Володимир Лис — «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї»

Бабуся Палажка

Мені пощастило майже все дитинство і юність провести поруч із видатною, а можливо, й геніальною людиною. Та це я усвідомив значно пізніше. Тоді ж, у 50—60-ті роки минулого ХХ століття, вона була для мене просто бабусею, мамою моєї мами Оксани. Моєю рідною бабунею Палажкою, що розповідала казки, легенди, всілякі історії, до якої приходили за порадами й ліками на наш хутір люди з села Згорани і навіть із інших сіл. Саме вона годувала мене смачними борщами і ще смачнішою гарбузовою кашею.

Пелагея Тимофіївна Кусько (у дівоцтві Слісар) (1899—1973) була звичайною поліською селянкою, напівграмотною. Усе життя вона працювала на власному, а після війни й примусової колективізації на колгоспному полі, збирала ягоди, гриби, лікарські (бабуся казала «помочні») рослини. Вона була невисокою, тихою, мовчазною, але коли починала говорити… У якійсь казці з вуст дівчини-красуні вилітають перли-самоцвіти. Такі ж дорогоцінні перли падали з вуст бабусі Палажки. То були слова, що складалися в прості, але які образні, цікаві й глибокі думки!

Пізніше я не раз казав: от якби мені тоді теперішній розум, скільки мудрих думок, історій, казок, поліських міфів, легенд, почутих від бабусі, я би записав. Та коли почав відтворювати на папері те, що збереглося в пам’яті, здивовано відзначив — вціліло таки чимало. А потім прийшло й відкриття: збереглося не тільки завдяки пам’яті — почуті роздуми, історії, поради були такими, що запам’ятовувалися легко й надовго. На все життя. Як виявилося, вони закарбовувалися не одному мені, а багатьом людям, яким пощастило з Палажкою Хутірською спілкуватися.

Ба більше — тим, кому розповіді передали їхні батьки чи бабусі. Отакенна сила тих думок. Мабуть, у давнину такі, як Пелагея Кусько, й творили те, що залишалося в пам’яті нащадків як усна народна творчість. Як народна мудрість. Чи не найскептичніше до бабусі й неїних (люблю це поліське слово) оповідей ставився її чоловік, а мій дід Федір Іванович Кусько (1900—1983).

Я не зустрічав пари контрастнішої, ніж дід і бабуся. Дід був суворий, як у нас казали, нарваний до роботи, не давав спуску й перепочинку ні собі, ні близьким і як міг беріг свій хутір. Він єдиний із господарів категорично відмовився переселятися до села в часи ліквідації хуторів (а довкола Згоран їх було понад два десятки), правдами і неправдами, навіть підкупами і хабарями (півсвині, сало, самогон) захищав своє обійстя, аж доки, вже після смерті бабусі, хутір не з’їла меліорація. Бабусині історії дід називав побрехеньками, і все ж, завважу, при всій його домашній авторитарності, навіть деспотизмі, нерідко, нагримавши на бабусю («бабська глупота» і т. д.), робив так, як вона радила.

Бабуся Палажка була глибоко віруючою людиною, щонеділі й на великі й малі свята ходила до церкви в сільський Свято-Дмитрівський храм, збудований ще 1674 року, один із найдавніших дерев’яних храмів Волині. Та разом із вірою (знала напам’ять безліч молитов і цілі сторінки з Біблії) в ній уживалося язичництво, древні вірування й повір’я, знання глибинного, здавалося, бозна з яких глибин видобутого фольклору і правічної народної філософії.

Такою була бабуся Пелагея, мудрість якої я й хочу передати через почуте мною й іншими людьми вам, поєднавши в деяких моментах із мудрістю інших моїх земляків-поліщуків.

Та перш ніж подати ці думки, хочу зробити невеличкий вступ-попередження. Останнім часом досить рясно почали з’являтися книжки з народною (нерідко псевдонародною) мудрістю, афоризмами, порадами і т. д. У цьому не було б нічого поганого, навпаки, варто було б усіляко підтримувати, якби не одна суттєва обставина. Підозрюю, що таких, як Андрій Ворон, якого зробив знаменитим Мирослав Дочинець, не надто багато. Це справді мудрець. А оті інші видання діляться на три категорії. Ще нічого, коли автори додають свої міркування до почутого і записаного. Та ба, у деяких книжках раптом зустрічаєш читане колись у збірниках радянських часів. Але найгірше, коли українським мольфарам, дідам-філософам, знахарям, пророкам приписують «нічтоже сумняшеся» взяті з праць східних авторів думки й ідеї, що виразно пахтять буддизмом, дзен-буддизмом, даосизмом і т. д. При всій повазі до східної філософії таки вважаю, що вона суттєво відрізняється від світоглядних позицій, ставлення до життя, до Бога слов’ян, зокрема українців.

Отож, боюся, що прихильників модних східно-філософських течій розчарують прості, наївні, хоч подеколи й парадоксальні думки звичайної жінки-поліщучки. Щоправда, тішу себе надією, що вони змусять замислитися, як змусили мене, і, можливо, ви відчуєте за цією простотою і наївністю колосальний глибинний підтекст і зміст, а поради й рецепти допоможуть, як допомогли вже багатьом людям. Отож, міркування й філософія бабусі Пелагеї.

Життєва філософія бабусі
Як треба жити людині?

Я часто думала: чого дерево росте просто собі, з маленького роблячись великим, день за днем, рік за роком, на тому ж місці, тико розростаючись вширину й увись, аж до того чєсу, який відміряв йому Бог, — а людина має відмучитися з усіма хворобами, страхами мало не з самого дітоцтва?

А потому подумала: та ж і дерево може зламати і людина, і буря, і вітер його січе, й дощ. І я ни знаю, скіко натерпілася та берізка чи вільха, перш ніж виросла. Може, й людина тако живе? Б’є людину, січе, вимочує, шматує і карає? За що? Я ни знаю. За той гріх, що вона зробила? За гріх Адама і Єви, як батюшка кажуть? Али ж давно була та Єва. То за що? У мине чєсом таке ото питання поставало, як дивилася на зірне небо. Тамечки стіко то зірок, очей Божих. Кажуть, то янголи на нас дивляця. А як дивляця, то хіба ни бачать, як ме страдаємо, як тєжко робимо, скико то людей пропадає ни за що? Хрищусь і до Бога звиртаюся: прости, Боже, цеї грішни думки. Али ж воне до голови лізуть. Ти, Боже, їх дав. І Матір Божа казала: думайте, бо люде. То, кажіця, батюшка таке про Богородицю казав. І тут в мине душа терпне, тіло німіє од думки: а може, то я сама таке придумала? Господи, скажи, ци я листочок на твоїм дереві, ци хто я, просить тибе раба Твоя Палажка.

Людина й дерево

Ще мої бабуся покійні казали, що кожна людина має своє дерево. Я допитувалася: а яке моє дерево? Бабуся й казали: таке, яке тобі найбільше до душі. Я спитала: «А як узнати, яке до душі? Мині всіляки дерева подобаються». Бабуся сказали: «Підростеш — сама зрозумієш. І вибереш».

Чула я, що людині начебто призначене певне дерево. А я так думаю: душа все ж відчути повинна — яке. І коли збагнеш — то твоє дерево, сміливо приходь до нього, гладь, тулися тілом і душею, свої думки йому звіряй. І відчуєш, що тобі легшає, що тягар, який носила на серці, який ноги, як те кінське путо, спутував, зник, мовби донизу опустився. Легко стане йти, думати й захочеться всейкий світ пригорнути.

Про ласку і добре слово

Не скупіться на ласку. Бо часом людина хоче добре слово сказати, а тут-таки згадує: він ци вона мине обідили колись, ци думає: ич, як вирядилася, яка краля, як пава шпацірує, хвіст розпустила, а куди б то? Чого я їй маю казати та за одяг або вигляд хвалити? Обійдеться! Не обійдеться, кажу я вам, теє слово, як дерево, що мало спалахнути, зігріти, — зітліє, зморщиться, стане обвугленим, а затим трухлявим. Бо ни сказане було, ни народилося, а мало би радість принести. А те нисказане слово забирає часточку з вас самих, людина меншає, сама того не помічає, і їй, гляди, їдне, друге ни вдається. Бо сили нима. Помаліла людина.

Дитина

Приходжу в їдну хату, а там дитина плаче, аж заходиться. А мати сварить: «Чого розревілася, як тая корова? Ни плач, а то наб’ю». Оте «ни плач, а то наб’ю» ни раз чути доводилося. Дитина чєсом ще більше плаче, а чєсом аж зіщулюється, бо мати страх прикликала. За плечима в мішку незримому той страх сидітиме. А скажіте-но: «Чого тобі, моє маленьке?» Я було так мамі їхній порадила, а вона: «Так ни з того ні з сього ревисько зачала, з доброго дива». Нє, ни буває з доброго дива, значить, щось засіло в маленькім серденьку. А мо’, воно й каже тим плачем: «Мамо, я є, а ти мене не помічаєш».

Помічайте маленьку дитинку. Людинку. А то я дитинці їхній кажу, на яку мама насварилася: «А ти мамі сонечко подаруй, вона й усміхнеться й сваріння своє забуде, чого гнівалася». «Як то, — каже мала, — сонечко ж на небі, як його подарую мамі?» Я й раджу: підстав ручку, хай промінчик сяде на неї, а ти його мамі занеси, торкнися, на руку неїну той промінчик посади, побачиш, що буде.

Дивиться недовірливо, а тоді відбігає. Другий раз я коло тої хати йду, а воно вибігає, саме вже як сонечко: «Бабусю, ви-те правду сказали, помогло, мама мине ще й по голівці погладила». «От бач, — кажу, — а ти не вірила».

Де є Бог

Ни раз я чула од людей, як на Бога нарікають. Жаліються: чого ти, Боже, такую долю тєжкую дав, оно в сусіда й хата біліша, і все вдатніше, а я скіко жили не надриваю, нічогісінько ни виходить. А десь там, далеко, пани й паничі. Розкошують і їдєть калачі, а наша сим’я чорним хлібом та бульбою перебивається.

Я кажу чєсом: а Святе Письмо згадайте. Ісус казав, що шмидше верблюд пройде через вушко голки, ниж багатий до раю втрапить. А мині кажуть: багаті теї вушка обходять. Мо’, й обходять, тико хто скаже, що там у нього далий? В душі, серці й житті…

Якщо ж подумати, то хіба людина живе ни в раю? А рай може бути і в твоїй хаті. Тико посади собі те дерево, з якого райські яблука збиратимеш. На покуть снопа постав, якого кроме тебе нихто ни може вижати. І попробуй небо очима погладити, а воно тибе погладить.

Бог живе у траві й у вітрі, у листочку й тому клаптику неба, що до тибе крізь хмарку дивиться. Говорити з травою і листком — значить тоже говорити з Богом.

Батюшка ото до мине: «Чув, Пелагеє, кажете, що Бог скрізь? А Бог тільки єдин у трьох лицях. На небі він, тому й зветься наш Отець Небесний». Я йому сказала: «Отче, я простая жінка, й вам видніше. Тико ж так хочиться, аби Бог був і з нами. Од того чогось тепліше стає».

Чула я од старших людей, що посилав Бог свого сина на землю ни тико тоді, як він Ісусом був. А ще ни раз, щоб людей випробувати. Нидарма ж на тих, хто жебрає, в лахмітті ходить, кажуть, що то Божі люди. Мій старий таких ни любить, кричеть, то лидацюги, нироби. А я так думаю: хіба пуйшов би жебрати, як міг щось робети? То ж нищєсні люде, як то тєжко руку простягати. А як би ще міг Бог людину випробувати? Хіба сріблом-золотом? Отой Іванька Полапський ходить, копієчку просить. Федько ни привічає його, то я, якось так виходить, що чую, коли він має на хутір прийти, копієчку ци там хліба на стежку виношу. Старий каже: «Ти от йому копійку даєш, а ти йому в очі поглєнь. То ж розумна людина. Хитрий і таких, як ти, дурить». Ой, ни дурить, чує моє серце...