Светлана Талан — «Коли ти поруч»

Розділ 6
— …Дашо, переїжджай до мене, — сказав Олексій. — Навіщо чекати весілля? До того ж кожен місяць доводиться платити за найману квартиру. Гроші зайві, чи що?
Даринка сиділа, висунувши руку у вікно, в прохолодну вологість.
— По-перше, я хочу переїхати до тебе після весілля, — тихо, але наполегливо сказала Даша. — По-друге, грошей зайвих не буває навіть у мільйонерів. А по-третє, я сплачую за житло зі Свєткою навпіл.
— Розумієш, не можна бути такою правильною. А у тебе все в житті мусить бути так, як ти вважаєш.
— Що ти маєш на увазі?
— Наприклад, те, що ми не можемо жити разом до весілля. Інші ж живуть — і нічого.
— Це інші. А я хочу інакше, не так, як інші, — мрійливо сказала Даша. — Розумієш, Льошо, я хочу, щоб усе було красиво.
— Як це, у твоєму уявленні, красиво?
— А ось так! — Даринка засміялася. — Як цей красивий туман, схожий на хмари! Як зелена трава біля узбіччя з крапельками роси! Як саме життя! Як твоя мила усмішка!
Олексій подивився з посмішкою на свою наречену. Він любив її і розгубленою, з трепетними віями, і веселою, розкутою, як зараз.
— Ось ми виїжджаємо на трасу, а туман… — сказав він і уважно глянув ліворуч — машин не було. Він натиснув педаль газу — і старенькі «жигулі» насилу вибралися на підйом, виїжджаючи з ґрунтової дороги.
— Ой! Дивись! Дивись! Їжачок на дорозі! — закричала Даринка, смикнувши його за рукав.
Олексій взяв радіус більше, ніж належить, об’їжджаючи їжачка, і не помітив, як потрапив на зустрічну смугу.
…Сергій взяв правіше до узбіччя, де був ринок. Він уже виразно бачив людей, що стоять з відрами яблук в один ряд.
…Попандос зробив на БМВ останній ривок і обігнав «хаммер». У душі він уже тріумфував, радіючи своїй перемозі. Аж тут «хаммер», відчувши свій програш, вирішив його обігнати. Незважаючи на велику швидкість БМВ, «хаммер» легко його обійшов ліворуч, заскочивши на зустрічну смугу.
Сергій побачив, як раптово випірнув з туману «хаммер», що нісся на шаленій швидкості просто на нього. Перша думка, що промайнула блискавично в його голові, була про те, що праворуч від нього стоять люди. Тоді він різко повернув уліво, намагаючись урятуватися від зіткнення. І тут він побачив червоні «жигулі», які взяли великий радіус повороту. Сергію вдалося їх не зачепити, і він вже був вирішив, що врятувався від удару, але «хаммер» налетів на його автомобіль з пасажирського боку, мнучи «тойоту» і штовхаючи її на «жигулі».
Попандос завважив шум «хаммера», який їх обігнав, і тут-таки почув попереду себе жахливий скрип гальм, глухий удар, скрегіт металу і звук розбитого скла.
— Гальма! — закричав Парамон, але було вже пізно.
БМВ загальмував так, що дико завищали колеса, і майже тієї самої миті машина влетіла до купи автомобілів, які зіткнулися.
«Пізно, — промайнуло в голові Попандоса вже тоді, коли він відчув страшний біль у животі й у всій нижній частині тіла. — Якщо виживу — одружуся та заведу дітей», — сяйнула думка, і він знепритомнів.

***
Розділ 15
«Щось я замріялася», — подумала Даша, підходячи до чоловіка.
Він викинув недопалену цигарку і жестом запросив її сісти. Даринка сіла за столик навпроти незнайомця.
— Ви Даша? — ще раз запитав він.
— Так.
— Ви намагалися врятувати мого сина Антона… Тоді, у тій аварії.
Даша здогадалася, що це був батько загиблого молодого хлопця.
— Даруйте, але я зробила все, що було можна… — Даринка відчула себе трішки винуватою перед батьком заги115
блого молодика і нервово зібгала пелену халата. — Повірте, у вашого сина… Він не мав шансів… Жодних.
— Розкажіть, як він помер, — попросив чоловік, і було помітно, як важко йому дається кожне слово.
— Пробачте, як вас… Як мені до вас звертатися?
— Так, я забув відрекомендуватися. Георгій Арсентійович.
— У нього були травми, несумісні з життям. Він не встиг зрозуміти, що з ним сталося, й відчути біль, — вона сказала те, що хотів почути вбитий горем батько. — Пульс був ледве чутний ще кілька хвилин. Георгію Арсентійовичу, якби можна було хоч чимось йому допомогти, я б це зробила.
— Ви надавали йому допомогу?
— Так, я передусім намагалася допомогти вашому синові, але… Вибачте, мені дуже шкода.
— Спасибі вам, Дашо, що хотіли йому допомогти. Це був мій єдиний син.
Чоловік дістав сигарету з пачки «Мальборо» і, чиркнувши запальничкою, затягнувся димом.
— Я прийшов не звинувачувати вас у тому, що трапилося. Сталося те, що мало статися рано чи пізно. І в смерті Антона винен лише я. — Георгій Арсентійович важко зітхнув, глибоко затягнувся димом і додав: — Це мій хрест, який мені доведеться нести все життя.
— Аварія — це випадковість. Не звинувачуйте себе.
— Ні, Дашо, це наслідок моєї помилки. Антон був моїм єдиним і улюбленим сином. Я не помітив, коли він перетнув межу вседозволеності і став на слизьку доріжку. Мені треба було відразу його зупинити, а я закривав очі й не хотів вірити, що Антон, мій улюблений Антоша, у якого було всього вдосталь, став наркозалежним. Знаєте, Дашо, я думав, що через це проходить уся нинішня молодь. Їм кортить гострих відчуттів, випробувати щось нове, незвідане. Я вважав, що, давши синові повну свободу і купу грошей, забезпечую цим йому право вибору, не принижуючи його людської гідності. Можете уявити, я був упевнений, що Антон, спробувавши цю гидоту, відійде від неї, зробить правильний вибір. Але я глибоко помилився.
Чоловік замовк, і Даринка не зронила ні слова. Вона розуміла, як зараз важко батькові, який втратив сина, і вирішила дати йому можливість виговоритися.
— Антон став наркоманом, кинув навчання в інституті. Я знав, але все чекав, доки він сам схаменеться… Останнім часом я вирішив допомогти йому вилікуватися… Пізно. Було вже пізно.
— Тепер уже нічого не змінити. Нехай у вашій пам’яті він залишиться таким, яким був раніше.
— Я був убитий, просто розчавлений, як муха. Після похорону я залишив на час справи на управителя і спробував привести свої почуття до ладу. Тільки нещодавно я знову почав читати газети й дивитися новини по телевізору. Тоді я дізнався, що ви рятували людей… Там, у тумані, де загинув мій Антон… Я дізнався про вас і про клініку, де ви працюєте. Так я знайшов вас, Даринко.
Даша не знайшлася, що сказати, і ніяково опустила очі.
— Мені було приємно дізнатися, що ви, незнайома людина, намагалися його врятувати.
— Я виконувала свої обов’язки медсестри, — тихо мовила Даринка.
— Ви були поранені, коли надавали допомогу моєму синові?
— Ну, так. Небагато.
— У вас на руках шрами.
— І на лобі, — посміхнулася Даша й відгорнула руками вбік пишний чубчик, оголивши глибоку западину шраму.
— Пробачте, Дашо, але мені треба поставити вам особисте питання.
— Будь ласка.
— Я так розумію, що ви незаміжня, дітей теж поки нема.
— Так. Ще не одружена, але збираюся.
Георгій Арсентійович явно занервував, і Даша знову насторожилася.
— Дізнавшись про вас, я відразу ж приїхав сюди, але мені сказали, що ви на лікарняному, — раптово швидко заговорив Георгій Арсентійович, ніби боячись, що не встигне сказати щось дуже важливе. Не встигне або вже не зможе. — Тепер я мушу сказати вам найголовніше… Справа в тому, що в Антона був… у нього… він був хворий на СНІД. Зачекайте! Мовчіть і не перебивайте мене! Мені дуже важко про це говорити, але я хвилююся за вас. Вам треба здати аналізи на СНІД, і чим швидше, тим краще. Я хочу переконатися, що ви через кров не заразилися…
Даринці земля пішла з-під ніг, і в голові так зашуміло, немов її вдарила блискавка. Вона не чула більше слів, і світ, який вона зовсім недавно так любила, став розпливатися перед очима, перетворюючись на темну, непрозору пляму, що швидко збільшувалася.