Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Олександр Солженіцин

Олександр Солженіцин — «Архипелаг Гулаг»
уривок з книги
Олександр Солженіцин — «В круге первом»
уривок з книги
Олександр Солженіцин

Олександр Солженіцин — видатний російський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (1970), академік Російської академії наук (1997), лауреат Державної премії РФ (2007). У минулому — учасник Великої Вітчизняної війни, потім — політв’язень. Реабілітований у 1956 році, згодом описав репресивну систему радянських таборів сталінської епохи в романі «Архипелаг ГУЛАГ». У 1974 році, вже всесвітньо відомим письменником, знов був заарештований, звинувачений в державній зраді і позбавлений радянського громадянства. До Росії повернувся у 1994 році. 

Олександр Ісайовіч Солженіцин народився в Кисловодську у 1918 році. 1924 року з матір’ю Таїсією Захаровною (батько Солженіцина загинув до народженням сина) перебралися до Ростова-на-Дону. У 1941 році закінчив фізико-математичний факультет Ростовського університету. Паралельно з цим Солженіцин навчався в Московському інституті історії, філософії та літератури (МІФЛІ), який закінчив у 1941 році (за іншими даними, закінчити цей заклад Солженіцин не встиг через війну). У 1942 році, після року навчання в училищі, лейтенанта Солженіцина було призначено командиром батареї звукової розвідки. Воював на Білоруському фронті, отримав звання капітана. Як учасник битви під Орлом, був нагороджений двома бойовими орденами – Вітчизняної війни і Червоної Зірки. У  лютому 1945 року, вже на території Німеччини, був заарештований фронтовою контррозвідкою за антирадянські вислови.

Строк Солженіцин відбував у таборі в Новому Єрусалимі під Москвою, працював на цегельному заводі і на будівництві в Москві, на Калузькій заставі. Пізніше, коли Головне Управління таборів ОГПУ (ГУЛАГ) вирішило використовувати вَ’язнів за фахом, його перевели до секретного науково-дослідницького інституту. У 1950 році Солженіцин був переведений на «загальні роботи» до Особливого табору Екибазстузський в Казахстані (згодом життя того періоду було відтворене письменником у розповіді «Один день Ивана Денисовича»). 1952 року у Солженіцина була виявлена ракова пухлина. Як відзначали ЗМІ, він лише дивом залишився живим — хірург у таборі, сам з увَ’язнених, зробив йому операцію під місцевою анестезією. У лютому 1953 року Солженіцин був відправлений на безстрокове заслання до Казахстану.

У районному центрі Кок-Терек Джамбульської області почав викладати математику. У 1954 році пройшов успішний курс лікування в ташкентському госпіталі і остаточно вилікувався від раку (враження і переживання того періоду знайшли віддзеркалення в романі Солженіцина «Раковый корпус»).

У 1956 році Солженіцина реабілітували, після чого він працював вчителем у сільській школі під Рязанню (за даними інших видань – у Володимирської області, де жив у жінки, яка згодом стала прототипом героїні його розповіді «Матренин двор», потім в Рязані.

У 1965 році КДБ арештував архів письменника, і з 1966 року його абсолютно перестали друкувати. У 1969 році видатний віолончеліст Мстислав Ростропович написав відкритий лист до газети «Правда» на захист свого друга Солженіцина. Пізніше він і його дружина співачка Галина Вишнєвська поселили письменника у себе на дачі, внаслідок чого також піддалися гонінням. У 1974 році Ростропович і Вишнєвська були вислані з СРСР за дисидентську діяльність, а в 1978 році позбавлені радянського громадянства.

У 1970 році Солженіцину була присуджена Нобелівська премія з літератури «за етичну силу, з якою він продовжив традицію російської літератури». Солженіцин з вдячністю прийняв винагороду, але на церемонії нагородження не був присутній, оскільки були сумніви щодо поїздки до Стокгольму, яка могла б зробити неможливим його повернення до СРСР.

Ряд видань писали про те, що у 1971 році на Солженіцина був здійснений замах: після відвідин гастронома в Новочеркаську письменник важко захворів. За даними авторитетних правозахисників, агенти КДБ непомітно окропили нобелівського лауреата отрутою в магазині.

У лютому 1974 року Солженіцин був арештований, звинувачений у державній зраді, за рішенням ЦК КПРС позбавлений радянського громадянства і депортований у ФРН. Через півроку його друга дружина, її син від першого шлюбу Дмитро і троє синів самого Солженіцина також покинули батьківщину.

Деякий час Солженіцин мешкав у Швейцарії, в Цюриху. У 1976 році Солженіцин переїхав до США, штат Вермонт, де завершив третій том «Архипелага ГУЛАГ» і продовжив роботу над історичною епопеєю «Красное колесо».

У 1994 році письменник повернувся на батьківщину, проїхавши на поїзді всю країну від Володивостока до Москви за 55 днів і зібрав при цьому, за його словами, «цілу колекцію криків і сліз».  У Троїце-Ликове Солженіцин продовжив займатися літературною діяльністю. Навесні у 1998 році Солженіцин завершив книгу «Росія в обвалі», де дав різку оцінку «шокової терапії» — економічним реформам початку 90-х років.

У 1997 році Солженіцин став академіком Російської академії наук, а в 1998 році отримав вищу винагороду академії — Золоту медаль ім. Ломоносова. Проте в тому ж році Солженіцин відмовився від ордену Святого апостола Андрія Первозванного, яким його нагородив президент Єльцин.

Солженіцин був двічі одружений (його перший шлюб з Наталією Решетовською розпався у 1972 році). Від шлюбу з другою дружиною, Наталією Светловою, у нього було троє синів: Степан (1973 року народження), Гнат (1972) і Єрмолай (1970). Єрмолай і Степан закінчили Гарвардський університет, обидва оселилися в Росії. До цього Єрмолай декілька років жив і працював у Китаї. Він займався великими промисловими об’єктами. Степан після університету закінчив аспірантуру в Америці, працював з міськими будівельними проектами. Гнат Солженіцин — піанист, диригент. 

Олександр Солженіцин помер 3 серпня 2008 року в Москві на 90 році життя. За словами сина Гната, письменник помер від гострої серцевої недостатності.