Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Джером Дэвид Сэлинджер — «Ловець у житі»

Ловець у житі
Дж. Д. Селінджер

Ловець у житі

Код товара: 4086635
Язык: украинский
Обложка: переплет
Страниц: 256
Формат: 135х205 мм
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Год издания: 2015
ISBN: 978-966-14-8783-2
Вес: 248 гр.
65грн

Розділ 1

Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть, захочеться довідатись, де я з’явився на світ Божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було, — одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та, як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох. По-перше, все це мені остогидло, як гірка редька, а по-друге, і батька, і матір моїх по двічі вхопив би грець кожного, якби я почав роздзвонювати про їхні домашні справи. Вони в мене щодо цього вразливі — не приведи Господи, надто старий. Загалом вони добрі, що й казати, тільки ж вразливі — страх. Та я й не збираюсь описувати тут усю свою триклятущу біографію. Я тільки розповім оту ідіотську історію, що сталася зі мною на Різдво — ще до того, як я мало не врізав дуба і мене притарабанили сюди, щоб я трохи оклигав. Про все це я вже розповідав Д. Б. — він мій брат, ну й т. ін. Тепер Д. Б. у Голлівуді. Це не дуже далеко від нашої занюханої лікарні, і брат майже щосуботи навідується сюди. Він має намір сам відвезти мене додому, коли я випишусь, — може, навіть наступного місяця. Недавно Д. Б. купив собі «ягуара». Одну з отих невеличких англійських автівок, що дають миль двісті на годину. Вгатив у неї, кляту, мало не всі чотири тисячі. Тепер грошей у нього як полови. Не те що колись. Поки Д. Б. сидів удома, то був письменник як письменник. Це він видав оту екстракласну збірку оповідань «Загадкова золота рибка». Ото книжка! Може, чули? Найкраще оповідання так і називалося: «Загадкова золота рибка». Там про одного хлопчика, який не давав нікому подивитись на свою золоту рибку — він купив її за власні гроші. Вмерти можна, таке оповідання. А тепер він у Голлівуді, Д. Б. Продає себе, як повія. Коли я щось і ненавиджу, то це кіно. Просто не хочу про нього нічого знати.

Найкраще почати з того дня, коли я чухнув із Пенсі. Пенсі — це закрита школа-інтернат для хлопців у Еґерстауні, штат Пенсильванія. Ви, мабуть, про неї чули. А може, й бачили рекламні оголошення. Їх тулять у сотнях ілюстрованих журналів, і скрізь — такий собі хвацький жевжик, скаче на коні через бар’єр. Так ніби в Пенсі тільки те й роблять, що грають у поло. А я там за весь час і близько коня не бачив. Під тією картинкою з жевжиком на коні підпис: «З 1888 року ми ліпимо з хлопців сміливих, відважних юнаків». От уже брехня! Проклят буду, в Пенсі «ліплять» анітрохи не більше, ніж у всякій іншій школі. До того ж я не бачив там нікого «сміливого», «відважного», чи як там вони ще висловлюються. Ну, може, є один-два справжніх хлопці, якщо взагалі стільки нашкребеться. Та й то вони, певно, такими в школу й прийшли.

Одне слово, це було в суботу, коли наші грали із Сексон-холлом у футбол. Для всієї школи не було нічого важливішого, ніж та гра. Ще б пак — останній матч року, і якби наша стара Пенсі програла, то найменше, чого від нас усі сподівалися, — це самогубство чи щось у цьому дусі. Пригадую, годині о третій пополудні мене вже понесло аж на вершину Томсенової гірки, і я став біля самісінької отої ідіотської гармати, що бовваніє там ще від Війни за незалежність. А звідти все футбольне поле — мов на долоні, і я добре бачив, як обидві команди мотлошили одна одну від воріт до воріт. Трибуни згори було видно погано, зате від тисячоголосого жахливого ревища наших уболівальників аж у вухах лящало, — крім мене, там зібралася, вважайте, вся школа. А за команду Сексон-холла тільки зрідка десь пролунає голос чи два — гості ніколи не брали з собою багато вболівальників.

На футбол у нас дівчата не ходили. Приводити їх із собою мали право тільки випускники. Одне слово, не школа, а дурдом, хоч з якого боку подивись. А я люблю бувати там, де бодай вряди-годи з’являються дівчата, хай навіть вони просто собі стовбичать, чухаються та шморгають носами чи хихотять.

Сельма Термер, дочка нашого директора, бігала на стадіон, каналія, частенько. Тільки ж вона не з тих, у кого можна вклепатися по самі вуха. Хоч загалом дівчина досить нічогенька. Якось ми їхали автобусом з Еґерстауна, я сів біля неї, і ми завели балачки про се, про те. Сельма мені сподобалася. Правда, ніс у неї великуватий і нігті обкусані до крові, та ще й була тоді в отому дурнуватому ліфчику на поролоні, все так і стирчало в різні боки. Але мені чомусь стало її шкода. У ній подобалось те, що вона не почала розводитись, яка велика цяця її татусь і т. ін. Мабуть, сама знає, що він просто пустомолот.

А не попхався я з усіма на футбольне поле й виперся на Томсенову гірку ось чому: я тільки-тільки приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка. Я, бачте, капітан тої розтриклятої команди. Велике цабе! Ми поїхали вранці до Нью-Йорка на змагання з командою школи Макберні. Але змагання так і не відбулися — я забув у тому чортовому метро наші рапіри й інше причандалля. Та винен не тільки я. Мені ж доводилося раз у раз схоплюватись на ноги й дивитися на схему, щоб не проґавити нашої станції. Отож повернулися ми до Пенсі не ввечері, а вже о пів на третю. Всю дорогу додому хлопці мене в поїзді просто ігнорували. Сміх, та й годі.

А ще я не пішов на стадіон через те, що збирався попрощатись зі старим Спенсером, нашим учителем історії. Він саме схопив грип, і я подумав, що до різдвяних канікул уже його не побачу. Спенсер прислав мені писульку й попросив перед від’їздом зайти до нього. Він знав, що в Пенсі я вже не вернуся.

О, забув сказати: мене ж бо виперли зі школи. Після різдвяних канікул моя наука кінчалась — я провалився з чотирьох предметів і взагалі не «виявив старанності» й т. ін. Сто разів мене попереджували, вмовляли взятися за розум — особливо серед чверті, коли мої старі приїздили на розмову з каналією Термером, — але я не послухавсь. І вилетів зі школи. У Пенсі хлопці вилітають частенько. Того ж у них там і така висока академічна успішність. Що правда, то правда.

Одне слово, стояв грудень, і було холодно, як у відьми за пазухою, а надто на вершечку отої триклятущої гірки. Я вибрався в самій курточці, і ні рукавиць тобі, ніякого біса. За тиждень перед тим хтось поцупив у мене просто з кімнати пальто з верблюжої вовни разом з рукавицями на хутрі — вони були в кишені. У Пенсі злодюг аж кишить. У більшості хлопців батьки живуть на широку ногу, а злодюг у школі аж кишить. Що дорожча школа, то більше в ній злодюг. Правду кажу. Одне слово, стовбичив я біля тої ідіотської гармати, поглядав згори на футбольне поле й мало не відморозив собі зад. Але за грою я майже не стежив. Я виснув там тільки задлятого, щоб перейнятись, як то кажуть, прощальним настроєм. Узагалі, я вже не вперше кидав школу, але ніколи не відчував, що їду назавжди. Я таких сентиментів не люблю. Мені байдуже — сумно від’їздити чи прикро, та коли я їду, то маю принаймні відчувати, що таки їду, а то на душі буде ще гидотніше.

На щастя, несподівано мені спав на думку один випадок, і я усвідомив, що збираюся звідси назавжди. Я пригадав раптом той день (був, здається, жовтень), коли ми втрьох — я, Роберт Тичнер і Пол Кембл — просто перед вікнами школи ганяли м’яча. Ото були хлопці! Особливо Тичнер. Надходив вечір, уже добре-таки посутеніло, а ми все грали в футбол. Ставало дедалі темніше й темніше, уже й м’яча майже не видно було, але кидати гру нам не хотілося. Та кінець кінцем таки довелося. Наш біолог, містер Зембізі, вистромив із вікна голову й наказав, щоб ми вшивалися в гуртожиток і готувались до вечері. А коли я згадаю про таку бридоту, мені відразу хочеться втекти світ за очі — принаймні досі так було майже завжди. І тільки-но я перейнявся цим прощальним настроєм, я крутнувсь і подався вниз другим боком гірки до старого Спенсера. Він жив не при школі, а на вулиці Ентоні Вейна.

Я біг аж до головного виходу, а там спинивсь і перевів дух. Як хочете знати правду, я дуже швидко захекуюсь. По-перше, багато смалю, тобто колись багато смалив. Тут мені заборонили в рот брати сигарети. А по-друге, торік я підріс на шість із половиною дюймів. Це теж була одна з причин того, що я, по суті, схопив сухоти й загримів до цієї розтриклятущої лікарні на всі оці обстеження й іншу муру. А загалом хлопець я здоровий.

Одне слово, відхекавшись, я щодуху подався через Двісті четверте шосе. Слизота під ногами була жахлива, і я, лихо його мамі, трохи не простягся на асфальті. Навіть не знаю, чого я так гнався, — мабуть, просто так, аби пробігти. На другому боці вулиці у мене враз виникло таке відчуття, неначе я зникаю, розчиняюся в повітрі. Був один із тих паскудних днів, коли холод собачий, сонце й не блисне і т. ін., а тільки-но перетнеш вулицю, щоразу здається, мовби тебе не стає.

Слухайте, коли я нарешті добіг до дверей старого Спенсера, то натис на дзвінок, мов скажений. Трохи не закоцюб. Вуха щемлять, а пальцями вже й не поворухну. «Та швидше, швидше ж! — мало не гукав я вголос. — Відчиніть же хто-небудь!»

Нарешті з’явилася стара місіс Спенсер. Служниці чи когось такого вони не тримали й завжди відчиняли двері самі. Грошей у них було не густо.

— Голден! — сказала місіс Спенсер. — Добре, що прийшов! Заходь, серденько, либонь, змерз на кістку?

Місіс Спенсер, видно, й справді була мені рада. Вона любила мене. Принаймні так мені здавалося.

Слухайте, я не переступив, а перелетів через поріг!

— Як ваше здоров’я, місіс Спенсер? — питаю. — Як здоров’я містера Спенсера?

— Роздягайся, серденько, давай твою курточку, — каже стара. Вона не почула, як я спитав про містера Спенсера. Місіс Спенсер трохи недочувала.

Вона почепила мою курточку в шафу у передпокої, а я тим часом прилизав долонею чуб назад. Узагалі, я підстригаюся коротко і зачісуватись мені майже не доводиться.

— То як ваше здоров’я, місіс Спенсер? — знов питаю я, тільки вже голосніше, щоб вона почула.

— Нівроку, Голдене, нівроку. — Місіс Спенсер причинила шафу. — А як твої справи?

З її тону я відразу здогадався: старий Спенсер їй розповів, що мене витурили зі школи.

— Прекрасно, — кажу. — А як почувається містер Спенсер? Грип його вже попустив?

— Попустив! Ти знаєш, Голдене, він поводиться достоту як отой… уже й не знаю хто! Він у себе, серденько. Заходь до нього.

Розділ 2

Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру — вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп’яв собі драну ковдру — і млієш від утіхи!

Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав — просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру — ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.

— Хто там? — крикнув він. — Колфілд? Заходь, хлопчику.

Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.

Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал «Атлантик манслі», а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочка досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат — так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд — білі-білі й зовсім безволосі.

— Доброго дня, сер! — привітався я. — Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.

У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись — адже я сюди вже не повернуся.

— Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.

— Сідай он там, хлопчику, — сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.

Я сів.

— Як ваш грип, сер?

— Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря, — відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: — А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, «великий футбол»?

— Еге ж, — кажу. — Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка. Слухайте, у нього не ліжко, а справжній камінь!

Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.

— То, значить, покидаєш нас, еге? — питає.

— Атож, сер, мабуть, таки покидаю.

Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває — чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.

— А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.

— Атож, мав, — кажу. — Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.

— І що ж він тобі сказав?

— Та… що життя — це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв, — це гра й таке інше. Самі знаєте.

— Так воно і є, хлопчику. Життя — це гра, і в неї свої правила.