Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Сіддгартха Мукерджі — «Ген. Надзвичайна історія»

Ген. Надзвичайна історія
С. Мукерджі

Ген. Надзвичайна історія

Код товару: 4086754
Мова: українська
Оригінальна назва: The Gene: An Intimate History
Мова оригіналу: англійська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 768
Формат: 150x220 мм
Ілюстрації: ч/б
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Перекладач(і): Я. А. Лебеденко
Рік видання: 2017
ISBN: 978-617-12-3923-4
Вага: 686 гр.
Вікові обмеження: 12+
260line
215грн

Частина перша. «Обділена увагою наука про спадковість»
Відкриття та перевідкриття генів (1865—1935)

 

Ця обділена увагою наука про спадковість, ця нерозроблена копальня знань на межі біології та антропології, яка для всіх практичних цілей сьогодні так само нерозроблена, як вона була за часів Платона, по правді кажучи, вдесятеро важливіша для людства за всю хімію та фізику, всі технічні та промислові науки, що колись були або колись будуть відкриті.

— Герберт Дж. Веллс. Людство в процесі розвитку

 

Джек: Так, але ж ти сам казав, що гостра застуда не є спадковою.
Елджернон: Вона й не була, я знаю, але цілком можливо, що є тепер. Наука завжди все чудовим чином удосконалює
.

— Оскар Вайлд. Як важливо бути поважним

 

Сад за стінами

 

Ті, хто вивчає спадковість, головним чином розуміють про свій предмет усе, крім самого предмета. Гадаю, вони народилися та виросли в цьому «терновому кущі» і насправді досліджували його, не доходячи до кінця. Так і є, вони вивчили все, крім питання про те, що ж саме вони вивчають.

— Г. К. Честертон. Євгеніка та інше зло

 

Або говори до землі, й вона вивчить тебе.

— Книга Йова 12:8

 

Спочатку цей монастир був жіночим. Колись ченці ордену Святого Августина жили, як вони часто полюбляли бурчати, в кращих умовах — просторих приміщеннях великого кам’яного абатства на верхівці пагорба в самому серці середньовічного міста Брно (Брно — це чеською, німецькою — Брюнн). За чотири століття місто навколо них розрослося, каскадами спускаючись униз схилами, а потім розповзаючись на всі боки пласким ландшафтом ферм та луків. Але потім, у 1783 році, братія вийшла з фавору імператора Йосифа II. Той рішуче постановив, що нерухомість у центрі міста надто цінна, аби приймати в своїх древніх стінах ченців, — і тим довелося перебратися до розвалища біля підніжжя схилу в старому кварталі Брно. Причому ганебність переселення доповнювалася тим фактом, що вони були змушені оселитись у келіях, раніше призначених для жінок. У коридорах витав непевний тваринний запах мокрого вапна, а навколишні майданчики всі геть заросли травою, ожиною та бур’янами. Єдине, що оживляло цю похмуру споруду чотирнадцятого століття — холодну, неначе м’ясницька, та голу, неначе тюрма, — прямокутної форми сад з тінистими деревами, кам’яними стежками та довгою алеєю, де ченці могли гуляти та розмірковувати на самоті.

Братія розпорядилася новими умовами проживання якнайкраще. На другому поверсі відновили бібліотеку. До неї припасували кімнату для навчання, заповнивши її сосновими столами для читання, кількома лампами та постійно поповнюваним зібранням із близько десяти тисяч книг, включаючи найостанніші твори з природознавства, геології та астрономії (августинці, на щастя, не вбачали конфлікту між релігією та більшістю наук — по суті, вони вітали науки як ще одне свідчення прояву божественного порядку в світі). Під землею розмістився винний погріб, а над ним — скромна трапезна. Ченці розселилися теж на другому поверсі, по однокімнатних келіях із застарілими до крайнощів дерев’яними меблями.

В жовтні 1843 року до мешканців абатства приєднався молодий чоловік із Сілезії, селянин за походженням. Був він невисоким на зріст із серйозним обличчям, короткозорим та схильним до повноти. Він не дуже цікавився духовним життям, проте мав допитливий розум, вправні руки та справжню любов до садівництва. Монастир надав йому місце де жити, читати та навчатися. 6 серпня 1847 року чоловік був посвячений у духовний сан. Від народження його звали Йоганн, але братія змінила його ім’я на Грегор Йоганн Мендель.

Для молодого новоспеченого священика життя в монастирі дуже скоро перетворилося на цілком передбачувану рутину. В 1845-му, в межах чернечої освіти, Мендель відвідував заняття з теології, історії та природничих наук у Теологічному коледжі Брно. Сум’яття 1848-го — криваві буржуазно-демократичні революції, що жорстокою хвилею прокотилися Францією, Данією, Німеччиною та Австрією, перевернувши з ніг на голову соціальні, політичні й релігійні порядки, — переважно обминули його, наче далекий грім. У молоді роки Менделя геть ніщо не вказувало на те, що колись він стане видатним революційним ученим. Він був дисциплінованим, працьовитим, шанобливим — такою собі звичайною людиною серед звичайних людей. Єдиним викликом авторитетам, схоже, були його епізодичні відмови носити під час занять школярського капелюха. Однак після докорів наставників він чемно поступався.

Улітку 1848 року Мендель почав працювати у Брно парафіяльним священиком. За всіма відгуками, на роботі цій він був просто жахливим. «Охоплений непереборною сором’язливістю», як казав про це абат, Мендель плутався у чеській мові (якою говорила більшість парафіян), абсолютно не надихав як священик та був надто невитриманим, аби знести емоційне навантаження роботи серед бідняків. Тому наприкінці року він вигадав для себе чудовий привід для відступу: попросив прийняти його на посаду вчителя математики, природничих наук та основ грецької мови до Вищої школи міста Знайм (нинішнього Зноймо). За протекцією з абатства молодого священика взяли на цю роботу — хоча й там його підстерігала пастка. Знаючи, що раніше він ніколи не працював учителем, у школі попросили Менделя скласти офіційні іспити з природничих наук для викладачів вищої школи.

Пізньої весни 1850-го Мендель із напруженим очікуванням склав письмовий іспит у Брно. Проте провалився, отримавши особливо погану оцінку з геології («Нецікаво, невиразно й туманно», — прокоментував його роботу з цього предмета один із екзаменаторів). 20 липня, в самісінький розпал спеки в Австрії, він вирушив із Брно до Відня для складання усної частини іспиту. 16 серпня він постав перед екзаменаторами з природничих наук, але цього разу його оцінка була ще гіршою — тепер із біології. Там, де вимагалося описати та класифікувати ссавців, він нашкрябав якусь неповну й абсурдну систему таксономії — пропускаючи одні категорії, вигадуючи інші, звалюючи до купи кенгуру з бобрами та свиней зі слонами. «Схоже, що претендент нічогісінько не знає про технічну термінологію, називаючи всіх тварин розмовною німецькою та уникаючи прийнятої систематичної номенклатури», — зазначив інший екзаменатор. Мендель знову провалився.

В серпні він повернувся до Брно з кепськими результатами своїх іспитів. Вердикт екзаменаторів був однозначним: якщо Мендель хоче викладати, йому просто необхідна додаткова освіта з природознавства — більш глибока підготовка, ніж здатна забезпечити монастирська бібліотека або обнесений стінами монастирський сад. Тоді він звернувся до Віденського університету з наміром отримати там вищу освіту з природничих наук. Абатство як могло допомагало в цьому листами та рекомендаціями, і він був прийнятий.

Взимку 1851 року чоловік сів у потяг і вирушив здобувати знання в університеті. З цього проблеми Менделя з біологією (та проблеми біології з Менделем) і розпочалися.

 

***

 

І ось нічний потяг із Брно до Відня мчить крізь холодний навіть на вигляд зимовий пейзаж — скуті морозом поля, городи й виноградники, вкриті кригою канали, схожі на блакитні вени, та поодинокі хати у цілковитій темряві Центральної Європи. Землю перетинає річка Діє, напівзамерзла та млява; в око впадають похмурі острови на Дунаї. Відстань між містами складала всього якихось сто п’ятдесят кілометрів — близько чотирьох годин ходу потяга за часів Менделя. Але на ранок прибуття він почувався так, немов прокинувся у новому всесвіті.

У Відні наука виявилася хрусткою, блискучою й хвилюючою — живою. В університеті, всього у кількох кілометрах від його непривітного гуртожитку на Інваліденштрассе, Мендель почав відчувати інтелектуальне благоговіння, яке він так пристрасно шукав у Брно. Фізику викладав [[Крістіан Допплер]], суворий австрійський учений, який у подальшому стане наставником Менделя, вчителем та ідолом. У 1842-му Допплер — сухорлявий, різкий, тридцятидев’ятирічний — застосував математичні доводи, стверджуючи, що висота звуку (або колір світла) не є якоюсь постійною величиною, а залежить від положення та швидкості руху спостерігача. Звук із джерела, що рухається у бік слухача, буде більш стислим та реєструватиметься на більшій висоті, тоді як звук, що рухається в інший бік, чутиметься на значно нижчій висоті. Скептики підняли його на глум. Як може те саме світло, що йде від тієї самої лампи, відноситися різними глядачами до різних кольорів? Але в 1845 році Допплер посадив у потяг духовий оркестр, попросивши музикантів тримати якусь одну ноту в процесі прискорення, і слухачі на платформі, не вірячи своїм вухам, почули, що вища нота доносилася з потягу при його наближенні, а нижча — при його віддаленні.

Допплер стверджував, що звук та світло поводяться згідно з універсальними та природними законами — навіть якщо ті глибоко суперечать логіці пересічних глядачів або слухачів. По суті, якщо уважно придивитися, всі хаотичні та складні явища світу є результатом високо організованих законів природи. Час від часу наші інтуїція та сприйняття можуть дозволяти нам уловити ці закони природи. Але найчастіше, щоб їх зрозуміти та продемонструвати, може знадобитися штучний експеримент на кшталт посадки духовиків у потяг, що рухається.

Допплерівські демонстрації й експерименти водночас захопили й розчарували Менделя. Біологія, його головний предмет, здавалася якимось диким зарослим садом без жодних принципів систематичної організації. На перший погляд здавалося, що там забагато порядку — або радше забагато порядків. Панівною дисципліною в біології була таксономія — ретельні намагання віднести всі живі організми до окремих категорій: царств, типів, класів, порядків, родин, родів та видів. Але ці категорії, вперше запропоновані шведським ботаніком Карлом Ліннеєм в середині 1700-х, були чисто описовими, а не механістичними. Ця система описувала те, як можна розбити на категорії все живе на Землі, але не розкривала глибинну логіку своєї організації. Чому, міг би запитати біолог, все живе розбивається на категорії саме у такий спосіб? Що підтримує його стабільність або точність? Що не дає слонам плавно переходити в свиней або кенгуру в бобрів? Яким є механізм спадковості? Чому (або як) подібне тягнеться до подібного?

 

***

 

Питання «подібності» займало думки вчених та філософів споконвіку. Грецький мислитель Піфагор — наполовину вчений, наполовину містик, — який жив у Кротоні близько 530 року до н.е., запропонував одну з найперших та найбільш поширених теорій пояснення подібності між батьками та їхніми дітьми. За Піфагором, спадкова інформація («подібність») переноситься головним чином у чоловічому сімені. Сім’я збирає ці інструкції, курсуючи людським тілом та вбираючи в себе таємні сигнали від усіх окремих його частин (очі задають свій колір, шкіра — свою текстуру, кістки — свою довжину і т.д.). Упродовж життя чоловіка його сім’я поступово виростає в мобільну бібліотеку всіх частин тіла — конденсований дистилят його самого.

Під час статевого акту ця інформація про організм чоловіка — сім’яна в самому прямому значенні — переноситься до тіла жінки. Потрапивши до матки, сім’я визріває в плід за рахунок харчування від матері. Піфагор стверджував, що у процесі розмноження (як і в будь-якій формі виробництва) робота чоловіків та жінок чітко розподілена. Батько забезпечує необхідну інформацію для створення плоду. Материнська ж матка забезпечує достатнє живлення, щоб ці дані могли передатися дитині. Врешті-решт ця теорія була названа спермізмом, що підкреслює центральну роль сперми у визначенні всіх ознак плоду.

В 458 році до н.е., через кілька десятиліть після смерті Піфагора, давньогрецький драматург Есхіл скористався цією дивною логікою для створення одного з найдивовижніших в історії юридичних виправдань матеревбивства. Центральною темою есхілівських «Евменід» є суд над Орестом, сином аргоського царя, за вбивство його матері Клітемнестри. В більшості культур матеревбивство сприймалося як крайнє порушення морально-етичних принципів. У «Евменідах» же бог Аполлон, обраний представляти Ореста в суді, наводить вражаюче оригінальний аргумент: він стверджує, що матір Ореста є для нього не більше ніж сторонньою людиною. Аполлон заявляє, що вагітна жінка є лише уславленим людським інкубатором — таким собі мішком, що через пуповину передає дитині поживні речовини. Справжнім предком усіх людей є їхній батько, сперма якого й несе «подібність». «Несправжнім предком є жіноча матка, що дитину носить, — каже Аполлон поблажливій раді присяжних. — Вона лише носить посажене сім’я. І чоловік є предком. Вона ж для нього — чужа серед чужих — лиш поливає паросток життя».

Очевидна асиметрія такої теорії спадковості — чоловік забезпечує всю «природу», а жінка — первинне «виховання» в своїй матці, — здається, зовсім не бентежила прихильників Піфагора; по суті, вони вважали її цілком прийнятною. Піфагорійці були одержимі містичною геометрією трикутників. Піфагор засвоїв свою відому теорему про те, що довжину третьої сторони прямокутного трикутника можна математично вивести з довжин інших двох сторін, від індійських або вавилонських геометрів. Але цю теорему стали пов’язувати з його ім’ям (звідки й назва «теорема Піфагора»), а його студенти пропонували її як доказ, що такі приховані математичні моделі — «гармонії» — можна знайти будь-де у природі. Призвичаєні дивитися на світ крізь трикутні лінзи піфагорійці стверджували, що у спадковості теж працює трикутна гармонія. Матір та батько є двома незалежними сторонами, а дитина — третьою, біологічною гіпотенузою двох батьківських ліній. І так само як третю сторону трикутника можна арифметично вивести з двох інших сторін, використовуючи чітку математичну формулу, так і дитину можна вивести з індивідуальних внесків батьків: природи від батька та виховання від матері.

Приблизно через століття після смерті Піфагора ця метафора полонила уяву Платона, що простежується в його роботі 380 року до н.е. В одному з найбільш інтригуючих розділів його «Держави» — почасти запозиченому в Піфагора — Платон стверджує, що, якщо діти є арифметичними похідними їхніх батьків, то (принаймні в принципі) можна розробити відповідну формулу: ідеальних дітей можна вивести з ідеальної комбінацій батьків, які розмножуються в ідеально вивірений час. «Теорема» спадковості існує — вона просто чекає на те, щоб стати відомою. Знайшовши ключ до цієї теореми й задіявши прописані нею комбінації, будь-яке суспільство зможе гарантувати народження найпридатніших дітей — вивільнення певного роду числової євгеніки. «Адже коли ваші стражі не знають законів народження та поєднують наречену й нареченого невчасно, діти не будуть гарними чи вдалими», — дійшов висновку Платон. Розшифрувавши «закон народження», стражі його держави (її елітарний правлячий клас) досягнуть того, що в майбутньому відбуватимуться лише такі гармонійні й «вдалі» союзи. Так політична утопія розвинулася внаслідок утопії генетичної…