Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
УКР | РУС

Анна Хома — «Лемберг. Під знаменами сонця»

Розділ 1

— Як ваш опікун і друг вашого дому я категорично заявляю, що ваша поведінка не витримує ніякої критики! Яблуко від яблуні недалечко падає! Ваш прадід, Царство йому небесне, сильно постраждав, бо хотів перший із-поміж усіх увільнити своїх хлопів від панщини, хоча кожен знає, що хлоп — то ліниве створіння, яке ні на що не годиться, а якщо йому трохи попустити, то він своїм благодійникам улаштує мазурську різню! Він заразив, наче холерою, своїм лібералізмом дружину і дітей! Ваш батько потім увесь час водився з цими русинами! І що ми маємо на сьогодні? Уся країна пожинає отруйні плоди отруйного сім’я демократії, яке вкинули тоді в гарячі голови наших предків Генцьо Чорний і «Стоваришення»! Усі ці начебто патріотичні сили намагалися зламати освячені віками традиційні порядки! Вони думали, що хлопи їх підтримають, і через це ми зазнали поразок і в сорок шостому році, і в шістдесят третьому! Я вельми дивуюся, що вас нічому не навчили їхні помилки. Як зайдеш між реп’яхи, то й реп’яхів наберешся, а вовк, скільки його не годуй, до смерті в ліс зиркає, — переконливо продемонстрував знання прислів’їв, хлопів і вовків пан Бохенський, дідич сусідньої Поникви, офіціаліст до самих кісток. Предметом його найбільшої гордості був величний палацик над не менш величним ставком. Ну, і ще донька.

Для тих, хто не зрозумів: це він про мене. Я не удостоїв пана не те що словом — поглядом не удостоїв: занадто дорогоцінний мій погляд, щоб розкидатися ним всебіч. Того й гляди, утратиш усю свою дорогоцінну гідність. Хоча… втрачати те, чим зроду не володів, — самі розумієте, непросто. Зате Януш здійнявся, мов коршун:

— Ви маєте рацію, мої родичі були шляхетними людьми і воліли сісти до Шпільберга, ніж зрадити своїм переконанням! А де були ваші предки в ті буремні часи? Чому вони не підтримали повстанців? Чи не тому, що ховалися за спини гігантів, спостерігаючи здалеку, вдасться чи не вдасться їхня затія? Через таких, як ви, Річ Посполита досі пошматована лежить під чужою владою! І до речі, це наші, польські хлопи різали нашу-таки шляхту. Скільки серед них було руських, знаєте? Не знаєте, бо їх не було! Хоча ви — мій опікун і заправляєте моїм маєтком, за чотири роки все зміниться, і я сам буду вирішувати свою долю. Тоді пан уже не зможе наказувати мені, шляхтичу з діда-прадіда, чиї предки ведуть свій рід з п’ятнадцятого сторіччя, кого мені приймати в себе вдома, а кого — ні! Мене виховували в демократичних традиціях, але таке поняття, як «честь», ще ніхто не скасував! Тому прошу пана негайно і поштиво перепросити мого товариша або… ми будемо зустрічатися тільки в офіційній обстановці в разі крайньої необхідності! Ось так. Або-або. Жодних золотих серединок.

Я продовжував пильно вивчати червону водицю у своєму келиху. Де двоє б’ються, там третій… гм, може спокійно м’яти ханьки осторонь, навіть якщо він — головний винуватець бійки. Особливо якщо.

У вітальню ми перебралися після обіду, який тут чомусь починався о шостій вечора і під час якого пан Бохенський з донькою так прискіпливо придивлялися, чи я правильно орудую виделкою, ложкою і ножичком, що мені всерйоз хотілося їх розчарувати. Та шкода було Янека, він копирсався в себе в тарілці, наче бідна падчірка, а не господар. Панна Евеліна теж, як ведеться, їла мало, але делікатно. А даремно. Тутешня куховарка пані Геня могла з найзвичайніших страв зробити королівську їжу. Я так вчора їй і сказав, коли мало не проковтнув свого язика разом із язиком теляти. Вона на мої слова лише скривилася і взяла до рук добрячого такого ножа, від чого бідний індик, який лежав перед нею догори пузом, уже обскубаний і добряче обсмалений, здається, тихенько здригнувся.

Нині весь тягар індичих потрухів у бульйоні, яловичини з капустою під гострим соусом, шпарагівки, тушеної зі сметанкою і білими грибочками, та пирога з яблук довелося взяти на себе нам із паном Бохенським. Він почервонів і шумно дихав, а я схопив келих і заховався у віконній ніші. Щоб не дуже було чути скрегіт моїх зубів…

Тим часом пан Бохенський задер підперезане пишною білою краваткою підборіддя і з войовничим гонором скомандував:

— Йдемо звідси, Ево, порядним людям нема чого робити в осиному гнізді! Ми, доню, пригріли на своїх грудях зміюку!

Правду кажуть, у тихому болоті чортівня водиться! Я від тебе такого не сподівався, тому гроші на твоє утримання будуть урізані до мізера! І більше ніякого Парижа, ці університети — розсадники нових віянь, які нас погублять! Одна лише мати твоя, Царство їй небесне, була у твоїй сім’ї птахом високого польоту і не зналася зі всякою скверною! Я їй обіцяв, що прослідкую за твоїм вихованням! І я прослідкую!

Після такої рясно пересипаної приказками тиради пан Бохенський схопився на ноги, стиснув у руці тростину, повернувся всім пузом до доньки, і… панна Ева елегантно скинула зі свого пальчика перстеник, який у нас на чорному ринку потягнув би на цілих триста гульденів. По тому вони гонорово помарширували собі геть.

Усі тут говорили і діяли з гонором. Усі, крім мене. А де його взяти, гонор той, ніхто не каже. Вважається, що таким, як я, він сто літ не потрібний. Може, й не потрібний, я з панами не сперечаюся. Я їх грабую.

— Я сам від себе такого не сподівався, — тихо промовив їм услід двадцятилітній панок, котрий так необачно назвав мене своїм товаришем. — Не сподівався, що зможу так легко говорити людям усе, що думаю. Виявляється, правда набагато простіша за брехню.

Що ти знаєш про брехню! І про правду…

— Ти мохом укриєшся, якщо просидиш тут безвилазно ще зо три тижні!

— Нехай, — махнув він рукою.

— Що нехай, що нехай?! — розлютилося щось усередині мене. — Дожився вже до мізера, скільки ще ти збираєшся скніти в цій норі на радість ворогам?!!

— А вчора ти називав мій дім палацом…

— Ніби палац не може бути норою. Остання курка в пташнику знає, що потикатися в гості до пана Януша Губицького — марна справа: або він за п’ять хвилин попросить вас за двері, або взагалі не впустить. Тричі за три тижні до тебе присилали запрошення, і тричі ти відсилав посланців ні з чим. Ти ким себе вважаєш, примадонною італійської опери? Званий раут у вдови Агенора Голуховського, раут, від якого неможливо відмовитися, — «перепрошую, але дідич Накваші заслаб»; полювання з маршалком і його хортами, — молодий пан, бачте, не зможе взяти участь, бо має наглу справу. А баль у намісництві, куди потрапляють тільки вибрані, щовівторковий баль, після якого запрошені стають членами вищого товариства, — до речі, наступного вівторка запрошення вже не прийшло! — чому пан не поїхав? Бо мусив сидіти у своєму палаці і в носі длубатися! Ні, щоб гонорово сісти в карету, шмагнути коней так, щоб аж піна летіла, із шиком вилізти з карети, наїстися і напитися на дурняка, перекинутися в карти з поважними людьми, ушкварити кадрилю з солоденькими панянками, попутно відбиваючись від надокучливих удовиць та привидів їхніх надокучливих чоловіків, котрі за життя так часто пленталися під нашими ногами…

Я ще довго міг би провадити в цьому ж дусі, — пробиває мене інколи на словесність, як ринву після прочистки, — якби Януш у відчаї не замахав у мій бік рукою. Іншою він тримався за живіт. А що я такого сказав? Просто розлютився.

— С… скажи м… мені, звідки то все… ох, не можу… звідки курка то все може знати?

— От хай вона тобі і скаже, — буркнув я, повертаючись у свій звичний стан маломовності і невдоволеності світом.

— Ой, Мар’яне, ти коли-небудь мене вб’єш, — ледве вимовив Ян, утираючи сльози.

І то правда. Але вголос я сказав зовсім інше.

— Оцей опікун, між іншим, терпів твої вибрики довше за всіх, — заявив, ніби мав право щось заявляти йому. — А ти розправився з ним без найменшого докору сумління, — осудив, ніби мав право судити його. Включно з його сумлінням.

Ян, далі тримаючись за живіт, поплентався до віконної ніші, звідки я цілий вечір недобре зиркав на світлицю, — найрозкішнішу світлицю з усіх, які будь-коли бачив. Правду мовити, небагато я бачив світлиць. Усе буди та халупи на очі потрапляли…

А майбутній законний власник цієї світлиці, він же дідич усього маєтку Губицьких, у чийому кричущому багатстві я три тижні топився, як шкварка у смальці, узяв і радісно плеснув мене по плечу.

— Але ж ти все ще зі мною, Мар’яне! А справжні друзі пізнаються у справжніх бідах.

Для тих, хто не зрозумів, — це він про мене.

— А панянка Ева? — витяг я останню карту з рукава. До туза їй бракувало не мало не багато — тринадцять очок. Перстеник зрадливо блиснув на чорному фортепіано.

Не те щоб я був зовсім байдужий до принад цієї панянки. Просто чомусь кожного разу при згадці про неї перед моїми очима виростав майже середньовічний замок її батечка, який дістанеться в посаг чоловікові панни, й у якому я не відмовився б погуляти хоч із годинку десь під ранок, коли вся сторожа спить найміцнішим зі своїх снів… А той, хто мав би стати невдовзі отим самим законним чоловіком, бере і виганяє її зі свого дому. Разом із батечком, принадами і майбутнім посагом! А ви питаєте, чому я стою тут і стиха звірію?!

— А що Ева? — він подивився слідом за мною у вікно тужливим поглядом в’язня-смертника. Коні виглядали так само гоноровими, як хазяї, і вивозили бричку за ворота, показуючи нам свої дупи, мов недосяжний тепер палац Бохенських… — Бачив, як закопилила губки? Думала, побіжу за нею, на коліна впаду, проситиму, щоб повернулася… Раніше побіг би. А тепер… Не хочу нікого бачити, не хочу, щоб мене хтось бачив, нічого не хочу… Змінився я настільки, що сам себе не впізнаю.

Ага. І я змінився. А тепер стовбичу тут і гадаю, як би знову змінитися так, щоб упізнати себе колишнього.

— Не треба мені з’являтися з тобою на людях, от і все, — почав я.

Та й не тільки на людях. Наодинці з тобою мені теж не можна знаходитися. Здоров’ю шкодить.

— Цураються твої знайомі мене, як чуми, — одним махом перехилив я водицю з келиха до горла. — Послав би ти мене вівці пасти, чи що…

Казала бабуся онучку: не пий водиці в розкішних світлицях — осликом станеш. Не послухався онучок, випив. Обпалило, залишивши по собі присмак трунку. А Ян, звично пропускаючи мої слова повз вуха, тримав руку на моєму плечі і вдивлявся у вікно. Такий собі рудоволосий пуцьвірінок із ластовинням і пушком під носом та на підборідді. З таких пуцьвірінків зазвичай виростають здобні пухкенькі рожевощокі мамині пестунчики. Якщо спершу їх не змусять умитися кров’ю. Ось тоді вони дорослішають. І стають дикими. І вважають, що їм дозволено тримати руку у вас на плечі і несамовито вдивлятися у вікно. Руку з глибокими слідами від мотузок на зап’ястку…

— Якщо і ти мене зараз залишиш, Мар’яне…

Я смикнувся — і білу, делікатну, занадто тонку для штивного манжета кисть моментально звіяло з нагрітого місця. Плече як-не-як моє.

— Якщо пан не має чим зайнятися, окрім споглядання місяченька і зірочок, то я з дозволу пана піду пошукаю собі цікавіше заняття.

Він усміхнувся і запитав.

— І що ти збираєшся робити, мій роботящий друже?

Я безстрашно поставив ногу на килим з довжелезною шерстю і, як належить вовку, огризнувся:

— Для початку спалю твій палац.

Він засміявся. Не повірив.

Розділ 2

Новий день розпочався напрочуд тихо. Напрочуд — лихе слово. Усе, що не вкладається у звичні рамки, усе, що дивує, як правило, добром не закінчується. Але цього ранку, геть забувши про це правило, я спокійнісінько зішкрібав зі своїх пречудових щічок щетину. Робив це вузенькою бритвою зі срібним руків’ям. Подарунком. Не повірите, як ним легко і просто підріза́ти людям горлянки. Тому я не підпускав до себе цирульників на гарматний постріл. Обсушивши підборіддя, я взяв із шереги мацюпусіньких пляшечок, насильно втиснутих мені милосердним паном, найменшу й обережно принюхався. Гидота! Мар’ян Добрянський без усіх ваших хитрощів вродливець хоч куди! Я пильно придивився до свого відображення.

Треба сказати, дзеркала робили тут велетенськими, майже до підлоги, щоб, мовляв, людина могла побачити себе у всій своїй красі. Я побачив. І відкинув подалі бритву, котра раптом зробилася надто небезпечною. Не вписувалася ця людина в позолочену оправу люстер, морщилася глянцева гладінь овалу, коли цей чоловік вторгався на її територію. Середнього зросту, худорлявий, із міцними раменами, чіпкими руками, вузькою талією і трохи зігнутими в колінах ногами — звичка, якої я ніяк не міг позбутися, хоча тут не доводилося ні від кого тікати. Хіба що від дзеркал. Обличчя ж — як обличчя. Збите з тих самих, що й у всіх, кісточок, обтягнуте тою самою, що в усіх, шкірою, десь вужче за інші, можливо, темніше, а можливо, шорсткіше… Уся права щока до нижнього краю щелепи густо поцяткована чорними крапками — дрібками вугілля. Ним один жартун зарядив свій дробовик і вирішив перевірити винахід на хлопцеві, який пробігав неподалік. Постріл викликав бурю реготу.

Жарт — не жарт, коли нема над ким посміятися… А виповнилося цьому відображенню двадцять три роки. І тільки такий, як Ян, міг не розгледіти в ньому чужинця. Ну ось, про вовка помовка! У двері затарабанили і пролунав бадьорий клич:

— Ти спиш, Мар’яне? Вставай!

У цьому палаці і плюнути не було де! А як тихо починався день!

— Сплю. І дуже не люблю, коли мене будять.

Це означало: ласкаво просимо, найясніший пане, заходьте, не кремпуйтеся. Саме так переклав мої слова Ян, ступаючи досередини і без зайвих церемоній витягуючи на світ Божий мій парадний стрій. Щасливий такий, зарум’янілий, захеканий… І з синьою смугою на шиї. Душили його старим облупленим ременем.

— Що це означає? — спробував запротестувати я.

— Їдемо на став! У Заліжці!

Парадний стрій складався з латаної-перелатаної полотняної сорочки, шкіряної камізельки, брудно-сірої куртки на собачому хутрі і такого ж веселого кольору панталон зі сукна. Усі намагання Яна поправити жалюгідний стан мого гардеробу в мені тільки підсилювали ніжні почуття до останнього. Уявіть тепер, як боляче мені було побачити свою рідну одежинку недбало розкиданою по ліжку.

— Я дуже перепрошую, але пан, певно, забув, що на час мого перебування тут передав цю кімнату в повне моє розпорядження?

Коли хотів, я міг бути люб’язним до нудоти.

Ян, вилазячи з-під ліжка з чобітьми в руках, справедливо оцінив цей мій талант і відповів не менш люб’язно:

— Маєш бути готовий за три хвилини.

Чи мав я вибір?

…Цього ранку ми вирушили до нашого південного сусіда, позаяк із західним розсварилися вчора остаточно і безповоротно. Треба сказати, володіння графа Володимира Дідушицького вражали розмірами і багатством кожного, хто мав необережність порахувати морги його землі, кількість його палаців і, звісно, усе те золото, яке стікалося до нього широкими ріками з трьох неозорих імперій: нашої, Пруської та Російської. Виходило за підрахунками наших арифметорів, які спали й бачили це багатство в себе в кишенях, більше семи мільйонів золотих ринських! Подейкували, що ще не родився на Галичині поляк, багатший за цього графа. Вдало одружувалися у його роді, ой як вдало, на відміну від декого. Особливо завзяті з моїх спільників не тільки в думках марили, а й наяву кидали ласі погляди на резиденцію Дідушицьких на вулиці Курковій. На балях там не раз лунала пісенька про пеняцького пана, який має хатинку в столичному королівському місті. Але сторожа в тій хатинці була така, що цісарю і не снилася!

А Пеняки — он вони, рукою подати. Найбагатше, між іншим, з усіх його сіл. І, як переказували люди, там і охорони було менше, та й сам граф приїздив сюди не так уже й часто… Ох, не в найгіршому місці я опинився три тижні тому. Роботи тут непочатий край, усі навколишні палаци аж просилися, щоб до них завітав такий гість, як я… Чому ж я почувався закутим у кайдани? Тому що поруч їхав мій конвоїр, який навіть не здогадувався про свою роль…

Зазвичай у поїздках він безупинно щось розповідав, я пробував пропускати його балаканину повз вуха, але це не допомагало. От і зараз він занурився в спогади, поплескуючи свого гнідого по шиї.

— Мама нікуди мене не відпускала від себе. Вона все боялася, що зі мною щось трапиться. За мною ходили назирці всі: нянька, гувернер, учителі, управитель, сторож, тато, мама, а я весь час намагався від них утекти. Тільки в Броди мені дозволялося їздити з батьком, коли той мав там справи. Тато залишав мене на одного діда, який дуже мене любив і дозволяв удома робити все, що душа забажає! Я перевертав його хату догори дриґом! Коли він помер, тато дуже плакав, і більше мене із собою ніколи не брав туди… Тому я завжди тішуся, коли випадає нагода податися в мандри!

На горизонті з’явилися Пеняки. Розкішна магнатська резиденція вабила до себе не тільки розкішне панство, а й таких, як я, простих і скромних злодіїв… А Янек не вгамовувався.

— Я маму не виню: вона вже втратила двох дітей. Одна дитина померла після народження, другу вкрали, щоб продати циганам. Так кажуть. Це був хлопчик, він мав тоді п’ять років, і в мене зараз міг бути брат, на два роки старший за тебе. Мама говорила, що він був копія тата, і завжди плакала при цьому. Я так собі думаю, якщо в мене від тата тільки колір волосся, то він мав би бути геть рудий, кучерявий і зеленоокий… Дивись, нам уже відчиняють ворота!

Я зітхнув. Через те, що можна було забути на якийсь час про історію його роду, і через те, що відкрилося моїм очам… Палац його світлості графа Дідушицького! Одна опора тутешньої бічної брами, що вела до фільварку, коштувала дорожче від льокалю вуйка Фонся, узятого разом з нами, меблями, посудом, відвідувачами і котом Струделем!

На вершині пагорба, у неймовірному ландшафтному парку з доріжками, ліхтарями, альтанками, озерцями, гірками і водоспадиками, стояв найбільший палац Галичини. Якби мене Фонсьо не натренував завжди поводитися відповідно до ситуації, я б заплакав.

Величезна кам’яниця на два поверхи, з мансардним дахом, двома бічними крилами, в одному з яких уміщалася ціла каплиця, і стількома фігурами на фронтоні, що я змучився рахувати, — ця розкішна хатинка наблизилася до нас і запишнена стала на сходах фігурою свого управителя, слава Богу, не кам’яною!

Ян пояснив причину нашого приїзду і відмовився від запрошення вшанувати своєю присутністю головну хатинку пеняцького пана. Йому було не до того, а я втішився, що не побачу всієї краси зсередини. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Бо рука може здригнутися і ненароком поцупити те, що погано лежить.

Удалині в зелені губилися ряди стаєнь для коней, манеж, дровітні, різні служби і… фігура Святого Яна Непомука, якому мають молитися на роздоріжжях усі подорожні, щоб їхня дорога була щасливою. Діва Марія біля палацової каплиці сумно схиляла свою голову.

Я скочив на коня і пропустив попередження повз вуха… Погода зіпсувалася. Став у Заліжцях — безмежний, схожий на море, яке я бачив тільки на картинах, — зустрів нас сталево-сірою водою, сивою мжичкою і великими хвилями, які змінювали свій напрямок залежно від вітру. Наче підсміювалися над нами: спробуй, наздожени… Не терпів я мжичок майже так само, як розкішних світлиць. Серед тих і інших дуже легко, заґавившись, нарватися на ворога.

Але я вже згадував, що Ян був диким і, по-моєму, не помічав загрозливого плюскоту води...