Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Еріх Марія Ремарк — «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні»

Роман «Чорний обеліск
Розділ 1

У контору фірми надмогильних пам’ятників «Генрих Кроль і сини» зазирає сонце. Стоїть квітень 1923 року, і наші справи йдуть добре. Весна не залишила нас напризволяще, ми жваво торгуємо, правда, собі на збиток, але що можна вдіяти — смерть невблаганна, від неї не захистишся, а людська скорбота потребує надгробків: з пісковика, з мармуру, а коли почуття провини чи спадщина великі — навіть з коштовного чорного шведського граніту, полірованого з усіх боків. Осінь і весна — найсприятливіший час для торгівлі предметами скорботи: тоді помирає більше людей, ніж влітку і взимку; восени — тому, що сили засинають, а весною — тому, що вони прокидаються і спалюють ослабле тіло, як надто товстий ґніт надто тонку свічку. Так, принаймні, каже наш найкращий агент Ліберман, грабар міського кладовища, а кому ж про це знати, як не йому? Ліберманові вісімдесят років, він поховав понад десять тисяч покійників, за комісійні від продажу надмогильних пам’ятників купив собі над річкою будиночок з садком та заводдю на форель, і професія зробила його гірким п’яницею. Єдине, що він ненавидить, це міський крематорій, бо вважає його нечесним конкурентом. Ми теж не можемо його терпіти. Адже на урнах нічого не заробиш.

Я дивлюсь на годинник. Незабаром обід, а сьогодні субота, тому треба кінчати. Я закриваю друкарську машинку, відношу за ширму ротатор «Престо», відсовую вбік взірці каменів і виймаю з фіксажу фотографії пам’ятників полеглим на війні та художніх надмогильних прикрас. Я не лише рекламіст, художник і бухгалтер фірми, а й уже понад рік — єдиний службовець контори.

Я з насолодою виймаю з шухляди чорну бразильську сигару. Її дав мені вранці комівояжер Вюртемберзької фабрики металевих виробів, щоб потім накинути нам партію бронзових вінків; отже, сигара добра. Я шукаю сірники, але, як майже завжди, їх немає під рукою. На щастя, в грубці ще жевріє вугілля. Я скручую десятимаркову асигнацію і припалюю з грубки сигару. Власне, в кінці квітня вже немає потреби опалювати приміщення — все це вигадки мого хазяїна Ґеорґа Кроля. Він вважає, що коли людям, яких спіткало горе, доводиться платити гроші, то в теплій кімнаті вони роблять це охочіше, ніж у холодній. Скорбота — це вже й так своєрідне замороження душі, а коли в покупця ще й мерзнуть ноги, то годі й думати про те, що візьмеш з нього добрі гроші. А перед теплом ніщо не встоїть, навіть гаманець. Тому наша контора завжди жарко натоплена, і нашим агентам якнайсуворіше наказано ніколи не вкладати угод на кладовищі, в холодну погоду або в дощ, а тільки в теплій кімнаті і по змозі на повний шлунок. Скорбота, холод і голод — погані партнери в торгівлі.

Я шпурляю в грубку рештки асигнації і випростовуюсь. У цю мить я чую, як у будинку напроти відчиняється вікно. Мені не треба виглядати, аби дізнатися, що там таке. Я обережно нахиляюсь над столом, ніби хочу щось зробити біля машинки, і крадькома зазираю в маленьке люстерко, поставлене так, щоб можна було стежити за вікном. Це, як завжди, Ліза — дружина різника Вацека. Вона щойно встала і тепер позіхає та потягується гола біля вікна. Вулиця стара, вузька, і ми можемо бачити Лізу, а вона — нас. Ліза тому й стоїть там, що знає про це. Раптом вона розтягує свій великий рот у широкій посмішці і показує на люстерко, яке помітили її яструбині очі. Сердитий, що спіймався на гарячому, я вдаю, ніби не бачу цього, і, пускаючи хмарки диму, відходжу од вікна. За хвильку я знов повертаюся. Ліза глузливо сміється. Я виглядаю у вікно, але не дивлюсь на неї, а вдаю, ніби киваю комусь на вулиці. Для більшої переконливості я ще й посилаю рукою поцілунок. Ліза клює на це. Їй кортить дізнатися, хто там, і вона вихиляється з вікна. Однак вулиця порожня. Тепер уже сміюся я. Ліза сердито тикає себе пальцем у лоб і зникає в кімнаті.

Власне, я й сам не знаю, навіщо влаштовую цю комедію. Ліза — жінка, як кажуть, розкішна, і я знаю чимало людей, які охоче заплатили б кілька мільйонів, щоб кожного ранку бачити таку картину. Я теж залюбки дивлюся на неї, але мене дратує, що ця ледача жаба, яка тільки опівдні виповзає з ліжка, так безсоромно впевнена в своїй принадності, їй ніколи не спадає на думку, що не кожен так одразу й захоче переспати з нею. А втім, їй це зовсім байдуже. Вона стоїть собі біля вікна з чорною гривою, з зухвалим носом, водячи своїми білими, ніби з першокласного каррарського мармуру, грудьми, як нянька іграшкою перед немовлям. Якби в неї було під руками кілька повітряних куль, вона залюбки бавилась би ними. А оскільки вона гола, то бавиться своїми грудьми. Їй все одно. Ліза просто радіє, що живе, що чоловіки вмирають за нею. Потім вона забуває про це й жадібно накидається на сніданок. А різник Вацек тим часом забиває десь старі виснажені візницькі шкапи.

Ліза з’являється знову. Вона приліпила собі вуса і страшенно задоволена своєю витівкою. Вона вітається по-військовому, і я вирішую, що Ліза безсоромно перекривляє нашого сусіда, відставного фельдфебеля Кнопфа, але тут раптом згадую, що єдине вікно із спальні Кнопфа виходить на подвір’я. А Ліза досить хитра і знає, що з сусідних будинків її не видно. Раптом, ніби десь прорвалась звукова перепона, задзвонили дзвони на церкві Божої Матері. Церква стоїть у кінці вулиці, й удари гримлять, наче падають до кімнати просто з неба. В ту ж мить я помічаю жовту, як диня, лисину свого хазяїна, що майнула повз вікно, яке виходить на подвір’я. Ліза, показавши язика, зачиняє вікно.

— Щоденну спокусу святого Антонія знову подолано.

Ґеорґу Кролю допіру минуло сорок років, але голова в нього блищить, як кегельбан у літньому ресторані Болля. Вона блищить, відколи я знаю Кроля, а знаю я його понад п’ять років. Вона так блищить, що в окопах, де стояв наш полк, було видано спеціальний наказ, щоб Ґеорґ і за найбільшого затишшя не знімав сталевої каски — навіть найсумирнішому ворожому солдатові кортіло вистрілити в його лисину, щоб переконатись, чи це, бува, не величезна більярдна куля.

Я стаю струнко і рапортую:

— Штаб фірми «Кроль і сини»! Стежимо за ворогом! Підозрілий рух частин у районі різника Вацека!

— Ага, — киває Ґеорґ, — Ліза робить ранкову гімнастику. Вільно, єфрейторе Бодмер! Чому ви не носите в передобідню пору шори, як кінь литавриста кавалерійської капели, щоб зберегти свою доброчесність? Хіба ви не знаєте трьох найцінніших речей у житті?

— Як же мені їх знати, пане верховний прокуроре, коли я ще не знаю самого життя?

— Доброчесність, наївність і молодість, — проголошує Ґеорґ. — Хто раз позбудеться цих якостей, той уже більше ніколи не матиме їх. А що може бути безнадійніше за досвід, старість і голу інтелігентність?

— Бідність, хвороба й самотність, — заперечую я і стаю вільно.

— Це просто інші назви досвіду, старості й заблудлої інтелігентності.

Ґеорґ виймає в мене з рота сигару, якусь мить розглядає її і визначає, як колекціонер метелика:

— Здобич з фабрики металевих виробів.

Потім дістає з кишені золотисто-брунатний мундштук, застромлює в нього сигару і затягується нею сам.

— Я не маю нічого проти конфіскації сигари, — кажу я. — Це грубе насильство, однак на щось інше ти, колишній унтер-офіцер, не здатний. Але навіщо тобі мундштук? Я ж не сифілітик.

— А я не гомосексуаліст.

— Ґеорґу, — зауважую я, — на війні ти моєю ложкою їв гороховий суп, який я крав на кухні. А ложку я носив за брудною халявою і ніколи не мив.

Ґеорґ розглядає попіл з сигари — білий як сніг.

— Війна скінчилась чотири з половиною роки тому, — повчально говорить він. — Тоді безмежне лихо зробило нас людьми. Сьогодні ж безсоромне полювання за наживою знову перетворило нас на розбійників. І, щоб замаскувати це, нам тепер потрібен лоск. Его! Але чи не знайдеться в тебе ще однієї бразільської? Фабрика металевих виробів ніколи не пробує підкупити чужих службовців тільки однією сигарою.Я виймаю з шухляди другу сигару і подаю Ґеорґові.

— І все ж мені здається, що інтелігентність, досвід і старість на щось-таки придатні, — кажу я.

Ґеорґ посміхається і вручає мені пачку сигарет, в якій шести штук не вистачає.

— Було щось нове? — питає він.

— Нічого. Жодного клієнта. Але я змушений настійно просити в тебе підвищення платні.

— Знову? Адже тобі її тільки вчора підвищили!

— Не вчора, а сьогодні вранці, о дев’ятій годині. На якихось там мізерних вісім тисяч марок. О дев’ятій годині ранку вони все-таки чогось були варті. Але відтоді курс долара піднявся знову, і я, замість того щоб купити нову краватку, можу лише придбати за них пляшку дешевого вина. А мені потрібна краватка.

— Який зараз курс долара?

— Сьогодні опівдні — тридцять шість тисяч марок. Вранці був ще тільки тридцять тисяч.

Ґеорґ Кроль оглядає сигару.

— Тридцять шість тисяч! Просто якесь божевілля! Чим усе це скінчиться?

— Загальним банкрутством, пане фелдьмаршал, — відповідаю я. — Однак поки що нам треба жити. Ти приніс гроші?

— Тільки маленький чемоданчик на сьогодні й на завтра на ранок.

Асигнації по десять тисяч, по тисячі і навіть кілька пакетів любих старих сотень. Десь біля п’яти фунтів паперових грошей. Інфляція розвивається так швидко, що державний банк не встигає їх друкувати. Асигнації в сто тисяч марок з’явилися тільки два тижні тому, а вже, видно, доведеться друкувати папірці в мільйон марок. Коли ми дійдемо до мільярдів?

— Якщо так триватиме далі, то за кілька місяців.

— Боже мій! — зітхає Ґеорґ. — Де та чудова спокійна пора тисяча дев’ятсот двадцять другого року? Тоді за рік курс долара піднявся тільки з двохсот п’ятдесяти до десяти тисяч марок. А про двадцять перший рік нічого й казати — тоді долар піднявся всього на якихось нещасних триста процентів.

Я визираю у вікно, що виходить на вулицю. Ліза тепер стоїть у шовковому халаті, розмальованому папугами. Вона повісила дзеркало на ручку од вікна й розчісує свою гриву.

— Глянь-но сюди, — гірко кажу я. — Вона не сіє, не жне, а отець небесний годує її. Цього халата вчора ще не було. Шовк цілими метрами, а я не можу нашкрябати навіть на краватку!

Ґеорґ посміхається.

— Ти — скромна жертва часу, а Ліза, навпаки, пливе на повні вітрила по хвилях інфляції. Вона — Єлена Прекрасна спекулянтів. На надгробках тепер не розбагатієш, сину мій. Чому б тобі не торгувати оселедцями чи акціями, як твій друг Віллі?

— Тому, що я сентиментальний філософ і залишусь вірним надгробкам. То як же з підвищенням платні? Філософам теж доводиться робити деякі витрати на гардероб.

— Ти не можеш купити краватку завтра?

— Завтра неділя, і вона мені буде потрібна.

Ґеорґ приносить з передпокою чемоданчик з грошима, дістає з нього два пакети й кидає мені.

— Вистачить?

Я переглядаю пакети. Це здебільшого сотні.

— Дай ще з півкіло цих шпалер, — кажу я. — Тут щонайбільше п’ять тисяч. Спекулянти-католики кладуть стільки в церкві на тацю під час служби божої, та ще й соромляться, що вони такі скупі.

Ґеорґ шкрябає свій лисий череп — атавістичний рух, який йому зовсім ні до чого. Потім простягає мені третій пакет.

— Слава Богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевно, Богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.

— А в якому, власне, ми становищі? — питаю я. — Чи ми збанкрутували чи справи наші йдуть блискуче?

Ґеорґ глибоко затягується сигарою.

— Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, що збирали гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. Серед дрібних торговців — більшість, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лиш у тих, хто має валюту, акції та реальні цінності. Отже, і в нас також. Ну як, просвітив я тебе?

— Реальні цінності! — Я виглядаю в садок, де міститься наш склад. — Насправді їх у нас не дуже багато. Переважно пісковик і литво, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й це твій брат продає зі збитком для себе. Найкраще було б зовсім нічого не продавати, чи не так?

Ґеорґу немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже піднімається старими сходами. Чути покашлювання людини, яка не терпить заперечень. Це — дитя сім’ї, яке завдає їй чимало клопоту, Генрих Кроль молодший, другий власник фірми.

Генрих Кроль — низенький, огрядний, з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Ґеорґа й мене. Для нього ми — канцелярські щурі, що цілими днями б’ють байдики, тоді як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти — грабарі або вчителі — повідомили про чиюсь смерть.

Генриха не можна назвати невправним. Його огрядність викликає довіру, тому він вранці й увечері не забуває заглянути в кухоль з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генрих Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, — перший занадто красномовний, а другий — занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм — штани в смужку й маренговий піджак, а крім того — старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генрих Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення — навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генрих Кроль справляє враження посланця самого Господа Бога — а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, — віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.

Генрих знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генрих просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.

— Я продав надгробок з хрестом, — каже він з нещирою скромністю.

— Який? Маленький, мармуровий? — з надією питаю я.

— Ні, великий, — відповідає Генрих, втупившись у мене очима.

— Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?

— Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?

Генрих втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.

— Ні, — відповідаю я, — іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.

— За скільки ж ти його продав? — не витримує Ґеорґ.

Генрих потягується.

— За три чверті мільйона — без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.

— О боже! — вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.

Генрих кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.

— Це була важка боротьба, — пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.

— Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, — кажу я.

— Що?

— Якби зазнали поразки. В тій боротьбі...