Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Венді Вокер — «Всього не забудеш»

Всього не забудеш
В. Вокер

Всього не забудеш

Код товару: 4092613
Мова: українська
Оригінальна назва: All is not forgotten
Мова оригіналу: англійська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 304
Формат: 135х205 мм
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Перекладач(і): В. О. Зенгва
Рік видання: 2017
ISBN: 978-617-12-2553-4
Вага: 273 гр.
100line
80грн

Розділ 1

Він крався за нею через ліс за будинком. По землі, всіяній сухим листом та гілками з зими; вони понападали за останні шість місяців і підгнили під сніговою ковдрою. Дівчина могла чути його наближення. Можливо, навіть обернулася й побачила його, одягненого в чорну вовняну маску, нитки з якої потім знайшли під її нігтями. Падаючи навколішки, вона чула хрускіт сухих гілок, що тріщали, як старі кістки, й дряпали її голу шкіру. Напевно, своїми передпліччями він сильно притиснув до землі її обличчя й груди, вода з оприскувача газонів, який працював за двадцять футів, заливала голову, бо, коли її знайшли після того, що сталося, волосся було вологе.

Маленькою дівчинкою вона любила гасати за цими розприскувачами біля їхнього будинку, намагаючись вловити струмінь спекотного літнього полудня або ухилятися від них прохолодного весняного вечора. Її маленький братик бігав за нею, сам голий-голісінький, з опуклим животиком, смішно розмахуючи руками, ще не зовсім в лад із ходою. Інколи до них приєднувався пес, так шалено гавкаючи, що часом це заглушало їхній регіт. Акр слизької й мокрої зеленої трави. Широкі блакитні небеса з пухнастими хмарками. Її мама спостерігала за ними з вікна будинку, а тато повертався з тих місць, якими пахнув його костюм: міцна кава з офісу, нова шкіра, гума автомобільних шин. Тепер такі спогади стали болючими, хоча саме це вона пригадувала одразу, коли її питали про розприскувачі й чи вони тоді працювали.

Зґвалтування тривало близько години. Здавалося неймовірним, як вони це вирахували. Щось пов’язане зі згортанням крові в місцях проникнення й різною давністю синців на її спині, руках і шиї — він змінював пози, тримаючи свою жертву. Протягом цієї години вечірка тривала. З того місця, де лежала, вона могла навіть спостерігати миготіння вогників у вікнах та силуети, що рухалися в кімнатах. Це була бучна вечірка, туди прийшов майже весь десятий клас і кілька підлітків із дев’ятого й одинадцятого. Хоч як глянь, старша школа у Ферв’ю дуже маленька навіть для приміського Коннектикуту, і межі між класами, що існували в інших містах, тут майже стерті. Спортивні змагання, п’єси, концерти — все організовували разом. А деякі діти, особливо найздібніші в математиці й іноземних мовах, і взагалі могли перескочити через клас. Дженні Крамер не належала до таких. Але вона вважала себе за достатньо розумну й наділену неабияким почуттям гумору. Вона також була досить розвиненою фізично — плавання, хокей на траві, теніс. Однак відчувала, що всі ці чесноти не мають значення, поки її тіло дорослішає.

Того вечора, йдучи на вечірку, вона почувалася набагато краще, ніж будь-коли у своєму житті. Мені навіть здалося, що вона хоче сказати: «Це мав би бути найкращий вечір мого життя». Після років того, що я називаю підлітковою ломкою, вона нарешті ставала сама собою. Скоби на зубах, дитяча огрядність, груди, що замалі для бюстгальтера, але випинаються з-під майки, прищі, неслухняне волосся нарешті залишилися позаду. Вона завжди була «пацанкою», дружила з хлопцями, які впадали за іншими дівчатами. А за нею ніколи. Це її слова, хоча мені здалося, для п’ятнадцятирічної вона міркує досить розважливо. Напрочуд самосвідома. Незважаючи на те, що батьки й учителі настирно втовкмачували їй протилежне, вона вірила (і не одна ж вона серед підлітків), що краса є найціннішим надбанням дівчини у Ферв’ю. Врода — це неймовірна удача, немов приз у лотереї. 

А ще був такий собі хлопець. Даґ Гастінґз. Він запросив її на вечірку на півдорозі з кабінету хімії до кабінету європейської історії. Вона цим дуже переймалася, помічала всі деталі: як він був одягнений, вираз його обличчя, здавалося, він трохи нервувався, хоч і вдавав із себе безтурботного. Увесь наступний тиждень вона більше ні про що не могла думати, окрім того, що одягти, яку зачіску зробити, який дібрати манікюр, коли недільного ранку вийде до салону разом із матір’ю. Це мене трохи здивувало. Мені Даґ Гастінґз не дуже подобається. Я сам батько, тож відчуваю повне право мати таку думку. Хоч і співчуваю його ситуації: бикуватий татко і мати, яка ще якось борсається, виховуючи своє дитисько. І мене досі трохи розчаровує, що Дженні не змогла розкусити цього телепня.

Вечірка видалася точнісінько такою, якою вона її уявляла. Батьки за містом, діти, що вдають із себе дорослих, змішують коктейлі в склянках для мартіні, цмулять пиво з кришталевих келихів. Даґ зустрів її вже там. Але виявилося, що він не сам.

Музика ревла так, що вона могла чути її з того місця, де на неї напали. Крутили переважно відомі попсові мегахіти, а слова надовго застрягли в голові. Навіть крізь музику та приглушені голоси вона чула інші звуки — важке дихання її нападника й власні здушені стогони.

Коли він нарешті скінчив і зник у темряві, вона звелася на руках, щоб підняти обличчя з гілок. Вона відчувала, як свіже повітря пече щойно подерту шкіру, а коли вітерець подув на подряпані щоки, можливо, зрозуміла, що вся змокла. Де-не-де в її шкіру повпивалися гілочки, немов приклеєні клеєм миттєвої дії.

Спершись на руки, вона раптом почула звук.

Якось їй вдалося сісти прямо. Вона хапалася прибрати безлад навколо себе. Тильною стороною долоні витерла щоку. Залишки сухого листя впали на траву. Спідниця зіжмакалася навколо талії, оголивши сором. За допомогою обох рук вона стала навколінки й проповзла коротку відстань, можливо, щоб підібрати свою спідню білизну. Коли її знайшли, вона стискала трусики в долоні.

Звук став голосніший, бо його почули дівчина з хлопцем, що усамітнилися на подвір’ї неподалік. Гілки знову потріскували під нею, коли вона, спершись на руки й коліна, поповзла по траві. Я уявляв, як вона повзла, похитуючись, немов п’яна, втративши відчуття часу від шоку; як вона оцінювала заподіяну шкоду, коли нарешті зупинилася й сіла на землю, розглядаючи свою подерту білизну й відчуваючи прохолодну землю під оголеними сідницями.

Трусики були надто розірвані, щоб спробувати їх одягнути знову, та ще й закаляні кров’ю та брудом. А звук ставав дедалі голоснішим. Вона міркувала, як довго перебуває тут, у лісі.

Знову стала рачки й поповзла. Але хай як вона поспішала, звук ставав чимраз голоснішим, переслідував її. Наскільки відчайдушно треба бігти, щоб утекти від нього й досягнути м’якої трави, чистої води, того місця, де вона була перед тим, як потрапити до лісу.

Вона проповзла ще кілька метрів і знову спинилася. Можливо, усвідомила: той звук — це стогін, що спершу народжується в голові, а потім виринає назовні. Щойно вона це збагнула, як неймовірна втома охопила її тіло, коліна й руки підломилися, і вона впала на землю.

Дженні казала, що завжди вважала себе міцною дівчиною. Міцною тілом і духом. Так у дитинстві її напучував батько: «Будь сильною тілом і духом, і матимеш гідне життя». Можливо, вона наказувала собі підвестися. Можливо, вона змушувала свої руки й ноги рухатись, але її воля виявилася безсилою. Замість того, щоб відповзти кудись подалі, вона згорнула клубочком своє зболене тіло на брудній землі. Нарешті заплакала під акомпанемент тих жахливих зітхань, які допомогли знайти її й урятувати. Вона запитувала себе знову й знову, чому ніщо всередині неї — ні її м’язи, ні кмітливість, ані воля — ніщо не змогло чинити супротиву. Вона не пам’ятала, чи намагалася побороти його, гукнути на допомогу або просто здалася й дозволила статися тому, що сталося. Ніхто не почув її до тієї миті, коли справу було вже зроблено. Вона казала, що тепер розуміє: після кожної битви йде поділ на завойовників і завойованих, переможців і переможених, треба просто визнати — цього разу перемогли її.

Дізнавшись історію зґвалтування Дженні Крамер, я не міг точно визначити, що з цього правда. Цю історію реконструйовано з доказів, показань свідків, профілів психологів-криміналістів і розрізнених фрагментарних спогадів Дженні після лікування. Це лікування порівнювали з дивом — найболючіша травма зникла з її свідомості. Звісно, ніякої магії тут не було та й наукові відкриття в цьому аспекті особливо не вражають. Але це я поясню пізніше. На чому я хочу наголосити зараз, на початку цієї історії: лікування зовсім не зцілило цю молоду вродливу дівчину. Все, що видалили зі свідомості, й далі жило в її тілі та душі, тому я був змушений повернути Дженні те, що від неї забрали. Комусь це може здатися дивним. Безглуздим. Жахливим.

Як я вже зазначав, Ферв’ю — маленьке містечко. Протягом багатьох років я бачив фотографії Дженні в місцевій газеті, на шкільних оголошеннях про аматорські п’єси чи тенісні турніри на афіші Джина Делі внизу по Іст-Мейн. Я впізнавав її, коли вона гуляла містом, виходила в кіно з друзями, на концертах у школі, де брали участь мої діти. Її невинність прозирала за вдаваною дорослістю. Навіть у коротких спідницях і декольтованих блузах, які вона тоді носила, було помітно, що це дівчинка, а не жінка. Коли я її бачив, зміцнювалася моя віра у цей світ. Було б нещиро твердити, що те саме я почував до всіх її ровесників, до стада підлітків, які, здається, бажають єдиного — знищити лад у нашому житті, як рій сарани плюндрує зелений луг. Вони приклеєні до своїх телефонів, як безтямні клони, байдужі до всього на світі, окрім порожніх пліток і речей, які можуть миттю привертати увагу, — відео, музики, самовпевнених постів, Інстаграму та Снепчату. Підлітки — природжені егоїсти. Їхній мозок ще не зрілий. Але ті з них, кому вдається зберегти чарівність і в ці роки, вирізняються з натовпу. Вони дивляться на вас, коли вітаються, чемно усміхаються, поступаються вам дорогою просто тому, що ви старший, вони розуміють, навіщо потрібна повага у впорядкованому суспільстві. Дженні була однією з таких…