не одурів. І я сказав Руді:

— Знаєш що, ти облиш мені цю дурню городити. Ти добре знаєш — це ще Ейнштейн довів, — що не лише над-, але й просто світлової швидкості досягти взагалі неможливо.

На що Руді нарешті роздратувався, виплюнув сигару, грюкнув по столу порожньою гальбою, чого я від нього, такого врівноваженого, не очікував.

— Те, що сказав твій Ейнштейн, — заявив Руді, — давно застаріло. Евклід казав, що через точку, котра лежить поза прямою, можна провести лише одну паралель, і мав рацію, а Лобачевський сказав, що можна провести дві та більше, і обидва вони мали рацію. Ейнштейн сказав, що неможливо, і сказав правду, а я кажу, що можливо, і я також кажу правду.

— Послухай, послухай, — сказав я йому, — не варто так зазнаватися. Я тебе, звісно, поважаю (я, коли вип’ю, усіх поважаю), але ти таки ще не Ейнштейн.

— А вжеж, — погодився Руді. — Я справді не Ейнштейн. Я — Міттельбрехенмахер, але я тобі мушу сказати, що і Лобачевський був не Евклід.

Бачачи, що він сильно розхвилювався, я йому тут-таки сказав, що мене врешті-решт мало обходить, хто з них (Ейнштейн, Лобачевський, Евклід чи Руді) розумніший, я сучасною технікою готовий користуватися практично, а на основі яких законів вона зроблена, мені навіть не цікаво. І справді. Ось ці свої записки я пишу на комп’ютері. Я натискаю кнопки — на екрані виникають слова. Кілька найпростіших маніпуляцій, і ті ж слова роздруковуються на папері. Якщо я захочу поміняти якісь абзаци місцями, машина негайно виконає мою волю. Захочу в усіх місцях поміняти прізвище Міттельбрехенмахер на Махенміттельбрехер чи на Ейнштейн, машина і це для мене виконає. Я щоденно користуюся електробритвою, радіоприймачем чи телевізором. Невже я мушу обов’язково знати, на основі яких теорій усі ці штуки працюють?

Я запитав Руді, чи літав він сам на машині часу. Він сказав, що літав і з нього досить. Він якось хотів подивитися в Давньому Римі бій гладіаторів, то його самого вивели на арену. І він ледве виніс звідтіля ноги. Відтоді він всілякі такі чудеса вважає за краще дивитися по телевізору або читати про них книжки.

Звісно, я йому не дуже й повірив. Але він мені сказав, що в реальності подорожей у часі я можу легко переконатися. Для цього мені потрібно лише навідатися до його знайомої фройляйн Глобке, яка працює в райзебюро на Амалієн-штрасе, п’ять.

— Правда, — сказав Руді, — здійснити подорож практично тобі однаково навряд чи вдасться.

— Чому це однаково, чому це навряд чи? — запитав я. — Ти ж сам кажеш, що воно з галузі фантастики перейшло в галузь практики.

— Так, — усміхнувся він. — Так, це правда. Але ціна квитка ще з галузі фантастики в галузь доступності не перейшла. Та й навіщо тобі кудись летіти й наражатися на непотрібний ризик? Ти ж не авантюрист.

Ця остання фраза свідчить тільки про те, що Руді кепсько мене знав. Я саме авантюрист.

Фройляйн Глобке

Обстава в райзебюро на Амалієн-штрасе була найзвичайніша. Безліч барвистих плакатів і проспектів, що пропонували охочим оглянути єгипетські піраміди, ісландські гейзери, норвезькі фіорди, погрітися на Багамських островах, злетіти на лижах зі схилів швейцарських Альп чи здійснити подорож на знаменитому океанському лайнері «Королева Єлизавета Друга».

Я запитав, де знайти фройляйн Глобке, і мені вказали на рудувату з ластовинням дівчину в кутку, відгородженому екраном комп’ютера.

Чесно кажучи, я в останню мить добряче знітився. Я подумав, що цей гад Руді, звісно ж, мене розіграв і тепер усеньке райзебюро збіжиться, щоб поіржати над пошитим у дурні іноземцем. Але коли я назвав фройляйн Глобке своє прізвище й мету візиту, вона, на мою втіху, а трохи й на мій подив, не здивувалася й не засміялася. Так, сказала вона, у них справді є можливість відправити будь-якого свого клієнта в будь-який час і в будь-яке місце на планеті Земля, і вона, фройляйн Глобке, готова вислухати мої побажання.

Побажання моє, з її точки зору, було доволі скромним. Я хотів би потрапити в Москву через п’ятдесят років, тобто в Москву 2032 року.

— Гаразд, — сказала фройляйн і потицяла наманікюреними пальчиками в кнопки комп’ютера.

На екрані застрибали якісь літери й цифри, фройляйн Глобке поглянула на них, поцокала язиком, повернулась до мене й розвела руками.

— Ага, то у вас все ж таки цього немає? — зрадів я нагоді посадити Руді в калюжу.

— На жаль, — знічено сказала фройляйн. — На цей рейс всі квитки продано. Але якщо ви погодитесь полетіти на шістдесят років уперед…

— Та яка мені різниця! — перебив я її. — Десять років більше, десять менше, це неважливо.

— Прима! — сказала фройляйн і, осяйно всміхаючись, повідомила, що я зробив правильний вибір, завітавши саме до них. Бо вони наразі єдине в Європі райзебюро, котре організовує такі поїздки. Якщо мене цікавить спосіб пересування…

— Даруйте, — перебив я її нетерпляче, — спосіб пересування мені вже приблизно відомий, мені його досить детально пояснив гер Махенміттельбрехер.

— Міттельбрехенмахер, — ввічливо виправила вона.

Я подякував за виправлення і сказав, що мене цікавить не теорія, а практичні умови польоту. Як там щодо стану невагомості, і взагалі, чи не сильно закачує?

— Річ у тім, — пояснив я, — що, коли я вип’ю, мене іноді дуже сильно закачує навіть на землі.

— О, щодо першого, — усміхнулась фройляйн, — ви можете не перейматися. Наша електронна система штучної гравітації поза конкуренцією. А ось щодо закачування нічого сказати не можу. А ви не могли б на час польоту втриматися від вживання міцних напоїв?

— Що? — перепитав я. — Шістдесят років утримання?

Фройляйн, ви хочете від мене забагато.

— Ну що ви! — гаряче заперечила фройляйн. — Про такий тривалий термін мови нема. Це на землі мине шістдесят років. А для вас це буде всього три години. Як звичайний переліт із Мюнхена до Москви.

— А вжеж, — сказав я. — Це звісно. Це я розумію. Для мене там мине лише три години. Але насправді ж промине шістдесят років. І за шістдесят років жодної крапелини?

— Н у що ви! Що ви! — Фройляйн так розхвилювалася, що в неї ластовиння вдвічі побільшало. — Чому ж ані крапелини? Зрештою, пити чи не пити, це ваша особиста справа. До речі, у цьому польоті напої пасажирам видаються в необмеженій кількості і, звісно ж, безкоштовно.

— Це інша річ, — сказав я. — Що ж це ви мені відразу не сказали, що напої безкоштовні? Якщо безкоштовно, то й обговорювати нема чого. Пишіть: один квиток туди й через місяць назад, місце для питущих і курців бажано біля вікна.

— Гаразд, — кивнула фройляйн. — Однак мушу вас попередити, що наша фірма повернення назад не гарантує. Ми, звісно, зробимо все, що від нас залежить, але ми не знаємо, які там будуть на той час політичні умови. Звісно, консул нашої країни буде до ваших послуг, але, між нами, хто може з упевненістю сказати, що за шістдесят років наша країна ще існуватиме й матиме консулів?

Авжеж, звісно, подумав я, за шістдесят років може відбутися що завгодно. Але я ж для того й лечу, аби дізнатися, що там саме відбудеться.

— Гаразд, — сказав я. — Хай уже так. Повернення ви гарантувати не можете. Але якщо ви гарантуєте безкоштовні напої, то все одно пишіть.

Я дав їй свого паспорта. Тоненькі пальчики фройляйн Глобке забігали по клавіатурі комп’ютера, наче виконували безгучну музику літер і цифр. На екрані з’явилися мої ім’я, прізвище, номер паспорта, номер і дата рейсу, далі ще якісь цифри, що якось стрибали, самі з-поміж себе весело множачись. Нарешті цифри завмерли, вишикувавшись у таке число: 4 578 843,00.

— Квиток в обидва кінці, — прочитала фройляйн, — коштує рівно чотири мільйони п’ятсот сімдесят вісім тисяч вісімсот сорок три марки...