Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Джоанн Харрис — «Шоколад»

Розділ 1
11 лютого
Вівторок на Масницю

Вітерець нас пригнав сюди під саму Масницю. Вітер, не по-лютневому теплий вітер, сповнений гарячих масних ароматів смажених млинців, ковбасок і посипаних солодкою пудрою вафель, що пеклися на розпеченій плитці просто біля узбіччя… У повітрі, немов якась жалюгідна протиотрута від зими, вирували кружальця конфеті, сковзали по рукавах, манжетах і, зрештою, осідали в канавах. Люди юрбилися по обидва боки вузької центральної вулиці, охоплені лихоманкою захвату. Витягали шиї, тільки б угледіти оббитий крепом візок, за яким шлейфом розвівалися стрічки й паперові трояндочки. Анук — в одній руці жовта куля, в іншій іграшкова труба — ловить витрішки, стоячи між базарним кошиком і чудернацьким брунатним собакою невизначеної породи. Такі Масниці нам, мені та їй, не вдивовижу. У Парижі, перед минулим постом, ми спостерігали процесію із двохсот п’ятдесяти прикрашених візків, у Нью-Йорку — зі ста вісімдесяти, у Відні бачили два десятки оркестрів, марширували вулицями, бачили клоунів на ходулях, карнавальних ляльок із великими хиткими головами з пап’є-маше, дівчат у військовій формі, котрі спритно обертали в руках блискучі жезли. Але коли тобі шість, світ сповнений особливої чарівливості. Дерев’яний візок, поспіхом прикрашений позолотою й крепом, сценами з казок. Голова дракона на щиті, Рапунцелm у вовняній перуці, русалка із целофановим хвостом, пряниковий будиночок — картонна коробка в глазурі з позолотою, чаклунка у отворі дверей, онде, тицяє пальцями з недоладними зеленими нігтями у гурт принишклих дітей… У шість років ти здатна осягати тонкощі, що через рік будуть уже поза твоїм розумінням. За пап’є-маше, сухозлотицею, пластиком вона поки ще бачить справжню чаклунку, справжні чари. Вона піднімає до мене обличчя. Її очі, синьо-зелені, як та земля, що відкривається погляду, коли на неї дивишся з височини, сяють.

— Ми тут залишимося? Залишимося? — Тут мені доводиться нагадати їй, щоб вона говорила французькою. — Але ж ми залишимося? Залишимося? — Вона чіпляється за мій рукав. Вітер збив її волосся в пухнату шапку, схожу на солодку вату.

Я замислююсь. Містечко — не гірше за інші. Ланскнесу-Тан. Сотні дві душ, не більше. Малесенька крапка на швидкісному шосе між Тулузою й Бордо, лишень кліпнеш — і вже проскочили. Одна центральна вулиця — тільки й того, що два ряди дерев’яно-цегельних будиночків мишачого кольору, які так і туляться один до одного, та кілька маленьких провулочків, що тягнуться паралельно, нагадуючи зубці кривої виделки. Яскраво-біла церква на площі, по периметру якої розташувалися маленькі крамнички. Ферми, розкидані по невтомних ланах. Сади, виноградники, обгороджені смужки землі, переділені згідно зі суворою ієрархією сільського господарства цього краю: тут яблуні, там ківі, дині, цикорій у панцирі з чорного пластику, виноградні лози — сухі зачахлі батоги у променях злиденного лютневого сонця. І вся ця краса очікувала березня, щоб воскреснути з мертвих… Далі — Тан, маленька притока Гаронни, онде вона прокладає собі шлях по болотистому пасовиську. А як же місцеві жителі? Вони мало чим відрізняються від тих людей, яких ми зустрічали раніше; може, трошки блідіші у світлі сонця, яке зненацька визирнуло з-за хмар, трохи тьмяніші. Хустки й берети тих самих відтінків, що й приховане під ними волосся, — коричневі, чорні, сірі. Обличчя зів’ялі, як торішні яблука; очі потопають у зморшкуватій шкірі, схожі на скляні кульки в перестояному тісті. Діти у просторих одежинах сміливих кольорів — червоного, лимонно-зеленого, жовтого — здаються на цьому тлі прибульцями з іншої планети.

Велика жінка із квадратним нещасним обличчям кутає плечі в картатий плащ та щось кричить на місцевому діалекті, якого одразу й не збагнеш, у бік візка, що повільно котиться вулицями слідком за старим трактором. З фургона кремезний Санта-Клаус, явно зайвий у компанії ельфів, сирен та гоблінів, жбурляє в юрбу ласощі, ледве стримуючи злість. На мене дивиться літній чоловік із непримітними рисами обличчя — замість круглого берета, традиційного головного убору місцевих жителів, на ньому фетровий капелюх. Ще раз глянувши на мене з винуватою чемністю, він бере на руки собаку коричневого кольору, що тулиться біля моїх ніг. Я бачу, як його тонкі гарні пальці зариваються в собаче хутро, і пес скиглить; на обличчі його хазяїна можна помітити складну суміш почуттів — любові, тривоги й гризоти. На нас ніхто не дивиться, начебто ми невидимки. Одяг миттєво видає в нас нетутешніх, подорожніх. Ці люди чемні, надзвичайно чемні; ніхто навіть не косує у наш бік. На жінку з довгим волоссям, заткнутим за комір жовтогарячого плаща, і довгим шовковим шарфом на шиї з вільними, довгими кінцями. На дитину в жовтих гумових чобітках і небесно-голубому макінтоші. Вони зо-о-овсім не такі. Про це легко здогадатися з першого погляду на їхнє вбрання, обличчя — надто бліді або надто смагляві? — волосся, усе в них не таке, чуже, невловимо незвичне. Мешканці Ланскне досконало володіють мистецтвом спостереження нишком. Вони всі ніби дихають мені в потилицю — зовсім не вороже, як не дивно, проте доволі холодно. Ми для них — дивина, карнавальна екзотика, заморські гості. Я відчуваю на собі їхні погляди, коли повертаюся до вуличного торговця, щоб купити вафлю. Папір гарячий і масний, вафля з темного пшеничного борошна хрумтить по берегах, але всередині товста й пишна. Я відламую шматочок і даю Анук, витираючи олію, яка стікає з її підборіддя. Вуличний торговець — повненький чоловік, що лисіє, в окулярах з товстими скельцями; від жару розпеченої плитки на його обличчі проступає піт. Він підморгує дівчинці. А сам тим часом зауважує кожну дрібницю, знаючи, що пізніше його всі будуть розпитувати про нас.

— У відпустку приїхали, мадам? — За місцевим етикетом йому дозволено розпочинати бесіду з чужинцями. Я бачу, що за зовнішньою байдужістю торговця приховується жадібна цікавість. У Ланскне, яке розташоване поряд з Аженом і Монтобаном, туристи — велика рідкість, і тому до інформації тут ласі, як до живих грошей.

— Ненадовго.

— З Парижа, значить? — Це, мабуть, через наш одяг.

У цьому мальовничому краї люди бляклі. Соковиті кольори, на їхню думку, — це непотрібна розкіш; та вона їм і не пасує. Яскрава рослинність на узбіччях доріг — усе зайве, шкідливі бур’яни.

— Ні, ні, не з Парижа.

Візок уже майже у кінці вулиці. За ним прямує невеликий оркестр — дві флейти, дві труби, тромбон і військовий барабан, награючи якийсь незнайомий мені марш. Слідком біжать із десяток дітлахів, вони підбирають на землі солодощі, які лишилися після візка. Дехто з них у карнавальних костюмах. Я бачу Червону Шапочку й ще якогось кошлатого казкового персонажа, мабуть вовка. Вони по-доброму сперечаються через оберемок стрічок. Колону замикає фігура в чорному. Спочатку мені здалося, ніби це один з учасників карнавалу, можливо якийсь Доктор Смерть, але коли він підійшов ближче, я здогадалася за старомодною сутаною, що мені зустрівся сільський священик.

Йому років з тридцять п’ять, хоча здалеку він здається старшим — через величний, поважний вигляд. Він обертається до мене, і я з подивом помічаю, що він теж явно не був народжений в цих краях. Обличчя з широкими вилицями, світлі очі, які найчастіше можна побачити у жителів півночі, довгі, як у піаніста, пальці спочивають на срібному розп’ятті, що звисає з шиї. Можливо, саме це, його немісцеве походження, і дає йому право дивитися на мене. Але в його холодних світлих очах немає жодної ознаки привітності. Він свердлить мене оцінюючим злісним поглядом, як людина, що побоюється за свою владу. Я посміхаюся йому, і він злякано дивиться в інший бік. Жестом підкликає до себе двох діточок, показує їм на сміття, яким тепер посипана вся дорога. Ці двоє неохоче починають підбирати й кидати використані стрічки із цукерковими обгортками у найближчий сміттєвий бак. Відвертаючись, я краєчком ока знову ловлю на собі його погляд, який в іншому разі я могла б прийняти за ознаку захоплення, але тільки не від цього чоловіка.

Поліційного відділку в Ланскне-су-Тан немає, а отже, немає й злочинності. Я намагаюся брати приклад з Анук, намагаюся розгледіти істину під зовнішнім панциром, але бачу наразі лише самі розпливчасті плями.

— Ми залишимося? Залишимося, maman? — Моя дівчинка наполегливо смикає мене за руку. — Мені тут подобається, дуже подобається. Ми правда залишимося?

Я підхоплюю її на руки й цілую в чоло. Від неї пахне димом, смаженими вафлями й теплом постелі зимового ранку. Чом би й ні? Містечко нічим не гірше за інші.

— Так, звичайно, — відповідаю я, поринаючи вустами в її волосся. — Звичайно, залишимося, — і я майже не брешу.

Хто знає, може статися, що цього разу так і буде. Карнавал закінчено. Раз на рік Ланскне спалахує яскравими фарбами і так само швидко знову повертається до звичайного свого вигляду. На наших очах натовп розходиться, торговці збирають гарячі плитки й навіси, діти знімають карнавальні костюми й прикраси. Усі трохи збентежені й розгублені від надлишку шуму й викличних кольорових фарб. Святкова атмосфера випаровується, як липневий дощ, — затікає в тріщини в землі, розчиняється безвісти у засохлих каменях. За дві години Ланскне-су-Тан знову перетворюється на непомітне, наче зачароване містечко, яке заявляє про себе лише раз на рік. Якби не карнавальна хода, ми, напевно, зовсім його не помітили б.

Газ у домівці вже є, а от електрика ще тільки попереду. Першого вечора при свічках я напекла для Анук млинчиків, і ми повечеряли біля каміна, замість тарілок використавши старий журнал, оскільки наш багаж обіцяли привезти не раніше наступного дня. Крамничка, яку ми орендували, колись була пекарнею. Над вузьким дверним отвором й досі висить різьблене зображення пшеничного снопа, на підлозі — товстий шар борошняного пилу, і, коли ми ввійшли, нам довелося пробиратися через безладні купи старих листів, газет і журналів. Хоча ми й звикли до мандрів великими містами, орендна плата здалася неймовірно низькою, але все одно, відраховуючи гроші в агентстві, я упіймала на собі підозріливий погляд його співробітниці. В угоді про оренду я позначена як Віан Роше; мій підпис — ієрогліф-карлючка — може означати що завгодно.

При світлі свічки ми оглядаємо наші нові володіння. Старі печі, масні й закопчені, як не дивно, ще цілком пристойні, стіни облицьовані панелями із соснової деревини, на підлозі — почорніла плитка брудного відтінку. У дальшій кімнаті Анук знайшла згорнутий навіс. Коли ми стали витягати його на світло, з-під вицвілої парусини кинулися врозтіч павуки. Житлові приміщення над крамницею: спальня-вітальня, ванна, крихітний балкон. Теракотовий горщик із засохлою геранню… Анук скривилася, коли побачила все це.

— Так темно, maman, — голос у неї був переляканий, дівчинка мало не тремтіла, побачивши настільки жахливе запустіння.

— А ще тут тхне.

Вона мала рацію. Запах стояв такий, неначе тут роками нудилося протухле денне світло. Смерділо мишачими фекаліями і примарами забутого минулого, нікому не потрібного. Гулко, як у печері. Від убогого тепла наших тіл страшні тіні ставали тільки помітнішими. Фарба, сонце й мильна вода зітруть зашкарублий бруд. Але не так легко впоратися зі скорботою, сумним відлунням занедбаного будинку, де роками не звучав сміх. У відблисках полум’я свічки обличчя Анук здається блідим, оченята — широко розплющені. Вона стискає мою руку.

— І ми будемо тут спати? — питається вона. — Пантуфлю це зовсім не подобається. Він боїться.

Я посміхнулася й поцілувала її пухку золотаву щічку.

— Пантуфль допоможе нам.

У кожній кімнаті ми запалили свічки: золоті, червоні, білі й жовтогарячі. Я віддаю перевагу пахощам, виготовленим власноруч, але зараз, коли їх немає, для наших цілей цілком годяться й куплені свічки — з ароматами лаванди, кедра й лимонного сорго. Ми тримаємо в руках по свічці, Анук гуде у свою трубу, я стукаю металевою ложкою по старій каструлі, і так протягом десяти хвилин ми обходимо кожну кімнату, волаючи й виспівуючи на все горло: «Геть! Геть! Геть!», і ось стіни вже не трусяться, розлючені примари тікають, залишаючи по собі тиньк й ледь відчутний запах горілого. Якщо вдивитися у тріщинки потемнілої фарби, в сумні силуети покинутих речей, починаєш бачити неясні обриси — начебто залишкові зображення, створені полум’ям свічки у твоїй руці. Стіна виблискує золотом, біля неї крісло, трохи потерте, але навіть воно тепер мерехтить тріумфальним жовтогарячим сяйвом, а старий навіс раптом заграв яскравими відтінками, які проступили крізь шар пилу й бруду. Анук з Пантуфлем і далі тупотять й співають: «Геть! Геть! Геть!», і нечіткі силуети набувають усе ясніших контурів — червоний табурет біля стійки з вініловим покриттям, дзвіночки біля вхідних дверей. Я, звісно, розумію, що це — тільки гра. Вигадане чаклування, щоб заспокоїти перелякану доньку. Нам доведеться добряче попрацювати, докласти купу зусиль, щоб усе тут по-справжньому засяяло. Але зараз доволі знати й те, що цей будинок радий нам, так само, як ми раді йому. Біля порога ми лишили хліб із сіллю, щоб умилостивити богів, що живуть в цьому місці.

На подушках ми розіклали гілки сандалового дерева, щоб побачити вночі приємні сни. Пізніше Анук сказала мені, що Пантуфлю вже не страшно, а значить, тривожитися нема про що. Не задмухуючи свічок, ми просто в одязі влаштувалися на запилюжених матрацах у спальні, а коли прокинулися, був уже ранок...